Розділ двадцятий

Літо минало, відцвіли і зів’яли маки й волошки, кукіль і соняшники, замовкли у ставку жаби, лелеки літали високо й готувалися до відльоту. І тут Ґольдмунд повернувся!

Прийшов він якось пополудні, коли падав тихий дощ. Він пішов не в монастир, від брами він одразу подався до своєї майстерні. Прийшов він пішки, без коня.

Еріх перелякався, коли його побачив. Він хоч і впізнав Ґольдмунда з Першого погляду і серце його при цьому забилося сильніше, але здавалося, що той, хто повернувся,— це зовсім інша людина: якийсь несправжній Ґольдмунд, набагато старший, з напівпогаслим, запорошеним, сірим обличчям, із запалими рисами, хворими і стражденними: у них, проте, не було ніякого болю, лише якась усмішка, байдужа стареча терпелива усмішка. Ішов він.важко, плентаючись, і здавався хворим і дуже втомленим.

Дивно дивився цей змінений, чужий Ґольдмунд у вічі своєму молодому помічникові. Він зовсім не здіймав галасу з приводу свого повернення і чинив так, ніби ось-ось вийшов із сусідньої кімнати і тільки-що був ось тут. Він подав руку, нічого не кажучи, не вітаючись, не питаючи і не розповідаючи. Він тільки сказав: «Я мушу поспати». Здавалося, що він страшенно втомлений. Він відіслав Еріха геть і пішов у свою кімнату біля майстерні. Там він стягнув шапку, впустив її на підлогу, скинув черевики й підійшов до ліжка. Ззаду у приміщенні він побачив під тканинами свою Мадонну; він кивнув їй, однак не пішов зняти шматки тканини і привітати її. Замість цього він тихо підійшов до віконця, побачив, що на вулиці чекає збентежений Еріх, і гукнув до нього: «Еріху, не треба нікому казати, що я повернувся. Я дуже змучений. Почекаймо до ранку».

Потім він вбраний влігся у ліжко. Через якийсь час, оскільки він ніяк не міг заснути, Ґольдмунд підвівся, важко ступаючи підійшов до стіни, на якій висіло невелике дзеркальце, і подивився в нього. Він уважно розглядав Ґольдмунда, який дивився на нього із дзеркала: цей Ґольдмунд був втомлений; занедбана постаріла людина із посивілою бородою — ось хто дивився на нього з маленької тьмяної поверхні дзеркала, це було добре знайоме обличчя, але воно стало чужим, здавалося, воно трохи не від цього світу, здавалося, що воно мало його стосується. Воно нагадувало йому деякі знайомі обличчя, трохи нагадувало майстра Ніклауса, трохи — старого рицаря, який колись розпорядився виготовити йому одяг пажа, а ще трохи — святого Якова у церкві, старого бородатого святого Якова: той у своєму капелюсі прочанина був таким старезним і сивим, і все ж насправді здавався веселим і добрим.

Дуже ретельно читав Ґольдмунд на обличчі у дзеркалі, ніби йому було важливо вивідати про цю чужу людину. Він кивнув йому й упізнав: так, це був він сам, це відповідало йому власному відчуттю про себе самого. Дуже втомлена і трохи збайдужіла стара людина повернулась із подорожі, малопомітний чоловік, хизуватися там не було чим, однак Ґольдмунд не мав нічого супроти нього, чоловік той Ґольдмундові навіть подобався: щось було в його обличчі, чого колишній красунчик Ґольдмунд не мав, при всій утомі та зруйнованості на лиці виднілися риси чи то вдоволення, чи принаймні байдужості. Він тихо засміявся сам до себе і побачив, як зображення у дзеркалі сміється разом із ним: ох і гарного ж типа він оце привів з мандрівки назад додому! Він повернувся додому дуже розбитим, спаленим і втратив не лише свого коня і свою подорожню торбу, і свої таляри, загубилося, покинуло його й іще щось: молодість, здоров’я, віра в самого себе, рум’янець на обличчі та сила у погляді. І все-таки образ той йому подобався, цей слабкий тип у дзеркалі був йому миліший, ніж той Ґольдмунд, яким він так довго був. Він був старшим, слабшим, жалюгіднішим, але він був простодушніший, задоволеніший, з ним було легше ладнати. Він засміявся й потягнув униз одну із вкритих складками повік. Потім він знову влігся на ліжко і тепер заснув.

