Розділ чотирнадцятий

Ще не до кінця відцвіло літо, як життя у хатині вже підійшло до кінця, зовсім інакше, ніж вони собі уявляли. Одного дня Ґольдмунд бродив по околиці з метавкою на птахів, сподіваючись упіймати куріпку або ще якусь дичину; з харчами стало дуже туго. Лене була поблизу і збирала ягоди, часом він проходив біля неї й бачив, як над чагарником її голова на засмаглій шиї виглядала із полотняної сорочки і чув, як вона співає. Одного разу він поласував біля неї ягодами, а потім побрів далі і якийсь час більше її не бачив. Він думав про неї, трохи з ніжністю, а трохи сердито, вона якось знову заговорила про осінь та про майбутнє, і що вона думає, ніби вагітна, і що вона його не відпустить. «Тепер усе скоро закінчиться,— подумав він,— незабаром з мене буде досить, я тоді помандрую собі сам і залишу й Роберта, хочу до зими знову дібратися до великого міста, до майстра Ніклауса, там перебуду зиму, наступної весни куплю собі добрі нові черевики і подамся в дорогу, і йтиму далі й далі, аж поки не прийду у наш монастир Маріябронн і не привітаюся з Нарцисом, це ж уже буде добрих десять років, як я його не бачив. Я мушу його побачити знову, хоча б на день або два».

Якийсь незнайомий звук вивів Ґольдмунда з роздумів, і він раптом усвідомив, як далеко відсіль опинився він зі всіма своїми думками та бажаннями. Він уважно прислухався, той тривожний звук повторився, йому здалося, що він упізнав голос Лене, і він пішов йому назустріч, хоча й був незадоволений, що вона його кличе. Незабаром він уже був досить близько

— так, це був голос Лене. Вона кричала його ім’я так, ніби була у великій скруті. Він побіг швидше, ще трохи сердитий, але при її повторних криках у ньому взяли гору співчуття та тривога. Коли він нарешті зміг її побачити, вона чи то сиділа, чи то стояла на колінах, у роздертій сорочці, кричала й боролася з якимось чоловіком, що намагався її зґвалтувати. У кілька довгих стрибків Ґольдмунд примчав туди й усю накопичену в собі злість, неспокій та тривогу вихлюпнув з шаленою люттю на нападника-чужинця. Він застав його зненацька, коли той майже повністю придавив Лене до землі, її оголені груди кривавилися, чужинець жадібно обхопив її. Ґольдмунд кинувся на нього і розлючено стиснув йому руками горлянку. Поросла густою бородою, вона на доторк була худа й жилава. Відчуваючи насолоду, Ґольдмунд тиснув, аж поки нападник не відпустив дівчину і не повис знесилено на його руках. І далі стискаючи йому горло, він проволік його, вже зовсім безсилого й напівмертвого, до сірих скелястих виступів, що недалеко стирчали із землі. Там він підняв переможеного вгору, хоч той і був дуже важким, і двічі або тричі гепнув його головою по гострому краю скелі. Ґольдмунд переламав йому шию й відкинув тіло геть від себе. Його лють ще не вгамувалася, він міг і далі знущатися над ним.

Променіючи, дивилася на все це Лене. Її груди кровоточили, вона й далі дрижала всім тілом, важко дихаючи, але незабаром прийшла до себе і з якимось відсутнім поглядом, повним блаженства й подиву спостерігала, як її сильний коханий потягнув геть того зайду, як він його здушив, як він йому зламав шию і пожбурив геть від себе його труп. Той, мов забита на смерть гадюка, обвисло лежав, дивно скрутившись, його сіре обличчя зі скуйовдженою бородою та рідкою чуприною було жалюгідно повернуте горілиць. Сяючи радістю, Лене підвелася і припала Ґольдмундові до серця, та раптом зблідла, переляк усе ще стискав їй тіло, її знудило і вона знесилено опустилася на кущ чорниць. Але невдовзі вона таки змогла піти з Ґольдмундом до хатини. Ґольдмунд помив їй груди, вони були роздряпані і на одній із них була рвана рана від укусу зубів того нелюда.

Роберт страшенно розхвилювався тою пригодою, він збуджено розпитував про подробиці бійки.

— Кажеш, шию зламав? Надзвичайно! Ґольдмунде, та тебе треба боятися.

