Розділ дванадцятий

Наступного дня Ґольдмунд не зміг набратися духу й піти у майстерню. Як це вже інколи бувало у невеселий день, він вештався містом. Він бачив, як жінки та наймички йдуть на базар, затримався на якийсь час біля колодязя на рибному ринку і придивлявся до продавців риби та їхніх дебелих жінок, як то вони виставляли на продаж і вихваляли свій товар, як витягали холодну сріблясту рибу зі своїх діжок і пропонували її, як риба із болісно розкритими ротами і закляклими від переляку золотими очима тихо віддавалася смерті або люто й відчайдушно чинила їй опір. Таке вже траплялося не раз — його охопило співчуття до цих тварин і понуре роздратування супроти людей. Чому вони були такими брутальними недоумками, неймовірно дурними і тупоголовими, чому ніхто з них не бачив, ні рибалки зі своїми жінками, ні покупці, коли торгувалися, чому вони не бачили ані ці пащі, ні ці до смерті перелякані очі, ці хвости, що люто билися на всі боки, не бачили цієї жахливої і вже зовсім непотрібної, розпачливої боротьби, цього такого нестерпного перетворення таємничих, дивовижно прекрасних тварин, як у них по завмираючій лусці тихо пробігала остання дрож, і потім вони лежали мертві й бездиханні, розпластані й жалюгідні шматки м’яса на столі вдоволених ненажер? Нічого вони не бачили, оці людці, нічого вони не знали і не помічали, до них нічого не промовляло! Байдуже, чи там перед їхніми очима здихала чудова і нещасна тварина, чи якийсь майстер виражав на обличчі святого всю надію, усе благородство, усе страждання і весь дрімучий страх людського життя, страх, від якого стискалося серце — вони нічого не бачили, нічого їх не зворушувало! Всі вони були вдоволені чи заклопотані, дерли кирпу, квапилися, кричали, сміялися, відригували один на одного, вчиняли гармидер, відпускали жарти, репетували через два пфеніги, і всім було добре, вони всі були порядними людьми і вельми задоволені собою та цілим світом. Свині вони були, ах, в сто разів гірші й потворніші від свиней! Ну так, він сам частенько бував серед них, почувався весело в товаристві їм подібних, бігав за дівчатами, сміючись, без жодного страху їв з тарілки печену рибу. Але знову й знову, часто зовсім несподівано, ніби під впливом чарів, радість і спокій полишали його. Знову й знову ця вгодована жирна ілюзія, це самозадоволення, бундючність і лінивий спокій душі зникали. Його тягло до самотності і тяжких дум, у мандри, до спостережень над стражданням, над смертю, над сумнівністю всілякої суєти, до пильного споглядання безодні. Часом у нього в такі хвилини із безнадійного захоплення виглядом марноти й жахіть ні з того, ні з цього розцвітали радість, бурхлива закоханість, бажання заспівати чудову пісню або малювати. Часом, коли він вдихав пахощі квітки, грався з кішкою, до нього знову поверталося дитяче порозуміння з життям. От і тепер воно повернеться, завтра або післязавтра, і світ знову буде добрим, буде чудовим. Так було принаймні до того часу, поки не повернулося щось інше: смуток, тяжкі роздуми, безнадійна і гнітюча любов до вмираючих риб, до в’янучих квітів, переляк перед тупим і свинським животінням людей, коли вони ловлять гав і нічого не бачать. У такі хвилини з болісною цікавістю і глибоким страхом він думав про мандрівного студента Віктора, якому він тоді всадив між ребра свого ножа і покинув його лежати в крові на смерековому гіллі. Він потім сушив собі голову: що ж то тепер насправді сталося з тим Віктором, чи звірі вже його геть порозривали на шматки, чи від нього ще щось залишилося. Так, кістки, звісно ж, ще залишилися, та ще, мабуть, кілька жмутів волосся. А кістки ті — що з ними сталося? Як довго тривало, десятки років чи лише кілька років, щоб вони втратили свою форму і стали прахом?

