День святої Єлизавети

На сірому тлі похмурого осіннього краєвиду різкою темною смугою між землею і небом виросла сіра гребля. Старший з двох священиків, хоч він їхав верхи на ослику, дихав важко і втомлено.

Тьмяний осінній день був майже таким же сірим, як їхні грубі дорожні плащі з каптурами. Нелегко було сказати, ранок надворі, день чи, може, вже вечоріє. Та двоє наших мандрівників — старий і молодий — знали це. Опівдні вони залишили Семигір’я і вирушили напереріз північному вітру, що весь час посилювався. День хилився до вечора. На розкиданих де-не-де поодиноких деревах якось монотонно й ніби глузливо крякали ворони. В повітрі носився чорний пух. Священики відчували вже запах близького моря. Сильний вітер гнув додолу чорні оголені дерева. Здавалося, сотні років стоять вони так, голі й безлисті.

Старий священик мерзлякувато зіщулився й промовив:

— Просто не віриться, що за цією греблею лежить польдер[1].

Він прошепелявив це своїм беззубим ротом так, немовби перед ними ось-ось мала відкритися райська брама. Молодий священик нічого не відповів. Він міцніше ухопив ослика за вуздечку і потягнув його вгору по схилу греблі. Осел уперто й боязко пручався. Лише коли юнак двічі сильно смикнув його за уздечку, він скорився і потрюхав далі. Старий кволо посміхнувся запалими губами:

— Чого це він упирається? Може, хоче, щоб я сам поніс його вгору?

Молодий священик теж посміхнувся у відповідь на цей жарт; в сірих сутінках блиснули його міцні білі зуби.

— Я пригадав байку про чоловіка, який вирушив у дорогу з сином і ослом… — почав він.

І замовк, пильно вдивляючись уперед, його супутник, здавалось, і не помітив цього.

Вони досягли вершини греблі.

Ослик знову зупинився, але тепер священики не звернули на це уваги, захоплені видовищем, що відкрилося їхнім очам. Внизу під ними розстилався великий південноголландський польдер. Земельні угіддя вздовж і впоперек перерізалися химерним плетивом каналів і маленьких заток. Де-не-де, наче сучки на рівному стовбурі дерева, височіли над голою чорною землею вітряки і башти старовинних замків. Ранні сірі сутінки оповивали цей краєвид ніби якимсь таємничим серпанком. Священики стояли мовчки, і важко було вгадати, про що вони думали у цю хвилину. Вони вдивлялися в далечінь, туди, де ніби колихалась густа запона темряви чи морських випарів. На цьому фоні усі предмети здавалися якимись напрочуд чіткими, різко окресленими і виразними.

Вітер лютував. Він шалено проносився над греблею, задирав угору поли одежі, куйовдив шерсть на спині і ногах ослика. Голі яблуні, що росли вздовж греблі, шуміли під поривами вітру; одна вже лежала долі, б’ючись гілками об землю.

— Мабуть, скоро почнеться буря, — промовив нарешті старий священик, дивлячись на небо.

— Вона вже почалася, — відповів молодий.

І знову, без слів зрозумівши один одного, вони зупинились, роздивляючись навколо.

«Таким плоским я все ж таки не уявляв собі цей край_л— думав молодий священик, — Це ж справжнісінька тарілка… Він, напевно, лежить на” цілий лікоть нижче рівня моря…»

Він із захватом думав про працьовиті руки, які створили дивний край, відвоювавши у моря ці родючі землі, де тепер жило й працювало багато людей. Молодий священик бачив не менше, як десять-дванадцять церковних дзвіниць, а поміж ними — окремі садиби і де-не-де — маленькі селища. Все це було оточене зораними нивами, луками і фруктовими садами. Тут і там виблискували плеса Маленьких ставків, повних риби, віддалік височів суворий і войовничий старовинний замок, що так не пасував до цього краю мирної праці й спокою. Видно було вузенькі дороги з маленькими мостами. Вони простягалися в далечінь, зникаючи за туманною завісою. Маленькі людські постаті повільно рухались у різних напрямах; люди трудились на своїй землі. Десь прогуркотів віз… Серед шуму бурі раптом почулося ревіння корови.

Молодий священик був певний, що його старий супутник, сидячи на ослику і вдивляючись з-під свого каптура в далечінь, згадує роки, проведені в цих місцях. Дорогою він уже розповідав про це своєму молодому товаришеві. Він бігав і бавився тут маленьким хлопчиком, а пізніше, вже підлітком, виховувався у монастирі. В Кельні його висвятили на пастора, і він повернувся сюди, щоб разом із своїми домочадцями і монахами грати в шашки, обробляти землю, будувати греблі і шлюзи, угноювати цілину, орати, збагачувати монастирі, сільські громади і поміщиків родючими землями…

Але старий думав зараз не так про своє минуле, як про майбутнє свого молодого супутника. Він забрав його з духовної школи, щоб особисто ввірити йому нову церковну парафію в селі Альмонде. В цих місцях, де населення зростало дуже швидко, не вистачало священиків. Доводилося приводити і навіть переманювати їх звідусіль: з Кеннемерландії і Фрісландії, з утрехтського і лімбурзького єпіскопатів. Старий священик радів. Він почував гордість рибалки, що піймав у свій невід велику щуку. Крадькома розглядав він свого супутника. Кремезний хлопчина з простим селянським обличчям, високим чолом, міцними щелепами, — чудовий екземпляр франкської породи людей, — так би мовити, суміш Аахена, Лютіха і Маастріхта. Та ім’я не мало тут особливого значення, справа була в самій людині. А цей хлопець, напевно, зуміє викликати у своєї пастви глибоку повагу і відданість, бо має добру голову і міцні руки. І цей пастир добре знатиме, чого він хоче і що має робити, щоб як слід управляти своєю паствою… Чудовий улов!

* * *

Дорога знову пішла вершиною греблі, вздовж вузенького каналу. І знову обидва священики стояли якусь мить нерухомо, вдивляючись у далекі простори польдера. Коли вони рушили далі, старий відкашлявся і показав рукою на північний захід. Він звернувся до молодого, розмовляючи з ним, як із школярем:

— Он там, бачиш, знаходиться Дордрехт. Про це ти вже чув, Гассо…

Молодий священик кивнув головою:

— Хто ж не чув про Дордрехт?

Він міцніше ухопив вуздечку ослика.

— Я тільки не можу вам сказати, в чиїх руках це місто… Чи то у «крючків», а може, й у «трісок»[2]. Ми в Маастріхті напружено стежили за всіма витівками пані Якоби, але все ж не встигали за подіями. Вони змінювалися швидше за погоду…

Старий священик засміявся. Він радів, що Гассо, нарешті, трохи розвеселився і навіть пробує жартувати.

— Я й сам як слід не знаю, що там тепер діється, — сказав він. — Цілий місяць я був у дорозі… А втім, я почуваю себе, як і кожна проста людина тут: я стомився від панських чвар і суперечок. Мир— ось те, чого нам бракує, мир…

— Мир… — немов луна, повторив за ним Гассо.

Коли він вимовляв це слово, над садибами, фруктовими садами й лугами, що простягалися перед ними, пронеслось щось незбагненне, немов земля здригнулась і задвигтіла від далекого землетрусу. Здавалось, що над тихим польдером, яким вони щойно милувалися, пролетіла велика зграя птиць, і в повітрі промайнуло одне велетенське чорне крило. З глибини заток, каналів і ставів ніби піднялася чиясь велетенська рука і скаламутила їхню блискучу гладеньку поверхню. І водночас туманну завісу, що ховала за. собою далечінь, розірвало на клапті. Якусь мить ці сірі клапті туману висіли між небом і землею, потім поволі розтанули в сутінках. Шалений порив вітру пронісся над польдером. Він пригнув додолу верби і високий очерет, мало не скинув старого з ослика, але Гассо вчасно підхопив його. Майже оглушені шумом бурі, вони разом зашепотіли молитву.

— Ач, як розгулялася негода, — пробурчав старий.

Він уже не відпускав Гассо від себе ні на крок.

Наші подорожні швидше рушили далі. Навколо помітно посутеніло: ніч вступала в свої права.

— Треба десь пошукати притулку, — сказав Гассо.

— Авжеж, ти ж не звик до морських бур, — прошепелявив старий.

Кілька довгих хвилин вони мовчки рухалися в сутінках. Дорога тепер йшла маленьким селищем, і деякий час будинки, вітряки і садові огорожі захищали їх від рвучких поривів вітру. Всі люди ніби поховалися. Ніде не світилося жодного вогника. Іноді Гассо здавалося, що він чує жалібне мукання корови або нявчання кішки, але то могло бути й завивання вітру. Старий священик час од часу починав щось шепотіти. Очевидно, він молився. Часом Гассо теж пробував молитися, але одразу ж замовкав і знову й знову вслухався в шум бурі.

