Розділ тринадцятий

На початках своїх нових мандрів, у першому жадібному запамороченні віднайденої свободи Ґольдмунд спершу ще мусив знову навчитися жити безпритульним, позачасовим життям мандрівця. Не коритись нікому, залежати лише від погоди та пори року, без жодної мети, без даху над головою, не мати нічого, бути беззахисним супроти всіх можливих випадковостей — таке-то житія, дитиняче і відважне, убоге й суворе ведуть безпритульні. Вони — сини Адама, вигнанця з раю, вони брати звірям, брати тим невинним істотам. З рук неба беруть вони година за годиною те, що їм дається: сонце, дощ, туман, сніг, спеку й холод, добробут і нужду, у них немає часу, історії, ніяких прагнень і навіть того загадкового божка розвою і поступу, у який так безнадійно вірять домовласники. Волоцюга може бути ніжним чи грубим, вправним чи недолугим, відважним чи боязким, але у серці він завжди дитина, він завжди живе у перший день, на зорі світової історії, його життя завжди ведуть усього кілька найпростіших інстинктів та потреб. Він може бути розумним або не дуже, може сам глибоко усвідомлювати, яке крихке й минуще усе життя і як же жалюгідно і боязко усяка жива істота несе трішки своєї теплої крові через крижані простори всесвіту, або він просто може по-дитячому, захланно йти слідом за наказами свого бідного шлунка — однак він завжди супротивник і смертельний ворог володільника та осілої людини, які ненавидять його, зневажають і бояться, адже вони не хочуть, щоб їм пригадали про все це: ані про минущість усього сущого, ні про те, що всіляке життя безперервно марніє і в’яне, ні про безжальну крижану смерть, яка довкола нас наповнює всесвіт.

Дитяча безпосередність бурлацького життя, його материнське походження, його відвернення від законів та від духовного начала, його покинутість напризволяще та прихована й повсякчасна близькість до смерті вже віддавна глибоко увійшли в Ґольдмундову душу та наклали на неї відбиток. Те, що дух і воля тим не менше жили у ньому, що він тим не менше був митцем, робили його життя і багатим, і важким. Адже кожне життя лише через неузгодженості й суперечності стає багатим і квітучим. Чим би були розум та розважливість, не знаючи сп’яніння, чим би була чуттєва насолода, якби за нею не стояла смерть, і чим би була любов без вічної смертельної ворожнечі статей?

Літо й осінь минали-пролітали, з тяжкою бідою Ґольдмунд перебивався голодними місяцями, сп’яніло брів через солодкі пахощі весни, пори року так швидко проходили кудись, літнє сонечко у високості вже так швидко знову заходило. Так повторювалося з року в рік, і здавалося, ніби Ґольдмунд забув, що на світі є ще щось, крім голоду та кохання й отого мовчазно-моторошного поспіху пір року; здавалося, ніби він повністю поринув у прадавній материнський світ інстинктів. Однак у кожній мрії та кожного разу, коли розмірковував у хвилини відпочинку, оглядаючи квітучі і в’янучі долини, він був наповнений спогляданням, був митцем, страждав від болісного прагнення заклясти в ім’я духу чудовий безглуздий плин життя і перетворити його на почуття.