Ах, нині, в той час, коли він зі співчуттям дивився на риб і з огидою оглядав базарний люд, коли його серце стискалося від тривожного смутку та гіркої ворожості супроти світу, супроти себе самого, Ґольдмундові думалось про Віктора. Може, його відшукали й поховали? І якщо так сталося —то чи в такому разі все м’ясо вже відпало від костей, чи все вже зігнило, чи черви вже усе пожерли? Чи було ще на його черепі волосся і брови над його очними западинами? А від життя Віктора, що як-не-як було повне пригод та історій, фантастичної гри його дивацьких жартів та нісенітниць — що залишилося від того життя? Чи крім кількох безладних спогадів, збережених його убивцею, жило ще й далі щось від цього людського буття, воно ж таки не було зовсім звичайним життям? Чи існував ще якийсь Віктор у снах коханим ним колись жінок? Ах, усе це вже, звісно ж, пішло в небуття, пропало. І так траплялося з усім і з усіма: все швидко розцвітало і знову швидко в’януло, і його вкривали сніги. Що тільки в нього самого не розквітло, коли він пару років тому прийшов у це місто, переповнений пристрасним бажанням мистецтва, повний боязкої та глибокої шани до майстра Ніклауса! Чи залишилося з усього того ще щось живе? Нічого не залишилося, не більше, ніж від довготелесої постаті грабіжника з великої дороги, бідного Віктора. Якби йому хтось сказав тоді, що прийде день, коли Ніклаус визнає його рівним собі й домагатиметься від членів цеху для нього патент майстра, він би подумав, що тримає в руках усе щастя світу. А ось тепер воно було не більше, ніж відцвіла квітка, щось сухе й безрадісне.

Коли Ґольдмунд думав над цим, то перед ним з’явилося видиво. Це була лише мить, лише спалах сяйва: він побачив лице праматері, воно схилилося над безоднею життя, з невловимою усмішкою, прекрасною і жахливою. Він бачив, як вона усміхається до народжень, до смертей, до квітів, до шарудіння осіннього листя, до мистецтва, до тлінності й занепаду.

Для неї, праматері, усе мало однакове значення. Над усім зависла, мов місяць, її моторошна усмішка. Переповнений глибоким сумом, Ґольдмунд був їй так само любий, як умираючий на бруківці рибного ринку короп, горда холодна діва Лізбет така ж люба, як і розсіяні в лісі кості того Віктора, який так хотів колись вкрасти його дукат.

Ось сяйво вже знову розсіялось і таємниче обличчя матері зникло. Але його блідий відблиск й далі спалахував у Ґольдмундовій душі, хвиля життя, хвиля болю млосною тугою бентежно проймала його серце. Ні, ні, йому не хотілося щастя й ситості інших, покупців риби, міщухів, заклопотаного люду. Хай їх чорт забирає. Ах, це бліде мерехтливе обличчя, ці повні й по-осінньому стиглі вуста, а над ними, такими важкими, пробігла, як вітер, як місячне сяйво, ота невимовна усмішка смерті!

Ґольдмунд пішов до будинку майстра, було десь біля полудня, він зачекав, поки не почув, що Ніклаус закінчив роботу і мив руки. Тоді він увійшов до нього.

