Розділ одинадцятий

Нові картини оточували Ґольдмунда тут, у місті, і в нього почалося нове життя. Подібно до того, як цей край і це місто прийняли його з радістю, спокусливо і щедро, то й це нове життя прийняло його радісно і багато йому обіцяло. І хоча на дні душі його сумовитість та свідомість залишилися недоторканими, проте назовні життя вигравало всіма своїми барвами. У той час почався найрадісніший і найбезтурботніший час у Ґольдмундовому житті. Іззовні йому відкрилося багате місто, резиденція єпископа, з усіма своїми мистецтвами, там були жінки, сотні приємних ігор та образів. Ізсередини пробуджене в ньому мистецтво обдаровувало його новими відчуттями та новим досвідом. З допомогою майстра він знайшов притулок у будинку золотаря на рибному ринку. У майстра й у золотаря вчився він мистецтва обходитися з деревом і гіпсом, з фарбами, оліфою й сухозліткою.

Ґольдмунд не належав до тих фатальних митців, які хоч і мають велике обдарування, та ніколи так і не знаходять відповідні засоби для їхнього вираження. Трапляються такі люди, яким дано відчувати красу світу посправжньому глибою) і носити у своїй душі високі, благородні образи, однак їм не вдається знову надати цим образам конкретної форми, на втіху іншим людям їх витворити і про них звістити. Ґольдмунд не страждав цим недоліком. Легко, із задоволенням робив він щось своїми руками та вивчав секрети й прийоми ремесла. Так само легко він на вечірці у колі друзів учився грати на лютні, а в неділю на сільському танцмайданчику вчився танцювати. Наука йшла легко, сама собою. З різцем, ніде правди діти, йому треба було займатися всерйоз, доводилося зустрічатися з труднощами й розчаруваннями, тут і там доводилося розколоти надаремне шматок дерева і не один раз добре врізати собі пальці. Але він швидко пройшов початки науки і здобув вправність та майстерність. Однак майстер ним був дуже часто незадоволений і казав йому приблизно таке: «Добре, що ти ані не мій учень, ні підмайстер, Ґольдмунде. Добре, що ми знаємо: ти прийшов з великої дороги, вийшов з лісу й одного дня ти туди знову повернешся. Якщо хтось не знав би, що ти ані не міщанин, ні не ремісник, а безрідна людина й гуляка, то він би запросто спокусився і вимагав від тебе се й те, як ото кожен майстер вимагає від своїх учнів. Ти непоганий працівник, коли в тебе добрий настрій. Однак минулого тижня ти два дні ледарював. Учора ти у придворній майстерні, де тобі треба було відшліфувати двох ангелів, півдня проспав».

Він мав рацію зі своїми закидами, і Ґольдмунд слухав їх мовчки, не виправдовуючись. Йому й самому було відомо, що він — далеко не надійна й старанна людина. Поки робота його захоплювала, ставила йому важкі завдання або приносила втіху, даючи можливість відчути свою майстерність, він працював ревно і завзято. Важку ручну роботу робив він неохоче, а та неважка, але довготривала й пильна робота, де багато що — це просто ремесло, де потрібні відданість і терпеливість, була йому часто нестерпною. Часом він і сам дивувався з цього. Хіба тих кількох літ мандрів було досить, щоб зробити його ледачим і ненадійним? Це що — в ньому проростало і брало гору успадковане від матері? Бо інакше чого тут бракувало? Він дуже добре пригадував собі перші роки у монастирі, де він був таким пильним і добрим учнем. Чому ж тоді колись він мав стільки терпцю, а зараз того терпіння йому бракувало? Чому йому вдавалося так невтомно віддаватися латинському синтаксисові й вивчати всі ті грецькі аористи (одна з форм минулого часу у давньогрецькій мові.— Прим. перекл.), коли у глибині серця вони, правду кажучи, не були для нього такими важливими? Він не раз думав над цим. Тоді це була любов, це вона його тоді загартувала й окрилила, навчання його було нічим іншим, як постійним змаганням за Нарциса, а любов його можна було здобути лише через повагу та визнання. В той час він міг заради одного схвального погляду улюбленого вчителя старатися годинами й днями. А потім бажаної мети було досягнуто, і Нарцис став його другом, і дивним чином власне вчений Нарцис був тим, хто вказав йому на його непридатність бути вченим і викликав у ньому образ його втраченої матері. Замість вченості, монастирського життя і цнотливості над ним запанували могутні прадавні потяги його єства: стать, любов до жінок, прагнення до незалежності, бурлакування. І ось він, побачивши ту фігуру Марії, зроблену майстром Ніклаусом, відкрив у собі митця, вступив на нову дорогу і знову став осілою людиною. І що ж? Куди ж то йшла його дорога? Звідки взялися перешкоди?

