Розділ другий

Він хоч і потоваришував з усіма, та справжнього друга знайшов не так швидко, серед однокласників не було нікого, до кого б він відчував особливу близькість, не кажучи вже про якусь особливу прихильність. А однокласники ті на своє здивування побачили, що завзятий забіяка, якого вони повважали було за симпатичного шибайголову, виявився дуже миролюбним товаришем, який, здавалося, більше прагнув слави зразкового учня.

У монастирі було двоє людей, до кого, як відчував Ґольдмунд, лежить його серце, вони йому подобалися і займали його думки, ними він захоплювався, їх любив і глибоко шанував: абат Даніель та помічник учителя Нарцис. Абата він був схильний вважати за святого: його лагідна простота, його ясний, турботливий погляд, його звичка наказувати та керувати смиренно, ніби сповняючи обов’язок, його добрі, спокійні жести,— все це страшенно притягувало до нього Ґольдмунда. Найбільше він хотів би бути особистим слугою цього богобоязного чоловіка, завжди слухатись його, слугувати йому, він хотів піднести йому як тривкий знак жертви своє юначе прагнення посвяти та від даності і навчитися від нього чистого, благородного, праведного житія. Бо ж Ґольдмунд мав намір не лише закінчити монастирську школу, а й по можливості залишитися у монастирі назавжди і посвятити своє життя Богові. Так-бо хотів він, такі були бажання і наказ його батька, так визначив і хотів цього й сам Господь. Ніхто, здавалося, не побачив цього у гарному, променіючому хлопцеві — і проте на ньому лежав якийсь тягар, тягар його походження, якесь таємне призначення до спокути і до жертви. Й абат цього не бачив, хоча батько Ґольдмунда й натякнув йому трохи про це й виразно побажав, щоб його син назавжди залишився в монастирі. Здавалося, на народженні Ґольдмунда висіла печать якоїсь прихованої ганьби, здавалося, ніби щось дуже потаємне домагалося спокути. Та батько не дуже сподобався абатові, і він зустрів батькові слова і його трохи чванливу поставу з ввічливою стриманістю, не надавши уваги його натякам.

Натомість той другий, що пробудив Ґольдмундову любов, і бачив гостріше, і передчував краще, але тримався стримано. Нарцис дуже добре збагнув, що за чудовий золотий пташок залетів до нього. Він, самотній у своїй шляхетності, відразу ж відчув у Ґольдмунді близьку, споріднену душу, хоча й здавався дослівно у всьому його повною протилежністю. Якщо Нарцис був смаглявим і худорлявим, то Ґольдмунд випромінював радість і молодість. Якщо Нарцис був мислителем і аналітиком, то Ґольдмунд був мрійником з душею дитини. Та ці протилежності переважало щось спільне: вони обидва були шляхетними людьми, на противагу до інших їх було позначено дуже яскравими талантами та ознаками, й обидва отримали від долі особливе покликання.

Нарцис палко прийняв до серця цю юну душу, суть і долю якої він дуже швидко розпізнав. Ґольдмунд гаряче захоплювався своїм вродливим, незвичайно розумним учителем. Сором’язливий, він, проте, не знайшов кращого способу здобути прихильність Нарциса, ніж бути уважнішим та кмітливішим учнем, постійно перевтомлюючи себе. Стримувала його не лише сором’язливість. Він тримався на віддалі ще й тому, що відчував: Нарцис може бути небезпечним для нього. Він не міг мати за ідеал і доброго смиренного абата, і вченого, проникливого розумника Нарциса. Однак він з усією молодечою силою своєї душі прагнув до обох, таких несумісних ідеалів, не раз страждаючи через це. У перші місяці свого перебування у школі Ґольдмунд деколи відчував у своєму серці таке сум’яття, його роздирали такі сумніви, що він ледве не піддався сильній спокусі або кудись утекти, або вилити свої біди і свій гнів на товаришів. Не раз через якесь невинне кепкування або зухвальство учнів він, такий добродушний, ні з того, ні з сього спалахував такою дикою люттю, що лише надзвичайним зусиллям міг себе стримати і з заплющеними очима мовчки відвернутися, блідий, як смерть. Тоді він ішов у стайню провідати коника Блеса, схиляв голову йому на шию, цілував його і виплакував свої біди. Й ось так його страждання поступово зростало і ставало помітним. Щоки йому запали, погляд потьмянів, його сміх, який усі так любили, стало чути все рідше.

