Розділ вісімнадцятий

Перші дні Ґольдмунд жив у монастирі сам у келії для гостей. Потім, на його прохання, йому влаштували мешкання навпроти кузні в одному з господарських приміщень довкола великого подвір’я, великого, як ринкова площа.

Зворушення від чарів нової зустрічі було таким бурхливим, що це часом дивувало його самого. Ніхто тут не знав його, крім абата, ніхто не знав, хто він такий; тутешній люд, як ченці, так і миряни, жив за твердим розпорядком, усі були зайняті, його вони залишили у спокої. Але Ґольдмунда знали дерева у подвір’ї, його знали портали й вікна, млин і водяне колесо, кам’яні плити переходів, прив’ялі кущі троянд на кружганку, гнізда лелек над коморою і трапезна. З кожного кутка йому назустріч віяло пахощами його минулого, його ранньої юності, віяло солодко й зворушливо, любов підштовхувала його побачити все знову, знову почути всі-всі звуки, дзвін вечірньої та недільні передзвони, дзюрчання темного струмка біля млина у вузькому жолобі, вкритому мохом, кроки сандалів по кам’яних плитах, брязкіт в’язки ключів увечері, коли брат-ключник ішов зачиняти. Поруч з кам’яними ринвами, що по них стікала дощова вода з даху трапезної для мирян, і далі буйно росли ті самі невисокі трави, герань та подорожник, і стара яблуня в садку кузні ще й тепер широко розкинула свої покручені гілки. Проте сильніше за все інше його щоразу зворушувало, коли було чути шкільний дзвіночок, і коли під час перерви всі монастирські учні з шумом злітали сходами вниз і галасували на подвір’ї. Якими ж юними і дурненькими, і гарненькими були їхні хлопчачі обличчя — та невже й він справді був колись таким юним, таким-от вайлуватим, таким милим і таким дитячим?

Однак крім цього йому добре знаного монастиря він знову знайшов ще один, майже невідомий, він уже в перші дні впав йому в очі, ставав для нього усе важливішим і тільки повільно якимось чином пов’язувався із уже відомим. Адже ж тут нічого не додавалося, усе було таким, як і за часів його навчання у школі, і сто років тому, і ще багато років перед тим, але дивився він на це вже не очима школяра. Він бачив і відчував обшир цих будівель, склепіння церкви, старий живопис, кам’яні та дерев’яні фігури на вівтарях, у порталах. І хоча Ґольдмунд і не бачив нічого, що б не було на своєму місці вже тоді, він, однак, тільки тепер побачив красу цих речей і красу того духа, що створив їх. Він бачив стару камінну Матір Божу у верхній каплиці — він любив і змальовував її, коли ще був хлопцем, але аж тепер він розглядав її пильно й уважно, і бачив, що вона — твір дивовижний, якого він навіть найкращою та найдосконалішою зі своїх робіт ніколи не зможе перевершити. І таких чудових речей було багато, і кожна стояла не сама по собі, не була випадковою, кожна брала свій початок від того самого духовного начала і стояла серед старих мурів, колон та склепінь, ніби у своїй природній домівці. Те, що тут кілька сот років тому збудували, витесали, намалювали, пережили, обдумали і навчили,— все це брало свій початок з одного кореня, з одного духа і підходило одне до одного, як гілки на дереві.

Серед цього світу, серед цієї спокійної та могутньої єдності Ґольдмунд почувався дуже малим, і ніколи не почував себе меншим, ніж тоді, коли бачив, як абат Іван, його друг Нарцис править і керує цим приголомшуючим і водночас спокійно-приязним ладом. Може, між цим ученим абатом Іваном з його вузькими вустами та простим, добрим і скромним абатом Даніелем й існувала така велика різниця характерів, однак кожен із них служив тій самій єдності, тим самим думкам, тому ж порядкові, отримав через них свій церковний сан, приніс їм себе у жертву. Це робило їх такими ж подібними один до одного, як робило це й їхнє монастирське вбрання.

В очах Ґольдмунда Нарцис виглядав у своєму монастирі достоту моторошно великим, хоча він і поводився з Ґольдмундом не інакше як приязний товариш і господар. Незабаром той уже й не наважувався називати його на «ти» і «Нарцис».