Спочатку Ґольдмунд не міг цього збагнути. Він міг лише побачити, що хоча й дуже захоплювався майстром Ніклаусом, але зовсім не любив його так, як він колись любив Нарциса, та що йому часом приносило втіху свого майстра злити й розчаровувати. Пов’язане це було, як здавалося, із суперечностями в особі самого майстра. Фігури, зроблені рукою Ніклауса, принаймні найкращі з них, були для Ґольдмунда глибоко шанованими зразками, та сам майстер зразком для нього зовсім не був.

Поруч із митцем, який вирізьбив оту Матір Божу із найзболенішими і найкрасивішими вустами, поряд із втаємниченим ясновидцем, руки якого були здатні вичаклувати із глибинного досвіду та з передчуттів видимі образи, у майстрі Ніклаусі жив ще хтось інший. Це був досить строгий і боязкий батько сім’ї і цеховий майстер, вдівець, він у своєму тихому будинку жив спокійним і досить замкненим життям зі своєю донькою та бридкою служницею. Ця людина з усіх сил чинила опір найсильнішим поривам Ґольдмунда, вона зручно влаштувала собі тихе, розмірене, дуже впорядковане і пристойне життя.

Шануючи свого майстра, Ґольдмунд хоча ніколи й не дозволив би собі випитувати інших про майстра або самому казати іншим, що він про нього думає, через рік так чи інакше знав про майстра Ніклауса геть усе до найменших дрібниць. Майстер цей був важливий йому, він любив його й одночасно ненавидів, він не давав йому спокою. І ось учень, підштовхуваний любов’ю, недовірою та невсипущою допитливістю проник в усі потаємні закутки і майстрового мистецтва, і його житія. Він бачив — у Ніклауса у домі ніхто не жив, ні учні, ні підмайстри, хоча місця було вдосталь. Він бачив, що Ніклаус лише зрідка кудись виходив і так само рідко запрошував гостей. Він спостерігав, як той зворушливо і ревниво любив свою вродливу доньку і намагався від усіх її сховати. Ґольдмунд також знав, що за строгою та не за віком старечою стриманістю вдівця вигравали ще живі потяги, що він, коли якесь замовлення часом кликало його кудись у подорож, за декілька днів тієї подорожі міг дивним чином змінитися й помолодіти. А одного разу він також спостеріг, як Ніклаус якось ввечері у містечку, де йому замовили різьблену казальницю, таємно навідався до продажної дівки і після того кілька днів був неспокійний і ходив з поганим настроєм.

З плином часу до цієї допитливості додалося й іще щось, що тримало Ґольдмунда у домі майстра і завдавало йому багато клопоту. Була це вродлива донька майстра, Лізбет — вона йому дуже подобалася. Ґольдмунд рідко бачив її, вона ніколи не заходила до майстерні, і він не міг до кінця збагнути, чи її неприступність й острах перед мужчинами була їй тільки накинута батьком, чи також відповідала її власній натурі. Те, що майстер її більше ніколи не брав із собою до столу й ускладнював йому будь-яку зустріч із нею, не можна було не помітити. Він бачив, що Лізбет була вишуканою молодою дівчиною, що вона під надійним наглядом і що на любов із нею без шлюбу не було ніякої надії. А навіть якщо хтось і схотів би її пошлюбити, то мусив би походити з доброї сім’ї і бути членом впливового цеху, а по можливості ще й мати гроші та будинок.