Одного разу натрапив Ґольдмунд на товариша. Від кривавої пригоди з Віктором він більше ніколи не мандрував інакше, ніж на самоті, але той чоловік якось непомітно прибився до нього, і Ґольдмунд досить довго не міг його позбутись. Проте товариш той не був чимось на кшталт Віктора. Він ходив на прощу до Риму, був то ще молодий чоловік, він носив рясу й капелюх пілігрима. Називався він Роберт і походив з околиці на березі Боденського озера. Він був сином ремісника, якийсь час ходив до монастирської школи Св. Ґалла і вже дитиною вбив собі в голову прощу до Риму. Він постійно плекав цю улюблену думку і вхопився за першу нагоду її здійснити. Такою нагодою була смерть його батька, у майстерні якого він працював столяром. Тільки-но старого поховали, як Роберт заявив матері та сестрі, що ніщо не зможе його стримати від негайного здійснення свого бажання податися на прощу до Риму й відкупити свої та свого батька гріхи. Надаремне благали жінки, надаремне не відпускали його, він уперто стояв на своєму і замість того, щоб піклуватися про обох жінок, подався у мандри без благословення матері і під злісні прокльони сестри. Те, що гнало його, це передусім бажання мандрувати, а до цього щось таке, як поверхова побожність, тобто схильність крутитися поблизу церковних осередків та духовних закладів, втіха від служби Божої, від хрещення, похоронів, меси, ладану та свічок у церкві. Він трохи знав латину, але його дитиняча душа прагнула не вченості, а споглядання та тихого мрійництва під церковними склепіннями. Хлопцем він захоплено прислужував під час літургій як церковний служка. Ґольдмунд хоча й не сприймав його надто серйозно, та проте любив його. Він почував спорідненість із ним в інстинктивному захопленні мандрами та чужими, невідомими краями. Отож Роберт свого часу задоволено вирушив у мандри й дійшов аж до Риму, втішався гостинністю незліченних монастирів та парафій, бачив гори і Південь, і почувався в Римі дуже добре серед усіх тих церков та побожних закладів, вислухав сотні мес та молився у найвідоміших та найсвятіших місцях, причащався й надихався ладану більше, ніж потрібно було на його маленькі юнацькі грішки та гріхи його батька. Його не було цілий рік, а то й більше, а коли він нарешті повернувся і знову увійшов до батьківського дому, то його не прийняли як блудного сина, натомість сестра перебрала за цей час хатні обов’язки і права, найняла ретельного підмайстра-столяра, за якого віддалася, і провадила хатою та майстернею настільки беззастережно, що після короткого перебування прибулець до рідного дому відчув себе зайвим, і коли він незабаром знову завів мову про відхід і про подорожі, то ніхто його не затримував. Він не дуже тим перейнявся, взяв у матері кілька відкладених на чорний день шелягів, знову вбрався, як пілігрим, і пішов на нову прощу, безцільно мандруючи через усю імперію (йдеться про середньовічну державу «Священна імперія німецької нації».— Прим. перекл.), як такий собі напіврелігійний мандрівець. На ньому брязкали пам’ятні мідяки з відомих місць прощі та посвячені вервиці.

І от він зустрів Ґольдмунда, один день мандрував із ним, поділився з ним своїми бурлацькими спогадами, загубився у наступному містечку, знову натрапляв на нього тут і там і зрештою таки залишився з Ґольдмундом. То був товариський і послужливий супутник. Ґольдмунд йому дуже подобався, він намагався завоювати його прихильність дрібними послугами, захоплювався його знаннями, його сміливістю, його розумом, і йому подобались Ґольдмундові здоров’я, сила та відвертість. Вони призвичаїлися один до одного, бо ж і Ґольдмунд був поступливим. Одного лише не міг Роберт терпіти — коли Ґольдмунда охоплював смуток або коли він поринав у роздуми, то він затято мовчав і не звертав уваги на товариша, так, ніби того й не було, тоді не можна було ані теревені правити, ні розпитувати, ні втішати, тоді треба було лишити його в спокої і дати помовчати. Роберт швидко навчився цього. Відколи він помітив, що Ґольдмунд знає напам’ять немало латинських віршів і пісень, відколи він перед порталом одного собору почув від Ґольдмунда тлумачення кам’яних постатей, відколи він побачив, як Ґольдмунд на голій стіні, під якою вони відпочивали, швидкими розложистими штрихами намалював крейдою великі, в людський зріст фігури, він вважав свого товариша за Божого улюбленця, мало не за чарівника. Те, що він був ще й улюбленцем жінок і чимало з них здобував одним лише поглядом чи усмішкою, Роберт також бачив, це йому менше подобалося, однак він не міг не захоплюватися й цим.

Якось їхня подорож несподіваним чином перервалась. Одного дня вони підійшли до села, де їх зустріла зграйка озброєних дрючками, палицями та ціпами селян, і їхній ватажок здалеку крикнув їм, щоб вони негайно повертали й забиралися геть, до дідька, а ні, то їх затовчуть на смерть. Поки Ґольдмунд і далі стояв, бажаючи довідатись, що ж трапилося, йому в груди встиг потрапити камінь. Роберт, на якого він оглянувся, вже втікав, як навіжений. Селяни грізно підступили ближче, і Ґольдмундові не залишалося нічого іншого, як рушити, якщо й не так швидко, слідом за втікачем. Тремтячи всім тілом, Роберт чекав на нього під поставленим серед поля розп’яттям.

— Дуже по-геройськи ти біг,— сміявся Ґольдмунд.— Але що це ті задрипанці вбили собі в свої тупі голови? Може, йде війна? Вони виставили озброєну варту перед своїм кублом і не хочуть нікого пускати! Мені дуже цікаво, що все це означає.