Раптом подорожні відчули під ногами щось тверде. То був міст. Гассо роздивився навколо. Під ними хлюпотіла чорна вода. Попереду, кроків за п’ятдесят від мосту, бовваніли неясні обриси високого темного муру. Там на висоті людського зросту світився маленький мерехтливий вогник. Він означав, що десь поблизу мають бути люди, яких Гассо майже не бачив ще, відколи їхав польдером. Цей тьмяний вогонь приніс із собою якусь розраду.

— Дивіться — он там вогник! — вигукнув Гассо і показав на нього своєму супутникові. Старий подивився й важко зітхнув.

— Так… Це, певно, замок Толойзен…

Гассо його слова нічого не пояснили. Він запитав:

— Далеко ще до Альмонде?

Але вітер заглушив його слова.

В цю мить перші краплі дощу впали на його обличчя. За хвилину дощ перетворився на справжню зливу. Густі потоки води сховали від них усе, що вони ще могли досі бачити.

Гассо знову запитав:

— Отче Енгельгард, чи далеко ще до Альмонде?

Минув якийсь час, поки старий відповів. Здавалося, він задрімав на ослику.

— Пішки, мабуть, з годину… — пробурмотів він.

— Може б, нам краще скористатися гостинністю найближчого пастора? — промовив Гассо.

Старий знову довго не відповідав.

— Втомився? — запитав він, нарешті, замість відповіді.

Гассо сказав:

— Ні, не втомився, але ж буря навряд чи вщухне за ніч…

Отець Енгельгард пильно вдивлявся у темряву.

— Ми вже проминули Толойзен? Тоді десь поблизу має бути Вольфбрантскерке…

Гассо чув, як він ще щось бурмотів, але міг розібрати лише окремі слова:

— Господи, спаси й помилуй нас… Греблі зовсім погані…

Гассо міцніше схопився за вуздечку ослика, який тепер спокійно чвалав уперед, не звертаючи уваги ані на бурю, ані на людей. Незабаром попереду знову блимнув вогник.

* * *

Здавалося, що низенький білий пасторський будиночок у Вольфбрантскерке, шукаючи захисту, притулився до трохи вищої за нього і такої ж біленької церкви. Угледівши їх, старий священик зітхнув з полегкістю. Гассо допоміг йому злізти з ослика біля загратованого віконця, крізь яке пробивалося тьмяне світло. Над ними щось шуміло, велично й могутньо. Гассо подивився вгору. Йому здалося, що над ними, виринаючи з води, підноситься жива, рухома й шумлива колона. Старий помітив, що привернуло до себе увагу Гассо.

— Це найстаріше дерево нашого молодого польдера, — прошепелявив він на вухо Гассо, — каштан Вольфбрантскерке… Гордість отця Гільбранда і всього села…

Потім, притулившись до віконця, він почав гукати своїм старечим тремтячим голосом:

— Заради всіх святих, відчиніть, християни! Тут, надворі, справжнісіньке пекло! Погода якраз для нехристів!..

Пастор з Вольфбрантскерке виявився маленьким, зморщеним, але дуже проворним і лагідним дідусем. Він сплеснув руками, побачивши на порозі свого дому старого священика і Гассо.

— О святий Ісусе! Отець Енгельгард і ви, панотче, що ви робите тут, в цю страшенну негоду?

Він плеснув у долоні; одразу ж з’явився слуга, який повів ослика до стайні; потім почулося тупотіння дерев’яних черевиків старої присадкуватої економки; вона заторохтіла горщиками, і незабаром увесь маленький дім сповнився апетитними пахощами їжі.

Отець Гільбранд докладно розпитував своїх гостей про все, що тільки могло йому спасти на думку. Він задоволено засміявся і почав потирати руки, коли дізнався про мету подорожі Гассо.

— Свіжа кров для святої служби божої… Отже, велике дерево християнства цвіте і приносить плоди, — говорив він, поки Гассо оглядав маленьку побілену кімнату — щось середнє між монастирською келією і торговельною конторою. Темне дубове розп’яття сягало самої стелі. Поруч з ним такий же темний олтар здавався зовсім маленьким. Тут стояла ще проста низенька лава, на яку, напевно, не раз спирався своїми худими ногами отець Гільбранд. Стіл, лава і всі інші меблі були зроблені з темного дерева, і це надавало кімнаті якогось приємного затишку, нагадувало про довгі зимові вечори, тихі розмови за столом, мирні роздуми. При кожному пориві вітру вогонь у залізному каміні потріскував так, ніби сам диявол влаштував там гучні міха. Від наскрізь промоклих дорожніх плащів ішла пара.

Отець Енгельгард скоро почав куняти, і маленький сільський священик добродушно підморгнув Гассо. З ввічливості Гассо теж підморгнув йому. Отець Гільбранд тепер раз у раз звертався до нього з своїми запитаннями, і Гассо був здивований рухливістю і балакучістю цього старого чоловіка. Йому завжди описували жителів цих місць як людей незграбних, стриманих і мовчазних.

Коли економка запросила всіх до столу, отець Гільбранд обережно розбудив Енгельгарда. Старий священик був страшенно втомлений. Він сидів, згорбившись, біля Гассо, їв зовсім мало й повільно. Весь час він тривожно прислухався, як лютує надворі буря. Отець Гільбранд їв і пив багато, з великим апетитом. Він здавався значно молодшим за отця Енгельгарда і звертався до нього шанобливо, так, неначе був його підлеглим.

Крім економки і слуги, в кінці столу сидів ще один гість, чоловік років п’ятдесяти, у світло- сірому одязі, — чомусь середньому між рясою і робочим халатом. У нього були могутні плечі, просте вилицювате обличчя з бородою, спокійний і проникливий погляд. Його відрекомендували священикам як Моена, — паламаря, дзвонаря, могильника і праву руку отця Гільбранда. Моен, перш ніж сісти за стіл, шанобливо привітав Енгельгарда й Гассо і, опустивши погляд, чекав, поки економка наповнила його тарілку і простягла йому кухоль пива. Він перехрестився і почав їсти й пити, жодним словом не втручаючись у розмову за столом. Гассо подумав, що, принаймні, цей голландець відповідає тим описам, які йому доводилося чути. Він відразу ж здався Гассо дуже надійною людиною і припав йому до душі з першого погляду.

Отець Гільбранд жваво підтримував розмову. Цей візит у таку нудну пору року був для нього дуже радісною подією. Енгельгард знову задрімав, Гассо також почував, як від тепла і їжі по всьому його тілу розливається приємна важкість. Він прислухався до завивання бурі. Вона лютувала з такою силою, що навіть міцний кам’яний будинок пастора здригався. Але — дивна річ — буря, що шаленіла надворі, викликала у Гассо дедалі міцніюче бажання ще цієї ж ночі, як він і гадав раніше, дістатися до Альмонде. Він чекав слушної хвилини, щоб висловити це своє бажання, хоча знав, що всіх за цим столом його слова дуже здивують…

Гассо не помилився. Тільки-но отець Гільбранд після вечері став наказувати економці готувати для гостей постелі, як молодий священик підвівся і сказав, що нізащо не залишиться; він неодмінно хоче ще вночі дістатися до місця. Отець Гільбранд і економка розгублено глянули спочатку на нього, потім один на одного. Навіть Моен підвів голову і подивився на Гассо довгим, допитливим поглядом.

— Панотче, але ж надворі така негода, що й невірного не виженеш з хати! — промовив, нарешті, маленький пастор. Його слова прозвучали так, ніби він вважав Гассо відчайдушним хлопцем, що навряд чи заслуговує навіть такого звертання, як «панотець».

Гассо посміхнувся.

— Я ж не з тіста зроблений, отче Гільбранд, не розкисну, та й Альмонде не так уже й далеко, — сказав він. —Я вирішив будь-що сьогодні, напередодні дня святої Єлизавети, прибути на місце.

Пастор Гільбранд підняв свої зморщені руки і, здавалося, підшукував слова, які могли б переконати Гассо відмовитись од його наміру. І тут несподівано пролунав суворий буркотливий голос Моена:

— Я не раджу вам вирушати зараз у цю подорож, панотче. Надворі справжнісіньке пекло.

Гассо рішуче відповів:

— Ми, священики, для того й існуємо, щоб не боятись пекла, паламарю. Якщо хто-небудь мене трохи проведе, я за чверть години вирушу в дорогу…

В цю мить прокинувся отець Енгельгард. Він спочатку ніяк не міг второпати, про що йдеться, потім з жахом широко розкрив свої старечі очі.