Врода Лізбет, така відмінна від вроди безпритульних жінок та селянок, привабила погляд Ґольдмунда вже того першого дня. Щось таке було у ній ще невідоме йому, щось особливе, воно його страшенно притягувало і водночас викликало недовіру, навіть злило. У ній були незворушний спокій та невинність, покора і чистота, проте не було жодної дитинності, за всією гречністю та манерами були тільки прихована холодність і зверхність, тож невинність її Ґольдмунда не зворушувала і не обеззброювала (він би ніколи не зміг спокусити дитину), все це його лише дратувало та кидало йому виклик. Тільки-но її постать стала йому трохи ближчою, набравши вигляд образу в його душі, Ґольдмунд відчув бажання створити якось її скульптуру, але не такою, якою вона зараз була, а із пробудженими, чуттєвими і повними страждання рисами, не юну, ще незайману дівчину, а Магдалину. Часто його охоплювало сильне прагнення побачити, як це вродливе і незворушне обличчя чи то від чуттєвої насолоди, чи то від болю одного разу спотворюється й розкривається, зраджуючи свою таємницю.

А крім того ще одне обличчя жило в його душі і проте не цілком належало йому. Він палко бажав одного разу вловити і зобразити те обличчя, як митець, але воно щоразу втікало від нього й ховалося. То було обличчя матері. Вже віддавна це обличчя не було більше тим, яким воно після розмов із Нарцисом знову з’явилося йому із глибини втрачених спогадів. У дні мандрів, під час любовних ночей, в часи туги, в часи, коли життю загрожує небезпека і коли смерть близько, образ матері поступово змінився й збагатився, став глибшим і різнобічнішим, це вже більше не був образ його власної матері, з її рис та кольорів поступово виник вже образ не його власної матері, а образ Єви, матері людства. Подібно до того, як майстер Ніклаус відтворив у деяких своїх мадоннах образ зболеної Матері Божої з такою досконалістю й силою, що здавалися Ґольдмундові неперевершеними, так і сам він одного разу, коли буде зрілішим і впевненішим у своїх можливостях, сподівався зобразити образ земної Єви-матері таким, як він жив у його серці у вигляді найдавнішої та найулюбленішої святині. Але цей внутрішній образ, колись лише образ-спогад про його власну матір і про його любов до неї, перебував у стані постійної зміни та зростання. До цього первісного образу долучалися й риси циганки Лізи, і риси рицаревої доньки Лідії, і риси багатьох інших жіночих облич. А потім творити той образ продовжували не лише всі обличчя коханих жінок, його творили й додавали йому рис і кожне потрясіння, кожен досвід і кожне переживання. Адже ця постать, якщо йому колись пізніше вдасться її втілити, повинна була б представляти не якусь конкретну жінку, а у вигляді праматері — життя взагалі. Часто йому здавалося, що він бачить її, інколи вона з’являлася йому уві сні. Але про це обличчя Єви і про те, що б воно мусило виражати, він не міг сказати нічого іншого, як те, що воно мусило показати насолоду від життя у її внутрішній спорідненості з болем та смертю.

За один рік Ґольдмунд багато чого навчився. Він став вправним рисувальником і поруч з різьбою по дереву Ніклаус принагідно дозволяв йому спробувати ліпити з шини. Його першою вдалою роботою була глиняна фігура з дві п’яді заввишки. Це була солодка спокуслива постать маленької Юлії, сестри Лідії. Майстер похвалив цю роботу, але дозволу на Ґольдмундове бажання вилити її в металі він не дав, фігура була йому занадто нецнотливою та світською, аби він міг бути їй за хрещеного батька. А потім прийшла черга працювати над фігурою Нарциса. Ґольдмунд виготовив її з дерева, в образі апостола Івана, адже Ніклаус хотів, якби фігура вдалася, поставити її в композицію замовленого йому розп’яття. Двоє помічників уже віддавна займалися тільки цим розп’яттям, роботу над останніми штрихами вони мали передати майстрові.

Над фігурою Нарциса Ґольдмунд працював з глибокою любов’ю, у цій роботі він віднаходив сам себе, свою майстерність і душу, щоразу, як вибивався з копії, а траплялося це нерідко. Любовні зв’язки, танці на забавах, пиятики з товаришами, гра в кості, а частенько й бійки захоплювали його так, що він на день або й на більше уникав майстерні, або займався своєю роботою неуважно й без жодного задоволення. Проте над своїм апостолом Іваном, чия постать, така дорога йому, все чіткіше проступала із дерева, Ґольдмунд працював лише в години, коли був до цього готовий, працював віддано і смиренно. У години такі він не був ні веселим, ні сумним, йому не були відомі ні життєлюбність, ні плин часу. У його серце знову поверталося оте благоговійне, світле й чисте почуття, що з ним він колись був такий відданий своєму другові й радів його ролі провідника. То не він там стояв і з власної волі творив портрет, це був радше той інший, це був Нарцис, який послуговувався його руками митця, щоб вийти з минулого, вийти за межі плину життя й утілити чистий образ своєї сутності.

