Про двох людей, які прагнули кохання

Є хлопці, які закохуються у сімнадцять років, і до них належав учень гімназії Марат.

Марат любив незнайому дівчину. «Незнайому» означало, що він не знав, яке в неї волосся, які очі, коротше — взагалі не знав, як та дівчина виглядає. Кохана була йому незнайома цілком і повністю. Марат ще ніколи не бачив її, ніколи з нею не розмовляв, тільки мріяв про неї з жагою сімнадцятирічного гімназиста. Його кохана була загадкою, він часто намагався розгадати її.

Вій розв’язував загадку про кохану незнайомку в той спосіб, що вечорами зупиняв на вулицях молодих дівчат, затинаючись, бубонів щось про відвагу й побачення і пропонував провести їх.

Свої жертви Марат звичайно титулував «високочарівними», «глибокодумними» тощо, але оскільки вій дуже хвилювався, голос у нього, бувало, зривався й тремтів.

Одного разу він навіть ужив дивне звертання «пристраснолюбна», на що «пристраснолюбна» зламала об нього парасольку.

Усі його зальоти зазнавали поразки

Якщо не рахувати зламаної парасольки, його вперто ігнорували.

Інколи він хвилин десять мовчки ішов, похнюпивши голову, поряд із атакованою дівчиною, аж поки та, яку він супроводжував, не робила відчайдушно го маневру і не вигукувала:

— А онде стражник іде!

Тоді Марат, сердито прикусивши губу, одразу ж повертав за ріг вулиці. Як це жахливо, коли тобі не щастить розшукати кохану особу!

І після цього він ще повинен був поспішати додому й старанно готувати на завтра уроки. Мусив робити переклад з «Іліади» Гомера, де через кожні три слова стоїть «пишнокоса, буйноперса, волоока, білораменна»!

Що ж до господині квартири, де він мешкав, то вона була старою дівою, і в неї він не міг закохатися.

Кохана незнайомка заповнювала всі його сни, які часом бували аж надто романтичними. Ось у його пишнокосої, буйноперсої і волоокої коханки батько — різник. Під час побачення цей батько буйноперсої ловить його, зв’язує і тягне на запряженому собаками візку до своєї крамниці, де вивіска над дверима вітає бранця словами: «Щовівторка, середи й суботи пропонується у будь-якій кількості ліверна ковбаса і кров’янка з нещасливих коханців». Далі бідний Марат бачить невелике подвір’я, таке ж, як і їхній двір у селі, коли там готуються колоти свиню. Посеред двору стоять ночви, висять надуті кишки, парують горщики з водою. На порозі кухні гордовито завмер директор гімназії, тримаючи в одній руці дисциплінарний статут, а в другій — великий різницький ніж, точнісінько такий, що його сільський колій позичає людям, які годують поросят. До бідолахи долинають звуки органа з недалекого костьолу, І він бачить, як у двір заходять гімназисти. Їх стає більше й більше, вони оточують ночви, далі приходить шкільний сторож і наливає у ночви окропу. Аж ось увага! увага! Поважно ступає вчитель закону божого зі своїм собачкою Філаксом. Він стає над ночвами і гучно оголошує:

— Учні! Сьогодні будуть парити Карела Марата, учня п’ятого класу «Бе» нашої гімназії. Його помилують лише тоді, коли він вірно відповість на деякі запитання пану вчителеві грецької мови.

Після цього приходить викладач грецької мови і, перекидаючи з руки в руку свій ворсистий циліндр, запитує у зв’язаного:

— Скажіть мені, Марате, як буде по- грецькому «пишнокоса, буйноперса, волоока і білораменна»?

Марат вкривається рясним потом і кидається на візку. Він забув, хоч кричи — не може пригадати.

— Ще хвилиночку і я скажу, пане вчителю! На язику крутиться!

Вчитель наближається чорною марою і гримить:

— І це чеський гімназист? Соромте ся!!!

— Не знаю! — видушує із себе Марат.

А в цю мить директор витягає з кишені якийсь папір і починає читати:

— Гімназист п’ятого класу «Бе» Карел Марат цим виключається з усіх середніх учбових закладів Австро-Угорської імперії і передається панові різнику для виготовлення з нього ліверної ковбаси та кров’янки.

— За півгодини будуть свіжісінькі! — вигукує різник і хапає Марата. Марат впирається, і візок під ним перевертається догори колесами.