Ні один, ні другий цього не знали. Лише наступного ранку вони дещо розвідали в одному господарстві, що стояло на відлюдді, й почали розуміти, у чому розгадка таємниці. В господарстві цьому, що складалося з хатинки, стайні та клуні й було оточене зеленим городом з високою травою й численними фруктовими деревами, було напрочуд тихо й сонно: ані людського голосу, ні кроків, ні дитячих криків; не було чути, щоб хтось мантачив косу. На подвір’ї у траві стояла корова й ревіла, було добре видно, що її час подоїти. Вони підійшли під хату, постукали у двері, відповіді не було, вони пішли до стайні. Та стояла відкрита й світилася пусткою, вони перейшли до клуні, на солом’яній стрісі якої виблискував на сонці світлозелений мох, але й там не знайшли ні душі. Тоді вони повернулися до хатини, здивовані й збентежені запустінням цього житла, знову загримали кулаками у двері і знову відповіді не було. Ґольдмунд спробував відчинити і на своє здивування виявив, що двері незачинені, він притиснув їх досередини й увійшов до темної кімнати. «Дай Боже!»,— голосно вигукнув він, а потім: «Хтось є вдома?», але й далі було тихо. Роберт залишився перед дверима. З цікавістю Ґольдмунд просувався далі. У будинку стояв тяжкий дух, відгонило чимось дивним та огидним. У грубі було повно попелу, він дмухнув досередини, на дні в обвуглілих полінах ще тліли іскри. Тут він побачив у напівтемряві, що з другого боку, за піччю хтось сидів, хтось сидів на стільці й спав, виглядало, що це стара жінка. Гукати не допомагало, здавалося, хатина зачарована. Він по-дружньому поплескав по плечах жінку на стільці, вона не поворухнулася, і тоді він побачив, що вона сиділа в самісінькому центрі павутиння, частина його ниток була закріплена у її волоссі та на її колінах. «Вона мертва»,— подумав він, трохи злякавшись, і, щоб упевнитися, він заходився коло вогню, розворушив вугілля і дмухав, аж поки не добув вогонь і не розпалив довгу скіпку. Він освітив нею лице жінки на стільці. Під сивим волоссям він побачив синюшне, аж почорніле лице трупа, одне око було розплющене і порожньо глипало свинцевим поглядом. Жінка померла тут, сидячи у кріслі. Що ж, їй вже не можна було допомогти.

З палаючою скіпкою Ґольдмунд продовжував нишпорити по хаті і в тій самій кімнаті побачив, як на порозі до задньої кімнати лежав ще один небіжчик, хлопчик віком десь восьми або дев’яти років з роздутим, спотвореним лицем, у самій сорочці. Він лежав животом на колоді, що правила за поріг, обидві руки він розгнівано затис у міцні кулачки. «Це вже другий»,— подумав Ґольдмунд, ніби у страшному сні пішов далі, у задню кімнату, там віконниці були розчинені навстіж і досередини лилося денне світло. Він обережно погасив свій світильник і розтоптав на підлозі іскри.

У задній кімнаті стояло три ліжка. Одне було порожнє, під грубим сірим простирадлом проглядала солома. У другому лежав ще один, бородатий мужчина, закляклий, на спині, з відкинутою назад головою і задертими догори підборіддям та бородою, мабуть, господар. Його запале обличчя блідо мерехтіло незнаними фарбами смерті, одна рука чоловіка звисала до долівки, там лежав перекинутий глиняний глечик на воду, вже порожній, розлита вода ще не повністю всмокталася, вона стекла у заглибину, де й тепер стояла невелика калюжа. А в другому ліжку лежала повністю загорнута у простирадла й ковдри, міцна велика жінка, лице її було притиснуте до ліжка, грубе, біле, як солома, волосся мерехтіло на яскравому світлі. Ніби впіймане і придушене у скуйовдженому простирадлі біля жінки, міцно тулячись і обнімаючи її, лежало дівча-підліток, з таким самим солом’яним волоссям, на її обличчі мерця проступили сіро-сині плями.

Погляд Ґольдмунда блукав від одного мерця до іншого. На обличчі дівчинки, хоча воно й було вже геть спотворене, все ще стояв вираз якогось безпомічного смертельного жаху. У потилиці й у волоссі матері, яка так глибоко і так безтямно закуталася у постіль, можна було прочитати лють, страх і пристрасне бажання утекти, особливо ж ніяк не могло змиритися зі смертю розпущене волосся. На лиці селянина були упертість і гіркий біль; він, як здавалося, помер важко, але по-чоловічому, його бородате обличчя проступало різко і гостро, ніби у якогось воїна, що поліг на полі бою. Ця спокійна, уперта й штивна, досить стримана постава була прекрасною, той, хто так прийняв смерть, звісно ж, не був мізерною та боязкою людиною. Зворушливим натомість був трупик хлопця, що лежав животом на порозі, обличчя його не говорило ні про що, але його місце на порозі разом із міцно затиснутими дитячими кулачками виказували багато чого: безвихідне страждання, безпорадний захист супроти нечуваного болю. Зовсім поруч з його головою у дверях було пропиляно отвір для кішки. Ґольдмунд уважно приглядався до всього. Все у цій хатині без сумніву виглядало жахливо, а трупний сморід був потворним, і тим не менше все це мало для нього якусь таку притягальну силу, все це було величне й доленосне, таке правдиве, таке незаперечне, що всім тим здобуло його серце і проникло йому в душу.