Ґольдмунда проймала дрож, коли він часом відчував, що саме таким чином виникали справжні твори мистецтва. Так виникла незабутня майстрова Мадонна — відтоді він не раз у неділю відвідував її в монастирі. Так, у такий загадковий і священний спосіб виникло кілька найкращих старих фігур, виставлених майстром поверхом вище у передпокої. Так колись виникне і та картина, та інша, та єдина, у його очах ще загадковіша і ще більше гідна поваги, картина матері людства. Ах, якби тільки людські руки одного разу могли витворити такі-от твори мистецтва, такі святі, такі істотні, не заплямовані ніякими бажаннями й ніякою суєтою! Але так не було, він уже давно це знав. Можна було й далі створювати картини, чудові, захопливі речі, зроблені з великою майстерністю, втіху любителям мистецтва, окрасу церков та ратуш — чудові твори, так, але не святі, не справжні образи душі. Він знав чимало подібних творів, зроблених майстром Ніклаусом та іншими майстрами. Твори ці за всієї своєї витонченості й майстерної роботи були, втім, лише іграшками. Із соромом та сумом він усвідомлював, знав власним серцем, він уже відчув власними руками, як то митець може давати світові такі гарні речі просто на втіху власним здібностям і можливостям, із честолюбства, просто як якусь забаганку.

Коли він уперше збагнув це, то його охопив смертельний смуток. Ах, робити гарненькі фігурки ангелів чи ще якісь дрібнички, хай вони й такі гарненькі — заради такого не варто бути митцем. Може, для інших, для ремісників, для міщухів, для тихих вдоволених душ і було варте, але не для нього. Для нього мистецтво і художня майстерність були безвартісними, якщо вони не палали, мов сонце, і не були могутніми, як буря, коли вони приносили лише втіху й задоволення, лише щось приємне, лише маленьке щастя. Він шукав чогось іншого. Витончено, як твір найвищої проби, красиво позолотити блискучою сухозліткою корону Діви Марії — то була робота не для нього, навіть коли її було добре оплачено. Чому майстер Ніклаус брав усі ці замовлення? Чому він мав двох підмайстрів? Чому він годинами вислуховував усіх цих райців та благочинних пастирів, коли вони з мірилом у руках замовляли в нього вівтар або казальницю? Робив він це з двох причин, з двох нікчемних причин: для нього було важливо бути славетним, завантаженим замовленнями митцем, і йому хотілося зібрати купу грошей — не для великих справ чи собі на втіху, а для своєї доньки, хоча та вже давно була багатою дівчиною. Йому хотілося зібрати гроші їй на посаг, на її мережані очіпки та парчеве вбрання, і на шлюбне ложе з горіхового дерева, вкрите доверху дорогими ковдрами та білизною з чистого полотна! Так, ніби гарна дівчина так само добре не могла пізнати любов на будь-якому сіннику!

У години таких роздумів у Ґольдмунда десь глибоко починала ворушитися материнська кров, погорда й зневага бездомного до осілих людей та до володільців. Часом ремесло і майстер були йому огидні, як тверда, недоварена квасоля, частенько він був майже готовий утекти.

Та й майстер уже не раз гірко жалкував, що зв’язався з цим важким і ненадійним хлопцем. Ґольдмунд часто випробовував його терпіння. Те, що він довідався про Ґольдмундовий спосіб життя, про його байдужість до грошей і до майна, про його численні любовні походеньки, його часті бійки, не могло налаштувати його приязніше — він прийняв до себе цигана, прийняв дуже ненадійного підмайстра. Від його уваги не уникло також те, якими очима цей заброда розглядав його доньку Лізбет. І коли майстер, проте, виявляв до нього аж стільки терпцю, хоча це й не давалося йому легко, то робив це не з почуття обов’язку чи нерішучості, а через скульптуру Св. Івана, спостерігаючи, як вона виникає. Із почуттям любові та спорідненості душ, у якому він не до кінця міг собі зізнатися, майстер спостерігав, як цей циган, цей приблуда з лісу, почавши з такого зворушливого, такого гарного й такого ще невмілого малюнка (через малюнок той він і затримав хлопця в себе), тепер-от повільно, під настрій, але завзято й безпомилково творив свою дерев’яну фігуру апостола. Колись вона, майстер у цьому не сумнівався, незважаючи на всі зміни настрою та всі перерви, буде закінчена, і тоді це буде твір, якого жоден з його підмайстрів ніколи б не зміг зробити, такий і великим майстрам не часто вдається. Хоч як багато майстрові не подобалося у його учневі, хоч він і немало докоряв йому, хоч він і був так часто розлючений на нього — про Св. Івана він йому й слова не промовив.