Але Гольдмунд не бажав далі про це говорити, він уже охолов. Ідучи геть від мертвого, він думав про бідного грабіжника Віктора та про те, що ось уже друга людина пішла на той світ від його руки. Щоб здихатися Роберта, він сказав: «Ну, а тепер і ти міг би щось зробити. Піди-но туди й подбай про те, щоб відтягнути труп геть. Коли буде занадто важко викопати яму, то його треба перенести у зарослі комишу або добре закрити камінням і землею». Проте цю зухвалу вимогу було відхилено, з трупами Роберт не бажав маги нічого спільного — ти ж ніколи не знаєш, заражені вони чумою чи ні.

Лене лягла в хатині. Укус на грудях болів, але незабаром вона почала почувати себе краще, знову підвелася, розпалила вогонь і загріла молока на вечерю, вона була у доброму настрої, але її рано відіслали до ліжка. Вона послухалася, мов ягня, настільки вона захоплювалася Ґольдмундом. А той був мовчазним і похмурим; Робертові це було відомо, і він залишив його у спокої. Коли пізніше Ґольдмунд відшукав свій сінник, то схилився над Лене і прислухався. Вона спала. Він почував себе неспокійно, думав про Віктора, відчув тривогу і потяг до мандрів, мав враження, що іграм з домівкою прийшов кінець. Одна річ, проте, змусила його особливо замислитись. Він упіймав погляд, з яким Лене дивилася на нього, коли він тряс того мертвого чоловіка і пожбурив його геть від себе. Дивний це був погляд, він знав, що ніколи його не забуде: з широко розплющених, нажаханих і захоплених очей струменіла гордість, тріумф, така глибока, така пристрасна жадоба бути співучасником помсти і смертовбивства — такого він ще на жіночому обличчі ніколи не бачив і ніколи й не здогадувався про нього. Якби не цей погляд, думалося йому, то він би, мабуть, колись з роками забув обличчя Лене. Цей погляд зробив обличчя її, сільської дівчини, величним, прекрасним і жахливим. Уже багато місяців очі його не зустрічали нічого, що б пройняло його бажанням: «Це треба намалювати!» Через цей погляд він із жахом відчув, як у ньому знову бринить це бажання.

Позаяк спати він не міг, то зрештою підвівся і вийшов з хижки. Було прохолодно, легкий вітерець блукав у березняку. У темряві він ходив туди й сюди, зрештою всівся на камінь і глибоко засмучений сидів, поринувши в роздуми. Йому було шкода Віктора, було шкода того, кого він убив нині, було шкода втраченої невинності й дитинності його душі. Чи тільки для того пішов він геть з монастиря, покинув Нарциса, образив майстра Ніклауса й відмовився від вродливої Лізбет, щоб ось тепер мати притулок серед поля, підстерігати заблукалу худобу й убити там на камінні цього бідолаху? Чи мало все це сенс, чи було взагалі варто все це пережити? Серце йому стислося від безглуздя та від зневаги до самого себе. Він відкинувся назад і, простягнувшись на спині, вдивлявся у небо, вкрите блідим нічним хмаровинням, у заціпенінні думки йому геть пропали, він не знав, чи то він дивиться на хмари в небі, чи в понурий світ всередині себе самого. Несподівано в ту мить, коли він ось-ось мав заснути на камені, з’явилось раптом, мов блискавиця у хмарах, що бігли по небу, бліде велике обличчя, обличчя Єви, дивилося воно важко й похмуро, і раптом на ньому широко розплющились великі очі, повні хтивої насолоди й кровожерливості. Ґольдмунд спав, поки не змок від роси.

Наступного дня Лене була хвора. Її лишили в ліжку, їм треба було багато що зробити: Роберт зранку натрапив у ліску на дві вівці, які тут же втекли від нього. Він покликав Ґольдмунда, вони більше як півдня полювали й одну вівцю таки впіймали. Повернулися вони з тією вівцею добряче потомлені. Лене почувала себе дуже погано. Ґольдмунд оглянув і обмацав її — і знайшов чумні жовна. Він приховав це, та Роберт щось запідозрив, коли почув, що Лене все ще хвора, у хатині він більше не затримувався.

Він, мовляв, пошукає собі нічліг надворі, і козу візьме із собою, адже й вона могла б заразитися.

— Та пішов ти до дідька,— розлючено закричав Ґольдмунд йому вслід,— не бажаю тебе більше бачити.

Він вхопив козу і поставив її до себе за перегородку з дроку. Роберт беззвучно зник, без кози, йому було погано від страху, страху перед чумою, страху перед Ґольдмундом, страху перед самотністю і перед ніччю. Він приліг біля хатини.

Ґольдмунд сказав до Лене: «Я залишаюся з тобою, не турбуйся. Ти незабаром одужаєш».