— Послухай-но, абате Іване,— сказав йому якось Ґольдмунд,— поступово я таки буду змушений якось призвичаїтися до твого нового імені. Мушу тобі сказати, що мені у вас дуже подобається. У мене ось-ось з’явиться бажання піти до Великої сповіді і після відбутої покути прохати, щоб мене зарахували до числа мирських братів. Але ж бачиш, тоді б нашій дружбі прийшов кінець, ти б був абатом, а я — мирським братом. Проте жити от так коло тебе, бачити твою працю, а самому бути нічим і не робити нічого — цього я більше не можу терпіти. Я б також дуже хотів працювати і показати тобі, хто я і що я вмію, аби ти міг побачити, чи було варто випрошувати моє звільнення від шибениці.

— Я радію з цього,— сказав Нарцис, вимовляючи свої слова ще чіткіше й зрозуміліше, ніж звичайно.— Ти можеш почати влаштування своєї майстерні, коли захочеш, я відразу ж накажу ковалеві й теслі, щоб вони були до твоїх послуг. А ти розпоряджайся всіма робочими матеріалам, що їх тут можна роздобути! Коли що треба через візників десь замовити, то склади список. А тепер послухай-но, що я думаю про тебе і про твої погляди! Ти мусиш мені дати трохи часу, щоб себе висловити: я вчений і хотів би спробувати представити тобі справу з точки зору свого духовного світу, іншої мови у мене немає. Тож слідкуй за мною ще раз, як ти давно колись так терпляче робив вже не один раз.

— Я спробую слідкувати за тобою. Говори.

— Пригадай собі, як я тобі вже в наші шкільні роки інколи казав, що вважаю тебе митцем. Тоді мені здавалося, з тебе може бути поет, на уроках читання і писання у тебе була певна відраза до умоглядного, абстрактного і ти особливо любив у мові слова та звуки, коли вони мали чуттєво-поетичні властивості, отже слова, з допомогою яких собі щось можна уявити.

Ґольдмунд перервав:

— Вибач, але хіба поняття й абстракції, яким ти надаєш перевагу, хіба не є й вони уявленнями, образами? Хіба тобі й справді, коли ти мислиш, потрібні та любі такі слова, з допомогою яких собі нічого не можна уявити? Хіба можна мислити і притому нічого собі не уявляти?

— Це добре, що ти питаєш! Ну та звісно, що можна мислити без уявлень! Мислення з уявленнями не має нічого спільного. Воно відбувається не в образах, а в поняттях і в формулах. Власне там, де зупиняються образи, починається філософія. Власне це й було тим, про що ми так часто сперечалися, коли були юнаками: для тебе світ складався з образів, для мене — з понять. Я тобі постійно казав, що ти не годишся на мислителя, що це зовсім не недолік, ти натомість владарюєш у царстві образів. Слідкуй уважно, я тобі поясню. Якби ти замість того, щоб тоді піти у великий світ, став мислителем, то міг би наробити лиха. Адже ти став би містиком. Містики — це, кажучи коротко і дуже загально, ті мислителі, які не можуть позбутися уявлень, отож взагалі не є мислителями. Вони — приховані митці: поети без віршів, художники без пензля, музиканти без музичних тонів. Не один серед них — винятково обдарований і благородний дух, однак вони всі без винятку — нещасні люди. Таким і ти міг стати. А замість цього ти, Богу дякувати, став митцем і заволодів світом образів, де ти можеш бути творцем, де ти пан і господар, замість того, щоб як мислитель загрузнути у недоліках та недоречностях.

— Боюся,— сказав Ґольдмунд,— мені ніколи не вдасться збагнути світ твоїх думок, де мислять без уявлень.

— О, та ні, зараз тобі це вдасться. Послухай: мислитель намагається збагнути сутність світу і зобразити його з допомогою логіки. Він знає, що наш розум і його знаряддя, логіка — це недосконалі інструменти, подібно до того, як розумний митець дуже добре знає, що його пензель чи його різець ніколи не зможуть досконало виразити променіючу суть янгола чи святого. І тим не менше обидва намагаються це зробити, як мислитель, так і митець, кожен по-своєму. Інакше вони і не вміють, і не можуть. Бо ж у той час, як людина намагається реалізувати себе з допомогою даних їй природою талантів, вона чинить щось найвище і єдино осмислене з того, що може. А тому я раніше так часто казав тобі: не намагайся наслідувати мислителя чи аскета, а будь сам собою, прагни здійснити себе самого!