— Дозвольте мені сказати Вам кілька слів, майстре, це можна зробити, поки Ви миєте руки і вбираєте свій сурдут. Я вмираю від спраги за жменею правдивих слів, я б хотів Вам щось сказати, щось, що я, мабуть, зможу висловити тільки тепер, і потім більше ніколи. У мене зараз такий стан, що я мушу з кимось поговорити, і Ви єдина людина, хто б міг це зрозуміти. Я не говорю до того, хто має знамениту майстерню і приймає від міст та монастирів усі ті поважні замовлення, має двох підмайстрів та гарний багатий будинок. Я говорю до майстра, який там за містом зробив Матір Божу в монастирі, найпрекрасніший з відомих мені образів. Власне що людину я любив і шанував, і стати рівним йому здавалося мені найвищою метою на землі. Ось тепер зробив я фігуру Св. Івана, та не зміг зробити її такою досконалою, як Ваша Матір Божа, але тут уже нічого не вдієш. Іншої фігури мені робити не потрібно, немає такої іншої, яка б мене кликала, яка би спонукала мене створити її. Радше є одна така, це далекий святий образ: я колись мушу його створити, проте сьогодні зробити цього не можу. Щоб мати змогу його створити, я мушу ще більше пізнати й пережити. Можливо, я зможу через три, чотири або через десять років, або пізніше, або й ніколи. Але до того часу, майстре, я не хочу займатися ремеслом і лакувати фігури, різьбити церковні кафедри, вести життя ремісника в майстерні, заробляти гроші і стати таким, якими ото є всі ремісники. Ні, цього я не хочу, мені хочеться жити і мандрувати, відчувати літо і зиму, споглядати світ і смакувати його красу та його жахіття. Мені хочеться страждати він голоду й спраги і знову забути й позбутися всього того, що я тут у Вас пережив і чого навчився. Я б, звичайно, хотів колись зробити щось таке ж прекрасне, таке ж до глибини серця зворушливе, от як Ваша Матір Божа — але стати таким, як Ви, і жити так, як Ви, такого я не хочу.

Майстер помив і витер руки, тоді повернувся і глянув на Ґольдмунда. Обличчя його було строгим, але не розгніваним.

— Ти сказав,— відповів він,— і я почув. Добре, нехай. Я не чекаю тебе на роботу, хоч роботи й повно. Я не розглядаю тебе, як свого підмайстра, тобі потрібна свобода. Я б хотів обговорити з тобою се й те, не тепер, за кілька днів, тим часом ти можеш провести свій час, як тобі завгодно. Бачиш, я набагато старший від тебе і вже немало збагнув. Думаю я інакше, ніж ти, але розумію і тебе, і те, що ти маєш на увазі. Через кілька днів я покличу тебе. Ми поговоримо про твоє майбутнє, у мене є всілякі плани. А до того наберись терпцю! Я занадто добре знаю, як воно, коли закінчиш якийсь твір, що лежав близько до серця, я знаю цю порожнечу. Вона проходить, повір мені.

Невдоволений пішов Ґольдмунд геть. Майстер хотів йому якнайліпше, але як міг він йому допомогти?

Біля річки він знав одне місце, вода там була неглибока і протікала по річищу, вкритому купами мотлоху та відходів, з будинків у рибальському передмісті там у річку викидали всілякий непотріб. Туди й пішов він, сів на набережну і дивився у воду. Воду він дуже любив, вона у будь-якому вигляді притягувала його до себе. І якщо звідси дивитися у воду, коли та струменіла кришталевими нитками над темним невиразним дном, то тут і там було видно, як щось зблискує тьмяно і спокусливо, речі, які неможливо розпізнати, можливо, уламки тареля або старого погнутого серпа, або легенький гладкий камінець чи вкрита поливою черепичина, деколи це могла бути й мулова риба, або жирний миньок чи червоноперка, вони крутилися там внизу, впіймавши на якусь мить на своїх черевних плавцях або на лусці промінь світла — ніколи не можна було точно розпізнати, що ж то таке насправді, але воно завжди було казково гарне й принадне, цей короткий приглушений зблиск потонулих золотих скарбів на чорному дні ріки. Такими, як оця маленька таємниця води, були, здавалося йому, й усі справжні таємниці, всі правдиві, справжні картини душі: у них не було обрисів, не було форми, вони дозволяли лише здогадуватися про ту душу, як про якусь далеку прекрасну можливість, вони були приховані та багатозначні. Так, як там, у сутінках зелених глибин ріки на якусь коротку, мов спалах світла, мить, зблискувало золотом чи сріблом щось невимовне, якесь ніщо і все-таки щось сповнене найблаженніших обіцянок, так само і ледь вловимий профіль людини, коли на нього дивишся ззаду впівоберта, інколи міг провіщувати щось незмірно прекрасне й нечувано трагічне. Подібним чином ліхтар під возом: коли їде вночі й малює на стінах величезні тіні спиць, то ті обертаються і їхня гра тіней якусь мить могла бути так виповнена видовищами, подіями та історіями, як уся поезія Вергілія. З такої самої несправжньої магічної матерії були виткані нічні сни, те ніщо, яке містить у собі всі образи світу, та вода, у кристалі якої форми всіх людей, звірів, янголів і демонів живуть, як постійно існуючі можливості.

