Розділ шостий

Одного дня отець Ансельм покликав Ґольдмунда до своєї аптеки, у ту чудову комірку, де дивовижно пахло цілющим зіллям. Тут Ґольмунд добре орієнтувався. Серед листків паперу отець показав йому добре збережену висохлу рослину й запитав, чи він її знає і чи може точно описати, який вона вигляд має десь у полі. Так, сказав Ґольдмунд, він може, рослина називається звіробій. Він повинен був точно описати всі її прикмети. Старий монах був задоволений і дав своєму юному другові завдання зібрати після обіду велику в’язку таких рослин, вказавши місця, де вони росли особливо рясно.

— Отримаєш за це вільний від уроків пополудень, мій любий, ти ж нічого не матимеш проти цього, та й нічого не втратиш. Наука — це не тільки ваша дурна граматика, знання природи — це теж наука.

Ґольдмунд подякував за таке любе завдання — кілька годин збирати квіти замість того, щоб сидіти у школі. Щоб його радість була зовсім повною, він випрохав у стайничого коня Блеса. Відразу після обіду Ґольдмунд вивів його зі стайні, і той бурхливо привітав його. Хлопець скочив на коня і поскакав собі задоволено назустріч теплому світлому дневі. Якусь годинку він прогулювався верхи, насолоджувався і повітрям, і пахощами полів, а передусім самою їздою верхи, потім пригадав про завдання й знайшов одне з місць, описаних отцем. Прив’язавши під розлогим кленом коня, він поговорив з ним, дав йому погризти хліба і подався на пошуки рослини. Тут лежало кілька необроблених клаптів поля, пишно вкритих розмаїтими бур’янами, невеличкі мізерні маки з останніми блідими квітами і з багатьма вже дозрілими коробочками стояли тут поміж висохлими вусиками гороб’ячого горошку, світло-блакитним квітучим цикорієм та вицвілим гірчаком, на межі між двома полями у кількох купах нагромадженого польового каміння жили ящірки, тут же стирчали вже й перші, вкриті жовтим цвітом стебла звіробою, і Ґольдмунд почав їх збирати. Коли він уже зібрав добрий жмут, то сів на каміння відпочити. Було жарко, і він пожадливо дивився на густу тінь далекого узлісся, проте аж так далеко відходити від рослин і від свого коня не хотів, звідси він усе ще міг його бачити. Він і далі сидів на теплій ріні, зовсім не рухаючись, аби побачити, як вилазять ящірки, що були повтікали, нюхав звіробій і розглядав його маленькі листки на сонці, щоб побачити у них сотні малюсіньких проколів голочок.

Дивовижно, думав він, на кожному з листочків ніби викололи це маленьке зоряне небо, витончене, як вишивка. Адже все було дивовижним і незбагненним. Ящірки, рослини, навіть каміння, а також зорі, взагалі все. Отець Ансельм, такий прихильний до нього, сам уже не міг збирати звіробій, його боліли ноги, у деякі дні він зовсім не міг рухатися, і його знання ліків не могло цього вилікувати. Можливо, незабаром він одного дня помре і лікарські рослини в кімнаті й далі духмяно пахнутимуть, але старого отця юсе більше там не буде. Та, можливо, він житиме ще довго, може, десять або й двадцять років, і матиме й далі те саме сиве рідке волосся і ті самі смішні зморшки довкола очей; а от сам він, Ґольдмунд, що буде з ним через двадцять років? Ах, усе було таке незрозуміле і, власне кажучи, сумне, хоча було водночас і прекрасне. Людина нічого не знала. Отак жила вона собі, сновигала по землі чи гасала верхи по лісах, і деякі речі дивилися на неї так вимогливо і так багатообіцяюче, і з такою силою розбурхуючи пристрасті й тугу: вечірня зірка, блакитна квітка-дзвіночок, вкрите зеленим очеретом озеро, око людини чи корови; а деколи було так, ніби ось-ось мусило б статися щось нечуване, або довгоочікуване, з усього мусила б упасти завіса, та потім усе минало, і нічого не ставалося, і потаємні чари залишалися нерозгаданими, і зрештою людина старіла й була такою смішною, як отець Ансельм, або такою мудрою, як абат Даніель, та все ще, мабуть, так і не знала зовсім нічого, чекаючи й далі прислухаючись.