—Я тебе трохи розумію, а трохи ні. Але що це насправді означає: здійснити себе?

— Це філософське поняття, я не можу цього виразити інакше. Для нас, послідовників Арістотеля і святого Томи, найвище з усіх понять — це досконале буття. Досконале буття — це Бог. Все інше, що існує, існує лише наполовину, лише частково, воно у процесі становлення, воно різнорідне, складається зі спроможностей. Бог натомість не різнорідний, він — щось одне, у нього немає якихось спроможностей, він цілком і повністю є дійсністю. А ми — минущі, ми стаємося, ми — спроможності, для нас не існує довершеності, не існує повного буття. Але там, де ми робимо крок від потенції до дії, від спроможності до здійснення, ми беремо участь у справжньому бутті, ми стаємо на якусь крихту подібнішими до досконалого, до божественного. Це й означає здійснити себе. Ти ж повинен знати цей процес зі свого власного досвіду. Адже ти митець і створив чимало фігур. Коли тобі одна з таких фігур справді вдалася, коли ти образ людини звільнив від випадковостей і привів до чистої форми — тоді ти як митець зробив дійсним цей людський образ.

— Я зрозумів.

— Ти бачиш мене, друже Ґольдмунде, на місці і на посаді, де для моєї натури все досить зручно влаштовано, щоб вона змогла здійснитися. Ти бачиш, як я живу у спільноті й у традиції, які мені відповідають і мені допомагають. Монастир — це далеко не небеса, у ньому повно недосконалостей, але тим не менше належним чином проваджене монастирське життя людей мого типу стимулює набагато більше, ніж життя світське. Я не хочу говорити про речі моральні, але навіть із цілком практичної точки зору чисте мислення, вправляти яке і навчати якого є моїм завданням, вимагає певного захисту від зовнішнього світу. Отож мені тут у нашому домі було набагато легше здійснити себе, ніж тобі. Я дуже захоплююсь тим, що ти, однак, знайшов свій шлях і став митцем. Адже тобі було набагато важче.

Від похвали й від радості збентежений Ґольдмунд зашарівся. Щоб відвернути увагу, він перебив свого друга: «Більшість із того, що ти мені хотів сказати, я зміг зрозуміти. Одне тільки ніяк не доходить до мене, а саме те, що ти називаєш «чистим мисленням», себто твоє так зване мислення без образів й оперування словами, з допомогою яких собі нічого не можна уявити».

— Що ж, на одному прикладі ти це зможеш зрозуміти. Подумай-но про математику! Що за уявлення містять числа? Чи знаки «плюс» і «мінус»? Що за образи містить рівняння? Та ніяких! Коли ти розв’язуєш арифметичну або алгебраїчну задачу, то тобі при тому не допоможе ніяке уявлення, ти натомість у рамках вивчених форм мислення виконуєш формальне завдання.

— Так і є, Нарцисе. Коли ти мені напишеш ряд чисел і знаків, то я можу їх опрацювати без ніяких уявлень, я можу дати вести себе плюсові й мінусові, квадратам, взяттям у дужки і так далі, і зможу розв’язати задачу. Тобто це означає, що я колись міг, сьогодні я вже більше не дам ради. Але я не можу собі уявити, що виконання таких формальних завдань може мати іншу вартість, ніж учнівські вправи на розуміння. Вчитися рахувати — це, звісно, дуже добре. Але я вважав би беззмістовним і дитячим, якщо людина все своє життя сиділа б над такими завданнями-лічилками і вічно вкривала свій папір рядами чисел.

— Ти помиляєшся, Ґольдмунде. Тобто ти припускаєш, що цей старанний рахівник весь час розв’язує шкільні завдання, поставлені вчителем. Але він може й сам ставити собі запитання, вони можуть мов непереборні сили повставати в ньому самому. Людині слід математично обчислити й поміряти не один дійсний і не один фіктивний простір, поки вона як мислитель зважиться братись за проблему власне простору.