Вона похитала головою.

— Вважай, коханий, щоб і ти не підхопив хворобу, ти більше не можеш підходити до мене так близько. Не турбуйся тим, щоб мене потішати. Я мушу померти, і мені краще померти, ніж одного дня побачити, що твоє ліжко порожнє і ти мене покинув. Я думала про це кожного ранку і боялася. Ні, я вже краще помру.

Під ранок їй було вже зовсім зле. Ґольдмунд давав їй час від часу ковток води і між тим годинку поспав. Тепер, на світанку, він розпізнав на її обличчі, що смерть близько, лице було таке зів’яле і виснажене. Він вийшов ненадовго з хатини, щоб вдихнути свіжого повітря і глянути на небо.

Кілька кривих червоних соснових стовбурів на краю лісу вже блищало в сонячних променях, свіжо й солодко смакувало повітря, далеких пагорбів ще не було видно у ранковій імлі. Він трохи відійшов, розправив втомлені члени і глибоко вдихнув повітря. Чудовим був світ цього сумного ранку. Ну от, незабаром знову у мандри. Треба було прощатися.

З лісу його гукнув Роберт. Їй стало краще? Якби то не чума, він би залишився, хай Ґольдмунд не сердиться на нього, він тим часом піклувався вівцею.

— Пішов ти до пекла разом зі своєю вівцею! — закричав до нього Ґольдмунд.— Лене вмирає, я й сам заразився.

Це останнє було брехнею, він сказав так, щоб здихатися Роберта. Нехай той Роберт і був добросердим хлопцем, Ґольдмундові було його досить, він був, як на Ґольдмунда, занадто боязкий і мізерний, він дуже вже погано підходив йому в цей доленосний час потрясінь. Роберт зник і більше не повертався. Зійшло яскраве сонце.

Коли він повернувся до Лене, вона спала. Він і сам ще раз заснув, уві сні він бачив свого колишнього коня Блеса і чудовий монастирський каштан, йому здалося, ніби він із безконечної, безлюдної далечіні оглядається на свою прекрасну втрачену домівку, і коли він прокинувся, то по його вкритих світлою щетиною щоках котилися сльози. Він почув, як Лене говорить слабким голосом, подумав, що то вона його кличе і сперся на лікоть на своєму ліжку, але вона до нікого не говорила, вона лише белькотіла ні до кого слова, пестливі, лайливі, засміялася і незабаром почала важко зітхати й ковтати повітря і поступово затихла. Ґольдмунд підвівся, нахилився над її вже перекривленим обличчям, з гіркою цікавістю його очі спостерігали за рисами, що так жалюгідно були викривлені й спотворені палаючим подихом смерті. Люба Лене, кричало його серце, люба, добра дитино, ти теж хочеш мене вже покинути? Тобі вже мене досить?

Він би з радістю втік звідти. Мандрувати, мандрувати, крокувати вперед, вдихати повітря, втомлюватися, бачити нові картини, це б мало на нього цілющу дію, це б, можливо, якось полегшило його глибоко пригнічений стан. Але він не міг, це було для нього неможливо — залишити цю дитину лежати тут саму і вмирати. Він дозволяв собі лише що дві години вийти ненадовго надвір, щоб вдихнути свіжого повітря. Оскільки Лене вже більше не могла пити молока, він сам напився його донесхочу, більше не було що їсти. Козу він теж кілька разів виводив, щоб вона попаслася, попила води й побігала. Потім він знову стояв біля ліжка Лене, мурмотів до неї ніжні слова, не відводячи погляду, дивився у її обличчя, безутішно, але уважно спостерігаючи, як вона вмирає. Лене була при свідомості, часом вона засинала, і коли прокидалася, то розплющувала очі лише наполовину, її повіки були втомлені і безсилі. Там, біля очей і біля носа молода дівчина виглядала з години на годину усе старішою, на молодій здоровій шиї було швидко в’януче обличчя старої жінки. Вона рідко вимовляла якесь слово, казала «Ґольдмунд» або «коханий» і намагалася зволожити язиком розпухлі посинілі вуста. Тоді він дав їй пару крапель води.