Він підняв порожню черепашку равлика, вона була зовсім тепла від сонячного проміння і легко деренчала між камінням. Заглиблений у себе, він розглядав завитки цього будиночка, таку собі з надрізами спіраль, кумедне звуження верхівки й порожній отвір, у якому мерехтіло щось перламутрове. Він заплющив очі, щоб на доторк відчути пальцями форми, це в нього віддавна була така звичка й розвага. Обертаючи равлика між вільними пальцями, він легенько гладив його, без натиску, милувався його формами, ощасливлений дивом його утворення, чарами чогось тілесного. Це, думав він замріяно, був один із недоліків школи та вченості; це, здавалося, було однією з тенденцій вченості — усе бачити і зображати так, ніби воно було пласке й мало лише два виміри. Чомусь йому здавалося, що власне в цьому полягав недолік і малозначущість усього, що стосувалося розумування, проте він не зміг затриматися на цій думці, тому що равлик вислизнув йому з пальців, він почував себе втомленим і сонним. Схиливши голову на свої трави, що, в’янучи, пахли все дужче й дужче, він на сонечку заснув. По його черевиках бігали ящірки, рослини в’янули на його колінах, під кленом на нього чекав і вже нетерпеливився Блес.

Здалека хтось наближався, з лісу підійшла молода жінка із засмаглим обличчям, у вицвілій блакитній спідниці, червоній хустині, зав’язаній на чорному волоссі. Жінка підійшла ближче, в руках у неї був вузлик, у вустах вона тримала маленьку яскраво-червону польову гвоздику. Вона побачила, як він сидів там, довго на віддалі розглядаючи його з цікавістю й недовірою, побачила, що він спав, обережно ступаючи своїми засмаглими голими ногами, підійшла ближче, зупинилася просто перед ним і стала на нього дивитися. Її недовір’я зникло, вродливий сплячий юнак зовсім не був небезпечним, він їй навіть дуже подобався — що привело його на ці перелоги? Він збирав квіти усміхаючись, вона побачила, що вони вже зав’яли.

Ґольдмунд розплющив очі, повертаючись із пралісу снів. Голова його лежала на чомусь м’якому, на колінах якоїсь жінки, у його заспані зачудовані очі зблизька дивилися чужі очі, карі, повні тепла. Він не злякався, небезпеки не було, карі зорі світилися згори приязно й тепло. Ось жінка усміхнулася у відповідь на його здивований погляд, усмішка її була дуже привітною, він і сам почав поволі усміхатися. До його усміхнених вуст наблизилися її вуста, вони привітали одне одного ніжним поцілунком, під час якого Ґольдмунд відразу пригадав той вечір у селі й дівчиська з косами. Та поцілунок ще не закінчився. Вуста жінки затрималися на його вустах, продовжували гратися, вони дражнилися й принаджували і зрештою обхопили його вуста сильно і хтиво, розворушили його кров і розбурхали її до глибини, і під час довгої німої гри засмагла жінка віддалася хлопцеві, м’яко повчаючи його, дозволяла йому шукати й знаходити, дала йому спалахнути і потім те полум’я згасити. Чудова блаженність кохання розкинула над ним своє шатро, розгорілася золотом-жаром, добігла кінця і погасла. Він лежав із заплющеними очима, обличчя його лежало на жіночих грудях. Не було промовлено жодного слова. Жінка лежала нерухомо, легко гладила його волосся і повільно дала йому прийти до тями. Зрештою він розплющив очі.

— Ти,— сказав він.— Ти! Хто ти така?

— Я — Ліза,— сказала вона.

— Ліза,— повторив він, куштуючи це ім’я.— Лізо, ти така мила.