— Гассо, Гассо! Ми залишаємось тут, у Вольфбрантскерке. Отець Гільбранд дає нам притулок. Та навіть лежати на кам’яних плитах церкви краще, ніж боротися з цією диявольською бурею…

Старий замовк, сподіваючись, що його слова вплинули на Гассо. Молодий священик опустив очі, голос його звучав тепер тихше, але так само твердо:

— Я не можу інакше, я мушу йти, панотче… Я поклявся святій Єлизаветі, що в її день буду з своєю першою паствою. Вона ж свята захисниця моєї матері…

Отець Гільбранд закашлявся, економка безпорадно згорнула руки, лише Моен і слуга спокійно, ніби нічого й не трапилось, вечеряли. Енгельгард пробурмотів:

— Само небо звільняє людину від клятви в таку негоду…

Гассо, не підводячи очей, заперечливо похитав головою. В кухні стало тихо. І в цій тиші так само несподівано знову пролунав голос Моена:

— Я піду з вами, панотче.

Гассо швидко підійшов до нього, посміхаючись, подивився йому в обличчя.

— Гаразд!

Обидва старі священики разом, в один голос почали переконувати їх, що це справжнє безумство. Вони говорили довго — благали, сердились, звертаючись то до Гассо, який у відповідь лише хитав головою, то до Моена, що покірно мовчав і, здавалося, чекав, поки Га.ссо зробить останній рішучий крок.

Гассо зняв з каміна свій ще це висохлий плащ, одягнув його, міцно зав’язав каптур. Економка і слуга дивилися на нього з страхом і здивуванням. Отець Енгельгард зітхав, його очі стали вогкими. Господар дому заметушився, глибокі зморшки на його маленькому обличчі зробилися ще глибшими. Він благословив Гассо, коли той підійшов до нього, щоб подякувати за гостинність.

Потім молодий священик зупинився перед отцем Енгельгардом.

— Хай буде з вами милість божа… Я сподіваюсь побачити вас незабаром у своїй парафії живим і здоровим…

Старий узяв його руку, очі його заблищали від сліз, губи щось безсило шепотіли.

Гассо пошукав очима Моена, але паламар уже вийшов з кухні. Незабаром він повернувся, одягнутий у товсту тверду куртку, схожу на дублену овечу шкуру. Поли своєї ряси він підгорнув. Гассо і Моен уважно придивлялися один до одного, немов вимірюючи свої сили і витривалість, перш ніж зважитись на цей рискований крок. Майже непомітно вони схвально кивнули один одному.

Пастор Гільбранд швидко зачинив за ними двері, і вони опинилися в нічній темряві серед несамовитого ревіння бурі. Гассо чув, як шумить під вітром високе дерево біля пасторського будинку; бачити він нічого не міг. Моен узяв його за рукав і потягнув, за собою. Коли вони вийшли з-під захисту дому і церкви, буря накинулася на них з усією шаленістю й люттю. Гассо здалося, що тисяча чортів зустрічає їх своїм огидним моторошним вереском.

* * *

Не одразу розгледів Гассо, що в темряві поруч з ними рухалося багато людей. Вони були майже непомітними, такими ж темними, як і все навколо. Вітер шаленів, густа завіса дощу стояла перед обличчям. Гассо приємно було відчувати поруч тверді кроки Моена; то була хода сильної і впевненої в собі людини. Його мовчазна гідність викликала у Гассо подив і повагу. Гассо дуже хотілося б почати розмову з паламарем, але супротивний вітер люто шмагав їх в обличчя, перехоплював дух…

Розмова все ж почалася, коли вони за чверть години боротьби з міцними солоними поривами вітру наштовхнулись на вирвану з корінням вербу. Вона лежала поперек дороги, але Гассо не помітив її. Перш ніж Моен встиг його попередити, молодий священик уже розпластався в грязюці. Падаючи, він боляче забив собі ногу. . Поки він перелякано шепотів молитву, Моен обережно підняв його з землі.

— Все гаразд! — гукнув Гассо. — Я цілий!

Моен промовчав. Може, він не почув цих слів, чи просто хотів якусь мить перепочити. Здавалося, що навіть вночі він знає польдер, як свої п’ять пальців. Ось він потяг молодого священика за собою, і вони опинилися під якимсь дахом. Це була покинута клуня, чи, може, повітка для воза, але Гассо вона здалася спочатку просто темною плямою серед навколишньої темряви. Тут вони були трохи захищені від бурі, але вітер пробивався і сюди, дув у ноги, свистів над головами, де скрипів і здригався старий дах.

Гассо, поступово звикаючи до темряви, став розрізняти постать Моена. На чорному фоні блискучої мокрої дороги невиразна постать паламаря здавалася йому схожою на якийсь таємний скорчений привид.

— Ви тут і народились? — гукнув Гассо, перекрикуючи шум бурі.

Хрипкий бас коротко відповів:

— Тут…

Гассо почував, що Моен не має бажання говорити далі, проте невгавав.

— І часто тут трапляються такі бурі? — знову запитав він.

— Частенько…

— Але ж польдер лежить нижче рівня моря…

— Так, на десять-дванадцять футів…

— Певно, це небезпечно?

Моен відповів дуже неохоче:

— Все може бути…

— А роблять щось, щоб запобігти лиху?

І знову Гассо відчув, що Моен ніби не наважується відповісти правду й бентежиться.

— Дуже мало… Майже нічого…

Гассо раптом пригадав слова, що їх із страхом шепотів отець Енгельгард, коли почалася ця буря.

Він нахилився до невиразного силуету.

— А які тут греблі?

— Я ж вам уже казав… Не дуже надійні.

— Чому?

Моен мовчав.

— Грошей нема, — відказав він, нарешті.

Гассо був вкрай здивований.

— Немає грошей? В цій багатій, квітучій країні? Де живе й працює стільки людей?

Моен заговорив сміливіше:

— Польдер справді дуже багатий, і люди тут добре працюють. Але ви прибули сюди з місць, де не знають, що таке греблі і скільки вони потребують витрат… Польдер не може дати стільки грошей. Виручити нас мав би господар країни, але у нього для таких справ гаманець завжди порожній… Та й чи можете ви сказати, хто тут, власне, господар з усіх цих баварців?..

Він замовк. Гассо починав розуміти, про що думав і чого не договорював його мовчазний супутник.

— Ви гадаєте, паламарю, що гаманці їхні порожніють від постійних суперечок і чвар у цій країні?

Хрипкий бас відповів йому з темряви:

— А від чого ж іще?.. Селянин згоден працювати до сьомого поту, аби лише мирно збирати свій врожай… Але знатні пани заважають йому…

Моен зненацька обірвав розмову, ніби злякавшись, що вже й так сказав занадто багато. Та хоч Гассо тепер мовчав, паламар почував у його мовчанні стільки німих запитань, що не міг не продовжити цю розмову. Гассо був дуже здивований, що цей чоловік з усіма його турботами в цю непроглядну буремну ніч під скрипучим дахом ділиться своїми думками з майже незнайомою людиною, яку лише кілька годин тому побачив уперше в житті.

— Чи може хтось уявити собі, як з нас висотують тут жили? — говорив Моен. — Імператор поставив старого баварського графа правити Голландією. Ніхто не бажав його, один лише Дордрехт. Ось уже й підстава для війни!.. Якоба, ця тричі проклята підбурювачка, та її двоюрідний брат, з яким вона, всупереч усім божим і людським законам, хотіла одружитись… Вони приходять сюди, щоб покарати Дордрехт… Ще одна підстава для війни! А хто платить за коней і за панцирі, хто постачає харчі, фураж, порох? Про це вони не думають ніколи! Вони обложили Дордрехт і втратили його, Роттердам вони також втратили… Хто платить за це? Старий Ян лестить Утрехту й Гельдерну, і поки він їх одною рукою присипляє, другою жорстоко розправляється з ними. Чули ви щось про бої за Лейден, що тривають вже понад рік? Місцевий правитель належить там до «крючків», і тому «тріски» почувають себе, як риби в ставку, біля якого сидить рибалка. Одна за одною надходять звістки про бої, перемоги, поразки… Вони плюндрують, палять, спустошують землі, продають один одного… А хто розплачується за це? Стій, селянине, напоготові з своєю худобою, своїм салом і сіном… Копай землю, носи воду, щоб гасити вогонь… Навіщо все це? Пані Якоба кидає напризволяще свій народ, свої права і тікає на кораблі, кажуть — в Англію… Всі гадають, — слава тобі господи, кінець. Та де там! Війна продовжується. Тепер уже не одні німці тиняються навкруги, восени тут були й французи, а все залишається так само: селянине, плати! Здається, жодна людина вже не розуміє, хто тут проти кого воює… Страх дедалі дужче охоплює панів, цей страх загубить усіх нас, панотче…

Він вперше знову назвав так Гассо. Молодий священик вдивлявся в темряву. Йому дуже хотілося в цю мить побачити обличчя Моена, але, як і раніше, перед ним бовваніли лише неясні обриси його постаті.

— Виходить, ось чому тут такі погані греблі, — пробурмотів Гассо. — Ніхто не дбає про землю і народ. О діти божі…

— О діти божі! — повторив за ним Моен, злісно й глузливо. — Пасинки герцога…

— Невже ж немає нікого… — почав Гассо, але не встиг закінчити. Над їхніми головами щось раптом сильно загриміло. Здавалося, дошки, з яких був зроблений дах, розламуються на тріски. Гассо відчув лютий порив вітру, що мало не збив його з ніг, і зрозумів, що повітку над ними зірвано, пошматовано і розкидано вітром.

