Нарцис і Ґольдмунд

Скорочено

Розділ перший

Перед округлою, підпертою двома колонами аркою входу до маріяброннського монастиря стояло собі при дорозі каштанове дерево, самотнє дитя Півдня, що його колись давно приніс сюди один пілігрим, який ходив на прощу до Риму. Це був благородний каштан з міцним стовбуром; його кругла крона ласкаво звисала над дорогою: при подуві вітру вона вдихала повітря на повні груди, і навесні, коли довкола вже все зеленіло і навіть монастирська ліщина вкривалася червонуватим молоденьким листям, ще довго треба було чекати на каштанове листя, коли це в час найкоротших ночей дерево зі жмутів листя викидало тьмяні біло-зелені пучки своїх незвичайних квітів, від яких ішов такий притягальний, такий задушливо-терпкий запах, а в жовтні, коли овочі й виноград уже було зібрано, з пожовтілої крони скидав на осінньому вітрі шлючі плоди, які дозрівали не кожного року, через них монастирські хлопчиська зчиняли бійки, а помічник настоятеля Ґрегор, сам родом із південних країв, смажив їх у своїй келії на жару каміна. Незвично й ласкаво розвівало чудове дерево своєю кроною над входом до монастиря, це був делікатний гість з інших країв, він легко змерзав і був таємно споріднений зі стрункими невеликими подвійними колонами порталу з піщанику та з кам’яними оздобами віконних арок, карнизів і кам’яних опор, його любили мешканці Італії та латиняни, а місцеві люди зиркали на нього, як на чужинця.

Під чужоземним деревом пройшло вже чимало поколінь монастирських учнів зі своїми дощечками для письма під рукою, теревенячи, сміючись, граючись й сперечаючись, залежно від пори року босі чи взуті, з квіткою у вустах, з горішком у зубах чи зі сніжкою в руці. Знову й знову приходили нові, кожні пару років — інші обличчя, переважно подібні один до одного, біляві та кучеряві. Деякі залишалися, ставали послушниками, монахами, обстригали волосся, носили рясу й мотузку, читали книги, навчали хлопців, старіли, вмирали. Інших, коли навчання закінчувалося, батьки забирали додому, до лицарських фортець, до купецьких та ремісничих домів, ішли у світ і займалися своїми справами та ремеслами, раз на рік знову навідувались у монастир, змужнілі, приводили в науку до отців своїх маленьких синів; якусь хвилю, усміхаючись, дивились у глибокій задумі на каштанове дерево і потім знову зникали. У келіях та залах монастиря, між важкими круглими склепіннями вікон та строгих подвійних колон із червоного каменю люди жили, навчали, вчилися, порядкували, правили. Тут займалися різними мистецтвами й науками, передаючи їх із покоління в покоління,— духовними й світськими, світлими й темними, тут писали й коментували книги, тут вигадували системи, тут збирали писання старовинних авторів, малювали мініатюри в рукописах, тут віру народу кріпили, тут над нею підсміювалися. Вченість і побожність, простота і лукавство, мудрість євангелій і мудрість греків, біла і чорна магія, всього тут потроху процвітало, для всього тут знаходилося місце; це було місце як для усамітнення й каяття, так і для спілкування та безтурботності. Що з двох переважало та брало гору, залежало від особи того чи іншого абата й від панівного духу часу. Часами монастир славився й відвідувався завдяки своїм заклиначам нечистої сили і знавцям демонів, а часом завдяки своїй чудовій музиці, часом завдяки святому отцеві, який зцілював і робив чуда, а часом завдяки своїм юшкам зі щупака та паштетам з оленячої печінки, в кожну пору було щось своє. І завжди серед юрби монахів та учнів, серед богобоязних та байдужих, серед пісників та любителів попоїсти, завжди серед тих багатьох, які сюди приходили, жили тут і вмирали, був той чи інший один-єдиний, особливий, один, кого всі любили або всі боялися, один, який здавався вибраним, один, про кого ще довго говорили, коли його сучасників уже давно забули.

От і тепер у монастирі Маріябронн було двоє єдиних і особливих—один похилого віку й один молодий. Серед багатьох братів, що юрбами заповнювали спальні кімнати, церкви та шкільні приміщення, було двоє, про яких кожен знав, на яких кожен зважав. Були то абат Даніель, старший, і вихованець Нарцис, молодший, він лише недавно став послушником, через особливу обдарованість його всупереч звичаям уже було залучено до викладання, особливо як учителя грецької мови. Оцих двоє, абат і послушник, мали тут вагу, за ними тут спостерігали, їм заздрили і поза очі обмовляли.