Наступного дня він сидів у своїй кімнатці, нахилившись за столом, і пробував трохи малювати, коли це його прийшов відвідати Нарцис. Він став у дверях і сказав: «Мені розповіли, що ти повернувся. Слава Богу, я дуже тішуся. Позаяк ти до мене не зайшов, я прийшов до тебе. Я не заважаю тобі працювати?»

Він підійшов ближче; Ґольдмунд відвернувся від свого паперу і простягнув йому руку. І хоча Еріх підготував Нарциса, той при вигляді свого друга перелякався до глибини душі. Ґольдмунд приязно усміхнувся до нього.

— Так, я знову тут. Привіт, Нарцисе, ми якийсь час не бачилися. Вибач, що я тебе ще не відвідав.

Нарцис глянув йому у вічі. Він також побачив не лише вигасле і жалюгідне обличчя, він побачив і щось інше, дивовижно приємну рису — незворушність, та що там, байдужість, там було щось від упокорення, від доброго настрою старої людини. Досвідчений у читанні людських облич, Нарцис також бачив, що цей такий чужий тепер та змінений Ґольдмунд вже більше не був цілком і повністю від цього світу, що його душа або відлетіла далеко від дійсності і блукає десь шляхами мрій, або що вона вже стоїть перед брамою, яка веде потойбіч.

— Ти хворий? — обережно запитав він.

— Так, я до всього ще й хворий. Я вже на початку своєї подорожі був хворим, вже у перші дні. Але ж ти розумієш, що я не хотів тут же вертатися додому. Ви б мене висміяли, якби я так швидко приплівся назад і знову скинув свої подорожні чоботи. Ні, отож такого я не хотів. Я поїхав далі і ще трохи вештався тут і там, мені було соромно, що подорож не вдалася. Забагато я на себе взяв. Добре, отож мені було соромно. Ну та ти ж розумієш, ти ж такий мудрий чоловік. Вибач, ти щось питав? Чортівня якась, я постійно забуваю, про що, власне, йдеться. Але ото з моєю матір’ю, це тобі добре вдалося. Було справді боляче, але…

Його мурмотання поступово перейшло в усмішку.

— Ми тебе вилікуємо, Ґольдмунде, тобі нічого не бракуватиме. Але що ж ти не повернувся відразу додому, коли почав себе погано почувати! Тобі, ну справді, не потрібно нас соромитися. І тобі треба було відразу повернути назад.

Ґольдмунд засміявся.

— Так, тепер я знаю. Не наважувався я просто так повернутися. Це було б ганьбою. Але ось я прийшов. Мені знову добре.

— Тебе дуже боліло?

— Боліло? Так, боліло мене достатньо. Але ж бачиш, біль — це зовсім непогано, він повернув мені глузд. Мені більше не соромно, навіть перед тобою не соромно. Тоді, коли ти мене відвідав у в’язниці, щоб врятувати мені життя, я мусив зціпити зуби, бо соромився тебе. Все це пройшло.

Нарцис поклав свою долоню Ґольдмундові на руку, той одразу замовк і, усміхаючись, заплющив очі. Він мирно заснув. Збентежений абат пішов привести монастирського лікаря, отця Антона, щоб той оглянув хворого. Коли вони повернулися, Ґольдмунд спав, сидячи за рисувальним столом. Вони перенесли Ґольдмунда в ліжко, лікар залишився біля нього.

Він виявив, що Ґольдмунд безнадійно хворий. Його перенесли в одну із кімнат для хворих, Еріха поставили наглядати за ним.

Цілком і повністю історію його останньої подорожі так ніколи до кінця з’ясовано й не було. Дещо він сам розповів, про чимало що можна було здогадатися. Часто він лежав байдужий, часом марив і говорив заплутано, часом він приходив до тями, і тоді щоразу кликали Нарциса, для якого ці останні розмови з Ґольдмундом стали дуже важливими.

Деякі уривки з Ґольдмундових розповідей та зізнань переказав Нарцис, інші — його помічник Еріх.

— Коли почалися болі? Це було ще на початку моєї подорожі. Я їхав верхи лісом і разом з конем перечепився й упав у потік, і пролежав там цілу ніч у холодній воді. Там, всередині, де я собі тоді поламав ребра — відтоді там болить. Тоді я ще був недалеко звідси, але не хотів повертатися, це було по-дитячому, але я думав, це виглядало б смішно. Отож я поїхав далі і позаяк не міг більше їхати верхи, бо мене дуже боліло, я продав коника і потім довго лежав у шпиталі.