Вона наблизила свої вуста до його вуха і прошепотіла: «Слухай, це було вперше? Ти до мене ще жодної не кохав?»

Він похитав головою. Та раптом він підвівся й подивився довкола себе, понад полями, на небо.

— О,— вигукнув він,— сонце вже зовсім низько. Я мушу вертатися.

— І куди ж це?

— В монастир, до отця Ансельма.

— В Маріябронн? То ти звідти? А ти не хочеш ще побути зі мною?

— Я б дуже хотів.

— Ну то лишайся.

— Ні-ні, так не можна. І мені ще треба трохи назбирати трав.

— То ти в монастирі?

— Так, я учень. Але я ще недовго там залишатимуся. Можу я до тебе прийти знову, Лізо? Де ти живеш, де твій дім?

— Ніде я не живу, скарбе мій. Ти не хотів би сказати мені своє ім’я?

Ах так, то ти звешся Ґольдмунд? Поцілуй мене ще раз, Ґольдмундику, і можеш собі йти.

— Ти ніде не живеш? А де ж ти спиш?

— Якщо хочеш, з тобою в лісі або на сіні. Ти прийдеш сьогодні вночі?

— О, так. Як тебе знайти?

— Ти вмієш пугикати совою?

— Я ніколи не пробував.

— А ти спробуй.

Він спробував. Вона задоволено засміялася.

— Ну то приходь сьогодні вночі і запугикай, я буду десь тут поблизу. Я тобі подобаюся, Ґольдмундику, мій хлопчику?

— Ах, ти мені дуже подобаєшся, Лізо. Я прийду. Хай береже тебе Бог, мені треба йти.

Женучи коня чвалом, Ґольдмунд повернувся в сутінках до монастиря і зрадів, що отець Ансельм був дуже заклопотаний. Купаючись босоніж у потоці, якийсь брат загнав собі в ногу скалку.

Тепер слід було відшукати Нарциса. Він запитав одного з братів-чергових, які роздавали їжу у трапезній. Ні, сказали вони, Нарцис не приходив на вечерю. Сьогодні він постить і зараз, найімовірніше, спить, бо вночі мав чування. Ґольдмунд вибіг. Місцем, де спав його друг під час довгих духовних вправ, була одна із келій для покути у внутрішньому монастирі. Він біг туди, не роздумуючи ні про що. Під дверима він прислухався, нічого не було чути. Він тихо увійшов. Те, що це було суворо заборонено, не мало зараз ніякого значення.

Нарцис лежав на вузькому дощаному помості; у сутінках він був подібний до мерця: блідий, із гострими рисами обличчя, він лежав на спині з руками, схрещеними на грудях. Проте очі його були розплющені, і він не спав. Він мовчки глянув на Ґольдмунда, без докору, але не рухаючись, було видно: його настільки поглинула заглибленість у себе, що він перебував у іншому часі, в іншому світі, що йому було важко впізнати товариша і зрозуміти його слова.

— Нарцисе! Пробач, пробач, любий, що я турбую тебе, це зовсім не через якісь пустощі. Я знаю, тобі, власне кажучи, зараз не можна зі мною розмовляти, але зроби це, я тебе дуже про це прошу.

Нарцис отямився, якусь мить він різко мружився, ніби робив над собою зусилля, щоб прокинутися.

— Це дуже потрібно? — запитав він кволим голосом.

— Так, це дуже потрібно. Я прийшов, щоб з тобою попрощатися.

— Тоді це дуже потрібно. Ти б не прийшов просто так. Заходь, сідай біля мене. У нас чверть години, потім починаються перші чування.

Він підвівся і сидів, дуже худий, на голому дощаному ліжку. Ґольдмунд сів біля нього.

— Тільки пробач! — сказав він винувато. Келія, голий поміст, невиспане і втомлене обличчя Нарциса, його напіввідсутній погляд, усе це ясно показувало йому, як сильно він тут заважає.

— Немає за що вибачатися. Не звертай на мене уваги, мені нічого не бракує. То кажеш, ти хочеш попрощатися? Отже, ти йдеш геть?