Рештки юнацької привабливості та хлопчачої щирості, завдяки яким Ґольдмунд стільком людям подобався, у ці роки поступово зникли. Він став вродливим і сильним мужчиною, його палко бажали жінки й недолюблювали чоловіки. І вдача його, його внутрішнє обличчя дуже змінилися відтоді, коли Нарцис розбудив його із чудового сну його шкільних років у монастирі, відтоді, коли довколишній світ і мандрівне життя немало потовкли його. Із гарненького й лагідного загального улюбленця, побожного та послужливого монастирського учня зробилася зовсім інша людина. Нарцис розбудив його, жінки зробили його досвідченим, мандрівне життя добряче його поскубло. Друзів у нього не було, а серце його належало жінкам. Їм було неважко завоювати його, одного пристрасного погляду було досить. Він не міг довго чинити опір жінці й відгукувався на найменше залицяння. Маючи дуже тонке відчуття прекрасного й завжди найбільше люблячи зовсім юних дівчат, коли вони були у розквіті їхньої весни, він дозволяв і не дуже вродливим жінкам розворушити себе і спокусити. На танцмайданчику він інколи зависав біля якоїсь уже трохи старшої та несміливої дівчини, якої ніхто не хотів і яка завойовувала його через співчуття до себе, та й не тільки, а ще й через його невсипущу цікавість. Тільки-но він починав віддаватися якійсь жінці (хай це й тривало лише кілька тижнів чи навіть годин), вона здавалася тоді йому прекрасною, він тоді віддавався їй цілком і повністю. І досвід навчив його, що кожна жінка прекрасна і кожна може зробити щасливим, що непомітні та зневажені чоловіками здатні на нечувано палке кохання й відданість, відцвілі здатні на набагато більше, ніж на просто материнські, сумовито-солодкі пестощі, що кожна жінка має свою таємницю і свій чар, розкриття яких приносить блаженство. У цьому всі жінки були подібними. Кожен брак юності чи вроди вирівнювався якимись особливими жестом чи рухом. Утім не кожна могла затримати його на однаково тривалий час. Він анітрохи не бував люб’язнішим та вдячнішим до наймолодшої й найгарнішої, ніж до поганулі, він ніколи не любив наполовину. Однак деякі жінки після трьох чи після десяти любовних ночей прив’язували його до себе по-справжньому, а бували й такі, про яких уже після першого разу все було відомо і їх забувалося. Любов і любовна насолода здавалися йому тим єдиним, що по-справжньому зігрівало життя і надавало йому значення. Честолюбство було йому невідоме, він не робив жодної різниці між єпископом і жебраком, здобування й володіння чимось не могли його захопити, він зневажав їх, він ніколи не приніс їм і найменшої жертви і безтурботно сіяв грошима, а їх він інколи заробляв немало. Любов жінок, гра статей — ось що було для нього понад усе, й суть його частої схильності до смутку й нудьги виростала із його досвіду про плинність та минущість кожної пристрасті. Швидкий, минущий, прекрасний спалах любовного бажання, його коротке чуттєве горіння, скоре згасання — все це, здавалося йому, є серцевиною кожного переживання, це здавалося йому образом кожного блаженства і кожного страждання у житті. Смуткові тому і трепетові перед минущістю він міг віддаватися так само беззавітно, як і коханню, і туга ця — це теж було кохання, це теж була любовна насолода. Так само, як любовне блаженство у мить свого найвищого, найсолодшого напруження знає з певністю, що з наступним подихом воно має минути й померти, так і найглибша самотність і відданість глибокому смуткові з певністю знає, що раптово його поглине жадоба, прагнення світлої сторони життя. Смерть і любовна насолода було одним і тим самим. Матір життя можна було називати любов’ю або пристрастю, можна було називати її й могилою або тлінністю. Матір’ю була Єва, вона була джерелом щастя й джерелом смерті, вона вічно народжувала, вічно умертвляла, у ній любов і жорстокість були одне. Чим довше він носив її в собі, тим більше її постать перетворювалася для нього в алегорію, у священний образ.

