IV

Перед самим літом, казав Герман Кіш, пароплав підняли з мілини. П’ять місяців пішло на те, щоб витягти його з річки, бо ж довелося вирубувати дерева у нього на дорозі. Але потім діло пожвавішало, коли під пароплав підкотили колоди. Герман Кіш розповідав, як батько докладав там своїх рук. У нього було власне місце при линві біля самого пароплава, де нікому іншому не дозволялося ставати. То було якраз під передньою палубою пароплава, де на стільці сидів Дум і де один хлопчина галузкою заслоняв його від сонця, а другий теж галузкою відганяв комарів. На пароплаві сиділи й собаки.

Улітку, розповідав Герман Кіш, коли пароплав ще волокли, чоловік тієї жінки прийшов до Дума.

— Я зробив для тебе, що міг, — відповів йому Дум. — Чому ти не підеш до Ракового Брода та сам не залагодиш усього?

Чорний тоді сказав, що він так і думав зробити. Але батько, мовляв, хоче залагодити справу півнячим боєм, щоб батько й той чорний виставили по півню, і жінка дістанеться переможцеві, а якщо хто не виставить півня, — то, значить, він програв. Чорний ніби відповів батькові, що в нього нема півня. На це батько сказав, що коли так, то він, чорний, програв, бо він же не виставив півня. І жінка тепер належить батькові.

— То що ж мені робити? — запитав чорний.

Дум став думати. А потім, казав Герман Кіш, Дум покликав його та спитав, який у батька найкращий півень. Кіш пояснив, що в батька тільки один півень і є.

— Отой чорний? — спитав Дум.

Кіш відповів, що так.

— Умгу, — сказав тоді Дум.

Герман Кіш розповідав, як сидів Дум на стільці на палубі пароплава під час тієї розмови і дивився вниз на своє плем’я і на чорних, що линвами тягли пароплав.

— Скажи Раковому Бродові, що в тебе є півень, — звелів Дум чорному. — Просто скажи йому, що виставиш півня. Бій улаштуємо завтра вранці. А пароплаву ми дозволимо посидіти й відпочити.

Чорний пішов. Тоді, розповідав Герман Кіш, Дум подивився на нього, але він сам не дивився на Дума. Бо він же знав, що на все селище є лише один півень, дужчий за батькового, і той півень належить Думові.

— Я думаю, те щеня не було хворе, — сказав Дум. — А як ти думаєш?

Герман Кіш не дивився на Дума.

— Я теж так думаю, — відповів він.

— Оце ж я тобі й радив би, — сказав Дум.

Наступного дня, розповідав Герман Кіш, пароплав сидів і відпочивав. Чи не все плем’я і чорні теж зібралися довкола арени, що містилася в стайні. Батьків півень був уже там. Тоді й чорний пустив туди свого півня. Батько подивився на того півня та й сказав:

— Цей півень належить Ікемотубе.

— Справді, — відповіли йому на те. — Але Ікемотубе при свідках дав цього півня чорному.

Тоді батько підхопив свого півня.

— Це негаразд, — сказав батько. — Не годиться, щоб через якогось там півня він ризикував дружиною.

— То ти відмовляєшся від бою? — спитав чорний.

— Дай-но я подумаю, — сказав батько і почав думати.

Люди стали чекати. Чорний нагадав батькові його слова, що хто не виставить півня, той, значить, програв. Батько відказав, що він зовсім не те мав на думці, і що він забирає свого півня. Тоді люди заявили: якщо батько не виставляє півня, то мусить визнати поразку. Батько знову почав думати. А люди знову стали чекати.

— Та нехай уже, — нарешті погодився батько. — Але це нечесно.

Півні почали битися. Батьків півень упав, і батько швидко підхопив його. Герман Кіш розповідав, що батько наче тільки й чекав, коли півень упаде, щоб ураз підхопити його.

— Стривайте-но, — сказав він і обвів поглядом людей навколо. — Півні билися, правда? — Люди підтвердили, що правда. — Отже, я таки виставляв свого півня.