Він знову поринув у гру. У глибокій задумі він вдивлявся, як тече ріка, спостерігав, як на дні дрижить безформне мерехтіння, і вбачав у ньому королівські корони й жіночі плечі. Колись у Маріябронні, згадував Ґольдмунд, він у латинських і грецьких літерах убачав подібні форми-сновидіння та чари з перевтіленнями. Хіба він не розмовляв про це якось із Нарцисом? Ах, коли це було, скільки ж це сот років тому? Ах, Нарцис! Щоб його побачити, щоб поговорити з ним годинку, потримати його руку, почути його спокійний розумний голос — та він охоче віддав би за це свої два золоті дукати.

Чому ж ці речі були такі прекрасні, це золоте світло під водою, ці тіні й ці передчуття, всі ці несправжні, казкові з’явища — чому вони були такі несказанно прекрасні й благодійні, якщо були точною протилежністю до того, що митець міг створити прекрасного? Краса тих невимовних речей не мала якоїсь форми, суть її полягала винятково у таємниці. А у творів мистецтва було навпаки, вони були цілком і повністю форма, мова їх була бездоганно ясною. Не було нічого так само невблаганно чіткого й визначеного, як лінія нарисованої або вирізьбленої в дереві голови або вуст. Він би міг точно, просто бездоганно точно відтворити нижню губу або повіки Ніклаусової фігури Діви Марії, тут не було нічого невизначеного, обманливого, розпливчастого.

Ґольдмунда поглинули ці роздуми. Він не розумів, як це було можливо, що щось найвизначеніше і найоформленіше діяло на душу зовсім подібно до того, як і щось найневловиміше та позбавлене будь-якої форми. Проте одне у цих роздумах було йому зрозуміле, а саме, що так багато добре зроблених, бездоганних творів мистецтва йому зовсім не подобались, видавалися йому нудними, майже ненависними, незважаючи на свою незаперечну красу. Майстерні, церкви та палаци були повні таких фатальних творів мистецтва, він сам співпрацював над деякими з них. Вони розчаровували так глибою), тому що буцили прагнення до чогось найвищого, але того прагнення не сповняли, оскільки їм бракувало найголовнішого: таємниці. Це, власне, і було тим, що мали спільного і сон, і справді великі твори мистецтва: таємницю.

А далі Ґольдмунд думав так: це таємниця, те, що я люблю, за чим іду слідом, чий зблиск я неодноразово бачив і що я, як митець, якщо це колись мені вдасться, хотів би зобразити й виразити. Це образ великої породіллі, образ праматері. На відміну від інших фігур її таємниця полягає не у тій чи іншій деталі, в особливій повноті чи худорлявості, грубості чи вишуканості, силі чи грації. Ні, вона полягає в тому, що великі суперечності світу, зазвичай непоєднувані, у цій постаті примирилися одна з одною і співіснують: народження і смерть, доброта і жорстокість, життя і знищення. Якби я цю фігуру просто вигадав, вона була б лише моєю грою уяви або честолюбним побажанням митця, її тоді не було б шкода, я міг би побачити, що це помилка, й забути її. Але ж прамати — це ніяка не вигадка, я ж не придумав її, я її бачив! Вона живе у мені, я її постійно зустрічаю. Спершу я лише здогадувався про неї, коли в якомусь селі одної зимової ночі мусив тримати світло над ліжком селянки-породіллі: тоді цей образ народився в мені. Часто він далеко, на довгий час я ніби втрачаю його, та раптом він знову спалахує, сьогодні знову так трапилося. Образ моєї власної матері, колись мій найулюбленіший — він повністю перетворився у цей новий образ, він перебуває у ньому всередині, перебуває, мов кісточка у вишні.