Тим часом Роберт почав гукати знадвору, нетерпляче й перелякано. Ґольдмунд любив Роберта, але в цю мить він подумав, як же жива людина у своїх страхах, своїй допитливості, всьому своєму хлоп’яцтві мізерна та нікчемна порівняно з мертвими. Він не відповів Робертові, віддаючись повністю видовищу з мерцями, із тією дивною сумішшю сердечного співчуття та холодного спостереження, як то воно властиво митцям. Він уважно придивлявся і до лежачих постатей, і до сидячих, до голів, рук, рухів, у яких вони заклякли. Як же тихо було в цій зачарованій хатині! Як дивно й огидно смерділо! Якою ж примарною і сумною була ця мала людська домівка, де ще тліли рештки вогню в печі — заселена мерцями, заповнена і пройнята смертю! Незабаром цим тихим постатям відпаде з щік м’ясо і щурі гризтимуть їхні нігті. Те, що інші люди відбувають у домовині й у могилі, добре заховані, невидимі, те останнє і найжалюгідніше, розклад і гниття, ці п’ятеро відбудуть тут, удома, в своїх кімнатах, при денному світлі, із незачиненими дверима, без клопотів, без встиду, без захисту. Ґольдмунд уже бачив чимало мертвих, але таку картину безжальної роботи смерті він не зустрічав ще ніколи. Сприйняв він усе це з глибоким почуттям.

Врешті-решт хід його думок порушили Робертові крики з-за дверей, він вийшов надвір. Товариш боязко поглядав на нього.

— Що там? — тихо запитав він повним страху голосом.— В хаті що, нікого нема? О, які в тебе очі. Та говори вже!

Ґольдмунд зміряв його холодним поглядом.

— Зайди та й подивися сам, це досить смішне господарство. Потім ми подоїмо на тому боці гарну корову. Вперед!

Роберт нерішуче увійшов до хатини, попрямував до груби, натрапив на сидячу стару і, коли побачив, що вона мертва, голосно закричав. Він швидко повернувся із широко розплющеними очима.

— Ради Бога! Там біля груби сидить мертва жінка. Що це? Чому біля неї нікого нема? Чому її не ховають? О, Боже, вже чути запах.

Ґольдмунд усміхнувся.

— Ти великий герой, Роберте, але повернувся ти зашвидко. Адже мертва жінка, коли вона ото сидить так у кріслі, це незвичайне видовище; але якщо ти зробиш ще пару кроків далі, то зможеш побачити щось іще незвичайніше. Їх п’ятеро, Роберте. У ліжках лежить троє, і мертвий хлопчина лежить прямо на порозі. Всі мертві. Вся сім’я лежить, і вся мертва, хата вимерла. Тому ніхто й не подоїв корову.

Той з жахом дивився на нього, потім раптом вигукнув здавленим голосом: «О, тепер я розумію й селян, які не хотіли нас учора пускати в село. 0, Боже, тепер мені все зрозуміло. Це ж чума! Це чума, клянуся своєю бідною душею, Ґольдмунде! А ти так довго був всередині і, можливо, торкався мерців! Геть, ти, не підходь близько до мене, ти точно заражений. Мені шкода, Ґольдмунде, але мені треба геть звідси, я не можу залишатися з тобою».

Він уже хотів було бігти, але його міцно вхопили за поли його плаща пілігрима. Ґольдмунд дивився на нього з німим докором, тримаючи міцно й безжально, хоча той наїжачився і впирався.

— Мій хлопчику,— сказав він дружньо-насмішкуватим тоном,— ти розумніший, ніж можна було подумати, ти, мабуть, маєш рацію. Що ж, ми довідаємося про це у наступному дворі чи селі. Ймовірно, що у цій околиці чума. Побачимо, чи ми виплутаємося з цього живими й здоровими. Але дозволити тобі втекти, маленький Роберте, я не можу. Бачиш, я милосердний чоловік, серце у мене занадто м’яке, і коли я подумаю, що ти міг би там у хаті заразитися, і я б дозволив тобі втекти геть і от ти лежиш десь у полі і вмираєш, і ніхто не закриє тобі очі, ніхто не викопає могилу і не вкине на тебе трохи землі — ні, любий друже, від такого жаль стискає мені горло. Тому вважай і добре собі затям, що я кажу, двічі я не повторюватиму: ми обидва в однаковій небезпеці, це може трапитися і з тобою, і зі мною.

