Розділ сімнадцятий

— Слава Ісусу Христу,— сказав священик і поставив свічник на стіл.

Ґольдмунд щось пробурмотів під ніс, дивлячись собі під ноги.

Священик мовчав. Очікуючи, він стояв і мовчав, аж поки Ґольдмунд не захвилювався і не звів на нього свої очі, пильно вдивляючись у чоловіка перед собою.

Чоловік цей, як він побачив на своє велике збентеження, не лише носив одіж священика з Маріябронну, у нього був і знак сану абата.

І тут він глянув абатові в лице. Це було худорляве обличчя, з рішучими й різко окресленими рисами, з дуже тонкими вустами. Це обличчя було йому знайоме. Як зачарований, дивився Ґольдмунд у це обличчя, здавалося, воно, було сформоване лише духом і волею. Непевною рукою він узяв ліхтар, підняв його і наблизив до незнайомця, щоб побачити очі. Він побачив їх, і свічник тремтів у його руці, коли він ставив його назад.

— Нарцис! — ледве чутно прошепотів він. Усе почало крутитися в нього перед очима.

— Так, Ґольдмунде, колись я був Нарцисом, але це ім’я я давно полишив, ти вже, мабуть, про це забув. Відтоді, коли я прийняв святі обіти, мене звуть Іваном.

Ґольдмунд був вражений у саме серце. Увесь світ раптом змінився і несподіване, руйнівне зникнення його надлюдського напруження загрожувало задушити його, він тремтів, у голові йому паморочилося так, що здавалося, ніби це просто якась кулька, йому звело судомою шлунок. Від пекучого болю в очах він, здавалося, ось-ось заплаче. Розридатися й упасти, у сльозах, знепритомніти — ось чого в цю мить найбільше прагнуло все його єство.

Але із глибини його юнацьких спогадів, викликаних поглядом Нарциса, з’явилась йому пересторога: колись він хлопчаком перед цим вродливим і строгим обличчям, перед цими темними всезнаючими очима заплакав і розпустив себе. Він просто не мав права вчинити так знову. Ось, у найдивнішу мить його життя, цей Нарцис знову з’явився, мов привид, можливо, щоби врятувати йому життя — і от він би знову ридма заридав перед ним чи знепритомнів? Ні, ні, ні. Він зібрався, зробивши над собою зусилля — серце утихомирилось, шлунок заспокоївся, запаморочення в голові зникло. Зараз йому не можна було виявити слабкість.

Штучним голосом йому вдалося промовити: «Ти мусиш мені все ж таки дозволити й далі називати тебе Нарцисом».

— Називай мене так, любий. А ти не хочеш мені потиснути руку?

Ґольдмунд знову опанував себе. По-хлоп’ячому норовливим, трохи насмішкуватим тоном, зовсім так, як не раз у шкільні роки, він видобув із себе відповідь:

— Вибач, Нарцисе,— промовив він холодно і трохи зарозуміло.— Я бачу, ти став абатом. А я й далі волоцюга. А крім того, наше спілкування, яким би бажаним воно мені не було, на жаль, довго тривати не зможе. Бо ж, бачиш, Нарцисе, мене засуджено до шибениці, і за годину, чи й раніше, мене повісять. Я це тобі кажу лише для того, щоб прояснити ситуацію.

Нарцис і бровою не повів. Трохи хлоп’яча, хвалькувата постава його друга вельми потішала його і водночас зворушувала. Однак він розумів ту гордість, яка за цим стояла і яка забороняла Ґольдмундові з плачем кинутися йому на груди, і він від усього серця її схвалював. Правду кажучи, він і сам уявляв собі їхню нову зустріч інакше, але повністю погоджувався з цією комедією. Нічим іншим Ґольдмунд не зміг би так швидко знайти стежку до Нарцисового серця.

— Ну так,— сказав він, і сам вдаючи байдужого.— Утім я мушу тебе заспокоїти щодо шибениці. Тебе помилувано. Мені доручили повідомити тебе про це і забрати тебе з собою. Бо тут у місті ти більше залишатися не можеш. Отож у нас буде достатньо часу, щоби про се й те розповісти один одному. І все ж таки: ти мені тепер потиснеш руку?

Вони подали один одному руки, довго і міцно стискали їх і відчули, що глибоко зворушені, однак у їхніх словах манірність та комедія ще тривали якусь хвилю.

— Добре, Нарцисе, то ми, значить, полишимо цей нікчемний притулок і я долучуся до твого почту. Ти повертаєшся у Маріябронн? Так? Дуже добре. А як? Верхи? Чудово. Ну то треба буде і для мене роздобути коня.