Він і сам не знав, що з ним. Йому справді дуже хотілося бути добрим учнем, хотілося, щоб його незабаром прийняли у послушники, і хотілося потім стати побожним, тихим братом всечеснішим отцям; він вірив, що всіма своїми силами, всіма обдаруваннями він прагне цієї богобоязної, мирної мети, про інші прагнення він і поняття не мав. Як дивно, як сумно було йому бачити, що цієї простої та прекрасної мети так важко досягти. Із яким розчаруванням, із яким же неприємним враженням сприймав він інколи свої негожі нахили та стани душі: розсіяність та відразу до навчання, мрійництво, фантазування або сонливість під час уроків, спротив та неприязнь до вчителя латини, нетерпеливість та дратівливість, аж до люті, супроти однокласників. А найбільше збивало Ґольдмунда з пантелику, що його любов до Нарциса так важко було поєднати з його любов’ю до абата Даніеля. При цьому він деколи глибоко в серці відчував, що й Нарцис його любить, що він переймається ним і чекає на нього.

Думки Нарцисові були зайняті Ґольдмундом набагато більше, ніж уявляв собі хлопець. Він хотів мати за друга цього вродливого, світлого, милого юнака. Він відчував у ньому свою протилежність і своє доповнення, він узяв би його під свою опіку, скеровував би його, просвітлював, вів до вершин і дав йому розквітнути. Та він тримався стримано. Робив так із багатьох причин, і чи не всі добре усвідомлював. Передусім його стримувала і зв’язувала відраза, що її він відчував до тих учителів та ченців (а їх було немало), які закохувалися в учнів та послушників. Він достатньо часто й сам із огидою відчував на собі хтиві погляди старших чоловіків, досить часто мовчки давав відсіч їхнім люб’язним привітикам та пестощам. Тепер він краще розумів їх — він і сам відчував спокусу покохати вродливого Ґольдмунда, викликати його чудовий сміх, проводити ніжною рукою по його білявому волоссі. Та він ніколи не зробив би цього, ніколи. А крім того, Нарцис, хоч і був помічником викладача, сам був у ранзі вчителя, однак не маючи ні його повноважень, ані його авторитету, він був призвичаєний до особливої обережності й пильності. Він був призвичаєний до того, щоб стояти перед юнаками, які були всього на кілька років молодші за нього, стояти так, ніби він на двадцять років старший. Нарцис був призвичаєний забороняти собі вияв будь-якої переваги якомусь учневі, а супроти нелюбого учня особливо змушувати себе до справедливості та турботи. Його служіння було служінням духові, духові було присвячене його строге життя, і лише потаємно, у найнепомітніші для зовнішнього ока хвилини він дозволяв собі відчути втіху зверхності, всезнайства та зарозумілості. Ні, х.ай дружба із Ґольдмундом і була такою спокусливою, та вона була небезпечною, і вона не могла навіть торкнутися серцевини та змісту його життя. Серцевиною ж та змістом його життя було служіння духові, служіння слову, було спокійно, розважливо, відречено вести своїх школярів, та й не тільки їх, до високих духовних цілей.

Уже більше року був Ґольдмунд учнем монастирські школи у Маріябронні, вже сотні разів він під липами на подвір’ї й під чудовим каштаном грав із товаришами у школярські ігри, у біг наввипередки, у розбійників, у сніжки. І ось уже прийшла весна, та Ґольдмунд був втомленим і почував себе хворим, в нього часто боліла голова, й у школі йому було важко зосередитися й бути уважним.

Якось увечері до нього заговорив Адольф, той учень, перша зустріч з яким закічилася бійкою навкулачки і разом з яким він цієї зими почав вивчати Евкліда. Було це після вечері, у той вільний час, коли дозволено ігри у спальних приміщеннях, балачки у шкільних приміщеннях і прогулянки по монастирському подвір’ї.

— Ґольдмунде, сказав він, тягнучи його вниз сходами,— я хочу тобі щось розповісти, розповісти щось веселе. Але ж ти зразковий учень і, звичайно ж, хочеш колись стати єпископом — дай мені спочатку слово, що будеш вірним другом і не здаси мене викладачам.

Ґольдмунд негайно дав слово. Існувало поняття монастирської честі, й існувало поняття школярської честі, і часом вони суперечили одне одному, він знав це; але, як і всюди, ті неписані закони були сильнішими за писані, і він ніколи не ухилявся від законів та понять честі, прийнятих серед учнів.

Говорячи пошепки, Адольф витягнув його до порталу під деревами. Є тут, розповів він, кілька добрих сміливих товаришів, до яких він і сам належить. Вони від попередніх поколінь перейняли звичай час від часу пригадувати, що вони ж ніякі не монахи, і на один вечір покидати монастир та ходити в село. Це така розвага і така пригода, від якої справжній хлопець не відмовиться, вночі вони повернуться назад.