Сказавши це, батько почав вибиратися з натовпу.

— То ти не хочеш битися? — запитав чорний.

— Я думаю, що це нічого не вирішує, — відказав батько. — А ти як думаєш?

Чорний подивився на батька, а тоді одвів погляд. Герман Кіш розповідав, як люди дивилися на того чорного, а він сидів навпочіпки, втупившись у землю між коліньми. Потім він узяв у жменю грудку землі, і та земля стала просипатись йому між пальцями.

— То ти думаєш, це щось вирішить? — спитав батько.

— Ні, — відповів чорний.

Людям, казав Герман Кіш, не дуже було його чути. Але батько його розчув.

— І я так думаю, — сказав батько. — Навіщо тобі через якогось там півня ризикувати дружиною.

Герман Кіш розповідав, як чорний підвів погляд, а суха земля просипалася йому між пальців. Очі його в темряві червоно зблиснули, як у лиса.

— То ти випустиш півня битися? — запитав чорний.

— А ти згоден, що це нічого не вирішує? — і собі запитав батько.

— Так, — відповів чорний.

Тоді батько знову випустив півня на арену. Герман Кіш казав, що не встиг батьків півень і повестися дивно, як уже впав мертвий. Другий півень виліз на нього і тільки хотів переможно заспівати, як раптом чорний відкинув свого півня вбік, а сам скочив на того мертвого півня і давай гацати по ньому, поки він зовсім і на півня став несхожий, — це так Герман Кіш розповідав.

А потім настала осінь, і пароплав кінець кінцем прийшов у селище, зупинився біля будинку й знову сконав. Герман Кіш розповідав, що два місяці тягли пароплав по колодах, коли вже було видно селище, а тепер нарешті пароплав був біля будинку, і будинок став досить просторий, щоб задовольнити Дума. Дум улаштував бенкет. Він тривав цілий тиждень. Коли бенкет скінчився, чорний прийшов до Дума втретє. Очі в нього знову були червоні, як у лиса, і дихав він так, що чутно було на весь будинок.

— Ходімо до моєї хижки, — сказав він Думові. — Я хочу тобі щось показати.

— Так я і думав, що вже пора, — відповів Дум. Він розглянувся навколо, але Герман Кіш пояснив йому, що батько саме кудись вийшов. — Передай Раковому Бродові, щоб і він прийшов, — звелів Дум.

Коли вони підійшли до хижки того чорного, Дум, послав двох із племені по батька. Потім усі ввійшли всередину. Те, що чорний хотів показати Думові, було новонароджене немовля.

— Дивись, — сказав чорний. — Ти — Чоловік, ватаг. Ти мусиш стояти на сторожі справедливості.

— Щось негаразд із цим немовлям? — запитав Дум.

— Подивись, яка в нього шкіра! — сказав чорний. Він почав розглядатися по хижці. Герман Кіш розповідав, що його очі зробилися червоні, тоді брунатні, тоді знову червоні, як у лиса. І всі чули, як він дихав.

— Чи знайду я справедливість? — озвався чорний. — Адже ти — Чоловік, ватаг.

— Ти мав би пишатися таким гарним жовтим немовлям, — сказав Дум і подивився на новонародженого. — Та й навряд чи від справедливості шкіра його потемнішає. — Він і собі розглянувся по хижці. — Підійди-но ближче, Раків Броде, — звелів Дум. — Це людина, а не змія, вона тебе не вжалить.

Але батько, казав Герман Кіш, не підійшов ближче. А очі того чорного за кожним подихом мінилися: то ставали червоні, то брунатні, то знову червоні.

— Еге ж, — зітхнув Дум, — негаразд воно вийшло. Кожен має право на свою грядку, щоб її не толочили дикі кабани. Але спершу треба дати ім’я цьому малому чоловікові.

І Дум став думати. Очі того чорного, казав Герман Кіш, трохи заспокоїлись, і віддих теж.

— Ми назвемо його Син Двох Батьків, — нарешті промовив Дум.