Чітко зараз розуміючи своє теперішнє становище, Ґольдмунд боявся щось вирішити. Не менше, ніж тоді, при прощанні з Нарцисом і монастирем, він був на важливому шляху, шляху до матері. Можливо, що одного разу із образу матері виникне чіткий, усім видимий образ, твір його рук. Можливо, це там була його мета, там був захований сенс його життя. Можливо, та він цього не знав. Але він знав: іти слідом за матір’ю, бути в дорозі до неї, бути прикликаним і покликаним нею, це було добре, це і було життя. Можливо, що він ніколи не зможе створити її образ, можливо, вона назавжди залишиться сном, передчуттям, принадою, золотим блиском священної таємниці. Що ж, у кожному разі йому треба було йти слідом за нею, він їй віддав свою долю, вона була його зіркою.

І ось рішення вже було майже готове, все стало ясно. Мистецтво було доброю штукою, однак для нього воно не було ні богинею, ні якоюсь метою. Йому треба було йти слідом не за мистецтвом, а лише за покликом матері. Яка могла бути користь від того, щоб усе більше вправляти свої пальці? На прикладі майстра Ніклауса можна було побачити, куди це вело. Це вело до слави й до знатного імені, до грошей і до осілого життя, і ще до засихання, до зачахлості тих внутрішніх почуттів, яким тільки й була доступною таємниця. Вело воно до виготовлення гарних коштовних іграшок, до різних там вівтарів та казальниць, святих Себастіянів та янгольських голівок з гарними кучерями по чотири талери за штуку. О, золото в очах коропа і такий милий, тонкий сріблястий пушок по крайці метеликових крилець — та вони були безкінечно прекраснішими, живішими, чарівнішими, ніж цілий зал, забитий ущерть такими творами мистецтва.

Якийсь хлопчисько, співаючи, йшов набережною вулицею вниз. Час від часу його спів замовкав, він ніс у руці великий шматок білого хліба й відкушував собі від нього кусник. Ґольдмунд побачив його і попрохав шматочок, двома пальцями вишкрябав з нього м’якуш і наробив маленьких кульок. Перехилившись через невисоке поруччя набережної стіни, він повільно кидав хлібні кульки одна за одною вниз. Ґольдмунд бачив, як ті світлі кульки тонуть у темній воді, бачив, як їх швидко оточили риб’ячі голови, вони напирали з усіх боків, аж поки хлібні кульки не зникали у чиїйсь пащі. З глибоким задоволенням він спостерігав, як кульки одна за одною опускалися й пропадали. Потім він відчув голод і відшукав одну зі своїх коханок. Та була наймичкою в будинку різника, він називав її «моя м’ясоковбасна пані-господиня». Звичним посвистом Ґольдмунд підкликав її до вікна кухні, сподіваючись, що вона дасть йому сякої-такої поживи, аби взяти її із собою і спожити понад річкою. Там на виноградному пагорбі товстий шар червоної землі аж блищав під стиглим листям винограду, і навесні цвіли маленькі сині гіацинти, ніжно пахнучи фруктовими плодами.