Абата більшість людей тут любила, в нього не було ворогів, стільки було в ньому доброти, простоти та покори. Лише у вчених людей монастиря до любові домішувалося трохи зверхності, бо ж настоятель Даніель, може, і був святим, але не вченим. Йому була властива та простота, яка і є мудрістю; та його знання латини було дуже скромним, а греки він не знав взагалі.

Ті нечисленні люди, хто принагідно трохи підсміювався з простоти настоятеля, тим більше були зачаровані Нарцисом, дивовижним хлопцем, вродливим юнаком з елегантною грецькою мовою, бездоганною лицарською поведінкою, зі спокійним проникливим поглядом та вузькими, гарними, різко окресленими вустами. Вченим подобалося, що він так досконало володів грекою. Майже всі тут любили його за те, що він був такий благородний і витончений, а багато хто був у нього просто закоханий. Дехто ображався на нього через його спокій та витримку. Настоятель і послушник — кожен із них по-своєму ніс печать вибраного, у свій спосіб панував над іншими і по-своєму страждав. Вони почувалися більш спорідненими один до одного й відчували більшу взаємну симпатію, ніж до всього монастирського люду, однак не було між ними приязні, ніхто з них не почував себе близьким до іншого. Абат ставився до юнака з особливо великою турботою й повагою, піклувався про нього, як про рідкісного, делікатного, можливо, небезпечно рано дозрілого брата. Юнак сприймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу з бездоганною витримкою, ніколи не перечив, не гнівався, і якщо абат і мав рацію, вважаючи, що єдиною вадою Нарциса була зарозумілість, то юнак умів чудово її приховувати. Нічого не можна було йому закинути, він був бездоганним, він перевищував усіх. Проте крім учених лише небагатьох можна було зарахувати до його друзів, і вишуканість оточувала його, мов потік холодного повітря.

— Нарцисе,— промовив якось абат до нього після сповіді,— мушу признатися, що я був про тебе дуже суворої думки. Я часто вважав тебе зарозумілим і, мабуть, був тоді до тебе несправедливим. Ти дуже самотній, мій юний брате, одним-один, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я би, може, й хотів мати нагоду, щоб тобі від часу до часу дорікнути, та нема такої нагоди. Я, може, й хотів, щоб ти був часом неввічливим, як ото часто буває з молодими людьми твого віку. Але ти таким ніколи не буваєш. Нарцисе, я часом переживаю за тебе.

Юнак звів на старого свої темні очі.

— Мені так хочеться, прошу отця, не створювати Вам ніяких клопотів. Так воно, мабуть, і є, прошу отця, я зарозумілий. Прошу Вас мене за це покарати. Я й сам маю деколи бажання себе покарати. Відішліть мене, отче, у пустинь або призначте мене виконувати якісь простіші обов’язки.

— І для одного, і для другого ти замолодий, любий брате,— промовив абат.— А крім того в тебе, сину мій, такі здібності до мов і до мислення, що було би просто марною тратою цього Божого дару накладати на тебе простіші обов’язки. Ти станеш, імовірно, вчителем і вченим. Хіба ти сам цього не хочеш?

— Вибачте, отче, я ще добре не знаю, чого хочу. Наука мені завжди буде приносити задоволення, як же може бути інакше? Але я не думаю, що науки будуть моїм єдиним заняттям. Не завжди власні бажання вирішують долю і покликання людини, є щось інше, наперед визначене.

Абат уважно слухав і посерйознішав. Проте на його старечому обличчі була посмішка, коли він сказав: «Наскільки я вже знаю людей, усі ми схильні, особливо замолоду, плутати провидіння з нашими побажаннями. Але скажи мені щось про це сам, якщо ти вже вважаєш, що наперед відаєш своє призначення. Як ти гадаєш, до чого ти призначений?»

Нарцис напівзаплющив свої темні очі так, що їх не було видно під довгими віями. Він мовчав. «Говори, сину мій»,— заохотив його після довгого очікування абат. Тихим голосом, з опущеними очима Нарцис заговорив.

— Гадаю, що знаю, прошу отця,— я передусім призначений до монастирського життя. Я стану, гадаю, монахом, стану священиком, настоятелем, а може й абатом. Я думаю так не тому, що хочу цього. Я не прагну посад. Але вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

— А чому ти так думаєш? — нерішуче запитав старий чоловік.— Яка твоя риса, крім вченості, дозволяє тобі так говорити?