— Що ж, згода. Але проблема простору, як суто умоглядна проблема, також не здається мені справді предметом, заради якого людина повинна була б марнувати свій труд і свої літа. Слово «простір» для мене ніщо і не варте жодних роздумів, поки я не уявляю собі притому якийсь справжній простір, наприклад зоряний простір — утім його спостереження та вимірювання зовсім не здається мені недостойною роботою.

Усміхаючись, Нарцис відповів: «Тобто ти хочеш сказати, що мислення ти маєш за ніщо, але цінуєш застосування мислення до практичного й видимого світу. Можу тобі відповісти так: нам у жодному разі не бракує нагод застосовувати наше мислення, не бракує й волі це робити. Мислитель Нарцис, наприклад, результати своїх роздумів сотні разів застосовував як для свого друга Ґольдмунда, так і для кожного зі своїх ченців, і робить він це постійно. Як би він повинен був щось «застосовувати», якби він його перед цим не вивчив і не вправляв. Адже митець теж безупинно вправляє своє око і свою фантазію, і ми можемо розпізнати його вправність, навіть коли вона проявляється лише в кількох справжніх творах. Ти не можеш мислення як таке відкидати, а його «застосування» натомість приймати! Суперечність очевидна. Отож дозволь мені спокійно мислити і розцінюй моє мислення за його наслідками, так як я твою художню творчість розцінюватиму за твоїми творами. Ти тепер неспокійний і схвильований, тому що між тобою і твоїми творами ще є перешкоди. Усунь їх, знайди або влаштуй собі майстерню і берися до своїх творів! Багато питань притому вирішаться самі собою.

Ґольдмундові нічого кращого і не треба було.

Він підшукав собі приміщення біля вхідних воріт, воно тоді стояло порожнє і було придатне для майстерні. У теслі він замовив стіл для рисування та інше приладдя й усе йому точно намалювавши. Він склав список предметів, і йому поступово мали їх звозити із найближчих міст монастирські перевізники — це був довгий список. У теслі й у лісі він оглянув усі запаси зрубаного дерева, вибрав для себе чимало шматків і поскладав їх один біля одного на траві у садку за своєю майстернею, щоб просушити, збивши над ними повітку. У нього було багато справ й у коваля, а його сина, мрійливого юнака, він повністю зачарував, завоювавши його симпатії. Він простоював з хлопцем по півдня біля ковальського горна, при ковадлі, біля охолоджувальної ванни і точила, де вони виготовляли всі ті криві й прямі різьбярські ножі, різці, свердла і шкребки, потрібні йому для обробки дерева. Син коваля Еріх, юнак віком років двадцяти, став другом Ґольдмунда, в усьому допомагав, був переповнений палкою турботою та цікавістю. Ґольдмунд пообіцяв навчити його грі на лютні, чого той пристрасно бажав. Еріх зміг біля Ґольдмунда спробувати різьбити по дереву. Коли Ґольдмунд часом почував себе в монастирі й у Нарциса непотрібним та пригніченим, то в присутності Еріха міг відійти й відпочити, той несміливо любив його і ним надзвичайно захоплювався. Часто він просив Ґольдмунда розповісти про майстра Ніклауса і про єпископське місто. Ґольдмунд інколи із задоволенням робив це і потім раптом дивувався, що ось він тут сидить, і ніби якась літня людина оповідає про подорожі та справи минулого, тоді як життя його тільки зараз посправжньому повинно було розпочатися.

Те, що він останнім часом сильно змінився і виглядав значно старшим за свої роки, ніхто не бачив, адже вони раніше його не знали. Нужденність мандрів та бурлацького життя вже й раніше підточили його; а потім час чуми з усіма його жахіттями і зрештою його ув’язнення у графа і та страшна ніч у замковому погребі глибоко потрясли його й від усього того зосталися тут і там сліди: сивина у світлій бороді, тонкі зморшки на обличчі, часами поганий сон і деколи в глибині серця якась утома, якесь послаблення бажань і допитливості, сіре байдуже відчуття вдоволення й ситості. Готуючись до своєї роботи, у розмовах з Еріхом, пораючись у коваля та теслі, він пожвавлювався, ставав бадьорим і молодим, усі ним захоплювались і любили його, однак нерідко він утомлений сидів з півгодини, а то й цілими годинами, заміряно усміхаючись та від даючись апатії й байдужості.