— Ми роздобудемо його, amice (друже, лат.— Прим. перекл.), і вирушимо вже через дві години. О, та що це трапилося з твоїми руками! Ради Бога, все роздерте, розпухле, все в крові! О, Ґольдмунде, що вони з тобою зробили?

— Та нехай уже, Нарцисе! Я сам собі наробив таке з руками. Мене було зв’язано, і я мусив звільнитися. Правду кажучи, це було нелегко. До речі, з твого боку було дуже відважно прийти до мене от так без супроводу.

— Чому відважно? Адже ніякої небезпеки не було.

— О, існувала тільки невелика небезпека, що я тебе уб’ю. Бо я власне так усе собі спланував. Вони мені сказали, що прийде священик. Я б його убив і втік у його одязі. Добрий план.

— Тобто ти не хотів умирати? Ти хотів боротися?

— Ну звісно, що хотів. Що священиком будеш власне ти, ну, такого я справді не міг передбачити.

— І все-таки,— вагаючись, промовив Нарцис,— це був, власне кажучи, огидний план. Ти б і справді убив священика, який прийшов тебе сповідати?

— Тебе ні, Нарцисе, звісно ж, що ні, і звісно, що нікого з твоїх отців, якщо б вони були вбрані у рясу Маріябронну. Але будь-якого іншого священика, о, так, можеш бути певний.

Раптом його голос став смутним і глухим. «Це б не була перша людина, яку я убив».

Вони мовчали. На душі обидвом було страшенно погано.

— Що ж, про ці речі,— холодно промовив Нарцис,— поговоримо якось пізніше. Ти зможеш мені колись висповідатися, якщо захочеш. Або можеш мені й узагалі розповісти про своє життя. І я маю тобі розповісти про се й про те. Я тішуся з цього. Може, вже підемо?

— Ще хвильку, Нарцисе! Щось мені спало якраз на думку, а саме, що я тебе вже один раз таки назвав Іваном.

— Я не розумію.

— Ні, звичайно, що не розумієш. Ти ще нічого не знаєш. Трапилося це вже багато років тому, тоді я тобі якось вже дав ім’я Іван, і воно залишиться із тобою назавжди. Я ж бо був колись скульптором і різьбярем по дереву, і я думаю знову ним бути. І найкраща фігура, що я зробив тоді,— це юнак із дерева, в людський зріст, це твоє зображення, тільки зветься він не Нарцис, а Іван. Це Св. Іван під розп’яттям.

Він підвівся і пішов до дверей.

— То ти ще про мене думав? — тихо запитав Нарцис.

Так само тихо відповів Ґольдмунд: «О, так, Нарцисе, я думав про тебе. Завжди, завжди».

Він рвучко відчинив важкі двері, досередини заглянув блідий ранок. Вони більше не розмовляли. Нарцис забрав його з собою у свою кімнату для гостей. Молодий монах, його супутник, займався там зборами в дорогу. Ґольдмундові дали поїсти, помили руки і нашвидкуруч перев’язали. Незабаром привели коней.

Коли вони сіли на коней, Ґольдмунд сказав: «У мене є ще одне прохання. Дозволь нам поїхати через рибний ринок, мені треба ще там щось полагодити».

Вони від’їхали, Ґольдмунд заглядав угору на всі вікна замку, сподіваючись в одному з них побачити Агнесу. Він її більше не побачив. Вони проїхали на конях по рибному ринку. Марія страшенно перехвилювалася за нього. Він попрощався з нею та з її батьками, подякував їм тисячу разів, пообіцяв колись повернутися і поїхав геть. Марія стояла під дверима, аж поки вершники не зникли, і тоді поволі пошкутильгала досередини.

Дорогою до Маріябронну друзі розповідають про минулі літа, діляться своїми враженнями про пережите за так багато років, ведуть дискусії про віру, про гріх, про людську жорстокість, про мистецтво. Ґольдмунд ділиться своїми творчими планами, а Нарцис майстерно розповідає Ґольдмундові про філософські проблеми. Вони минають замок рицаря, Лідії там уже немає, а господарює Юлія, тепер це — вродлива, трохи зла жінка. Ґольдмунда вона не впізнала. Так і не зустрівшись із нею, засмучений Ґольдмунд їде далі, супроводжуючи Нарциса до монастиря. Він повертається до місця, де зростав і мужнів, повертається до своєї домівки.