Я тепер залишуся тут, Нарцисе, не буде більше їзди верхи. Не буде мандрівок. Не буде більше танців і жінок. Ах, інакше я би ще довго, ще роками не повертався. Але коли я побачив, що там, далеко звідси, мене вже нічого не тішить, то я собі подумав: перед тим, як піти в землю, я хочу ще трохи помалювати і зробити кілька фігур, хочеться ж мати кінець кінцем хоч якусь утіху.

Нарцис сказав йому: «Я такий радий, що ти повернувся. Мені тебе так бракувало, я кожного дня думав про тебе і часто боявся, що ти більше ніколи не повернешся».

Ґольдмунд похитав головою: «Та ну, втрата не була би вже аж такою великою».

Серце Нарциса стискалося від горя й від любові, він повільно нахилився до свого друга і вчинив щось, чого він за багато років їхньої дружби ніколи не робив, він торкнувся Ґольдмундового волосся й чола своїми вустами. Спочатку здивовано, а потім глибоко схвильовано Ґольдмунд помітив, що сталося.

— Ґольдмунде,— прошепотів друг йому на вухо,— вибач, що я цього не міг сказати тобі раніше. Я повинен був тобі сказати це, коли тоді розшукав тебе у в’язниці, у резиденції єпископа, або коли я побачив твої перші фігури чи ще якогось разу. Дозволь мені сьогодні сказати тобі, як сильно я тебе люблю, як багато ти для мене завжди означав, яким багатим зробив ти моє життя. Для тебе це не буде означати багато. Ти звик до любові, для тебе вона не є чимось рідкісним, стільки жінок тебе любило, стільки їх тебе пестило й ніжило. Для мене це інакше. Моє життя було бідним на любов, мені бракувало чогось найкращого у цьому житті. Наш абат Даніель колись сказав мені, що вважає мене зарозумілим, можливо, він мав рацію. Я не був несправедливий з людьми, я лише намагався бути з ними справедливим і терплячим, але ніколи їх не любив. Із двох учених у монастирі ученіший мені більше до серця, я, наприклад, ніколи не любив слабкого вченого, незважаючи на його слабкість. Якщо я, проте, таки знаю, що таке любов, то це завдяки тобі. Я міг би любити тільки тебе, тебе одного серед людей. Ти не можеш осягнути, що це означає. Це означає джерело серед пустелі, квітуче дерево у глушині. Тобі я передусім завдячую тим, що моє серце не затвердло, що в мені залишилась якась місцинка, куди може досягти благодать.

Ґольдмунд усміхнувся радісно і трохи збентежено. Тихим спокійним голосом, який у нього бував у години просвітлення, він промовив: «Коли ти мене тоді звільнив від шибениці і ми поїхали додому, я запитав тебе про свого коня Блеса, і ти мені розповів. Тоді я побачив, що ти, хоча взагалі-то ледве коней розрізняєш, про коника Блеса піклувався. Я зрозумів, що ти робив це заради мене, і я цьому дуже зрадів. Тепер я бачу, що справді так і було, і що ти мене справді любиш. І я завжди любив тебе, Нарцисе, половину свого життя я намагався завоювати твою любов. Я знав, що й ти мене любиш, але я ніколи не сподівався, що ти, така горда людина, мені коли-небудь це скажеш. І ось ти мені це сказав, у хвилину, коли я вже більше нічого не маю, коли мандри і свобода, світ і жінки покинули мене напризволяще. Я приймаю це, і я тобі вдячний».

Лідія-мадонна стояла в кімнаті і спостерігала.

— Ти й далі думаєш про смерть? — запитав Нарцис.

— Так, я думаю про неї, думаю і про те, що сталося з моїм життям. Юнаком, коли я ще був учнем, мені хотілося бути такою ж духовною людиною, як і ти. Ти мені показав, що я не до цього покликаний. Тоді я кинувся в іншу крайність життя, у почуття, і жінки мені вельми допомогли знайти там утіху, вони такі слухняні і пожадливі. Але я б не хотів говорити зневажливо ані про них, ні про чуттєву насолоду, я часто бував дуже щасливий. І я також мав щастя пережити те, що чуттєвість може бути одухотвореною. Тоді з неї постає мистецтво. Однак тепер обидва полум’я погасли. Тваринного щастя хтивої насолоди більше немає — та я й не мав би його, навіть якби жінки ще й сьогодні бігали за мною. Створювати твори мистецтва — цього я теж не хочу, я зробив достатньо фігур, справа не в кількості. А тому мені прийшов час умирати. Я з цим згоден, мені дуже цікаво.