Він лежить на підлозі біля ліжка разом із периною, протирає очі й шепоче по-грецькому: «Пншиокоса, буйноперса. волоока, білораменна»…

II

Є дівчата, які закохуються у чотирнадцять років, і до них належала Карла Седлакова. Вона також відчувала, як і Марат, необхідність кохати і теж не знала, кого саме. У неї це був любий незнайомець.

І тому вона часто плакала ні з того ні з цього. В її серці буяли славні битви, отож вона й посилала сажотрусам за вікном повітряні поцілунки, а коли у неї випадала із зачіски шпилька, вона поспішала сказати: «Це хтось думає про мене» і ніколи не дозволяла іншій дівчині застромити їй шпильку на місце: «Еге! Хочеш його перехопити?» Кого ж це? Звичайно, любого незнайомця… Коли їй траплялося гикнути, вона одразу ж загадувала число від одного до тридцяти двох. «Чотири? Подивимось: а, б, в, г… Кого я знаю на «г»? Густава?» Ах, жодного знайомого Густава, який міг би згадувати її, вона не знає. Навіть вродливий продавець з крамнички, куди вона ходить за кавою і цукром, і той має інше ім’я. Його вона, може, й полюбила б, якби від нього не тхнуло гасом і оселедцями. До школи Карла ходить повз будинок, звідки у вікно визирають гімназисти. Вони курять і плюють на вулицю. Це так негарно. І вони ніколи не вітаються.

Вона рахувала літери на вивісках: «Войтєх Нетуха». — «Чи кохає мене цей незнайомець?» Починала з «В»: «Так, ні, так, ні, так, ні, так, ні, так, ні, так, ні». Він не любить її, але вона все одно була б йому вірною. Ніколи навіть не глянула б на митного чиновника, що мешкає на тих самих сходах, що й вони, має червоний ніс, нюхає тютюн і каже їй: «Моє шануваннячко!» Правда, людина це непогана. Коли він інколи по неділях приходить до них після обіду в гості, то завжди дарує їй шоколадку зі словами: «Королеві мого серця від її вірного раба!» Тоді всі сміються, а тато посилає за вином, після чого за вином посилає той чиновник. І коли він прощається, очі в нього блищать, як у Тонки Матохи, яка п’є миш’як, щоб мати гарний колір шкіри.

І сни в неї були такі чарівні! Ось її незнайомець сидить у них дома на столі, гойдає ногами, п’є пиво з величезного джбана, палить люльку, розмовляє гучним голосом і каже, що кохає її. «Я люблю тебе дужче, ніж самого себе!» — раз у раз повторює він і час від часу зіскакує зі столу, відкладає набік люльку й хапає ЇЇ в обійми. І палко цілує — мабуть, так, як цілує наречений її старшу на п’ять років сестру, прощаючися з нею на сходах.

Потім її незнайомець знову сідає на стіл і кричить, що все повинно бути так, як він хоче, хоч би весь світ завалився!

А який він сильний! Коли грюкнув кулаком по столу, дошка тріснула, і тоді раптом зайшов батько. Її незнайомець і батько почали лічити один одному ребра, і він викинув таточка на вулицю через вікно.

— Ой, боже мій! — щосили кричить Карла Седлакова.

— Чого ти горлаєш спросоння? — торсає мати Карлу.

Дівчина сідає на ліжку, потім зіскакує на підлогу і йде до маминої постелі, палко цілує матір, повертається до себе, хвилину плаче, сама не знаючи, з якої причини, і починає рахувати удари годинника: «Він мене любить — так, ні так, ні, так, ні, так…»

— Гей, дочко, ну й репетуєш ти уві сні!

Ну коли ж він з’явиться, той незнайомець?!

III

Карел Марат і Карла Седлакова зустрілися на ковзанці. Знайомство їхнє відбулося, коли вони наскочили одне на одного і разом упали. Він полетів праворуч, а вона ліворуч.

— А щоб ти пропала! — вигукнув Марат. Це були перші слова, які почула Карла з його уст.

Обоє підвелися й обтрусились.

— Це нічого! — почав він налагоджувати контакт.

— Ви не забилися? — спитала Карла.

— Трішки, — кинув Марат. — Але зовсім не через вас. Можна з вами покататися?

Вона кивнула, що можна, І вони почали їздити разом, причому Марат пояснював, що він вчиться робити петлі на льоду.

Він спробував продемонструвати своє вміння, і Карла погодилась, що він справді тільки вчиться. Тобто Карел що хвилини падав, але, побачивши, що це тішить її, падав дуже охоче.