— Я йду ще сьогодні. Ах, не можу я це тобі розказати! Якось усе вирішилось так раптово.

— Це прибув твій батько чи якесь повідомлення від нього?

— Ні, нічого такого. Саме життя прийшло до мене. Я іду геть, без батька, без дозволу. Я ганьблю тебе, слухай, я втікаю.

Нарцис подивився на свої довгі білі пальці, вони виглядали з рукавів ряси, тонкі, мов у привида. На його строгому, вкрай втомленому обличчі усмішки не було, але вона вчувалася в його голосі, коли він сказав:

— У нас дуже мало часу, любий. Скажи лише найнеобхідніше, скажи чітко й коротко. Чи це я повинен тобі сказати, що з тобою сталося?

— Скажи ти,— попросив Ґольдмунд.

— Ти закохався, хлопчику, ти пізнав жінку.

— Як ти знову можеш все знати!

— Ти сам полегшуєш моє завдання. Твій стан, о amice (о, друже — лат.— Прим. перекл.), має всі ознаки того виду сп’яніння, який називають закоханістю. Але говори сам, будь ласка.

Несміливо Ґольдмунд поклав свою руку на плечі друга.

— Ну, та ти вже сказав. Але цього разу ти сказав не так, як треба, Нарцисе, неправильно. Це зовсім інакше. Я був у полі й заснув на спеці, і коли я прокинувся, моя голова лежала на колінах якоїсь вродливої жінки, і я відразу відчув, що це прийшла моя мати, щоб взяти мене до себе. Не те, щоб я вважав цю жінку за свою матір, у неї темні карі очі і чорне волосся, а моя мати була білявою, як і я, вона була зовсім іншою. І все ж таки це була вона, це був її поклик, це була вістка від неї. Ніби зі снів мого власного серця ось прийшла раптом прекрасна незнайома жінка, вона тримала мою голову в себе на колінах і усміхалася до мене, ніби квітка, і була така мила зі мною, і вже при першому поцілункові я відчув, як у мене всередині все розтануло, і я відчув млосний біль. Уся туга, яку я коли-небудь відчував, усі сни, усі солодкі страхи, усі таємниці, приспалі у мене всередині, прокинулися, усе змінилося, стало зачарованим, все набуло якогось змісту. Вона навчила мене, що таке жінка і якою таємницею вона володіє. За півгодини вона зробила мене старшим на багато років. Тепер я знаю багато. І я раптом ще ось що збагнув: мені не залишатися більше в цьому домі, ані одного дня. Я відходжу, тільки настане ніч.

Нарцис слухав і кивав.

— Несподівано воно сталося,— сказав він,— але це щось, чого я очікував. Я багато думатиму про тебе. Мені тебе бракуватиме, amice. Чи можу я щось зробити для тебе?

— Якщо зможеш, то скажи слівце нашому настоятелеві, аби він мене не прокляв повністю. Крім тебе, він єдиний у цьому домі, думки кого мені не байдужі. Він і ти.

— Знаю… Є у тебе ще якісь прохання?

— Так, одне прохання. Коли пізніше ти думатимеш про мене, то помолися за мене! І я дякую тобі.

— За що, Ґольдмунде?

— За твою дружбу, за твоє терпіння, за все. І за те, що ти мене й нині слухаєш, хоч тобі це й важко. І за те, що не намагався мене затримати.

— Чому мені б могло захотітись затримати тебе? Ти знаєш, як я про це думаю. Але куди ти, власне, підеш, Ґольдмунде? У тебе є якась мета? Ти йдеш до тієї жінки?

— Я іду з нею, так. Якоїсь мети я не маю. Вона не з цих країв, здається, безпритульна, можливо, вона циганка.

— Ну так. Але скажи мені, мій любий, ти знаєш, що твій шлях із нею буде, мабуть, дуже коротким? Я гадаю, ти не повинен занадто покладатися на неї. Можливо, вона має родину, чоловіка, хто знає, як тебе там приймуть.