Він знав, знав не словами і не своєю свідомістю, а найглибшим знанням крові, що його дорога веде до матері, до чуттєвої насолоди і до смерті. Батьківська сторона життя, дух, воля — домівка його була не там. Там, вдома, був Нарцис, і тільки тепер збагнув і зрозумів Ґольдмунд повністю слова друга і побачив у ньому свою протилежність, і власне це він відображав у своїй фігурі Св. Івана, власне це робив видимим. Можна було до сліз тужити за Нарцисом, можна було так чудово мріяти про нього — та досягнути його, стати таким, як він, було неможливо.

Якимось таємним почуттям Ґольдмунд здогадувався і про таїну своєї художньої майстерності, своєї глибокої любові до мистецтва, своєї часами дикої ненависті до нього. Не роздумами, а почуттями він з допомогою багатьох порівнянь здогадувався: мистецтво було поєднанням батьківського й материнського світів, духу і крові, воно могло початися у чомусь найчуттєвішому і вести у щось цілком і повністю абстрактне, а могло мати початок у чистому світі ідей і закінчитися у щонайтілесніших плоті й крові. Усі ті справді величні твори мистецтва, а не просто добрі штукарські витівки — вони були наповнені вічною таємницею, наприклад та майстрова Матір

Божа, всі ті справжні, беззаперечні твори мистецтва мали це небезпечне подвійне обличчя, це чоловічо-жіноче, це співіснування інстинктивного й суто духовного. Та найкраще Єва-мати змогла б виявити це подвійне обличчя тоді, коли йому самому одного разу вдасться його відтворити.

У мистецтві й у бутті митця полягала для Ґольдмунда можливість примирення його найглибших суперечностей, або принаймні можливість якось виразити чудову, дивовижну, постійно нову притчу про роздвоєність його власної природи. Однак мистецтво зовсім не було просто подарунком, володіти ним — це було зовсім не просто так, коштувало воно дуже багато, воно вимагало жертв. Понад три роки Ґольдмунд жертвував йому найпіднесеніше та найпотрібніше з того, що для нього стояло поруч із любовною втіхою: свободу. Вільне існування, вільне ширяння без меж і кордонів, уся сваволя й усі небезпеки мандрівного життя, самотність і незалежність — від усього він відмовився. Хай інші і вважали його примхливим, непокірним і свавільним, коли він від часу до часу розлючено занедбував майстерню й роботу — для нього самого таке життя було рабством, інколи воно ятрило його до нестерпного. Це не майстрові він мусив коритися, не майбутньому, ані природним потребам, а самому мистецтву. Мистецтво, це нібито таке духовне божество, потребувало стількох нікчемних речей! Йому потрібні були дах над головою, інструменти, дерево, глина, фарби, золото, воно вимагало роботи й терпіння. Це заради нього він пожертвував дикою свободою лісів, сп’янінням від широких просторів, гіркими втіхами небезпеки, гордістю нужденного життя — і він повинен був приносити цю жертву знову й знову, задихаючись і скрегочучи зубами.

Частину того, чим він пожертвував, Ґольдмунд віднаходив, коли його маленькою помстою рабським порядкам та осілості його теперішнього життя ставали любовні походеньки у поєднанні з бійками із суперниками. Вся ув’язнена дикість, уся затамована сила його єства вихлюпувалися через цей запасний отвір, він став відомим забіякою, і його боялися. Йдучи до дівчини або повертаючися з танців, у темному провулку раптово зазнати нападу, дістати пару разів палицею, блискавично обернутися й від захисту перейти до нападу, задихаючись, притиснути до себе ворога, що й сам ледве переводив дух, заїхати йому кулаком по підборіддю, проволочити його за чуприну або добряче здавити йому горлянку — таке вельми смакувало йому і на якийсь час гоїло його темні пристрасті. Та й жінкам це подобалося.