Ми будемо й далі разом, і ми обидва або разом згинемо, або втечемо від цієї клятої чуми. Якщо ти захворієш і помреш, то я тебе поховаю, обіцяю. А якщо мені судилося вмерти, роби, як хочеш, ховай мене або відпекайся від того, мені все одно. Але перед тим, дорогий мій, ніхто нікуди не тікає, зарубай собі це на носі! Ми будемо потрібні один одному. А тепер стули писок, більше нічого не хочу слухати, і пошукай-но десь у стайні відро, щоб ми нарешті корову подоїли.

Так усе й сталося, і від тієї хвилини Ґольдмунд наказував, а Роберт слухався, і так велося їм обом добре. Роберт більше не намагався утекти. Він лише примирливо сказав: «Я на якусь мить злякався тебе. Мені не сподобалося твоє лице, коли ти повернувся із тої хати з мертвяками. Я подумав, що ти підхопив чуму. Але якщо це й не чума, лице твоє стало іншим. А що, те, що ти там бачив, виглядало так жахливо?»

— Аж так жахливо не було,— трохи вагаючись, відповів Ґольдмунд.— Я там всередині не бачив нічого, крім того, що й нас із тобою чекає, навіть коли ми й не захворіємо на чуму.

Мандруючи далі, вони незабаром всюди наштовхнулися на Чорну смерть, що правила у країні. Чимало сіл взагалі не впускали до себе чужинців, в інших вони могли безперешкодно ходити кожною вулицею. Багато дворів було покинуто, чимало мертвих розкладалося в полі або по хатах. У стайнях ревіли недоєні й голодні корови, а ще худоба дико гасала по полях. Вони доїли й годували чимало корів та кіз, зарізали й підсмажили собі на узліску не одне козеня й порося, пили вино й сидр із багатьох залишених без догляду погребів. Їм добре жилося, було аж донесхочу. Але смакувало все те їм лише наполовину. Роберт жив у постійному страху перед пошестю, при вигляді мерців йому ставало погано, часто він від страху геть втрачав голову, знову й знову він думав, що заразився, подовгу тримав голову й руки над димом їхнього таборового вогнища (вважалося, що це має лікувальну дію), навіть уві сні обмацував себе, чи часом десь на ногах, руках чи під пахвами не вискочили жовна.

Ґольдмунд часто сварив його, а часто й висміював. Він не поділяв Робертового страху, ані його огиди; захоплений і пригнічений ішов він країною мертвих, його страшенно притягував вигляд Великої кончини, душу йому заповнила Велика осінь, серце його було важке від пісень жнивуючої коси. Інколи образ вічної матері знову з’являвся йому, велетенське бліде обличчя з очима медузи, з важкою усмішкою, повного страждань і смерті.

Якось вони підійшли до невеликого, сильно укріпленого містечка. Від міської брами оборонний хід з бійницями на висоті будинків проходив по внутрішній стороні міських мурів, але нагорі не стояли вартові, не стояв вартовий і при навстіж розчиненій брамі. Роберт відмовився увійти до міста і заклинав товариша не робити цього. Між тим вони почули, як б’є дзвін, до брами вийшов священик з хрестом у руках, а за ним підійшли три підводи, дві з яких були запряжені кіньми, а одна парою волів, і підводи ті були догори наповнені мерцями. Кілька слуг у дивних плащах, із повністю захованими у клобуки обличчями, ішли поруч, поганяючи худобу.

Роберт зблід і десь пропав, а Ґольдмунд, тримаючись недалеко, пішов слідом за підводами з мерцями. Вони відійшли на пару сот метрів, цвинтаря там не було, посеред чистого поля лише було викопано яму, всього в три лопати глибиною, але величиною з добру залу. Ґольдмунд стояв і дивився, як слуги жердинами та баграми стягали мерців з підвод і зіштовхували їх купами у велику яму, як священик щось пробурмотів, поводив над нею хрестом та й пішов геть, як слуги розпалили з усіх боків неглибокої могили велике багаття й мовчки побігли назад до міста, і ніхто навіть не спробував закидати яму. Він подивився униз, там лежало з п’ятдесят трупів, а то й більше, накиданих один на одному, багато з них були зовсім голі. Жалібно тут і там стриміла вгору заклякла рука або нога, де-не-де на вітрі слабо тріпотіла сорочка.