Ґольдмунд притупився до товариша.

— Я це знаю,— сказав він,— хоч я дотепер про це ще не думав. Я вже тобі сказав: якоїсь мети в мене немає. І та жінка, що була така люба зі мною, це не моя мета. Я йду до неї, але не заради неї. Я йду, бо мушу, бо мене кличуть.

Він замовк і зітхнув, і вони сиділи, притулившись одне до одного, засмучені й проте й трохи щасливі у відчутті своєї непорушної дружби. Згодом Ґольдмунд продовжив: «Ти не повинен думати, що я зовсім сліпий і наївний. Ні. Я йду охоче, бо відчуваю, що так має бути, і тому що сьогодні зі мною трапилося щось настільки дивовижне. Але я не думаю, що мені зустрінуться самі лише щастя й задоволення. Я гадаю, що дорога буде важкою. Але вона, я сподіваюся, буде й гарною. Це так гарно, належати якійсь жінці, віддатися їй! Не смійся з мене, якщо безглуздо звучить те, що я кажу. Але поглянь: любити жінку, їй віддатися, її повністю увібрати в себе й відчувати, що й вона повністю увібрала тебе, це не те, що ти називаєш «закоханістю» і трохи висміюєш. Тут нема що висміювати. Для мене це дорога до життя і дорога до смислу життя. Ах, Нарцисе, я повинен тебе покинути! Я люблю тебе, Нарцисе, дякую, що ти пожертвував для мене трохи свого сну. Мені важко піти від тебе. Ти не забудеш мене?»

— Не гніти серця ні мені, ні собі! Я ніколи тебе не забуду. Ти повернешся, я прошу тебе про це, я чекаю на це. Якщо тобі колись буде погано, приходь до мене, або поклич мене. Прощавай, Ґольдмунде, хай береже тебе Бог!

Він підвівся. Ґольдмунд обняв його. Знаючи, як соромиться його товариш всіляких пестощів, він не поцілував його, а лише погладив його руки.

Настала ніч, Нарцис зачинив за собою келію і пішов у церкву, його сандалі стукали по кам’яних плитах. Люблячі очі Ґольдмунда стежили за сухорлявою постаттю, аж поки на кінці коридору вона не зникла, як тінь, яку заковтнули в темряву церковної брами, яку поглинули виклики вправ, обов’язків, чеснот. О, яке ж дивовижне, яке безконечно загадкове все-таки було все! Яке загадкове і страшне було й оце: зі своїм переповненим серцем, зі своїм розквітлим любовним сп’янінням прийти до друга саме в ту годину, коли той, медитуючи, спустошений постами й безсонням, свою молодість, своє серце, свої думки прикував до хреста, пожертвував ними і піддався найсуворішій школі послуху, щоб служити духові і щоб стати minister verbi divini (служителем Божого слова, лат.— Прим. перекл.)\ Ось він лежав, смертельно втомлений і спустошений, з блідим обличчям і кістлявими руками, як мрець, і проте відразу, приязно, з ясним розумом зустрів друга і до нього, закоханого, який ще й дотепер носив запах жінки, прислухався, пожертвував короткою перервою між двома спокутами! Дивно воно було, і дивовижно прекрасно, що була й така любов, самовід дана, вся одухотворена. Якою ж відмінною була вона від тієї любові сьогодні на залитому сонцем полі, від тієї сп’янілої й безоглядної гри почуттів! І все-таки обидві вони були любов’ю. Ах, і от тепер Нарцис пропав для нього, після того, як він йому в цю останню годину ще раз так чітко показав, якими зовсім різними й неподібними вони були. Нарцис стояв тепер перед вівтарем на змучених колінах, приготований і просвітлений до ночі, повної молитов та роздумів, коли йому дозволено було не більше двох годин на відпочинок і сон, тоді як він, Ґольдмунд, утікав геть, щоб десь там знайти під деревами свою Лізу і знову грати із нею в оті солодкі тваринні ігри! Нарцис міг би сказати про це щось варте уваги. От тільки що він, Ґольдмунд, не був Нарцис. Для нього не було важливо до кінця збагнути ці прекрасні й моторошні загадки, безладдя й плутанину і говорити про них щось важливе. Для нього було важливо лише йти й далі своїми непевними, нерозважливими Ґольдмундовими шляхами. Для нього було важливо лише віддати себе і любити, любити зануреного у молитву в нічній церкві друга не менше, ніж вродливу теплу жінку, яка чекала на нього.