Але, як здавалося, сьогодні був день рішень та одкровень. Уже коли Катріна з’явилася у вікні з усмішкою на своєму штивному, трохи грубуватому обличчі, коли він уже простягнув руку, щоб подати їй звичний знак, то раптом пригадав собі інші випадки, коли він так само стояв тут і чекав. Водночас він із безнадійною чіткістю передбачав, що ось-ось мало статися: як вона розпізнає його знак і зникне, а незабаром з’явиться у задніх дверях будинку із якоюсь вуджениною в руках, як він її братиме, а дівчину трохи буде голубити і притисне до себе, а та цього й чекала — і все це несподівано видалося йому неймовірно поганим і огидним: знову спричинити механічний перебіг цих уже так часто пережитих речей і грати в тому всьому свою роль, взяти ковбасу, відчути, як міцні груди напирають на нього і їх трохи притиснути як дарунок у відповідь. Він раптом побачив у її доброму грубуватому обличчі риси бездушної звички, у її приязній усмішці щось таке, чого вже надивився аж забагато, щось механічне, у чому немає таємниць, щось негідне його. Він не довів рукою до кінця звичний кивок рукою, усмішка застигла на його обличчі. Чи він ще любив її, чи бажав її по-справжньому? Ні, він занадто часто бував тут, занадто часто бачив цю завжди однакову усмішку і відповідав на неї без жодного хвилювання серця. Те, що він ще вчора міг зробити, не особливо задумуючись, сьогодні раптом стало для нього неможливим. Дівчина все ще стояла й дивилася, та він уже повернувся і зник із вулички, вирішивши, що більше ніколи там не покажеться. Хай хтось інший пестить ці груди! Хай хтось інший їсть ці смачні ковбаси! Та й взагалі, що тільки в цьому вгодованому і вдоволеному місті не жерлося і не марнувалося! Якими ж ледачими, якими розпещеними, якими перебірливими були ці жирні міщухи, заради них щодня різали стільки свиней і телят, і стільки гарної бідної риби витягували з річки! А сам він — яким розпещеним і зіпсованим був він сам, як до огидного подібним до тих гладких обивателів! У мандрах, у засніженому полі, от там якась суха сливка або стара скоринка хліба смакували набагато більше, ніж усі наїдки тих цехових майстрів тут, у цьому ситому житті. О, мандри, о, воля, о, вкрите місячним сяйвом пустище і сліди звірів, коли їх уважно оглядаєш у сріблястій від ранкової роси траві! Тут у місті, в осілих людей, усе було так легко і коштувало так мало, навіть кохання. Йому раптом стало цього досить, та він плювати хотів на все це. Життя тут втратило свій сенс, воно було, як порожня обгризена кістка. Воно було гарне і мало сенс, поки майстер був прикладом, а Лізбет принцесою; воно було терпимим, поки він працював над своїм апостолом Іваном. Тепер з цим було покінчено, пропали пахощі, зів’яли квіти. Ніби могутня хвиля, його охопило почуття минущості — воно часто могло так тяжко мордувати його і так сильно п’янити. Швидко все відцвітало, швидко вичерпувалося кожне бажання і не залишалося нічого, крім кісток і пороху. Утім, одне щось залишалося: вічна мати, прадавня і вічно юна, із сумною та жорстокою усмішкою любові. Він знову на якусь мить побачив її: жінка-велет, у волоссі зорі, замріяно сидячи на краю світу, грайливим рухом руки вона рвала квітку за квіткою, життя за життям і неквапом відпускала їх у безодню.

У ті дні, коли Ґольдмунд бачив, що у нього за плечима одна пора життя вже поступово відцвітала, втрачаючи свої барви, коли він блукав знайомими місцями, вже відчуваючи із сумом п’янке прощання, майстер Ніклаус, докладаючи великих зусиль, клопотався про Ґольдмундове майбутнє, аби назавжди зробити осілим цього неспокійного гостя. Він переконав цех видати Ґольдмундові свідоцтво майстра і вигадав план того, яким чином прив’язати хлопця до себе, не як підлеглого, а як співробітника: всі великі замовлення обговорювати та здійснювати із ним, і від кожного замовлення ділити з ним заробіток. Це могло бути ризиковано, в тому числі й через Лізбет, адже молодий чоловік, звісно ж, незабаром стане його зятем. Але на таку різьбу, як фігура Св. Івана, жоден із оплачуваних коли-небудь Ніклаусом підмайстрів ніколи не спромігся, а сам він старів, творчих задумів та творчих сил у нього ставало все менше, і він не хотів бачити, як його знаменита майстерня опускається до звичайного ремесла-промислу. З цим Ґольдмундом може бути непросто, але слід ризикнути.