— Риса ця,— повільно промовив Нарцис,— полягає в тому, що я маю чуття людської натури і людського призначення, і то не тільки свого власного, а й інших людей. Ця риса змушує мене служити іншим у той спосіб, що я підкорюю їх своєму впливові. Якби я не був народжений для монастирського життя, то мав би стати суддею або державним діячем.

— Може бути,— кивнув абат.— Ти вже мав якось нагоду на конкретних прикладах випробувати свою здатність розпізнавати людські долі?

— Я вже випробував її.

— І ти готовий дати мені приклад?

— Так, готовий.

— Добре. Оскільки я не хотів би проникати в таємниці наших братів, коли вони про це не знають, то, може, скажеш мені, що, на твою думку, ти знаєш про мене, свого абата Даніеля?

Нарцис підняв вії і глянув абатові в очі: «Ви наказуєте, прошу отця?»

— Наказую.

— Отче, мені буде дуже непросто говорити.

— Мені також непросто, юний брате, схилити тебе до розмови. Та я роблю це. Говори!

Нарцис похилив голову і промовив пошепки: «Я небагато знаю про Вас, шановний отче. Я знаю, що Ви — слуга Божий, якому миліше пасти кіз, дзвонити у дзвіночок десь у пустині й слухати сповіді селян, ніж керувати великим монастирем. Я знаю, що Ви особливою любов’ю любите святу Матір Божу і до неї найбільше молитеся. Часом Ви молитеся за те, щоб усі ті грецькі та інші науки, які плекають у нашому монастирі, не викликали сум’яття в душах Ваших підопічних і не становили для них небезеки. Часом Ви молитеся, щоб ніколи не втратити терпіння супроти Вашого помічника Ґреґора. Часом — про мирну кончину. І Вас, я так гадаю, почують, і Вас чекає спокійна кончина».

У невеличкій сповідальні абата запала тиша. Зрештою старий заговорив.

— Ти мрійник і маєш видіння,— приязно промовив сивий достойник.— Побожні й благі видіння також можуть вводити в оману; не довіряйся їм, як і я їм не довіряю. Ти можеш побачити, брате-мрійнику, що я у своєму серці думаю про ці речі?

— Я можу бачити, отче, що Ви дуже приязно про це думаєте. Ви думаєте так: «Цей молодий учень трохи наражається на небезпеку, він має видіння, він, мабуть, забагато медитував. Я б міг накласти на нього покуту, вона йому не зашкодить. Але ту покуту, що кладу на нього, я прийму й сам». От як Ви щойно подумали.

Абат підвівся. Усміхаючись, він кивнув послушникові, щоб попрощатися.

— Ну, добре,— сказав він.— Не сприймай свої видіння занадто серйозно, юний брате. Бог вимагає від нас іще чогось, крім видінь. Будемо вважати, що ти старого улестив, коли пообіцяв йому легку смерть. Припустимо, що якусь хвилю старий із задоволенням послухав такої обіцянки. Досить на цьому. Зранку після утрені ти повинен молитися на вервиці, і то молитися на ній покірно й ревно, а не між іншим, абияк, і я робитиму те саме. А тепер іди, Нарцисе, ми вже досить поговорили.

Іншого разу абатові Даніелю довелося полагоджувати суперечку між наймолодшим з отців-професорів та Нарцисом, ті не могли дійти згоди про одне місце в навчальному плані: Нарцис з великою наполегливістю домагався введення деяких змін у викладанні, переконливо їх обґрунтовуючи. Та отець Лоренц з почуття ревнощів не бажав з цим погодитися і після кожного обговорення наступали дні прикрої мовчанки та взаємної образи, поки Нарцис, вважаючи, що це саме він має рацію, знову не заводив про це. Зрештою отець Лоренц, трохи ображений, сказав: «Що ж, Нарцисе, ми мусимо покласти край цій суперечці. Ти ж знаєш, що вирішую я, а не ти, ти не мій колега, а помічник і повинен робити, як я кажу. Але позаяк ця справа є для тебе аж такою важливою, і я, хоча й обіймаю вищу посаду, не переважаю тебе у знаннях і здібностях, то не хочу приймати рішення сам, ми представимо справу нашому отцеві абатові, хай він і вирішує».