Моен скочив, схопив Гассо за руку і потягнув за собою.

— Тікаймо швидше звідси, тікаймо…

Вони побігли. Гассо натикався на каміння, уламки дерев, розкидані балки, але небезпека надавала йому сили, і він не звертав уваги на ті перешкоди, що траплялися на його шляху. Над його головою свистіли уламки дощок, щось боляче ударило в обличчя. Він знову бачив лише блискучу мокру дорогу, чув, як хлюпає грязюка під його ногами. Вперше за останню годину він знову зашепотів молитву.

* * *

Вони зупинились і стояли мовчки, важко дихаючи. В цю мить у Гассо геть вилетіло з голови все те, про що вони з Моеном щойно розмовляли під повіткою. Але він шукав очима міцну постать паламаря, радіючи з того, що цей розумний і енергійний чоловік був поруч з ним. Гассо помітив, що Моен стоїть незвичайно тихо й напружено.

Нараз Моен схопив його за руку.

— Прислухайтеся, панотче, — почув Гассо його голос.

Гассо напружив слух. За якусь мить йому здалося, ніби до шуму бурі приєдналось далеке металеве гудіння.

— Дзвони? — здивовано запитав він. — В такий час?

— Це б’ють на сполох, — підтвердив Моен.

Вони побігли далі. Одна думка підганяла їх тепер. На роздоріжжі Моен повернув ліворуч, на захід. Дощ майже зовсім ущух. Хмари посунулись на схід, і небо розстилалося над ними, чорне, беззоряне й блискуче, як полірована сталь.

— Що лежить по той бік, паламарю, між нами і морем? — запитав, нарешті, Гассо, ніби розриваючи якийсь ланцюг, що стискав йому горло.

Паламар похмуро відповів:

— Абтсваарді, Де-Мійле, Ледеркерке, Аль- монде, Краєнштейн…

Він помовчав якусь мить, потім запитав:

— Про що ви думаєте, панотче?

Гассо важко перевів дух. В його ушах все ще звучали удари далекого дзвону. Думка про те, що десь зовсім недалеко — Альмонде, сповнювала його в цю мить страхом. Він тихо відповів:

— Я думаю, паламарю, що іноді здається, наче бог в своїй незбагненній мудрості хоче покарати безвинних за гріхи злих і черствих…

Він говорив дуже тихо і, можливо, Моен, навіть, не почув його слів…

Вони знову побігли. Дорога зміїлася вздовж заток, де бились об стінки причалів дерев’яні човни, схожі на живих тупорилих звірів. Тополині алеї, рицарські замки, рибацькі халупи, високі башти фортець, капличка, розп’яття на дорозі, — все це вимальовувалось чіткими лініями на фоні чорного неба. На заході замерехтіли бліді вогники. Вони ніби згасали і знову спалахували. Гассо спочатку подумав, що то зорі, але згодом зрозумів, що то ліхтарі або смолоскипи. його дуже тривожила думка, що люди там не сплять у такий пізній час. Він злякався, коли несподівано зовсім поруч почув кінське хропіння. Хтось швидко поскакав на захід. Коли затихло тупотіння кінських копит, Гассо уважно прислухався. Йому здалося, що він чує далекий гомін, гудіння дзвонів. Почув ці звуки і Моен. Гассо вперше побачив тепер, як блищать його очі.

— Прислухайтеся, панотче, — сказав паламар, — тепер вже нема ніякого сумніву… Бачите оті вогні? Там море, морська гребля. Це люди попереджають один одного про небезпеку…

Дзвони ставали все гучнішими; десь далеко сурмили в ріг; звуки ці лунали журно й тривожно. Все більше вогників спалахувало навкруги. Було чути голоси людей, що вибігали з темних будиночків. Вони голосно кричали щось, і Гассо, прислухавшись, добре зрозумів їх, хоч їхня мова була для нього незвичною і дивною:

— Тривога! Бийте в дзвони! Сурміть у роги! Будіть сусідів! Беріть лопати!

Гассо тепер не думав про Альмонде, про незнайомих парафіян, до яких хотів прибути неодмінно сьогодні ввечері. Він прислухався до людей, що бігли тут і голосно кричали. В селі, яке вони щойно проминули, теж загув церковний дзвін. Ці тужливі звуки в час, коли усі дзвони в християнському світі повинні були мовчати, сповнювали душу Гассо тривогою. Звуки ті бриніли над селами і хуторами, над усім польдером. Завмирали, потім знову наростали, збуджуючи в серці Гассо незнане досі почуття: йому здавалося тепер, що він неодмінно мусить бути поруч з тими, кому загрожує небезпека. Моену довелося прискорити ходу, щоб не відставати від Гассо. Молодий священик бачив тепер перед собою ясну мету, і це надавало йому нових сил, робило швидкими його рухи. Вони з Моеном приєдналися до групи селян, які ходили від двору до двору, від халупи до халупи, стукали у віконниці, гукали:

— Прокидайтеся, люди! Тривога!..

Гассо бачив, що вдалині увесь час миготіли якісь вогні. Вони піднімалися вгору, опускалися, знову піднімалися… Та ось більшість з них раптом згасла. Селяни, що йшли поруч з ними, зупинились.

— Що там трапилося? — гукнув Гассо.

— Мабуть, прорвало греблю… Хто ви такі? Ви говорите не по-нашому.

Моен вийшов наперед.

— Це отець Гассо, новий священик села Альмонде… Він пішов у бурю, бо хоче в день святої Єлизавети бути з своїми парафіянами…

Селяни привітались, торкаючись руками своїх капелюхів. Чийсь старечий сумний голос промовив:

— Ви прибули в нещасливий день, панотче… Ви самі бачите і чуєте, яке лихо нас спіткало…

— Так, — відповів Гассо, — я все бачу і чую… Страшна буря! Але що означають оті ліхтарі, он там…

— Вода ринула в польдер! — вигукнув молодий голос. — Вони тонуть там! Диявольське наслання!

Люди оточили Гассо, палко заговорили, перебиваючи одне одного:

— Залишіться з нами, панотче! Хтось повинен захистити нас від диявола!

Почувши вдруге про диявола, Гассо підняв руку і перехрестився.

І знову за нього відповів Моен:

— Ви ж бачите, що пастор залишається з вами! Це ж і його власне бажання!

І зовсім тихо додав:

— Не треба боятися диявола… Море страшніше…

Маленька група людей, з священиком і паламарем всередині, знову рушила далі, пробираючись між поваленими бурею деревами, крізь густий очерет. Над ними було небо, таке темне, немов хто мітлою позмітав з нього всі зорі. Молодий священик відчував, як колотиться його серце. Поруч в страшній біді були люди, серед яких він мав жити й працювати. Гассо ще ніколи в житті не бачив моря. Він не міг уявити собі, що таке прорвана гребля, але сама думка про це була йому страшна. В його уяві поставали десятки, сотні людей, що стояли по коліна у темній воді, бігли, носили у кошиках землю, і морська трава обвивала їхні ноги… Жінки і діти тримали ліхтарі… Гассо почав знову шукати очима далекі вогні ліхтарів і смолоскипів. Він глянув на Моена. Паламар, уперто пригнувши голову, йшов назустріч вітру. Хтось наблизився до Гассо, показуючи вперед рукою:

— Ось перед нами Альмонде, отче.

Гассо підвів голову, шукаючи в темряві будь- яких ознак села. Але він нічого не побачив. Він чув лише гудіння маленького дзвону, потім і воно замовкло. Нарешті Гассо розгледів садову огорожу, дерева. То була сільська околиця. Люди ступили на маленький місток. Гассо відчув, що вода вже заливає йому ноги. Він перехилився через поруччя,

— Вода! — голосно закричав Гассо, попереджаючи людей.

Але Моен і селяни встигли вже перейти міст. Паламар повернувся. Він стояв поруч з Гассо, вдивляючись у воду, що тепер прибувала швидко і бурхливо. Підбігли й селяни. Вони запитували, чому Гассо залишився на мосту, але Моен, замість відповіді, показав на воду. Селяни також перехилилися через поруччя. Вода підіймалась так швидко й підступно, що перш ніж люди встигли це помітити, вона вже хлюпала біля самого містка. Вона прибувала майже беззвучно. Хтось промовив:

— Як переповнена тарілка…

— Звідки ж це?.. — тихо запитав Гассо.