Коли він повернувся, Роберт благав його майже на колінах якнайшвидше йти далі. Він таки мав підстави так благати, він бачив у відсутньому погляді Ґольдмунда оту йому вже аж занадто добре відому заглибленість та заціпеніння, оте звернення до жахливого, ту моторошну цікавість. Йому не вдалося затримати товариша. Ґольдмунд пішов у місто сам.

Він пройшов браму, полишену без охорони, і коли почув відлуння своїх кроків по бруківці, то в його пам’яті сплило багато містечок і брам, що через них він так-от мандрував, і він пригадав собі, як тоді його зустрічали крики дітей, ігри хлопчаків, сварки жінок, стукотнеча ковальського молота і дзвінке відлуння ковадла, гуркіт підвод і ще багато інших звуків, тонких та грубих; усе те розмаїття, переплетене в якусь сітку, свідчило про всю різноманітність людської праці, радощів, вчинків та утіх товариського життя. Натомість тут, під цією порожньою брамою та на цих порожніх вулицях нічого не звучало, ніхто не сміявся, не кричав, усе лежало заклякле у мертвій мовчанці, і дзюркотлива мелодія джерела звучала занадто голосно, здавалася ледве що не гуркотом. За одним відчиненим вікном було видно булочника серед його булок та буханок. Ґольдмунд показав на одну булку, і булочник обережно її простягнув йому на довгій пекарській лопаті, чекаючи, що Ґольдмунд покладе йому на лопату гроші, і злісно, але без крику зачинив віконце, коли чужинець відкусив булку й пішов далі, не заплативши. Перед вікнами одного гарного будинку стояв рядочок глиняних горщиків, у яких зазвичай цвіли б квіти, а тепер з тих порожніх горщиків звисало лише висохле листя. З іншого будинку долинало схлипування й жалісні дитячі крики. Та вже на наступній вуличці Ґольдмунд угорі за вікном побачив гарну дівчину. Вона стояла і чесала волосся, а він дивився на неї, аж поки вона не відчула його погляду і не глянула вниз, почервонівши, вона дивилась на нього, і коли він приязно усміхнувся до неї, по її зашарілому обличчі теж повільно пробігла слабка усмішка.

— Ти вже скоро зачешешся? — гукнув він вгору.

Усміхаючись, вона виставила з віконної рами світле личко.

— Ще не хвора? — запитав він, і вона труснула головою.— Ну то ходи зі мною з цього міста мертвих, ми підемо до лісу і гарно собі заживемо.

Вона зробила круглі очі.

— Ти довго не думай, я серйозно,— крикнув Ґольдмунд.— Ти у тата й мами, чи на службі в чужих людей? Ага, значить у чужих. Ну то ходи, дитино злота, дай старим вмерти, ми молоді й здорові, і хочемо ще трошки пожити собі на втіху. Ходи, темноволосику, я серйозно.

Вона оцінююче дивилася на нього, вагаючись і дивуючись. Ґольдмунд повільно пішов далі, блукав якоюсь безлюдною вуличкою, потім ще однією, і поволі повернув назад. Дівчина все ще стояла там у вікні, перехилившись вперед, і зраділа, що Ґольдмунд прийшов знову. Вона кивнула йому, він повільно йшов далі, вона незабаром пішла вслід за ним, ще перед брамою наздогнала його, з невеликим клунком у руці і червоною хустиною на голові.

— А як ти називаєшся? — запитав він її.

— Лене. Я йду з тобою. О, як тут в місті кепсько, всі вмирають. Тільки геть звідси, тільки геть!

Поблизу брами на землі скоцюрбився невдоволений Роберт. Він підскочив, коли підійшов Ґольдмунд, а коли побачив дівчину, то закотив очі. Цього разу він не піддався відразу, ремствував і влаштовував сцени. Що оце хтось може з тої клятої зачумленої діри привести сюди якусь людину, і що від нього вимагають терпіти її товариство, та це не просто божевілля, це означає спокушати Бога; він впирався, він більше не йде в компанії, його терпець увірвався.

Ґольдмунд дав йому заходитися прокльонами й скаргами, аж поки той не заспокоївся.

— Так,— мовив він,— ти тут досить нам виспівував. А тепер ти підеш з нами і будеш тішитися, що ми маємо таке гарне товариство. Вона називається Лене, і вона залишається зі мною. Але я й тебе хочу потішити, Роберте, послухай, ми тепер якийсь час заживемо спокійно та здорово, і заберемося чумі геть з дороги. Ми підшукаємо гарне місце з порожньою хатиною, або собі її побудуємо, я хочу там бути господарем, а Лене господинею, а ти будеш нашим другом і з нами житимеш. І тепер усе у нас буде гарненько і приязно. Згода?