— Але ж тоді ворота будуть зачинені,— заперечив Ґольдмунд.

Ну та звісно, очевидно, що вони будуть зачинені, в цьому власне й полягає усе задоволення. Але вони знають, як таємною стежкою непомітно увійти назад, це вже не вперше.

Тут Ґольдмунд пригадав собі. Вираз «ходити в село» він уже чув, під ним розуміли нічні вилазки вихованців на всілякі таємні розваги та пригоди, монастирські закони це забороняли, і за це суворо карали. Він перелякався. «Ходити в село» — це був гріх, це було заборонено. Але він дуже добре зрозумів, що власне тому серед «справжніх хлопців» це могло належати до школярського поняття честі — зважитися на щось небезпечне — і що це мало б означати певну відзнаку, коли тебе запрошували до такої пригоди.

Він залюбки сказав би «ні», і побіг би назад, і ліг спати. Він був такий втомлений і почував себе таким нещасним, після обіду в нього весь час боліла голова. Але він трохи соромився Адольфа. І хто знає, може, там, за межами монастиря, під час пригоди, буде щось гарного і нового, щось такого, від чого можна буде забути і біль голови, і отупіння, і всі-всі біди. Це був вихід у великий світ, хай і таємний та заборонений, не дуже похвальний, але це все-таки хоч якесь звільнення, хоч якісь враження. Нерішуче стояв він, поки Адольф його переконував, і раптом розсміявся й сказав «так».

Непомітно вони з Адольфом зникли під липами на широкому, вже темному подвір’ї, зовнішні ворота якого в цю пору вже було зачинено. Товариш провів його до монастирського млина, у сутінках та під постійний шум коліс звідти легко було прошмигнути так, щоб тебе і не почули, і не побачили. Через вікно вони вже у кромішній темряві потрапили на мокрий, слизький штабель з дерев’яних брусів, один з яких треба було витягнути й кинути через струмок, щоб перейти на другий бік. І от вони вже за межами монастиря, на битій дорозі, що ледве виднілась і зникала десь у чорному лісі. Було все це дуже хвилююче й таємничо, і страшенно хлопцеві сподобалося.

На узліссі вже стояв один товариш, Конрад. Чекали вони вже довгенько, коли до них, важко ступаючи, підійшов ще один, великий Ебергард. Учотирьох юнаки крокували лісом, над ними шумно здіймалося нічне птаство, а з-за нерухомого хмаровиння виглянуло кілька зірок. Конрад торохтів, жартував, інші деколи й собі підсміювались, однак над ними витало полохливо-урочисте відчуття ночі і їхні серця билися швидше.

По той бік лісу, через якусь часину, вони підійшли до села. Здавалося, там усе спить, блідо мерехтіли невисокі, перехрещені темними ребрами балок гребені хат, світла ніде не було. Адольф ішов попереду, крадькома, мовчки вони обійшли кілька хат, перелізли через паркан, опинилися у садку і, ступаючи по м’якій землі на грядках, пішли далі, зашпортались за якісь сходи і перед стіною однієї хати зупинилися. Адольф постукав по віконниці, почекав, постукав знову, всередині почулося шарудіння, і незабаром замиготіло світло, віконниця відчинилася, і вони один за одним залізли досередини, у кухню з чорним комином та земляною долівкою. На плиті стояла невелика гасова лампа, на тонкому гноті, тьмяно блимаючи, горів слабенький вогник. Стояла там дівчина, худа наймичка-селянка, вона подала приблудам руку. За нею із темряви вийшла інша, ще зовсім дитина із довгими темними косами. Адольф приніс гостинців, півбуханця білого монастирського хліба і ще щось у паперовому мішку. Ґольдмунд подумав, що там було трохи вкраденого ладану або свічкового воску чи чогось подібного. Дівчисько з косами вийшло, без світла намацавши двері, її довго не було, повернулася вона з глечиком із сірої глини і з намальованою на ньому блакитною квіткою. Вона передала глечик Конрадові. Він відпив з нього і передав далі, всі відпили, це було міцне молоде яблучне вино.