Так ото заклопотаний майстер Ніклаус обмірковував свої плани. Він накаже розбудувати і розширити для Ґольдмунда задню майстерню і звільнити для нього кімнату на піддашші, для прийняття його в цех він подарує йому новий гарний одяг. Він з обережністю довідався також думку Лізбет, вона очікувала на щось подібне ще від того обіду. І гляньте-но, Лізбет була не проти. Коли хлопець уже осяде і стане майстром, то він буде для неї якраз пара. І тут теж не було якихось перешкод. А якщо майстрові Ніклаусу та ремеслові ще не повністю вдалося приручити того цигана, то вже Лізбет доведе цю справу до кінця.

І ось так усе це було затіяно, і ззаду за сильцем пташкові гарненько підвісили принаду. Й одного разу послали за Ґольдмундом (той уже давно не показувався), і його знову запросили до столу, він знову з’явився вичищений і зачесаний, знову сидів у гарній, трохи занадто урочистій світлиці, знову цокався з майстром та з його донькою, аж поки вона не покинула їх, і майстер Ніклаус не заговорив навпростець про свій великий план та пропозицію.

— Ти мене зрозумів,— додав він після свого несподіваного повідомлення,— і мені не треба тобі казати, що ще ніколи молода людина, навіть не відбувши належний час науки, так швидко не підіймалася до майстра і не всідалася у тепле гніздечко. Ти впіймав своє щастя, Ґольдмунде.

Здивовано й пригнічено подивився Ґольдмунд на свого майстра й відсунув від себе келих, хоч той ще й був наполовину наповнений. Він взагалі-то очікував, що майстер Ніклаус буде його трохи лаяти через прогуляні дні і потім запропонує йому залишитися у нього підмайстром. А воно ось що. Ґольдмунд засмутився і збентежився через те, що повинен був ось так сидіти навпроти свого майстра. Він не одразу й зміркував, що відповідати.

Обличчя майстра витягнулося від розчарування, позаяк його почесна пропозиція не була тут же прийнята з покірною радістю, він підвівся й сказав: «Що ж, моя пропозиція для тебе несподівана, можливо, що ти хотів би про неї подумати. Мені справді трохи боляче, я гадав, що приготував для тебе велику втіху. Але про мене, зваж і подумай собі трохи».

— Майстре,— сказав Ґольдмунд, підшукуючи слова,— не зліться на мене! Я Вам дякую від усього серця за Вашу прихильність і дякую Вам ще більше за ту терплячість, з якою Ви мене мали за учня. Я ніколи не забуду, як я Вам зобов’язаний. Але на роздуми мені часу не потрібно, я давно вже все вирішив.

— Що ти вирішив?

— Я вирішив ще до того, як прийшов на Ваше запрошення, і до того, як щось знав про Ваші почесні пропозиції. Більше я тут не залишуся, я йду у мандри.

Ніклаус зблід і подивився на нього потьмянілими очима.

— Майстре,— благальним голосом сказав Ґольдмунд,— повірте мені, я не хочу образити Вас! Я сказав Вам, що я вирішив. Тут уже нічого не зміниш. Я мушу йти геть, мені треба в мандри, мені треба на волю. Дозвольте мені ще раз Вам сердечно подякувати і дозвольте нам по-дружньому попрощатися.