Люди важко дихали. Потім хтось сказав:

— Рушаймо…

Гассо йшов разом з усіма, і йому здавалося, що він чує гомін далеких людських голосів. Тут і там обабіч дороги виринали з темряви селянські будинки. Назустріч їм рухалось щось велике і гомінливе. Було чути голоси чоловіків, жінок і дітей, іржання коней, мекання овець. Потім з темряви виринув величезний живий потік. Він вкотився на вузенький місток, і маленька група на чолі з Гассо і Моеном мусила звільнити їм дорогу. Ці бідолахи з дітьми, худобою і хатнім начинням тікали з свого села. З парафії, яку Гассо мав очолити! Він раптом відчув сльози на очах. Широко розставивши руки, Гассо кинувся назустріч людському потоку, голосно гукаючи:

— Чого ви тікаєте?

Жива маса швидко обминула його. Гассо побіг за натовпом, повторюючи своє безглузде запитання, звертаючись до всіх разом і ні до кого зокрема. Він ухопив когось за рукав.

— Відповідай! Чому ви залишаєте своє село?.. Він не міг як слід роздивитись обличчя того, до кого звертався із своїм запитанням. Здається, то був бородатий, немолодий уже селянин. На якусь мить чоловік спинився, глянув на Гассо темними запаленими очима:

— Чого ти кричиш тут? Чого тобі треба?.. Ах, це священик…

— Я новий пастор села Альмонде! Пастор, на якого ви тут чекали… — вигукнув Гассо. Ці слова йому самому здалися безпорадними й фальшивими. Він помітив, наче якийсь вогник блиснув у запалених очах селянина:

— Тоді ви прибули занадто рано, панотче, або занадто пізно. Приходьте іншим разом. Вода навколо Альмонде підіймається… Між селом і морем усе вже під водою!

І він стьобнув коня, що тяг воза на двох високих колесах. На возі виднілись скорчені постаті жінок і дітей, за возом тяглися корова і пара кіз… Все це, разом з десятками інших возів, з шумом, плачем, ревінням і меканням, рухалось повз молодого священика.

Гассо повернувся туди, де він залишив свою маленьку групу, але знайшов там одного лише Моена. І вдруге Гассо відчув пекучі сльози на очах. Але він нікого не винуватив. Люди, які поспішали сюди на допомогу, повернули назад, разом з втікачами, щоб рятувати те, що можна було ще врятувати у своїх власних селах.

Гассо стояв нерухомо, немов закам’янілий. Моен нахилився до нього:

— Чи не повернути краще й нам?

— До Альмонде! — процідив крізь зуби Гассо.

* * *

Вони побрели далі. Назустріч їм рухалися люди. В селі, там, де садиби, хати й дерева тісно оточували церкву, вони побачили, що не всі жителі встигли залишити село.

На маленькому майдані, перед церквою, стояло кілька возів з запряженими кіньми; навколо метушилися люди. Вони виносили з будинків хатнє начиння і кидали його на вози. Потім, підганяючи один одного, знову бігли до будиночків. Вода вже доходила до кісточок, переливалася через пороги… За церквою гойдалися на воді плоти з людьми і різним селянським добром. Там була маленька затока, вода в ній уже виходила з берегів…

Молодий священик з Маастріхта і паламар з Вольфбрантскерке повільно брели по воді. Почулися удари батога, і один з возів рушив… Вони стояли під деревом. Здавалося, небо висить над самими їхніми головами, крізь голі гілки вони бачили дзвіницю церкви. Дзвін мовчав. Один віз ще залишався на майдані. Зверху на возі, на купі різного хатнього начиння, сиділа худорлява бабуся в чорній хустці. Маленький кінь — напевно, то був поні — ніяк не міг зрушити з місця. Гассо, разом з кількома селянами, які навіть не помітили його, підставив під воза плече. Віз проїхав кілька кроків і раптом повалився набік. Стара жінка в хустці упала у воду. Селяни почали голосно проклинати один одного. Хтось підняв стару. Вона голосила і била навколо по воді своїм костуром. Селянин, який допоміг бабусі підвестися, міцно тримав її, а тимчасом другий швидко розпряг коня, скочив на нього і поскакав геть, розбризкуючи воду. Бабуся заголосила ще дужче. Той, що тримав стару, відпустив її, і селяни швидко зникли в темряві. Бабуся потюпала за втікачами, але не пройшла й кількох кроків, як знову впала у воду. Гассо спробував підняти жінку, але вона, застогнавши, вдарила його костуром й закричала:

— Пустіть мене!

Гассо стояв зовсім збентежений. Він розумів, що її вже не врятуєш. Як у важкому сні, почув він голос Моена. Паламар гукав його. Гассо знову опинився біля церкви, розгублений і заціпенілий. Моен щось говорив йому, але ці слова не доходили до свідомості Гассо. Отже, це було Альмонде. Темні будиночки й дерева, охоплені розпачем втікачі, покинуте напризволяще добро, вода, що заливає житла…

— Це жахливо, Моен, — прошепотів він нарешті. — Як це могло статися?..

— Вода швидко прибуває, панотче, — відповів Моен, — нам треба поспішати звідси, поки не прорвало велику греблю…

Гассо заперечливо похитав головою. Він подивився навкруги. Жодної живої душі не було ніде видно. Він розумів, що Моен каже правду, що це безглуздя — залишатися тут далі. Але він не міг побороти того дивного почуття, що сповнювало його тепер.

Священик побіг до церковної огорожі. Брама була відчинена. Він вбіг у притвор. У темряві йому здалося, що його обличчя торкається мертва слизька змія. То був мотузок од дзвону, він гойдався під вітром. Гассо навпомацки пробирався крізь темряву. Ось ніша. Його ноги намацали круті сходи. Не роздумуючи над тим, для чого він це робить, Гассо почав підніматись сходами, міцно тримаючись рукою за невидиму кам’яну стіну. Кілька поворотів — і він побачив перед собою якусь сіру пляму. То було відчинене вікно. Холодний вітер ударив Гассо в обличчя. Він присунувся ближче до вікна. За вікном був густий сірий морок. Гассо почав підійматися вище. Ось маленьке дерев’яне горище з слуховим віконцем, прямокутним і широким. Звідси відкривався вид на захід…

Від напруження у Гассо сльозилися очі. Тепер він побачив водяний вал, що невблаганно й нестримно котився сюди. Він впізнав його по бруднобілих пінистих баранцях, хоч ніколи досі не бачив моря. Здавалося, що вода котиться сюди, як жива, з власної волі, не маючи нічого спільного з ураганним вітром, який розгойдував дзвіницю… На чорнильночорній воді миготіли рухливі вогники. Можливо, то були люди на греблі, Гассо не знав цього. В іншому місці він також бачив рухливі вогні; здавалося, вони пливли по воді. Гассо спало на думку, що то вози їдуть між селами. Кричали чайки, десь вдалині було чути дзвони. Мекали вівці… Де були вони, ці вівці, в отій вкритій пінявими хвилями пустелі?

Знову почувся голос Моена. Паламар гукав з глибини кручених сходів:

— Нам час повертатися, панотче!

Гассо не відповідав, і Моен знову гукнув:

— Вітер швидко жене сюди воду!

Гассо хотів відповісти, що вода прибуває повільно, хотів покликати Моена, щоб той сам подивився… Проте він одірвався од віконця і почав спускатися сходами.. Не встиг він ще вийти на двір, як почувся сильний гуркіт. Гассо сплигнув з останніх сходців у воду. Моен поспішив йому назустріч, ухопив за руку, потягнув за собою з церковного двору.

По сільському майдану, там, де вони щойно стояли, пливли рештки хатин, балки, очерет з дахів. Темна густа вода так піднялася, що доходила тепер майже до колін Гассо. Будинки і клуні з гуркотом розвалювалися, немов підкоряючись чиємусь владному наказові. Гассо бачив, як падали у воду уламки, кружляючи в темному потоці. Моен не відпускав тепер його від себе ні на крок.

— Ви самі тепер бачите… Що нам робити?.. — промовив він тихо.

Гассо схопився, немов пригадавши щось дуже важливе:

— Дзвіниця!

Паламар сумно посміхнувся:

— Дзвіниця!.. Нам треба швидше тікати звідси, панотче… Я добре знаю ці бурі! Від них немає захисту… Вони руйнують усе… Спочатку розвалюється те, що зроблено з дерева, потім — все інше..,

Гассо якусь мить розгублено оглядав церкву.

— Тоді — човен! Ми ж можемо плисти!

Моен побіг через майдан до маленької затоки. Гассо поспішив за ним. Жодного човна… Коли б навіть хтось і залишив який човен, вода давно б понесла його за собою.

— А гребля? — з надією запитав Гассо, коли вони поверталися, важко ступаючи по воді.

— Гребля проходить між Альмонде і Ледеркерке… Не доберемося…

В хрипкому голосі Моена Гассо вперше почув докір, можливо навіть і обвинувачення: я залишився з вами, але ви поводилися вперто й нерозумно; дивіться тепер, що з вашої вини сталося…

Гассо поклав руку на плече Моена. Насилу ворушачи губами, він промовив:

— Я поставив на карту ваше життя… Вибачте мені, паламарю. Але ми знайдемо вихід! Якщо тут не залишилося жодного човна, то повинні бути балки, двері, дошки, що можуть нас тримати на воді.