Усе це заповнювало по вінця його дні, і все це мало сенс доти, доки тривала робота над апостолом Іваном. Робота розтягнулася надовго, й останні делікатні поправки на обличчі та руках робились із урочистою та стриманою зосередженістю. Він докінчував роботу в дерев’яному сарайчику за робітнею підмайстрів. І от настав ранок, коли фігура була готова. Ґольдмунд узяв віника, старанно прибрав сарай, ніжно змахнув пензлем рештки стружки з волосся свого Івана і довго потім стояв перед ним, цілу годину, і ще, переповнений святковим почуттям рідкісно великого переживання, що у його житті могло повторитися хіба ще один раз, а могло так і залишитися одним-єдиним. Мужчина у день свого весілля, або у день посвячення в рицарі, жінка після перших пологів можуть відчувати у своєму серці подібне зворушення, піднесену урочистість, надзвичайну серйозність, і водночас відчуватимуть уже й прихований страх перед миттю, коли все це, таке піднесене й неповторне, буде пережито, коли воно минеться, буде надійно покладене куди слід, і його поглине звичний плин днів.

Він підвівся і глянув на свого друга Нарциса, провідника днів своєї юності. Той стояв, прислухаючись, із трохи піднятим догори обличчям, зодягнутий був він і виглядав, як той прекрасний юнак, улюблений учень Спасителя, на обличчі його був вираз спокою, відданості, благоговійної молитви, який ось-ось мусив би перейти у посмішку. І хоча вони й були повні юності та внутрішньої музики — це прекрасне, побожне й одухотворене обличчя, ця струнка, ніби витаюча постать, ці витончені, благоговійно підняті довгі руки знали і біль, і смерть; проте їм були невідомі ні сумніви, ні сум’яття, ні гнівний протест. Душа за цими благородними рисами могла радіти чи сумувати, однак вона залишалася чистою, ніщо не порушувало її спокою.

Ґольдмунд стояв і розглядав свій твір. Споглядання те почалося, як молитва перед пам’ятником його першій юності та дружбі, а закінчився бурею переживань і тяжких думок. Ось тут стояв його твір, і прекрасний учень Христа залишиться, і його ніжне цвітіння ніколи не матиме кінця. Він натомість, його творець, повинен тепер попрощатися зі своїм твором, уже завтра він не належатиме йому, він більше не чекатиме на його руки, не зростатиме і не розквітатиме під ними, він не буде йому більше ні притулком, ані розрадою, ні змістом життя. Він стояв зовсім спустошений. І от йому здалося, що найкраще би було попрощатися сьогодні не лише з цим Св. Іваном, а відразу й з майстром, з містом та з мистецтвом. Тут йому більше не було чого робити, ніяких образів, які він міг би зобразити, в душі в нього вже не було. Той вимріяний образ образів, постать матері людства наразі був і ще довго буде для нього недосяжним. То він тепер знову повинен був би шліфувати фігурки ангелів та візерунки різьбити?

Ґольдмунд відірвався і попрямував у робітню майстра. Він тихо увійшов і зупинився біля дверей, поки Ніклаус його не помітив і не гукнув: «Що там, Ґольдмунде?»

— Моя фігура готова. Можна, щоб Ви прийшли ще до того, як сідати за стіл, і подивилися на неї?

— Дуже радо, вже йду.

Вони пішли назад разом і залишили двері відчиненими, щоб було світліше, Ніклаус уже довший час не бачив фігури і не рухав Ґольдмунда з його роботою. І ось тепер він мовчки й уважно розглядав роботу, його відлюдькувате обличчя зробилося гарним і світлим, Ґольдмунд побачив, як його строгі сині очі повеселішали.

—Добре,— мовив майстер.— Дуже добре. Це — твоя робота на звання підмайстра, Ґольдмунде, ось твоє навчання й закінчено. Завтра я покажу твою фігуру членам нашого цеху і прохатиму, щоб вони зволили тобі за це видати патент майстра, ти його заслужив.

Ґольдмунд не надавав великого значення цехові, але знав, яке велике визнання означали слова майстра, і зрадів.

Ніклаус ще раз повільно обійшов фігуру Св. Івана і, зітхнувши, сказав: «У цій фігурі стільки побожності й чистоти, вона серйозна, але наповнена щастям і спокоєм. Можна було б подумати, що її зробила людина, у серці якої багато світла й радості».

Ґольдмунд усміхнувся.

— Ви знаєте, що у цій фігурі я відобразив не себе самого, а мого улюбленого товариша. То він приніс у цей образ ясність та спокій, а не я. Насправді це не я створив цей образ, а він вклав мені його в душу.