При слабкому світлі лампи вони посідали: на маленькі, грубо збиті ослінчики — дівчата, довкола них на підлозі — школярі. Говорили пошепки, попиваючи вино, теревенили здебільшого Адольф з Конрадом. Час від часу один із них вставав і гладив худу дівчину по волоссю або по шиї, щось шепотів на вухо, меншу ніхто не рухав. Ймовірно, думав, Ґольдмунд, старша була служницею, а гарненька молодша — донькою у цьому домі. Взагаліто це не мало значення, і його це не стосувалося, бо він більше ніколи сюди не прийде. Таємна вилазка і нічний похід через ліс — це було чудово, незвично, збудливо, таємничо. Небезпеки тут ніякої не було. Це хоча й заборонено, та порушення такої заборони не лягало тягарем на сумління. Але оце, ці нічні відвідини дівчат, таке було більше, ніж просто заборонено, так він відчував, це був гріх. Для інших і це була, мабуть, лише невинна витівка, але не для нього, він знав, що призначений до монастирського життя, до аскетизму і йому не дозволені жодні ігри з дівчатами. Ні, він більше ніколи сюди не прийде. Але у тьмяному світлі лампи цієї убогої кухні його злякане серце билося сильніше.

Його товариші вдавали із себе перед дівчатами героїв і бундючилися, вживаючи латинських зворотів, які вони вставляли в розмову. Виглядало, що всі троє користувалися прихильністю наймички, вони раз у раз підходили до неї зі своїми дрібними незграбними пестощами, найніжнішим з яких був сором’язливий поцілунок. Видно було, вони добре знали, що їм тут дозволено. Позаяк бесіда мусила вестись пошепки, було у всій цій сцені щось комічне; проте Ґольдмунд так не думав. Скоцюрбившись на долівці, він втупився у вогник ліхтаря, не кажучи ані слова. Інколи він досить пожадливо косився на інших, перехоплюючи щось із тих пестощів, якими вони обмінювалися. Нерухомо дивився він перед себе. Він залюбки глянув би лише на малу із косами, та власне це він собі заборонив. Але щоразу, коли його воля трішки послаблювалась і погляд його ніби випадково зупинявся на спокійному милому личку дівчини, він неодмінно вловлював, як її темні очі прикипіли до його лиця, як вона, мов зачарована, пильно дивилася на нього.

Пройшла вже, мабуть, година (Ґольдмунд ще ніколи не переживав такої довгої години) і запас латинських словечок та пестощів у школярів закінчився, стало тихо, і всі сиділи трохи збентежені. Ебергард почав позіхати. Тоді служниця поквапила їх іти геть. Усі підвелися, всі подали служниці руку, Ґольдмунд зробив це останнім. Потім усі подали руку малій, Ґольдмунд — останнім. Тоді Конрад виліз через вікно, за ним полізли Ебергард з Адольфом. Коли Ґольдмунд уже вилазив, то відчув, як чиясь рука затримала його за плече. Зупинитися він не міг, тож лише коли він опинився на землі, то несміливо обернувся. З вікна вихилилася мала з косами.

— Ґольдмунде! — прошепотіла вона. Він стояв, не рухаючись.— Ти ще прийдеш? — запитала дівчина. Її боязкий голос був не більше, як легкий подих.

Ґольдмунд похитав головою. Вона витягнула обидві руки, обхопила його голову, він почув тепло маленьких рук на своїх скронях. Дівчина нахилилася так низько, що її темні очі опинилися прямісінько перед його очима.

— Приходь ще! — прошепотіла вона, і її вуста торкнулися його вуст у дитячому поцілунку.

Він швидко побіг за іншими через невеличкий город, невпевнено ступаючи по грядках, відчуваючи запах сирої землі й гною, подряпав собі руку об трояндовий кущ, переліз через паркан і потюпав за іншими із села назустріч лісові. «Більше ніколи!» — наказувала його воля. «Завтра знову!» — схлипуючи благало його серце.

Ніхто не перестрів нічних пташок, без перешкод повернулися вони у Маріябронн, через струмок, через млин, через подвір’я із липами, таємними стежками, по піддашшю і через вікно з колонами вони крадькома проникли в монастир і потім у спальну залу.

Наступного ранку довгого Ебергарда треба було будити стусанами, таким глибоким був його сон. Вони вчасно прийшли на ранішню месу, на сніданок з кашою, у клас, та Ґольдмунд мав поганий вигляд, такий поганий, що отець Мартин запитав, чи він, бува, не хворий. Адольф з пересторогою зиркнув на нього, й Ґольдмунд відповів, що з ним усе в порядку. Проте на уроці греки, біля полудня, Нарцис не спускав з нього очей. Він також помітив, що Ґольдмунд хворий, однак промовчав і уважно спостерігав за ним. Під кінець лекції він покликав його до себе. Щоби не звертати уваги інших учнів, він послав його у якійсь справі до бібліотеки і пішов туди слідом за ним.