Моен відвернувся од нього. Вода тепер текла швидко і підіймалася все вище. Гассо відчував її гнилий солоний запах. Втома долала його. Він важко сперся на дерево, дивлячись на Моена. Здавалося, що паламар справді шукає щось таке, на чому вони могли б врятуватися, що могло б винести їх на собі звідси. Але куди? Гассо подумав, що всі навколишні села в такому ж самому стані. Досі він якось не думав про себе, про небезпеку, яка загрожувала його життю. Він діяв так, як підказував йому інстинкт в кожну окрему мить.

Гассо відчув, як вода крижаними лещатами стискує його ноги, піднімаючись все вище. Довгі поли його ряси колихалися на хвилях. Вода тепер клекотіла, вирувала, булькотіла; здавалось, вона приглушено й зловтішно сміється з них, люто й ненаситно поглинаючи все, що трапляється їй на шляху. Молодий священик, як заворожений, прислухався до цього підступного клекотіння. У нього почали злипатися очі. Через силу переборював він заціпеніння, що охоплювало його. Він важко й повільно рухався по воді, вдивляючись уперед широко розкритими очима.

— Моен! — гукав він. — Паламарю Моен, де ви?

Ніхто не відповів. Вода стояла вже так високо, що дзвіниця, будинки, дерева здавалися меншими, стиснутими, спотвореними… Десь серед цієї похмурої водяної пустелі був Моен, паламар з Вольфбрантскерке.

— Моен! Моен! — гукав Гассо.

І знову ніхто не відповів йому. З води виринула масивна балка; боляче ударивши Гассо в живіт, вона попливла далі. Гассо насилу переставляв задубілі ноги. Він повинен був знайти Моена. Груба ряса стала важкою, немов налилася свинцем. Втома була у всьому тілі, в голові, в очах…

— Паламарю! — гукав Гассо слабіючим голосом. — Сюди!..

Він розмахував руками, плаваючи у водяному потоці. Гукав знову й знову. Та все навколо мовчало. Повз нього пливли перші мертві тварини — вівці, свиня, телиця… На тому самому сільському майдані, де ще зовсім недавно стояли вози, де він витягав з води стару жінку, тепер вирували холодні потоки води…

Гассо вхопився рукою за дерево, підгорнув свою рясу, як це робив Моен… Моен?.. Де й коли це було? Гассо стояв у воді, заплющивши очі. Він бачив маленьку чисто побілену кімнатку з темним столом, високе, до стелі розп’яття; в каміні палає вогонь, парують мокрі плащі, пахне свіжим хлібом і вареним м’ясом. Тиша і спокій… За столом сидять двоє старих священиків: один з них сивий і шепелявий, другий — маленький, зморщений, але дуже проворний.

Далекі, давні години й місця, такі ж далекі й давні, як перше враження від польдера, яким його сьогодні пополудні побачив Гассо: оголена земля, темне беззоряне небо, густа запона темряви й туману на обрії… І на цьому похмурому фоні — хутори, дерева, канали й затоки… Де це було? Коли?..

Почуття безнадії й безсилля все більше огортало душу Гассо. Він знову й знову шукав очима паламаря, який привів його сюди і тільки що був тут, поруч, розмовляв з ним. Він шукав свого надійного супутника, який йому зараз був так потрібен…

Сильний удар води підняв Гассо, поніс його і неквапливо кинув кудись далеко вбік. І здавалося, що вода виявляє цим своє сліпе презирство до всього живого на землі.

* * *

На-скрізь промоклий, клацаючи зубами від холоду, прийшов Гассо до пам’яті. На його губах осіли кристали гіркої солоної води. В перші хвилини він усвідомлював лише те, що навкруги темно і мокро, і що сам він наскрізь промок і змерз. Потім він намацав під собою щось тверде, ніби якесь кам’яне ліжко. Здавалось, воно одне було нерухомим серед цього бурхливого моря. Як потрапив він сюди?.. Запитання, на які він не знаходив відповіді, роїлися в голові, завдавали болю… Він лежав на камінні, навкруги було темно, — це усе, що він знав.

Напруживши пам’ять, Гассо почав пригадувати. Разом із спогадами поверталось почуття безнадії. Він почав молитися.

Поступово перед його очима знову постав теплий, затишний будиночок пастора. Польдер з фруктовими садами, рибними ставами й хуторами здавався тепер далеким сном, як і кімната з темним столом і гостинними людьми, яких він там уперше побачив… Моен… Паламар в овечій куртці, що не побоявся піти з ним крізь бурю, до Альмонде, де ніхто не чекав на Гассо… Моен, який пішов, щоб знайти для них якийсь вихід, але так і не повернувся…

Тепер Гассо залишився зовсім один. Стоячи навколішках, тремтячи всім тілом і клацаючи зубами від холоду, він знову й знову беззвучно шепотів молитву. Поруч з ним все ширше розливався навколо сірий і холодний, мов лід, потік. Він ніс із собою все, що раніше міцно стояло на твердій землі, — уламки хатин, дахів, кошики, діжки, різне хатнє начиння, трупи тварин…

Гассо лежав на даху старої кам’яної башти. Поміщик із своїми дітьми, жінкою і домашнім добром, напевно, встиг утекти звідси, якщо тільки повідь не захопила їх зненацька…

Гассо силкувався уявити собі, як тут запрягали коней, як батько ніс на руках найменшого сина, як вони від’їжджали до безпечнішого місця… Безпечне місце? Хіба було воно десь, це безпечне місце?..

Вода булькотіла, стогнала і сміялася все підступніше, вона нестримно і невблаганно котилася по землі, так нібито було цілком природно: поглинати, затоплювати, нападати, плюндрувати, знищувати, руйнувати і душити все живе з холодною і гордою байдужістю…

В цю мить Гассо розумів, чому шум води примушував стискатися його серце: це був єдиний живий звук серед мертвого безгоміння. Вітер ущух. Замовкли звуки дзвонів і рогів. Навкруги, скільки око сягало, була лише вода, з її холодним, вкрадливим булькотінням. І це було моторошно…

Гассо лежав нерухомо. Холод міцно стискав тіло. Картини такого недавнього минулого то виникали в його уяві, то раптом знову зникали за чорною завісою півсну і виснаження… Він не міг пригадати, щоб коли-небудь північний вітер чи нічний мороз найлютішої зими принесли б з собою такий страшенний холод…

Нарешті, Гассо зробив над собою зусилля, важко підвівся і почав розмахувати навхрест руками, як це роблять селяни у полі або діти на ковзанках, щоб зігрітися. Він тупцював на одному місці, зігрівав задубілі руки своїм диханням. Заціпеніння поволі проходило, він відчув у пальцях ніг слабке лоскотання. Пастор тупцював так довго, що в нього запаморочилося в голові. Все гойдалося і розпливалось перед його очима: нічна темрява, вода, химерні картини, побачені цієї ночі…

Гассо знову ліг, спираючись на лікті, але все навколо так само хиталося перед ним. Раптом він ніби щось згадав і схопився з свого кам’яного ложа. Перехилившись над парапетом даху, він побачив, як вода з тим самим підступним і зловтішним сміхом-бульканням крізь пролом у цегляній стіні нестримно вливається всередину башти. Гассо зрозумів, що хитається сама будова, на якій він знайшов собі притулок. Він бачив, як одпадали від башти цеглини і шматки штукатурки, зникаючи у воді.

Гассо пригадав слова Моена, йому здалося, ніби сам паламар повторює їх:

«Спочатку розвалюється те, що зроблено з дерева, а потім — все інше…»

— Потім — церкви, кам’яні будинки і увінчані зубцями башти поміщицьких маєтків, — міркував уголос Гассо, — отже, і ця башта…

Він прислухався і знову відчув, як хитається під ним будова. Потім, перехилившись через парапет даху, спробував ухопити щось з того, що пропливало повз нього — балку, стулку дверей, стовбур дерева. Але вони вислизали з його рук і байдуже пливли собі далі, мертві й холодні.

Гассо бачив, що пролом у стіні став загрозливо великим, і більше не думав ні про що. Скоряючись якомусь владному інстинкту, він відчув потребу рухатись, діяти, хоч не дуже ясно уявляв собі, що саме треба зараз робити. Він повзав вздовж парапету даху, уперто шукаючи щось, що могло б його врятувати.

Коли Гассо, нарешті, зупинився, рясний піт котився по його обличчю, а на спину неначе хтось поклав танучу крижину. Рукою він тримав старий стовбур верби, струхлявілий від води і часу. Стовбур цей дуже нагадував велику колиску чи відкриту труну.

Башта хиталася все дужче. Гассо обережно ліг у вогку, поточену шашелем колиску і відштовхнувся гілкою від башти. Чому зробив він це? Хіба було щось заспокійливе в цій чорнильночорній воді з плямами брудної піни?..