Наступної ночі вона померла. Померла без нарікань і без скарг, тільки легко здригнулася, потім дихання зупинилося, і по шкірі пройшла легка дрож. При вигляді всього цього йому защеміло серце, і він пригадав собі вмираючих риб, яких часто бачив і жалів на рибному ринку: власне так вони згасали, в одну мить, тиха жалібна дрож пробігала їхньою шкірою й відбирала блиск і життя. Якусь хвилю Ґольдмунд ще стояв на колінах біля Лене, а потім вийшов надвір і сів у кущах вересу. Він згадав про козу, ще раз зайшов досередини і витяг худобину надвір, та трохи понишпорила довкола і вляглася на землю. Він ліг біля неї, голову поклав їй на бік і спав, поки не засвітало. Тоді він востаннє зайшов у хижку, за плетену перегородку, востаннє побачив лице померлої. Йому було неприємно залишити мертву так лежати там. Він вийшов і набрав кілька великих оберемків хмизу та в’ялого чагарнику, кинув усе це в хатину, викресав вогонь і підпалив. З хатини він не взяв нічого, крім кресала. Суха стіна з дроку миттю яскраво запалала. Він стояв назовні і спостерігав з почервонілим від вогню обличчям, аж поки весь дах не був охоплений полум’ям і не попадали перші балки на даху. Жалібно мекаючи, перелякано підскакувала коза. Було би правильно звіря те забити, шматок з нього засмажити та з’їсти, щоб мати силу для мандрів. Однак він не міг цього зробити, просто прогнав її в поле й пішов геть. Аж до лісу його переслідував дим згарища. Ще ніколи він не починав мандрівки таким безутішним.

І все-таки те, що його тепер чекало, було ще гірше, ніж він міг собі уявити. Почалося воно вже від перших дворів та сіл і тривало й тривало, і ставало тим жахливіше, чим далі він ішов. Уся околиця, уся та простора країна перебувала під пологом смерті, під її покривалом жорстокості, страху і душевного спустошення, і найгіршим були не вимерлі будинки, не здохлі від голоду дворові собаки на ланцюгу, що розкладалися, не непоховані мерці, не жебраючі діти, не масові поховання перед містами. Найгірше — це були живі, вони, як здавалося, під тягарем жахіть та страху перед смертю втратили зір і душу. Дивні й моторошні речі чув і бачив всюди мандрівець. Батьки полишали своїх дітей, а чоловіки — своїх жінок, коли ті ставали хворими. Збирачі трупів та шпитальна прислуга панували над усім, мов справжні катюги, вони грабували порожні, вимерлі будинки, раз свавільно полишали трупи непохованими, а іншим разом умираючих, ще до того як вони віддали Богові душу, тягай з ліжок на підводи для небіжчиків. Перелякані втікачі самотньо блукали без цілі, здичавілі, гнані смертельним страхом, уникаючи будь-якого доторку до інших людей. А інші збиралися разом докупи під впливом збудливого, повного страху бажання жити, влаштовували пиятики і святкували на бенкетах із танцями та любовними утіхами, і смерть грала там першу скрипку. Ще інші сиділи навпочіпки перед цвинтарями та своїми безлюдними будинками занедбані, із божевільними очима, сумуючи або лихословлячи. І що гірше від усього: кожен шукав офірного цапа на це нестерпне лихо, кожен присягався, що знає мерзотників, винних у цій заразі, її зловмисних винуватців. Казали, що люди, які мали до діла з чортом, зловтішно потурбувалися про поширення смерті, вибираючи із зачумлених трупів заразну отруту і вимазуючи нею стіни й дверні клямки, й отруюючи нею криниці та худобу. Той, на кого падала підозра у цих жахіттях, пропав, якщо його не попередили і він не зміг утекти, його карали на смерть — чи то правосудця, чи голота. А ще багаті звинувачували бідних, і навпаки, або винними були євреї, або італійці та французи, або лікарі. Серце Ґольдмунда стискалося від люті, коли він в одному місті дивився, як горіла ціла єврейська вуличка, будинок за будинком, довкола стояла юрба і вила, а волаючих втікачів зброєю заганяли назад у полум’я. У божевіллі страху й озлоблення невинних людей скрізь убивали, палили, катували. З люттю й огидою дивився на все це Ґольдмунд, здавалося, світ зруйновано й отруєно, здавалося, на землі більше немає ніякої радості, невинності, любові. Часто він утікав на бурхливі свята тих життєлюбців, всюди звучала скрипка смерті, незабаром він навчився розпізнавати цей звук, сам не один раз брав участь у тих сповнених відчаю гульбищах, нерідко він тоді при світлі смолоскипів грав на лютні або цілу ніч танцював у гарячковому збудженні.