О, так, Роберт дуже був згоден. Якщо від нього не вимагатимуть, щоб він подавав Лене руку або торкався її одягу…

— Ні,— сказав Ґольдмунд.— Цього не вимагатимуть. Тобі, власне кажучи, суворо забороняється й пальцем торкатися Лене. Навіть не думай!

Далі вже вони йшли втрьох, спочатку мовчки, потім дівчина потроху почала говорити, яка вона рада знову бачити небо, і дерева, і луки, там у зачумленому місті було так жахливо, важко й сказати. І вона почала розповідати, звільняючи своє серце від сумних та жахливих картин, які їй доводилось бачити. Вона розказала чимало історій, жахливих історій, містечко повинно було бути справжнім пеклом. З двох лікарів один помер, а інший ходив лише до багатих, і в багатьох будинках мерці лежали й розкладалися, бо ніхто їх не забирав, в інших будинках збирачі трупів крали, блудили й гріховодили, і часто разом з трупами вони витягали з ліжок ще живих хворих й жбурляли їх на гицельські візки і разом з мерцями кидали їх до ями. У неї було чимало страшних історій, і ніхто не перебивав її. Роберт слухав із млосним страхом, а Ґольдмунд був спокійним та байдужим, даючи тим жахіттям вийти назовні, і нічого на все це не сказав. А що можна було сказати? Зрештою Лене втомилася, потік вичерпався, їй забракло слів. Тоді Ґольдмунд почав іти повільніше й тихо заспівав пісню на багато куплетів, і з кожним куплетом голос його ставав усе дужчим; Лене почала усміхатися, а Роберт слухав, щасливий і глибоко здивований — він ще ніколи дотепер не чув, щоб Ґольдмунд співав. Усе вмів він, цей Ґольдмунд! Ось він ішов і співав, що за дивний чоловік! Співав він майстерно і чисто, але приглушеним голосом. І Лене вже на другій пісні тихо підспівувала, а незабаром заспівала на повен голос. Надходив вечір, ген-ген за пустищами стояв чорний ліс, а за ним невисокі сині гори, які ніби ізсередини ставали все синішими. То весело, то урочисто звучав у такт крокам їхній спів.

— Ти нині такий задоволений,— сказав Роберт.

— Так, я задоволений, звісно, що я задоволений, я знайшов таку вродливу кохану. Ах, Лене, як це добре, що збирачі трупів залишили тебе для мене. Завтра ми підшукаємо собі маленьку домівку, там нам має бути добре і радісно від того, що тіло й кості тримаються на нас вкупі. Лене, ти вже коли-небудь бачила восени у лісі товстий гриб: його так полюбляють равлики і він їстівний?

— О, так,— засміялася вона,— я не один раз його бачила.

— Твоє волосся такого ж брунатного кольору, як той гриб, Лене. І пахне він гарно. Поспіваємо ще? Може, ти голодна? У моєму ранці є ще чогось добренького.

Наступного дня вони знайшли те, чого шукали. У маленькому березовому гайку стояла хижка з грубих колод, колись, мабуть, збудована лісорубами або мисливцями. Стояла вона порожня, двері вони без труднощів висадили, і Роберт теж вважав, що це добра хатина і здорова околиця. Дорогою вони натрапили на кіз, які блукали без пастуха, одну гарну козу вони взяли із собою.

— Ну от, Роберте,— сказав Ґольдмунд,— хоча ти й не тесля, то принаймні був колись столяром. Ми тут будемо жити. Ти повинен поставити у нашому замку переділку, щоб ми мали дві кімнати, одну для Лене і для мене, а одну для тебе і для кози. Їжі у нас залишилося небагато, нині мусимо задовольнитися козячим молоком, багато це, чи мало. Отож ти повинен збудувати стіну, а ми вдвох влаштуємо для нас усіх нічліг. А завтра я піду по харчі.

Усі відразу взялися до роботи. Ґольдмунд і Лене пішли по сіно, папороть і мох для нічлігу, а Роберт витягнув свого ножа й загострив його об камінь, щоб натесати невеликих стовбурців на стіну. Але за один день він не впорався і ввечері пішов спати надвір. У Лене Ґольдмунд знайшов солодку подругу, сором’язливу і недосвідчену, але повну кохання. Він м’яко поклав її собі на груди, довго не спав і слухав, як б’ється її серце, коли вона вже втомлена і насичена заснула. Він вдихав запах її каштанового волосся, пригорнувся до неї, водночас думаючи про ту велику неглибоку яму, куди закутані чорти кидали ті підводи з мерцями. Гарним було життя, гарним і швидкоплинним було щастя. Чудовою і швидков’янучою була юність.