Для Ґольдмунда дуже важливим було питання про те, де то йому починати свою роботу. Перший твір, що його він хотів тут зробити і ним розрахуватися за гостинність монастиря, не міг бути чимось випадковим, чимось, що б просто заради цікавості кудись приткнути, твір цей натомість повинен був подібно до старих мистецьких творів цього дому, цілком і повністю належати будівлі й життю монастиря, і стати його частиною. З найбільшою охотою він зробив би вівтар або казальницю, але на них не було ні потреби, ні місця. Проте він знайшов щось інше. У трапезній отців була на підвищенні ніша, з неї під час трапези молодий брат завжди читав уголос житіє. Ніша та була неприкрашена. Ґольдмунд вирішив східці до цього аналоя і сам аналой оздобити, як казальницю, дерев’яною обшивою з напіврельєфними фігурами й додати ще кілька зовсім окремих. Він повідомив про план абатові, той його похвалив і привітав.

Коли нарешті можна було почати роботу (надворі в цей час лежав сніг, і Різдво вже минуло), Ґольдмундове життя набрало нового вигляду. Для монастиря він ніби зник, ніхто його більше не бачив, він більше не чекав під кінець уроків на юрбу школярів, не блукав більше лісом, не ходив кружґанком. Їв він у мельника — це вже не був той, кого він школярем колись часто відвідував. А до своєї майстерні він не дозволяв заходити нікому, крім свого помічника Еріха — той також у деякі дні не чув від нього ні слова.

Свій перший твір, поміст для читання, він після довгих роздумів придумав так: на двох частинах, з яких складалася ця робота, одна повинна була представляти світ, а інша — Слово Боже. Нижня частина, східці, мала виростати з міцного дубового стовбура і, виючись довкола нього, повинна була зображати створення світу, картини природи і простого життя патріархів. На верхній частині, перилах, мали б бути образи чотирьох євангелістів. Одному з євангелістів він хотів дати подобу блаженного абата Даніеля, іншому — блаженного отця Мартина, його наступника, а у фігурі Луки увіковічнити свого майстра Ніклауса.

Він зустрівся з великими труднощами, з більшими, ніж собі уявляв. Вони завдавали йому клопоту, але то був приємний клопіт, він заходився коло роботи й захоплено, і з відчаєм, як коло неприступної жінки, боровся з нею озлоблено й ніжно, як ото рибалка бореться з великою щукою, кожна протидія навчала його і робила чуйнішим. Він забув усе інше, забув монастир, майже забув Нарциса. Той кілька разів з’явився, але не побачив нічого, крім малюнків.

Ґольдмунд здивував натомість Нарциса проханням вислухати його сповідь.

— Я дотепер не міг змусити себе до цього,— признався він,— я здавався собі таким мізерним, почував себе перед тобою вже достатньо приниженим. Тепер мені краще, у мене є тепер моя робота, і я вже більше не пусте місце. І позаяк я живу вже в монастирі, то хотів би підкорятися порядку.

Він відчував, що дозрів для цієї хвилини і більше не хотів з цим чекати. А живучи у перші тижні споглядальним життям, віддаючись знову всьому побаченому, згадуючи юність і розповідаючи на прохання Еріха про своє життя, він оглядався на прожите, і воно набувало певної впорядкованості та ясності.

Нарцис прийняв його на сповіді без урочистостей. Вона тривала біля двох годин. З нерухомим обличчям слухав абат пригоди, страждання та гріхи свого друга, поставив кілька запитань, ніколи не перебивав і незворушно вислухав ту частину сповіді, де Ґольдмунд признався у зникненні своєї віри в Божу справедливість і доброту. Деякі зізнання друга під час сповіді приголомшили його, Нарцис бачив, як сильно ним трусонуло життя, яким жахливим бував його переляк і як близько часами він був до загибелі. Потім він знову усміхався і був зворушений невинною дитячістю друга, що так і не змінилася, а потім бачив, що Ґольдмунд занепокоєний своїми нечестивими думками і що він кається через них, а думки ті порівняно з його власними сумнівами та глибокими провалами його власних роздумів були зовсім невинними.