Коли він із серцем, переповненим сотнею суперечливих почуттів, прокрадався попід липами на подвір’ї й шукав вихід через млин, то тим не менше усміхнувся, раптом пригадавши собі той вечір, коли одного разу із Конрадом тією самою таємною дорогою покинув монастир, щоби піти «в село». Яким збудженим і яким потайки несміливим був він тоді, коли подався у маленьку заборонену вилазку, а от сьогодні він відходив назавжди, ішов на шляхи набагато суворіше заборонені, набагато небезпечніші — і притому зовсім не боявся, не думав ані про сторожа, ні про настоятеля й учителів.

Цього разу біля струмка не було дощок, треба було переходити на інший бік без допомоги мосту. Він скинув одяг і кинув його на інший берег, а потім пішов голим через глибокий сильний потік, аж по груди занурившись у холодну воду. Коли він на тому березі знову вбирався, його думки повернулися до Нарциса. З неймовірною чіткістю, від якої його охопило почуття ганьби, він тепер побачив, що робить лише те, що Нарцис давно знав і до чого він його вів. Він знову надзвичайно чітко побачив того розумного, трохи насмішкуватого Нарциса, який від нього, Ґольдмунда, вислухав стільки дурниць, який колись у важливу мить відкрив йому очі. Деякі слова, сказані тоді йому Нарцисом, він виразно знову чув: «Ти спиш на грудях матері, я чуваю в пустелі. Твої сни — про дівчат, а мої — про хлопців».

На якусь мить його серце стиснулося й похололо, жахливо самотнім стояв він отак серед ночі. За ним лежав монастир, хоча лише й несправжня домівка, та все ж таки кохана й віддавна близька і звична.

Проте водночас він відчував й інше — що Нарцис уже більше не був його всезнаючим провідником, який застерігав і будив його. Сьогодні, відчував Ґольдмунд, він вступив у країну, де відшукував дороги сам, по якій ніякий Нарцис не міг уже більше його вести. Він був радий, що усвідомлював це, його одночасно і гнітило, і соромило дивитися назад, на часи своєї залежності. Тепер він прозрів і вже більше не був ані дитиною, ані учнем. Добре було це знати. І все ж таки — як важко було прощатися! Знати, що там на іншому березі він стоїть на колінах, не мати змоги нічого дати йому, ані допомогти, бути для нього нічим! І от на довгий час, можливо, назавжди, з ним розлучитися, нічого про нього не знати, більше не чути його голосу, не бачити більше його благородні очі!

Він зірвався і пішов кам’яною стежкою. Коли він був на віддалі сотні кроків від монастирських стін, то зупинився, набрав повітря і, як умів, закричав совою. Десь здалека, знизу по течії йому у відповідь відгукнувся подібний совиний крик.

«Ми кричимо один до одного, як звірі»,— подумав він і пригадав собі годину кохання в післяобідню пору; тільки тепер до його свідомості дійшло, що вони з Лізою лише аж під сам кінець, аж по закінченні любощів обмінялися словами, та й слів тих було небагато, слів зовсім несуттєвих! Які ж довгі розмови вів він із Нарцисом! Але тепер, як виглядало, він увійшов у світ, де не розмовляли, де один одного підманювали совиними криками, де слова не мали ніякого значення. Він із цим погодився, сьогодні йому вже не потрібно було жодних слів та думок, йому потрібна була лише Ліза, лише оте нестямне почуття безсловесного, сліпого, німого, суцільного розчинення у ній серед зітхань і стогонів.