— Чому цікаво? — запитав Нарцис.

— Ет, то таке трохи дурне у мене. Але мені це справді цікаво. Цікаво не потойбіччя, Нарцисе, про це я мало думаю, і якщо я можу сказати відверто, то вже більше в це не вірю. Немає ніякого потойбічного світу. Засохле дерево мертве назавжди, замерзлий птах ніколи не повернеться до життя, так само й людина не повернеться, коли померла. Про неї ще трохи думатимуть, коли вона відійде від нас, але й це довго не триває. Ні, мені смерть цікава лише тому, що я все ще вірю і все ще мрію, що я в дорозі до своєї матері. Я сподіваюся, що смерть буде великим щастям, щастям таким великим, як при першому виповненні любовного бажання. Я не можу позбутися думки про те, що замість смерті з косою то буде моя мати — вона знову візьме мене до себе і поверне у небуття і в невинність.

Під час одного з останніх відвідин, після того, як Ґольдмунд багато днів більше нічого не говорив, Нарцис знову застав його бадьорим і балакучим.

— Отець Ансельм гадає, що ти часто відчуваєш страшні болі. Як тобі це вдається, Ґольдмунде, як ти витримуєш їх так спокійно? Мені здається, тепер ти віднайшов мир і спокій.

— Ти маєш на увазі мир з Богом? Ні, його я не знайшов. Я не хочу з ним жодного миру. Бог погано створив світ, нам не треба Його вихваляти, та Йому не дуже й важливо, чи я Його прославляю, чи ні. Погано Він створив світ. Однак з болями у себе в грудях я уклав мир, це правильно. Раніше я не міг добре переносити біль, і хоча й деколи думав, що смерть буде мені легкою, це було, однак, помилкою. Проте коли про це йшлося справді всерйоз, тієї ночі у в’язниці графа Гайнріха, то виявилося: я просто не міг померти, я ще був занадто сильний і занадто дикий, їм би треба було кожну частину мого тіла убивати двічі. Але зараз це зовсім інакше.

Розмова втомила Гольдмунда, голос його послабшав. Нарцис просив його поберегти себе.

— Ні,— сказав той,— я хочу це тобі розповісти. Раніше я соромився сказати тобі про таке. Ти, мабуть, будеш сміятися з цього. Коли я сів тоді на коня і поїхав геть звідси, то це було зовсім не навмання. До мене дійшла чутка, що граф Гайнріх знову у цих краях і коханка його знову із ним, та Агнеса. Ну, добре, тобі це не видається важливим, нині воно й мені не здається важливим. Але тоді я неймовірно загорівся тією новиною і більше не думав ні про що, крім як про Агнесу; вона була найвродливішою жінкою, яку я знав і любив, я хотів знову її побачити, я хотів ще раз бути з нею щасливим. Я поїхав і через кілька тижнів відшукав її. Там, у ту мить і сталася зі мною зміна. Отож я знайшов Агнесу — врода її анітрохи не зів’яла; я знайшов і Агнесу, і нагоду показатися їй на очі, і поговорити із нею. І ти подумай собі, Нарцисе, вона не хотіла більше нічого знати про мене! Я їй був занадто старий, я не був їй більше вродливий, не був достатньо веселий, більше вона від мене нічого не очікувала. Тим моя подорож, власне кажучи, і закінчилася. Однак я поїхав далі, мені не хотілося повертатися до вас таким розчарованим і таким смішним, і коли я так їхав, то полишили мене зовсім і сила, і молодість, і розсудливість, бо я тоді разом зі своїм конем провалився в якусь прірву й упав у потік, і зламав собі ребра, і так довго лежав у воді. Це тоді я вперше пізнав справжній біль. Я відчув уже при падінні, як щось ламається у мене в грудях і що це приносить мені радість, я відчував його з приємністю, я був цим задоволений. Я лежав у воді й знав, що мушу померти, але це все було зовсім інакше, як тоді у в’язниці. Я не мав нічого проти цього, смерть уже не здавалася мені жахливою. Я відчував цей пекучий біль, його я відтоді чую часто, і при цьому в мене був чи то сон, чи то видіння, називай, як хочеш. Я лежав і в мене в грудях стояв пекучий біль, і я боронився і кричав, але ось я почув, як сміявся чийсь голос — голос, якого я не чув від свого дитинства. Це був голос моєї матері, глибокий жіночий голос, повний хтивої насолоди й любові. І тоді я побачив, що це була вона, що мати була зі мною і тримала мене на своїх колінах, і що вона відкрила мої груди і тримала глибоко між моїми ребрами свої пальці, щоб вийняти мені серце. Коли я це побачив і зрозумів, мене більше не боліло. І тепер, коли ці болі повертаються, вони більше не болі, це більше не вороги, це пальці моєї матері, що виймають моє серце. Вона докладає тоді великих зусиль. Часом вона трохи притискає і стогне, як від любовного задоволення. Інколи вона сміється і мугикає ніжні звуки. Інколи її немає біля мене, вона там, на небі, між хмарами я бачу її обличчя, велике, мов хмара, вона ширяє там і сумно усміхається, і її сумна усмішка всмоктує мене і витягає мені з грудей серце».