На Ґольдмундове здивування, та що там, на його розчарування, духівник не повважав його справжні гріхи занадто важкими, але картав і покарав без жалю за його недбале ставлення до молитви, до сповіді і до причастя. Він поклав на нього покуту: до причастя чотири тижні жити помірковано і цнотливо, щоранку вислуховувати ранішню месу і щовечора проказувати три «Отченаші» й одне «Богородице Діво».

Потім він сказав Ґольдмундові: «Я тебе перестерігаю і прошу не сприймати цю покуту легковажно. Я не знаю, чи ти все ще пригадуєш добре текст меси. Ти повинен стежити за кожним словом й повністю віддатися його смислові. «Отченаш» і деякі гімни я ще сьогодні сам прокажу разом з тобою і дам тобі настанови, на які слова і значення ти повинен особливо звернути свою увагу. Ти повинен священні слова вимовляти і слухати не так, як вимовляють і слухають слова людські. Щоразу, коли ти ловитимеш себе на тому, що проказуєш слова бездумно й легковажно, а це траплятиметься частіше, ніж ти думаєш, то повинен згадати собі цю ось годину і мою пересторогу, починати спочатку і так вимовляти слова, так їх допускати у своє серце, як я це тобі покажу».

Чи то був щасливий випадок, чи абатове знання людської душі сягало аж так далеко — внаслідок цієї сповіді та покути настав для Ґольдмунда час такого внутрішнього звершення та спокою, що вони робили його щасливим. Занурений у свою роботу, повну напруження, клопоту, але й утіхи від неї, він щоранку і щовечора завдяки легким, але з усією серйозністю виконуваним духовним вправам відчував звільнення від хвилювань дня, відчував перенесення цілої своєї істоти на рівень якогось вищого порядку, це виривало його із небезпечної самотності творця і вело, як дитину, у Царство Боже. Якщо боротьбу за свій твір він повинен був так чи інакше витримувати на самоті, повинен був віддавати йому всю пристрасть своїх почуттів та своєї душі, то саме година молитви повертала його назад у стан невинності. Під час роботи його часто охоплювали лють та нетерпіння або запаморочення від насолоди — у богомільні ж вправи він занурювався, як у глибоку холодну воду, що змивала з нього пиху як від захоплення, так і від відчаю.

Вдавалося так не завжди. Інколи увечері після пристрасних годин роботи він не знаходив спокою та зібраності, часами забував про духовні вправи і неодноразово тоді, коли намагався у них зануритись, йому заважала, його мучила думка, що проказування молитви врешті-решт є дитячими зусиллями заради Бога, якого взагалі немає або який йому все одно допомогти не зможе. Він поскаржився другові.

— Продовжуй,— сказав Нарцис,— ти дав обіцянку і повинен її дотримуватися. Тобі не треба думати про те, чи Бог чує твою молитву або чи Бог, якого ти там собі уявляєш, взагалі існує. Тобі не треба також думати про те, чи зусилля твої дитячі. Порівняно з Тим, до кого звернено наші молитви, всі наші вчинки – це хлоп’яцтво. Всі ці безглузді думки малих дітей ти повинен собі повністю заборонити під час духовних вправ. Мусиш проказувати «Отченаш» і «Богородице Діво» і віддатися їхнім словам, переповнитися ними, подібно до того, як ти під час співу чи гри на лютні не стежиш за якимись там мудрими думками й умоглядними вправами, а виводиш один за одним звуки чи рухаєш послідовно пальцями так чисто й досконало, як тільки можеш. Коли люди співають, то не думають про те, чи спів є, наприклад, корисним, чи ні — вони просто співають. Саме так ти повинен молитися.

І все знову вдалося. Знову його напружене і ненаситне «Я» розчинилося в розлогому, мов якесь склепіння, порядку, знову величні, освячені слова проходили над ним і крізь нього, мов зорі.

З великим задоволенням абат бачив, що Ґольдмунд після закінчення своєї покути і прийняття причастя продовжував свої щоденні духовні вправи протягом тижнів і місяців.