Так вони й зробили, й абат Даніель терпляче та приязно вислухав суперечку двох учених про їхні погляди на викладання граматики. Коли вони докладно представили свої погляди, старий радісно подивився, похитав трохи сивою головою і сказав: «Дорогі брати, ви ж не думаєте, що я на цих речах розуміюся так само добре, як і ви. Похвально, що Нарцисові школа лежить так близько до серця і що він намагається покращити навчальний план. Проте якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцис повинен промовчати й підкоритися, і ніякі покращення школи не можуть переважити, якщо через них будуть порушені порядок і покора в цьому домі. Я засуджую Нарциса, бо він не захотів поступитися. І вам обидвом, молодим вченим, бажаю я, щоб вам ніколи не бракувало таких зверхників, що дурніші за вас; бо ж немає кращого ліку від зарозумілості». З цим добродушним жартом він відпустив їх. Та він зовсім не забув простежити в наступні дні, чи вчителі зуміли знову порозумітися.

І ось сталося так, що в монастирі з’явилось нове обличчя, у монастирі, який уже бачив їх так багато, вони приходили й відходили, і обличчя це не належало до тих непомітних, що легко забувалися. Був це хлопець, якого батько вже давно перед тим записав до школи. Одного весняного дня він прибув до монастиря, щоби вчитися у монастирській школі. Батько з хлопцем прив’язали біля каштана своїх коней, з воріт назустріч їм вийшов сторож.

Хлопець поглянув на дерево, все ще зовсім голе після зими. «Такого дерева,— сказав він,— я ще ніколи не бачив. Яке гарне, яке дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається».

Батько, вже літній чоловік із заклопотаним та ніби роздратованим обличчям на слова сина уваги не звернув. Але сторож, якому хлопчисько відразу сподобався, дав йому відповідь. Хлопець люб’язно подякував, простягнув руку і сказав: «Я називаюся Ґольдмунд і буду тут ходити до школи». Чоловік той приязно всміхнувся і через браму почав підійматися широкими кам’яними сходами поперед прибульців, а Ґольдмунд без вагань увійшов до монастиря, маючи відчуття, що він уже зустрів у цьому місці дві істоти, яким міг би бути другом — дерево і сторожа.

Прибулих прийняв отець шкільний настоятель, а під вечір — і сам абат. В обидвох випадках батько, королівський службовець, представив свого сина Ґольдмунда, і його запрошували якийсь час погостювати в монастирі. Він, проте, скористався правами гостя лише на одну ніч і пояснив, що зранку повинен від’їхати. Як подарунок він запропонував монастиреві одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними отцями була ввічливою і холодною, але й абат, і отець з радістю дивилися на Ґольдмунда, який шанобливо мовчав; їм відразу сподобався вродливий і ніжний юнак. Батька вони на другий день без ніякого жалю відпустили, а сина дуже радо залишили в себе. Ґольдмунда представили вчителям і дали ліжко у шкільній спальній залі.

Шанобливо, із засмученим виглядом попрощався Ґольдмунд зі своїм батьком. Він стояв і дивився батькові вслід, аж поки той не зник між коморою та млином через вузькі склепінчасті ворота зовнішнього монастирського подвір’я. На його довгих білявих віях висіла сльоза, коли він обернувся; а тут його зустрів сторож, ніжно поплескуючи по плечу.

— Молодий паничу,— промовив він заспокійливо,— не треба журитися. Більшість людей на початку трохи тужать за домом, за татом, за мамою, за братами й сестрами. Але ти скоро побачиш: тут також можна жити, і то зовсім непогано.

— Дякую, брате-стороже,— сказав юнак,— у мене немає ні братів, ні сестер, я не маю мами, у мене є тільки батько.

— Зате тут ти знайдеш товаришів, і вченість, і музику, і нові ігри, яких ти ще не знаєш, і ще всілякого різного, ось побачиш. А коли тобі потрібен буде той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.

Ґольдмунд усміхнувся. «О, дуже Вам дякую. Коли б Ви захотіли потішити мене, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я би хотів привітатися з ним і подивитися, чи і в нього все в порядку».

Тоді сторож узяв його із собою і повів до стайні біля комори. Там у теплих сутінках різко пахло кіньми, гноєм та ячменем і в одному стійлі Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Він обняв за шию двома руками тварину, яка його вже впізнала і витягнула йому назустріч голову, приклав коневі вуста до широкого, з білою плямкою чола, ніжно погладив і прошепотів йому у вухо: «Здоровенький був, Блесе, конику мій, мій хороший, тобі тут добре? Ти ще мене любиш? Ти маєш що їсти? Ти також згадуєш наш дім? Блесе, конику, любий хлопчику, як добре, що ти тут залишився, я буду часто до тебе приходити і дивитися, як тобі тут ведеться». Він витягнув з-за вилоги на рукаві шматок хліба, який відклав зі сніданку, і давав його тварині з’їсти невеликими кусниками. Тоді він попрощався з ним і пішов слідом за сторожем через подвір’я завширшки, як ринкова площа міста; частина подвір’я була засаджена липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві й подав йому руку. Тут він помітив, що більше не пригадує дороги до шкільної зали, яку йому вчора показали, засміявся й, почервонівши, попросив сторожа провести його, що той радо зробив. А тоді він увійшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків та юнаків, і помічник Нарцис повернувся до нього.