— Так воно, може, і є,— мовив Ніклаус.— Це таємниця, яким чином постає така картина. Я не зі скромних, але мушу сказати, що створив чимало робіт, яким далеко до твоєї, не в сенсі майстерності чи старанності, а в сенсі правдивості. Що ж, ти й сам добре знаєш, такий твір повторити не можна. Це — таємниця.

— Так,— сказав Ґольдмунд,— коли фігура була готова і я дивився на неї, то думав собі: щось такого ти знову зробити не зможеш. І тому я гадаю, майстре, що незабаром знову подамся в мандри.

Ніклаус кинув на нього здивований і незадоволений погляд, очі його знову зробилися строгими.

— Ми про це ще поговоримо. Робота для тебе мала б лише початися, і зараз це не зовсім відповідний момент, щоб втікати від неї. Але на сьогодні у тебе вихідний і ти мій гість за обіднім столом.

У полудень Ґольдмунд, зачесаний і вмитий, прийшов у недільному одязі. На цей раз він знав, як багато це означало і яка це була рідкісна ласка — бути запрошеним до столу майстра. Проте коли він піднявся сходами до вщерть заставленого фігурами передпокою, серце його зовсім не було таке переповнене і глибокою пошаною, і боязкою радістю, як колись того разу, коли воно швидко-швидко билося при вході до цих гарних затишних покоїв.

І Лізбет причепурилася, вона вбрала на шию ланцюжок з коштовним камінням. А до столу крім коропа й вина була ще одна несподіванка: майстер подарував йому шкіряну калитку, де було два золотих, Ґольдмундова платня за виконану скульптуру.

Цього разу він не сидів мовчки, коли батько з донькою розмовляли. Обоє говорили з ним, цокалися келихами. Ґольдмундовий погляд був дуже уважним, він сповна скористався нагодою, щоб добре роздивитися вродливу дівчину з благородним і трохи зарозумілим обличчям, і його очі не приховували, що вона йому дуже подобалася. Лізбет поводила себе з ним дуже вишукано, але те, що вона не почервоніла і не стала теплішою до нього, його розчарувало. Він знову в глибині душі бажав розговорити це гарне незворушне лице і змусити розкрити його свою таємницю.

Після обіду він подякував, якийсь час побув біля різьбярських робіт у сінях і після обіду вештався без особливого наміру по місту, мов якийсь безцільний гульвіса. Понад усі сподівання майстер виявив йому шану. Чому це його не тішило? Чому вся та шана мала такий слабкий присмак свята?

Піддавшись раптовому бажанню, він винайняв коня і поїхав у монастир, де він колись уперше побачив твір майстра і почув його ім’я. Було це кілька років тому і тим не менше було вже так далеко, що й уявити собі важко. У монастирській церкві він завітав до Матері Божої і вдивлявся в неї, сьогодні цей твір знову захопив і покорив його. Він прекрасніший, ніж його апостол Іван, він був йому рівний за глибиною та таємничістю, але переважав його майстерністю, переважав отим вільним ширянням у невагомому стані. Тепер він бачив у цій роботі деталі, видимі лише митцеві, м’які делікатні рухи одягу, сміливе вирішення у зображенні довгих рук і пальців, тонке використання нерівномірностей у структурі дерева. Всі ці прикраси хоча й були ніщо у порівнянні з цілим, із простотою та глибиною візії, але вони все ж були там, були дуже гарними, вони були можливими лише для талановитого та обдарованого, для справжнього знавця свого ремесла. Щоб мати змогу робити щось подібне, людині потрібно було не лише плекати у своїй душі образи, треба було мати неймовірно вмілі та досвідчені очі й руки. Може, воно й було вартим зусиль: поставити все своє життя на службу мистецтву, коштом свободи, коштом великих переживань, щоб тільки один раз витворити щось таке прекрасне, що можна було не лише пережити, побачити і з почуттям любові сприйняти, але й що аж до самого кінця можна було здійснити з бездоганною майстерністю? Це було велике питання.

Пізньої ночі Ґольдмунд на втомленому коні повернувся до міста. Один шинок ще був відчинений, там він поїв хліба й випив вина, а потім піднявся у свою кімнатку на рибному ринку, сам не свій, переповнений питаннями, весь у сумнівах.