Якийсь час він повільно гойдався на воді, пробиваючи своїй колисці шлях серед напівзатонулих дерев, дощок, уламків отинкованих стін, оберемків очерету. Куди?.. Він і сам не знав цього… Вибиваючись із сил, Гассо правив гілкою, ніби ще міг визначати напрям свого руху. Його морозило, важке забуття оповивало його мозок, розходилося по всьому тілу… Безодня… Він відчував її під собою, але не міг і не хотів думати про це. Йому здалося, що він чує чиїсь вигуки і голосіння. Він теж щось гукнув у відповідь. Голосіння затихло. Потім ці звуки почулися йому знову. Гассо заплющив очі. Вода несла його, робила з ним усе, що хотіла…

* * *

…Гассо прокинувся від сильного удару об щось тверде. Він бачив сон. Різноколірні пташки пурхали в повітрі… Долина, повна квітнучих слив, розкинулась перед очима. Дзюрчали струмочки прозорої джерельної води. Золота кукурудза на схилах, залитих яскравим сонцем, хилилася додолу… Знайомі жіночі обличчя в хустках, з вінками і бантами на головах… Дитячий танок, тихі, радісні вигуки, музика… Все це ще стояло перед його очима, коли він відчув раптовий удар…

Гассо роздивився навколо. Він побачив себе серед гілок. Здавалося, що він висить між ними. Гілки обламувались одна за одною, як льодові бурульки, і Гассо здавалося, що він падатиме униз, поки не зустріне яку-небудь опору під собою. Важкий дурман забуття і млості знову огортав його свідомість. Гассо шукав очима вербовий стовбур, на якому його принесло сюди, але бачив лише дерево, до якого був тепер немов прикутий. І поки він думав про це, важко переборюючи заціпеніння, що охоплювало тіло, він вже згадав, яке це було дерево.

Гассо завмер. Гілки втримували його над водяним потоком. Вони стирчали з води, — чорні, сучкуваті. Дерево холодно і уперто тримало молодого чоловіка в своєму гнізді. Це був могутній каштан з Вольфбрантскерке.

Дерево стояло, немов хтось викопав його з свого постійного місця і знову посадив тут, серед поводі, де ніщо не нагадувало про Вольфбрантскерке. Але ж Гассо розумів, що дерево стоїть на тому самому місці, де й стояло, на тій самій землі, по якій він ходив надвечір, — між церквою і будиночком пастора. Біленький будиночок і церква, що провідним вогником мирно світили їм крізь бурю… Де були вони тепер, той будиночок і церква? Пастор з дрібненькими зморшками на обличчі, отець Енгельгард, стара економка, слуга і безвинний сірий ослик, що ніс на собі отця Енгельгарда з далекої Лімбургії аж сюди, до голландського польдера… Де були вони тепер?

Гассо нерухомо сидів на високому дереві і оплакував гіркими сльозами всіх, хто загинув тут. Він ковтав сльози, міцно зціплював зуби. Як і раніше на башті замка, він силкувався уявити собі, як звуки рогів і удари дзвонів досягли Вольфбрантскерке і як селяни й сусіди поспішали до пасторського будиночка, щоб врятувати його мешканців. Гассо уявляв собі, як люди вчасно залишають будинок… Але сльози котилися з його очей, бо він знав, що марить, що отець Енгельгард, і отець Гільбранд, і всі, хто був разом з ними в будинку, лежать, мабуть, отут, біля підніжжя дерева, поховані під уламками церкви й будинку, і лише каштан пережив цю катастрофу. «Вони поховані, їх вже немає», думав Гассо, і ця думка гострим болем краяла його серце. Він шепотів, майже не усвідомлюючи того, молитви за упокій мертвих, і його задубіла рука насилу підіймалася, щоб перехрестити те місце, де вічним сном заснули люди, яких ще так недавно він бачив живими й здоровими…

* * *

Почало розвиднятися. Гассо не знав, скільки часу він пролежав серед каштанових гілок, заціпенілий і майже непритомний, поки не побачив, що обриси речей навколо нього змінюються. Вода тепер ніби застигла в польдері. Вона здавалася безмежним сірим полем, по якому вітерець коли-не-коли ганяв маленькі, тонкі брижі. І над цією мертвою водяною пустелею поволі розливався похмурий сірий ранок. Починався день святої Єлизавети.

Гассо спробував поворухнутися, та від холоду у нього боліли всі кістки. Пальців на руках і ногах він майже не відчував. Здавалося, життя жевріло в ньому лише коло самого серця, і звідси слабе тепло розходилося по тілу.

Він знову відчув у роті смак моря. Від солоної морської води все лице зробилося жорстким і пошерхлим. Він кліпав повіками, на яких залишилася сіль, утворивши тонку їдку плівку.

Аж на самому обрії, скільки сягало око, простягалася тоненька смужка, трохи світліша за воду. Вона тяглася по всьому небу, і Гассо важко було розрізнити, де північ, південь, схід і захід. Але він міг тепер, нарешті, побачити все, що досі ховала від нього темна ніч.

Мертва водяна пустеля не мала кінця-краю. Вона тихо колихалась, немов зовсім заспокоївшись після нічної бурі. Проте, її одноманітна гладінь де-не-де порушувалась: над водяною пустелею чорніли рештки млинів, рицарських замків, дзвіниць, клунь — все те, що вночі здавалося Гассо лише острівцями серед води. Між ними пливли вирвані з корінням дерева і мертва худоба.

На гілках дерев, на рештках мосту, на карнизах зруйнованих кам’яних будівель лежали утопленики. Вночі, в темряві, Гассо міг думати, Що люди врятувалися або їх поглинула морська

безодня. Тепер, при світлі наступаючого дня, він зрозумів, що вода десятками несла їх поруч з ним і разом з ним. Уночі вони здавалися йому балками, в’язанками хмизу, — усім чим завгодно, тільки не мертвими людьми.

Так, багато людей потонуло тут, коли вода затопила польдер. Вони лежали в глибині, що була зовсім не морським дном, а чесною трудівничою землею, яку зненацька захопило підступне море. Гассо пригадав краєвиди, якими милувався лише вчора. Тепер вздовж доріг, на хуторах з фруктовими садами і обробленими нивами, на залитих водою полях і луках польдера лежали і пливли мертві люди. Лише вчора вони рухалися, працювали, розважалися. І все, що не зникло під водою, висіло тут, над цією пустелею. Здавалося, море влаштувало тут свої шибениці, на яких тепер гойдалися його безвинні жертви.

Гассо застогнав, дивлячись на цю моторошну картину. Потім надовго заплющив очі. Він не хотів нічого бачити, але не міг не бачити. Він помітив розпухлого утопленика, що висів на крилі вітряка; його голова була наче обрубана; клуночок у схрещених руках жінки з вишкіреними зубами, ніби вона в останню мить життя боролася з кимось… На уламках даху лежали двоє чоловіків; один—молодий селянин, вода лизала його босі ноги; другий — старіший, огрядний, взутий у високі чоботи. Вони лежали поруч, обидва мертві; напевно, пан і слуга.

Жах і обурення охопили молодого священика, хворобливий жар розливався по його тілу. Він одводив свій погляд від жахливих картин, що оточували його, від цього страшного царства мертвих, але не міг не впізнати маленької худорлявої бабусі у чорній хустці в отій почорнілій постаті, що була затиснута між двома поваленими балками…

Кров вирувала в Гассо так, ніби від усіх цих жахів його серце прокинулося од сну і знову послало тепло по всьому тілу. Він відштовхнувся коліньми від дерева, пересилюючи гострий біль у спині і крижах. Ось що зробили господарі країни, ці безбожні егоїсти, що готові вести війни за кожне місто, фортецю, кожний рибний ставок… Не знайшлося грошей, щоб як слід загатити цю дорогоцінну землю. Гроші були кинуті на свинець, порох, шаблі і списи, щоб пани могли продовжувати війну. Все, що за небесними і людськими законами треба було витратити для захисту посівів, лугів і худоби, на селянські двори і церкву, і насамперед на тих, хто тут чесно трудився, орав, сіяв, косив або проголошував слово боже і прагнув служити справедливості, — все це було кинуто на страшні криваві справи. Це зробили люди, що, зустрівши один одного на спірному клаптику землі, вважали священним обов’язком перед своїм родовим гербом витягти меча, замість того, щоб з християнським смиренням дати місце й іншому… Ось вона, справедливість!

Гассо в розпачі обхопив гілки каштана, намагаючись встояти на ногах, і вигукнув це слово — одне-єдине слово — в холодний, порожній простір:

— Справедливість!

Саме тому, що тут правив Ян Баварський, що проти нього виступала ця підступна Якоба, через цих холодних і бездушних гравців людським життям, і через десятки таких самих, але менших панів, готових йти по їхніх слідах, — бо ж грабувати легше, ніж працювати, — саме через те, що вони робили тут свою диявольську справу, греблі залишалися такими, якими були досі. Мабуть, усі надії покладалися лише на бога: сподівались, що він не допустить бурі в цих місцях. І ось тепер великий південноголландський польдер був під водою і його жителі лежали мертві на власній землі або висіли на своїх власних деревах і дахах, ніби це вони були винні в цьому злочині…

— Справедливість!