— Ґольдмунде,— сказав він,— можу я тобі допомогти? Я бачу, що в тебе клопіт. Може, ти хворий. Тоді ми покладемо тебе в ліжко і пошлемо тобі спеціальну юшку для хворих і шклянку вина. Сьогодні твоїй голові зовсім не до греки.

Довго чекав він на відповідь. Блідий хлопець дивився на нього розгубленими очима, опустив голову, потім підвів її, ворухнув вустами, хотів щось сказати і не зміг. Раптом він похилився на бік, притулив голову до читацького пульта, поміж дві невеликі голівки ангелів з дубового дерева, які обрамляли пульт, і розридався так гірко, що Нарцис збентежився і на якусь хвилю відвів погляд, аж поки не взяв хлопця за руку і не підвів.

— Ну, добре,— сказав він приязніше, ніж звичайно (Ґольдмунд ще ніколи не чув, щоб він так говорив),— добре, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), поплач, незабаром тобі стане краще. Ну ось, сідай, не треба говорити. Я бачу, що з тебе вже досить. Ти, мабуть, цілий ранок намагався триматись і нічого не показувати, молодець. А тепер поплач, це найкраще, що ти зараз можеш зробити. Ні? Вже все? Ти вже знову в порядку? Ну от, а тепер ми підемо у лікарняну палату, ляжеш у ліжко і сьогодні ввечері тобі вже буде значно краще. Ходімо!

Обходячи кімнати школярів, він привів його у лікарняну палату, показав одне із двох порожніх ліжок і, коли Ґольдмунд почав слухняно роздягатися, вийшов, щоб повідомити настоятеля, що той хворий. Він також, як і обіцяв, замовив йому в трапезній юшку і шклянку вина для хворих: обидві ці прийняті в монастирі bénéficia (пільги, лат.— Прим, перекл.) більшість легкохворих дуже полюбляла.

Ґольдмунд лежав у лікарняному ліжку, намагаючись дати собі раду зі своїм сум’яттям. Ще годину тому він, мабуть, зміг би чітко з’ясувати для себе, що його сьогодні так страшенно втомило, що це було за таке смертельне напруження душі, через які в нього голова була зовсім порожньою і пекли очі. Це було неймовірно сильне зусилля, воно щоразу відновлювалось і щоразу зазнавало невдачі: забути вчорашній вечір — чи радше не вечір, не безглузду чудову вилазку із закритого на всі замки монастиря, не мандрівку лісом чи слизький місток через чорний струмок за млином, чи всі оті перебирання через паркани, вікна та переходи, а тільки одну мить під тим темним вікном кухні, подих і слова дівчинки, стискання її рук, поцілунок її вуст.

Та ось до всього цього додалося ще щось, новий переляк, нове переживання. Ним перейнявся Нарцис, Нарцис любив його, Нарцис піклувався про нього — він, такий витончений, шляхетний, розумний, з вузькими, трохи насмішкуватими вустами. А він, він розклеївся перед Нарцисом, був присоромлений, щось белькотів і врешті-решт розпустив перед ним нюні! Замість того, щоб його, у сто разів розумнішого за всіх завоювати найблагороднішою зброєю, грецькою мовою, філософією, духовною доблестю та гордим стоїцизмом, він виявив слабкість і жалюгідно перед ним провалився! Він собі ніколи цього не пробачить, ніколи не зможе без почуття сорому подивитися Нарцисові в очі.

Але з плачем зникло незвичайне напруження, самотність у тихій кімнаті й зручне ліжко зробили свою добру справу, від розпачу вже майже й сліду не залишилось. Через годинку прийшов брат-помічник, приніс борошняної юшки, шматок білого хліба і до цього невеликий келих червоного вина, яке учні зазвичай отримували лише у святкові дні, і Ґольдмунд їв і пив, з’їв півтарілки, відставив її, знову почав роздумувати, проте з того нічого не вийшло, він знову взяв тарілку і з’їв ще добру порцію. І коли трохи згодом двері тихо відчинилися і зайшов Нарцис, щоб побачити хворого, він спав у ліжку, і в нього знову на щоках був рум’янець. Нарцис довго з любов’ю розглядав його, розглядав пильно, з цікавістю, і трохи заздрісно. Він бачив: Ґольдмунд не хворий, йому завтра не треба буде більше посилати вина. Але він знав: крига скресла, вони будуть друзями. Хай сьогодні це він потрібен був Ґольдмундові, це він зміг стати йому в пригоді. Іншим разом він сам може бути слабким, потребуючи допомоги й любові. І якби таке колись трапилось, від цього хлопця він би зміг їх прийняти.