Від простягнув майстрові руку, мало не плачучи. Ніклаус не подав йому руки, його обличчя побіліло, і він почав усе швидше й швидше ходити по кімнаті, і в його кроках вчувалася несамовита лють. Ґольдмунд ще ніколи не бачив його таким.

Раптом майстер зупинився, з неймовірним зусиллям опанував себе і, не дивлячись на Ґольдмунда, процідив крізь зуби: «Добре, йди тоді! Але йди негайно! Щоб я тебе більше не бачив! Щоб я не вчинив або не сказав чогось, про що колись каятимусь! Іди!»

Ґольдмунд ще раз простягнув йому руку. Майстер зробив такий вигляд, ніби плює на неї. Тут Ґольдмунд, який тепер також зблід, тихо вийшов зі світлиці, за нею вбрав свою шапчину, зійшов сходами вниз, провів рукою по різьблених головах на сходових підпорках, внизу зайшов до малої робітні у подвір’ї, постояв недовго на прощання перед своїм Св. Іваном і покинув будинок з болем у серці, болем глибшим, ніж той, що він відчував, коли покидав замок рицаря й бідну Лідію.

Принаймні все пройшло швидко! Принаймні не було сказано нічого зайвого! Це була єдина втішна думка, коли він виходив через поріг геть, вулиця та місто несподівано дивилися йому у вічі із тим зміненим, чужим обличчям, якого набирали звичні речі, коли наше серце з ними попрощалося. Він кинув погляд назад до дверей будинку — це були тепер двері до чужого, для нього закритого дому.

Прийшовши у свою комірчину, Ґольдмунд став споряджатися в дорогу. Щоправда, було там не дуже того споряджання, нічого не треба було робити, хіба що попрощатися. Висіла там на стіні намальована ним картина, лагідна мадонна, а довкола висіли й лежали його власні речі: недільний капелюх, пара танцювальних черевиків, сувій малюнків, невелика лютня, кілька виліплених ним самим глиняних фігурок, кілька подарунків від коханок: букет штучних квітів, червона, як рубін, склянка, старий затвердлий пряник у формі сердечка й інший подібний непотріб, де кожна річ мала своє значення і свою історію, була йому любою, і тепер усі вони були обтяжливим мотлохом, бо нічого з того він узяти з собою не міг. Йому принаймні вдалося обміняти у господаря рубінову склянку на добрячий мисливський ніж. Потім Ґольдмунд загострив того ножа на точилі у подвір’ї, покришив пряника і погодував ним курей на сусідському подвір’ї, подарував господині портрет мадонни й отримав у відповідь корисний подарунок — старий подорожній ранець зі шкіри і добрий запас поживи в дорогу. У ранець він поклав кілька своїх сорочок та кілька невеликих малюнків, згорнутих на держаку від мітли, та ще якийсь харч. Решту мотлоху треба було лишити.

У місті було чимало жінок, з якими було б доречно попрощатися, із однією з них він ще вчора спав, нічого не кажучи про свої плани. Так, те й се прилипало до кожуха тим, хто хотів податися в мандри. Цього не слід було сприймати всерйоз. Він ні з ким не попрощався, крім господарів. Зробив він це увечері, щоб на самому світанку мати змогу піти геть.

І все ж зранку знайшовся хтось, хто встав з ліжка і запросив його до кухні з’їсти молочну юшку якраз тоді, коли він хотів тихо покинути будинок. Була це донька господарів, п’ятнадцятирічна дитина, тихе хворобливе створіння з гарними очима, але із вадою у кульшовому суглобі, через що вона кульгала. Називалася вона Марія. Із втомленим від безсонної ночі обличчям, зовсім бліда, вона, проте, була причепурена й зачесана, коли подавала йому на кухні гаряче молоко з хлібом, і виглядала дуже сумною через те, що він ішов геть. Він подякував їй і на прощання співчутливо поцілував її у вузькі вуста. Благоговійно, із заплющеними очима прийняла вона поцілунок.