Переділка у хатині була дуже доброю, зрештою вони працювали над нею утрьох. Роберт, бажаючи показати, що він може, палко говорив про те, чого то він усього хотів зробити, якби тільки мав і столярний верстак, й інструменти, і косинець, і цвяхи. Позаяк у нього не було нічого, крім свого ножа та своїх рук, він задовольнився тим, що нарізав з десяток березових кілків і з них на підлозі хатини звів міцну грубу переділку. Проміжки між кілками, наказав він, слід заповнити плетеним дроком. На це треба було часу, але було їм радісно й гарно, допомагали всі. Тим часом Лене ходила на пошуки ягід і доглядала за козою, а Ґольдмунд під час невеликих вилазок вивчав довколишню місцевість, шукаючи їжу, і приносив із собою те й се. Довкола них ніде взагалі не було людей, цим особливо був задоволений Роберт, вони почувалися у безпеці перед заразою і перед людською ворожістю. Проте тут був і недолік, їжі можна було знайти небагато. Недалеко була покинута селянська хатка, на цей раз без мертвих, то ж Ґольдмунд запропонував жити там замість їхньої хижки, але Роберт із жахом відмовився і дуже неохоче дивився, як Ґольдмунд увійшов до порожньої хатки, і кожну принесену звідти річ треба було спочатку обкурити і помити, перед тим як Роберт її торкався. Ґольдмунд відшукав там небагато, було, проте, два ослінчики, дійниця, якесь глиняне начиння, сокира. Одного дня він у полі впіймав дві заблукалі курки. Лене була закохана і щаслива, і всім трьом приносило втіху будувати їх маленьку домівку і робити її щодня трохи кращою. Хліба бракувало, тому вони завели ще одну козу, а ще знайшли невелику ділянку буряків. День за днем проходив, плетена стіна була готова, вони покращили ложа і поставили грубку. Струмок був недалеко, вода була чистою і солодкою. При роботі вони часто співали.

Одного дня, коли вони разом пили своє молоко і прихвалювали своє хазяйновите життя, Лене раптом сказала мрійливим тоном: «А що буде, коли настане зима?»

Ніхто не відповів. Роберт засміявся, Ґольдмунд дивно дивився перед себе. Зрештою Лене помітила, що ніхто не думав про зиму, що ніхто не думав про те, щоб всерйоз так довго залишатися на тому самому місці, що домівка — це зовсім не домівка, що вона була межи волоцюг. Вона похилила голову.

Тоді заговорив Ґольдмунд, грайливо і підбадьорююче, як до дитини: «Ти селянська донька, Лене, селяни завжди вже наперед дуже переймаються. Не бійся, ти знову віднайдеш дорогу додому, коли ця пора моровиці закінчиться, адже вона не триватиме вічно. Тоді ти повернешся до своїх батьків чи там до кого ти ще маєш, або знову підеш у найми до міста, і матимеш свій кусень хліба. Але зараз літо і всюди довкола — смерть, а тут гарно, і нам добре. А тому ми залишимося тут так довго чи недовго, як нам захочеться.

— А потім? — різко крикнула Лене.— А потім що, кінець? І ти підеш геть? А я?

Ґольдмунд взяв її за косу і легенько смикнув.

— Маленьке дурне дитя,— сказав він,—ти вже забула збирачів трупів, і вимерлі будинки, і велику яму перед брамою, де горіли багаття? Ти мусиш тішитися, що не лежиш там у ямі, а на сорочечку твою дощик не крапає. Думай про те, від чого ти втекла, про те, що все ще відчуваєш таке любе життя у своїх жилах і можеш сміятися й співати.

Вона й далі була невдоволеною.

— Але я не хочу йти кудись далі,— жалісно сказала вона,— і тебе не хочу відпускати, ні. Не можна ж тішитися, коли знаєш, що незабаром усе закінчиться й зникне!

Знову відповів Ґольдмунд, приязно, але з прихованою погрозою в голосі:

— Про це, маленька Лене, вже ламали собі голову всі мудреці та святі. Немає такого щастя, яке довго триває. Але якщо тобі того, що ми зараз маємо, не досить, і воно тобі радості більше не приносить, то я в ту ж хвилину запалю хижку, і кожен з нас піде своєю дорогою. Добре вже, Лене, досить поговорили.

При тому й залишилися, і вона піддалася, але радість її було затьмарено.