Страху він не відчував. Він колись скуштував, що таке смертельний страх, тієї зимової ночі під смереками, коли Вікторові пальці стиснули йому горло, а ще не одного суворого дня серед голоду й холоду під час своїх мандрів. З такою смертю можна було боротися, супроти неї можна було боронитися, і він оборонявся, з дрижачими руками й ногами, з порожнім шлунком, з безсилими своїми членами, він боронився, він переміг і зміг утекти. Однак з цією-от смертю від чуми боротися було неможливо, треба було дати їй відбіснуватися і піддатися їй. І Ґольдмунд уже давно піддався. Страху він зовсім не мав, здавалося, в житті в нього немає більше нічого важливого, відколи він залишив Лене у палаючій хатині, відколи він день у день ішов по спустошеній смертю країні. Однак якась неймовірна цікавість гнала його, не давала заснути, він не знав втоми, щоб приглянутись до костомахи з її косою, почути пісню про минущість усього, нічого він не уникав, всюди його охоплювала та сама спокійна пристрасть — бути присутнім і з широко розплющеними очима пройти через пекло. Він їв запліснявілий хліб у вимерлих будинках, співав і дудлив вино на божевільних бенкетах, зривав швидков’янучі квіти бажання, дивився у закляклі п’яні очі жінок, у закляклі божевільні очі п’яних, у погаслі очі вмираючих, кохав зневірених, гарячково збуджених жінок, допомагав за півтарілки юшки виносити мертвих, за два шеляги допомагав закидати землею голі тіла небіжчиків. У світі стало темно й дико, страшно завивала смерть свою пісню, Ґольдмунд слухав, вбираючи її в себе й згоряючи від пристрасті.

Його метою було місто майстра Ніклауса, туди вів його голос серця. Довгою була дорога, і вона була повна смерті, повна занепаду, повна вмирання. З сумом ішов він вперед, сп’янілий від пісні смерті, віддавшись голосному крикові світового страждання, із сумом, із палаючою душею.

В одному монастирі він побачив зовсім недавно намальований настінний розпис і довго розглядав його. На стіні було там намальовано танець смерті: бліда кістлява смерть витанцьовувала з людей життя — з короля, єпископа, абата, графа, рицаря, лікаря, селянина, ландскнехта, всіх вона забирала, і при цьому кістляві музики пригравали на порожніх кістках. Глибоко втягували в себе очі Ґольдмунда цю картину. Тут невідомий колега застосував науку, яку бачив у Чорної смерті, і кожному у вуха кричала тут криком гірка проповідь про неминучість смерті. Добра була це картина, добра й проповідь, зовсім непогано той невідомий колега побачив, що і як, і намалював: з його дикої картини страхітливо гриміло порожніми кістками. І все ж це не було те, що він сам, Ґольдмунд, побачив і пережив. Неминучість смерті, ось що було тут намальоване, неминучість тверда й безжальна. А Ґольдмундові хотілось бачити зовсім іншу картину, зовсім інакше звучала в ньому дика пісня смерті, не торохкотінням кісток, а радше солодко та спокусливо, по-материнському приваблюючи назад до домівки. Там, де смерть простягала до життя свою руку, звук був не лише пронизливий і войовничий, він був ще й глибокий та ласкавий, по-осінньому насичений, і близько від смерті вогник життя палав світліше й сердечніше. Хай для інших смерть була воїном, суддею чи катом, чи строгим батьком — для нього смерть була також матір’ю та коханою, її клич — любовною спокусою, її доторк — любовним здриганням. Коли Ґольдмунд, оглянувши намальований танець смерті, пішов далі, його з новою силою потягнуло до майстра й до творчості. Та повсюди траплялися зупинки, нові образи й переживання, з тремтячими ніздрями вдихав він повітря, напоєне смертю, повсюдно на співчуття або цікавість йому потрібно було де годину, а де цілий день.

Мандруючи далі, Ґольдмунд зустрічає прекрасну єврейку Ревекку. Та гірко побивається за своїм батьком, спаленим на вогнищі. Ґольдмунд допомагає їй визбирати батькові кістки з попелу й поховати їх, він, як може, розраджує її, однак Ревекка залишається невтішною. Вона не відповіла на Ґольдмундове почуття, і він покидає її у зачумленому місті. Нажаханий наслідками пошесті, Ґольдмунд з гіркотою думає про своє безпутне життя. В одній безлюдній церкві він сповідається Богові у порожній сповідальниці і вражено розглядає старовинні кам’яні фігури ангелів та святих. Незважаючи на всі перешкоди та труднощі, дорога знову приводить Ґольдмунда до міста, де він був учнем майстра Ніклауса.