— Я вже встиг забути ці петлі, — сміливо брехав він. — Торік я був на змаганнях з ковзанів і виграв третій приз. А тепер хоч покатаюся трохи…

Потім він сказав, що вчиться в університеті, а що виглядає молодим, так це через те. що палить лише зрідка

Він дихнув на неї, щоб Карла відчула, що він пив у буфеті чай з ромом. Сказав, що вихилив десять порцій, і зробив вигляд, ніби він напідпитку.

Ох і сподобалося ж це Кар лі. Оце герой! Якомусь семирічному хлопчакові він дав потиличника, коли той налетів на неї. Так! Це і є той самий незнайомець, той коханий! Ну а ви, Марате, що думає те ви про Карлу?

— Ах, це і є моя незнана любов!

Він провів її аж до самого Карліна, де вона жила.

— Пишіть мені до запитання, — мовила вона.

В цей час у нього виникла ідея.

— Ви читаєте «Політику», панночко?

— Читаю.

— Дивіться розділ листів цими дня ми, там щось буде для вас.

Вона стисла йому руку. Який він джентльмен! Він поводиться, як граф чи барон…

А Карел Марат, повертаючись додому з Карліна, пошепки говорив сам до себе:

— Доведеться для такого діла загнати географічний атлас…

Тож на добраніч вам, діти!

IV

Рано-вранці третього дня Карла пішла до крамнички за «Політикою». Розгорнула газету і скрикнула. Ой, що це написано у розділі «Листи»?!

«Панночці Карлі Седлаковій, у Карліні, Королівська вулиця, 8.

Твій Карел».

Радість! О радість юних літ! Забігши у під’їзд, Карла підстрибнула на радощах. Як це прекрасно! «Панночці Карлі Седлаковій, у Карліні, Королівська вулиця, 8».

Але тут серце її стислося від ляку. Ой боже! Адже газету прочитає тато!

Ножиці! Тільки ножиці допоможуть їй. І бідолашка ножицями вирізала свій любий, дорогий лист.

— Цього ще не вистачало! — вигукнув пан Седлак, — що він собі думає цей крамар! Стриже з газети, що йому заманеться, а тоді ще продає! Карло! Біжи, хай дасть тобі іншу «Політику»! І скажи, щоб більше такого не повторювалось! Чого рюмсаєш? Еге! Тут щось не так. Ну, донечко, я тобі покажу! При знавайся, не то… Мати, лозину!

I Карла призналася. Правда, історія жорстокого тиску на підслідну, від якої вимагався один документ, була непростою. Суворий вирок звучав: «Тиждень не показувати й носа з дому і негайно написати листа у «Політику».

— На бога, таточку! — перебивали голос батька, який диктував лист, тужливі слова, — змилуйся над ним!

— Пиши мовчки, клята дитино!

V

А наступного дня Карел Марат прочитав у рубриці листів «Політики»:

«Добродія, який писав вірші й підписався «Карел», запрошують прийти сьогодні о сьомій годині вечора до будинку номер 8 на Королівській вулиці в Карліні».

Щастя його було невимовне! Карла кличе його, його Карла!

Того дня він одержав «незадовільно» з усіх предметів. Але що таке «незадовільно» проти того, що він, добродій який писав вірші і підписався «Карел» має прийти до будинку номер вісім! Карел — поет і коханець панночки Карли Седлакової!

— Мабуть, вона теж продала якусь книгу, щоб дати оголошення, щира душа…— шепотів він на перерві.

VI

Точно о сьомій годині добродій, який писав вірші й підписався «Карел», прибув на Королівську вулицю, номер вісім.

О сьомій годині п’ять хвилин його схопив за комір якийсь літній пан і потягнув у під’їзд, промовляючи:

— Не відмовте пройти далі, прошу вас!

Добродій не відмовив, але без особливого бажання.

О сьомій годині десять хвилин з квартири на першому поверсі почулося дивне гупання, неначе там вибивали килим, і зойки:

— Заради всіх святих, ваша милість!

У чверть на восьму з будинку номер вісім вибіг добродій, який писав вірші й підписався «Карел», але виглядав він якось розгублено.

Він через силу вліз у трамвай, поглядаючи навколо так жалісно, ніби оце допіру у нього померли одразу батько, матір, брат і сестра…

VII

Чим же скінчилась історія про двох людей, які відчували потребу кохати?

Тим, що Карел Марат аж до кінця навчального року позичав у однокласників географічний атлас, а Карла Седлакова зрозуміла, що вона палко кохає продавця Густава, який хоча й тхнув гасом і оселедцями, але зате давав їй на п’ять гелерів три плиточки шоколаду і ще й чарівно усміхався при цьому…