Тим часом Ґольдмундова робота просувалася вперед. Із широкої стійки закручених сходинок поступово здіймався, розростаючись, маленький світ постатей, рослин, звірів і людей із прабатьком Ноєм серед листків і грон винограду — це була ілюстрована книга, хвала творінню та його красі, це було, як вільна гра, яку, проте, дисципліновано вели за якимись таємними правилами. Упродовж усіх цих місяців ніхто не бачив роботи, крім Еріха, йому було дозволено виконувати підручну роботу, і він більше ні про що й не думав, крім як мати змогу самому стати митцем. У деякі дні навіть він не міг увійти до майстерні. В інші дні Ґольдмунд займався із ним, учив його і дозволяв йому спробувати, радіючи, що має прихильника, що має учня. Коли твір буде готовий і вдасться, то він думав випросити Еріха в його батька і готувати його на свого підмайстра.

Над фігурами євангелістів він працював у свої найкращі дні, коли все було співзвучним і на нього не кидали тіні жодні сумніви. Ґольдмундові здавалося, що найкраще в нього вийшла фігура, якій він надав риси абата Даніеля, він дуже любив її, з того обличчя променіла невинність і доброта. Фігурою майстра Ніклауса він був задоволений менше, хоча Еріх нею захоплювався найбільше. Ця постать зображала розлад і сум, вона, здавалося, була повна творчих планів і водночас була повна зневіреного знання про нікчемність творчості, повна смутку за втраченою єдністю та невинністю.

Коли абат Даніель був готовий, він наказав Еріхові прибрати у робітні. Інші твори він прикрив тканиною і виставив на світло лише цю фігуру. Потім пішов до Нарциса, й оскільки той був зайнятий, терпляче чекав до наступного дня. Тоді він повів друга у полудневу пору у свою майстерню, щоб показати фігуру.

Нарцис стояв і дивився. Він стояв і не квапився, з пильністю вченого розглядаючи постать. Ґольдмунд стояв за ним мовчки і намагався притамувати хвилювання свого серця. «О,— думав він,— якщо один із нас двох зараз не витримає це випробування, то це погано. Якщо мій твір не достатньо добрий, або якщо він не зможе його зрозуміти, то вся моя робота тут пішла нанівець. Мені треба було ще почекати».

Хвилини здавалися годинами, йому пригадався той час, коли майстер Ніклаус тримав у руках його перший малюнок; від напруження він стискав гарячі й вологі долоні.

Нарцис обернувся до нього, і Ґольдмунд відразу відчув полегшення. На вузькому обличчі друга він побачив, як розквітло щось, що не розквітало від його юних літ: усмішку, мало не сором’язливу усмішку на цьому обличчі, сповненому духом і волею, усмішку любові та захоплення, побачив проблиск: здавалося, ніби крізь самотність і гордість на цьому обличчі на мить щось проникло назовні і на ньому сяяло тільки переповнене любов’ю серце.

— Ґольдмунде,— сказав Нарцис зовсім тихо і тепер зважуючи кожне слово,— ти ж не очікуєш від мене, що я раптом стану знавцем мистецтва. Я ним не є, ти ж знаєш. Я не можу тобі сказати нічого про твоє мистецтво, що б не здалося тобі смішним. Однак дозволь мені сказати одне: при першому ж погляді я впізнав у цьому євангелісті нашого абата Даніеля, і не тільки його, але й усе, що він тоді для нас означав: гідність, доброту, простоту. Так, як блаженний отець Даніель стояв колись перед нами, сповненими юначого благоговіння, так він знову стоїть переді мною, а з ним усе, що було для нас тоді святим і що робить той час незабутнім для нас. Цим ти мене щедро обдарував, друже мій, ти повернув мені не лише нашого абата Даніеля, ти мені вперше відкрився повністю сам. Тепер я знаю, хто ти. Не говорімо більше про це, я не можу. О, Ґольдмунде, така година настала!

У великій кімнаті стало тихо. Ґольдмунд бачив, що його друг був зворушений до глибини душі. Від розгубленості йому перехопило подих.

— Так,— коротко сказав він,— я радію з цього. Але тобі вже час іти обідати.