— Я Ґольдмунд,— сказав він,— новий учень.

Не усміхаючись, Нарцис кивнув, вказавши йому місце на задній лаві, і відразу продовжив свій урок.

Ґольдмунд всівся на своє місце. Він був здивований зустріти тут такого юного вчителя, старшого від нього всього на кілька років. Він був здивований і глибоко втішений зустріти такого вродливого, такого благородного, такого серйозного і при тому такого чарівного і привабливого. Сторож був приязним до нього, абат зустрів його так дружньо, там у стайні стояв Блес і була часточка його домівки, а тепер був і цей на диво юний учитель, серйозний, як якийсь вчений і вишуканий, як принц, зі своїм стриманим, тверезим, таким діловим і владним голосом! Ґольдмунд із вдячністю слухав, хоч і не зрозумів відразу, про що йшла мова. На серці йому було добре. Він потрапив до добрих, милих людей і сам він був готовий їх любити й добиватися їхньої дружби. Зранку в ліжку після пробудження він почувався пригніченим і втомленим після довгої подорожі і при прощанні з батьком мусив трохи поплакати. Але зараз усе було добре, він був задоволений. Подовгу, знову й знову розглядав Ґольдмунд юного вчителя, милувався його строгим худим обличчям, холодним блиском його очей, його вузькими вустами, що чітко і впевнено формували склади і його натхненним й невтомним голосом.

Та коли урок закінчився й учні з шумом підвелися, Ґольдмунд трохи перелякався і з соромом помітив, що якийсь час спав. Це помітив не тільки він, побачили це і його сусіди по лаві і пошепки передали далі. Тільки молодий учитель вийшов із зали, однокласники почали його смикати і штурхати.

— Виспався? — запитав один із них і вишкірився.

— Гарний учень! — глузував інший.— Добрий світоч Церкви вийде з такого. Спить, як бабак, уже на першому уроці.

— Заберіть до ліжка цього малюка,— запропонував хтось, і вони вхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний сміх.

Ґольдмунд перелякався, а тоді розлютився; він лупцював, куди попало, намагаючись звільнитися, йому надавали стусанів і зрештою впустили на землю, а хтось і далі притримував його за ногу. Ґольдмунд напружився й вивільнився, а тоді кинувся на першого-ліпшого, хто був перед ним, і відразу почав з ним запеклу бійку. Його суперник був сильний хлопчисько, і всі дивилися на цей двобій з величезним зацікавленням. Коли Ґольдмунд не піддався і завдав силачеві кілька добрих стусанів, то він уже завоював собі друзів серед шкільних товаришів, навіть якщо ще й імені їхнього не знав. Раптом усі стрімголов кинулися врозтіч, і тільки-но зникли, як увійшов отець Мартин, керівник школи і зупинився перед хлопчиськом, який залишився сам. Він здивовано глянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розчервонілому, трохи побитому обличчі.

— Так-так, що це з тобою? — запитав він.— Адже ти Ґольдмунд, чи не так? Ті ледацюги тебе скривдили?

— Та ні,— відповів хлопець.— Я з ним швидко впорався.

— З ким це?

— Я не знаю. Я ще нікого не знаю. Хтось бився зі мною.

— Ах так? Це він почав?

— Не знаю. Ні, я не думаю, я сам почав. Вони брали мене на кпини, і я роззлостився.

— Ну, та ти гарно починаєш, мій хлопче. То май на увазі: якщо ти ще раз тут у класній кімнаті влаштуєш бійку, то будеш покараний. А тепер давай рухайся, щоб встигнути на підвечірок!

Усміхаючись, він дивився услід Ґольдмундові, коли той побіг геть, засоромлений, по дорозі намагаючись пригладити пальцями своє розкуйовджене біляве волосся.

Ґольдмунд і сам вважав, що його перший вчинок у цьому монастирському житті був справді негарним і нерозважливим; він пригнічено шукав своїх шкільних товаришів і знайшов їх на підвечірку. Але його зустріли по-товариськи, з повагою, і він по-лицарськи помирився зі своїм ворогом. Від тієї хвилини відчув, що його прийняли у це коло.