Знову й знову він говорив про неї, про свою матір.

— Знаєш, що ще? — запитав він в один із останніх днів.— Колись я забув свою матір, але ти її викликав знову. Тоді також було дуже боляче, ніби звірячі пащі жерли мої нутрощі. Тоді ми ще були юнаками, були гарними молодими хлопцями. Але вже тоді мати кликала мене, і я повинен був іти слідом за нею. Вона всюди. Вона — це була циганка Ліза, це вона була прекрасною мадонною майстра Ніклауса, вона була життя, кохання, любовна хіть, вона була страх, голод, прагнення. Тепер вона — це смерть, і пальці її у мене в грудях.

— Не говори так багато, любий,— просив Нарцис,— зачекай до завтра.

Ґольдмунд глянув йому в вічі зі своєю усмішкою, з тією новою усмішкою, яку він приніс зі своєї подорожі, усмішкою, що виглядала такою старечою, такою немічною і яка, деколи здавалося, була трохи несповна розуму, а деколи сяяла лише добротою і мудрістю.

— Мій любий,— прошепотів він,— я не можу чекати до ранку. Я повинен з тобою попрощатися і на прощання я мушу тобі ще все сказати. Послухай-но мене ще хвилю. Я хотів тобі розповісти про матір, і про те, що вона зімкнула свої пальці довкола мого серця. Вже чимало років моєю найдорожчою, найпотаємішою мрією було зробити фігуру матері, вона була для мене найсвященнішим з усіх образів, я постійно носив її у собі, це була постать, повна любові й таємниці. Ще недавно мені було б геть нестерпно думати, що я можу померти, не створивши її фігуру, моє життя здавалося б мені намарним і непотрібним. І от поглянь, як дивно у мене вийшло із нею: замість того, щоб мої руки її творили і надавали їй вигляду, це вона мене творить і надає мені вигляду. Вона охопила своїми руками моє серце, і відпускає його, і робить мене порожнім, вона звабила мене, щоб померти, і зі мною помре й моя мрія, чудова фігура, образ великої Єви-матері. Я ще бачу цей образ, і якби я мав у руках силу, то міг би втілити її. Але вона так не хоче, вона не хоче, щоб я зробив видимою її таємницю. Їй більше хочеться, щоб я помер. Я вмираю охоче, вона мені в цьому допомагає.

Нарцис збентежено слухав цих слів, щоб могти їх зрозуміти, він повинен був низько схилятися до обличчя Ґольдмунда. Деякі зі слів він чув нечітко. Деякі чув добре, однак їхній зміст залишався йому незрозумілим.

І ось хворий ще раз розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя свого друга. Він попрощався з ним очима. І намагаючись поворухнутися, так, ніби хотів похитати головою, Ґольдмунд прошепотів: «Але як же ти колись вмиратимеш, Нарцисе, якщо ти не маєш матері? Без матері не можна любити. Без матері не можна померти».

Що він потім ще мурмотав, було вже незрозуміло. Два останні дні Нарцис сидів біля його ліжка, день і ніч, і дивився, як він згасає. Останні слова Ґольдмунда горіли у його серці, мов полум’я.

КІНЕЦЬ