Ліза вже була тут, вона вийшла назустріч йому з лісу. Ґольдмунд простягнув руки, щоб відчути її. Ніжними руками він обхопив її голову, волосся, шию і спину, її струнке тіло і міцні стегна. Обнявши її однією рукою, він ішов з нею далі, не питаючи — «Куди?» Вона впевнено увійшла в нічний ліс, йому було непросто встигати за нею, здавалося, що вона, немов лисиця або куниця, бачить очима, призвичаєними до нічної темряви, вона йшла, не зачіпаючись ні за що, не спотикаючись. Він дав себе бездумно вести у ніч, у ліс. Він уже більше не думав навіть про залишений монастир, не думав і про Нарциса.

Мовчки вони швидко йшли у пітьмі лісом, часом по м’якому, пухнастому мохові, часом по твердих ребрах коріння, часом над ними поміж рідкими кронами дерев просвічувало небо, часом було зовсім темно; чагарі били його по обличчю, пагони ожини чіплялися за одяг. Вона добре орієнтувалася і знаходила дорогу, рідко зупинялася, рідко вагалася. Вони йшли досить довго, поки не опинилися серед рідких сосен, що стояли далеко одна від одної, ген далеко розкинулося бліде нічне небо, ліс закінчився, вкрита луками долина зустріла їх солодким запахом сіна. Вони почалапали через маленький, безшумний потічок, тут просто неба було ще тихше, ніж у лісі: не було ані шелесту чагарів, ні сполоханої серед ночі звірини, ні потріскування хмизу під ногами.

Біля великої копиці сіна Ліза зупинилася.

— Ось тут ми й зупинимося,— сказала вона.

Вони посідали у сіно, спочатку просто глибоко дихаючи і насолоджуючись відпочинком, обоє були трохи втомлені. Вони простягнулися, прислухаючись до тиші, відчуваючи, як з їхнього чола зникає волога і їхні обличчя поступово охололи. Ґольдмунд сидів навпочіпки з приємним відчуттям утоми і, граючись, зводив докупи й розводив коліна, глибоко дихаючи, він втягував у себе ніч і запах сіна і не думав ні про минуле, ні про майбутнє. Лише поволі він дав запахові й теплу коханої звабити й зачарувати його, інколи відповідаючи на погладжування її рук і, ощасливлений, відчував, як вона поступово розпашілася коло нього й підсувалася до нього все ближче і ближче. Ні, тут не потрібно було ні слів, ні думок. Він чітко відчував усе, що було важливе і прекрасне, молоду силу і просту здорову красу жіночого тіла, його теплоту і пристрасть; він також чітко відчував, що вона бажала бути коханою інакше, як першого разу, що на цей раз вона хотіла не спокушати й навчати його, а очікувала на його власну агресивність та пристрасне бажання. Він спокійно дозволив цим струменям пройти крізь себе, щасливий, він відчував беззвучний, тихо наростаючий вогонь, що палахкотів у них обох усередині і робив їхній невеликий притулок дихаючим, палаючим осереддям мовчазної ночі.

Коли Ґольдмунд нахилився над обличчям Лізи й почав у темряві цілувати її вуста, то раптом побачив, як її очі й чоло заблищали у м’якому світлі, він зачудовано придивився і помітив, як світло замерехтіло і швидко стало яскравішим. Тоді він зрозумів і обернувся: понад краєм довгої ділянки чорного лісу зійшов місяць. Він бачив, як дивовижно ковзає біле м’яке світло по її чолу і щоках, по округлій тонкій шиї, і промовив тихо й захоплено: «Яка ти гарна!»

Вона засміялася, ніби отримала подарунок, він припідняв її, обережно стягуючи з неї одяг, допоміг його скинути й оголив її, і її плечі та груди заблищали на холодному місячному світлі. Очима й вустами він захоплено йшов слідом за ніжними тінями, вдивлявся і вкривав поцілунками. Мов зачарована, вона не рухалася, з опущеним поглядом і урочистим виразом, так, ніби навіть для неї самої врода її вперше відкрилася в цю хвилю.