Гассо вдалося, нарешті, випростатися на своєму каштані, і він знову вигукнув це слово, звертаючись до неба, де лише кілька чайок змахували крилами, до мовчазної, затихлої води, що без відгуку поглинала його слова…

Гассо замовк. Він зовсім знесилився. Горло його боляче стискалося, в колінах і суглобах рук він відчував такий нестерпний біль, що не міг більше триматися на ногах і безсило опустився на колючі каштанові гілки. Вже зовсім розвиднілося. Починався новий день. Гассо підвів голову і ще раз оглянув польдер.

Зліва лилось якесь біле світло. На сході щось блідо мерехтіло. Це світло нагадувало Гассо полотно саванів.

Жодної ознаки життя навкруги — ніде, куди тільки сягав його зір. Кілька чайок носилися вдалині, і здавалося, що вони тонуть в світло- сірому повітрі. Належали вони землі чи небу?

Навіть пацюків, думав Гассо, цих мародерів, що з’являються при кожній катастрофі, не видно тут. Навіть вони лякаються цієї картини смерті!

Гассо трохи повернувся набік, бо тіло його знову заклякло. Коли він став дивитися в другий бік, йому здалося, що в цій мертвій похмурій пустелі щось ворухнулося.

Він став на самий край гілки, жадібно вдивляючись в далечінь. Серце його забилося сильніше. Справді, там щось ворушилося, якась невиразна, майже зовсім непомітна темна річ.

Гассо просто не повірив тому, що він побачив, бо це були не кущі і не птиця. То був кінь. Його спина і голова витикались з води, і він тривожно ворушив вухами. Жива істота, єдина жива істота, крім нього, в цьому безмежному просторі, повному мертвої води і трупів!

Гассо міцніше обперся об гілки; потім він підняв руку і почав махати нею коневі.

Кінь стояв нерухомо, всіма покинутий і зовсім самотній. Він, напевно, опинився на вершині маленької греблі, пагорка, або на стогу сіна, і терпляче чекав, поки з’явиться людина і визволить його звідси.

Гассо не зводив очей з коня. Ось він стоїть там, він може рухатись, в його червонобурому кінському тілі, так само як і в грудях Гассо, б’ється серце, він дихає, бачить той самий світлосірий ранок, ті ж самі речі, хоч і не ро

зуміє, що саме бачить, він так само страждає тут… І думка про це сповнювала серце молодого священика якимсь новим, незнаним досі теплим почуттям.

Кінь ще не знав того, що він, Гассо, тут, поруч з ним, і бачить його. Він стояв і чекав порятунку. Гассо тепер вже ніби не почував того клубка, що підступав до горла і боляче стискав його. Він почав гукати, він свистів, щоб єдина жива істота, яка була разом з ним в цій водяній пустелі, почула його, побачила, що він тут.

І раптом Гассо замовк, жахнувшись власного вчинку. Це ж смертельна небезпека для коня! Якщо кінь побачить або почує його, він, напевно, почне рухатись, впаде з своєї греблі чи пагорка і потоне у воді, яка вже поглинула навіть церковні дзвіниці.

Гассо, не відриваючись, дивився на коня. Цей кінь не повинен загинути! Він так щасливо врятувався, що не повинен тепер вмирати! Гассо вже менше звертав увагу на утоплених, на трупи тварин, він думав лише про один свій обов’язок. Це було б для нього великою радістю і спокутою за його провину.

Коня треба будь-що врятувати!

Вода в польдері м’яко колихалась. Вона, мабуть, не буде більше підійматися, подумав Гассо, бо стоїть на такому ж рівні, як і в морі, а почне скоро спадати і зійде зовсім. Гассо робив зараз те, чого не робив з самого початку бурі: він думав про порятунок.

Тепер він думав про коня і про себе.

Якби йому пощастило добратися до коня, сісти на його спину, якби вони могли протриматися так, поки зійде вода… Один чи два дні…

Гассо міряв очима відстань до далекої темної фігури тварини, яка поклала край його самотності й тривозі і яку тепер не можна було кидати напризволяще.

Коли тут хлюпотіла і вирувала морська вода, плисти було дуже важко. Але тепер вода була зовсім спокійною.

Гассо добре знав, що з нього поганенький плавець. Ріка Маас, на якій він виріс, мала занадто багато небезпечних коловоротів, а з небагатьох тихих заток його з приятелями-хлопча- ками селяни проганяли, бо вони забруднювали місця водопою худоби. Але сьогодні, в день святої Єлизавети, Гассо намірявся плисти так, як ще ніколи в своєму житті не плавав…

Він вбачав глибокий смисл, якийсь таємничий сенс у тому, що буря досі щадила його. Врятування коня здавалося тепер Гассо значнішим за все, що він будь-коли робив.

Він підгорнув рясу, довгі поли якої давно вже знову пообвисали, і притягнув її поясом. Вітер щипав його за ноги, тонка одежа була мокра. Спираючись ногами на гілки, Гассо почав спускатись у воду. Якусь мить він стояв і збирався з силами, потім стрибнув з дерева.

Вода ударила йому в груди і горло таким крижаним холодом, що Гассо почав задихатися. Він швидко поплив назад, до свого дерева.

І знову він дивився на коня. Той стояв, як і раніш, терпляче дожидаючись порятунку; вуха

його ворушились. Цей малопомітний рух примушував серце Гассо битися сильніше. Він глибоко зітхнув і вдруге спустився у воду.

І знову холод крижаними лещатами обхопив його тіло, забив дух. Якась нездоланна сила стискувала всі його члени, нестримно тягнула вниз, в глибину чорної мовчазної мертвої води. Зробивши кілька рухів руками й плечима, він виринув на поверхню. Дивна тиша стояла навкруги.

Гассо широко змахував руками, пливучи туди, де стирчала з води бура кінська спина.

Здавалось, чиїсь великі залізні руки обхопили Гассо, стискали його горло, стегна. Він подумав, що зможе перебороти це, якщо попливе швидше. Кінь чекав! Його останній супутник, останній живий друг! Але залізні руки не відпускали Гассо. Вони все міцніше стискували його груди, стегна, ноги. У нього починалися судорги. Тоді він поплив повільніше, щоб звільнитися від них. І раптом Гассо помітив, що зовсім не посувається уперед, йому здалося, що його скоріше відносить назад.

Гассо зовсім задихався. Він потягнувся руками до горла, щоб звільнити себе від цих крижаних кайданів.

І в цю мить він почав тонути. Ніби якийсь важкий тягар упав зверху на його потилицю і плечі і з великою силою потягнув його в глибину.

Зробивши надлюдське зусилля, він якось вирвався і ще раз виринув на поверхню. Кінь!..

В розпачі він озирнувся навкруги, потім зник під водою, востаннє піднявши вгору стиснутий кулак.

* * *

Люди в коротких плащах і морських капелюхах, що пливли на плоскому човні, шукаючи тих, кому пощастило врятуватися, здалека побачили, як Гассо залишив своє дерево.

Вони стежили за ним, коли він увійшов у воду, повернувся до свого дерева і потім знову поплив. Люди швидко розвернули свій човен, на якому були хліб, вино і суха одежа, і попливли туди, де ця самотня, одчайдушна людина наважилася вступити в єдиноборство з водою.

Один з рятівників сказав:

— Він вирішив плисти нам назустріч…

Але інші заперечливо похитали головами. Потопаючий плив зовсім у протилежному напрямі.

— Я не розумію його, — сказав стерновий, чоловік з рум’яним лицем і червоними руками. — Чого він шукає у воді?

Ті, що не веслували, стежили за плавцем. Самотня людська голова ледве рухалась, вона зникала під водою, потім знову з’являлася на поверхні. І тут люди в човні помітили коня. Хтось голосно вилаявся:

— От дурень! Він хоче добратися до свого коня! От уперта мужича натура! Не може покинути своє добро… Далеко, дуже далеко, чоловіче! Ти не подужаєш!..

Люди в човні почали гукати, розмахувати руками, вони хотіли привернути до себе увагу самотнього плавця.

— Назад! Коня все одно не врятуєш! Навіщо тобі кінь?! Пливи назад! Ми заберемо тебе!

Вони бачили, як невідомий востаннє підняв угору руку. Пізніше дехто говорив, що плавець махав рукою коневі. Інші, що мали гостріші очі, запевняли, ніби він погрожував кулаком небу. Але всі зійшлися на тому, що цього упертюха, який потонув на їхніх очах, можна було б врятувати, коли б не це його безглузде бажання визволити коня, що був уже приречений богом, як десятки інших нерозумних тварин, загинути від голоду й холоду і зникнути під водою.