V

Зайшов батько. Він глянув на нас. Ненсі не підвелася з стільця.

— Скажіть йому, — попросила вона.

— Я не хотів іти сюди, — сказав Джейсон. — А Кедді нас потягла.

Батько підійшов до плити. Ненсі звела на нього очі.

— Хіба ти не можеш піти до тітки Рейчел і в неї переночувати? — сказав батько.

Ненсі дивилася на нього, звісивши руки поміж коліньми.

— Його тут немає, — сказав батько. — Я б побачив. Ніде не видно ані душі.

— Він у яру, — сказала Ненсі. — Очікує в яру.

— Пусте, — сказав батько. Він глянув на Ненсі. — Звідки ти знаєш, що він там?

— Він лишив мені знак, — сказала Ненсі.

— Який знак?

— Свинячу кістку з закривавленим м’ясом. Вона була отут на столі, біля лампи, коли я прийшла. Він надворі. Як ви підете, буде по мені.

— Як буде по тобі? — спитала Кедді.

— Я не наклепник, — сказав Джейсон.

— Пусте, — сказав батько.

— Він надворі, — сказала Ненсі. — Дивиться тепер у вікно й чекає, поки ви підете. Тоді буде по мені.

— Пусте, — сказав батько. — Замкни хату, і ми проведемо тебе до тітки Рейчел.

— Це нічого не дасть, — сказала Ненсі. Вона вже не дивилася на батька, зате він дивився на неї, на її довгі, безвільні, неспокійні руки. — Дарма відкладати.

— То що ти думаєш робити? — спитав батько.

— Не знаю, — сказала Ненсі. — Що я можу зробити? Тільки відкласти. А це нічого не дасть. Мабуть, так мені судилося, а що має статися, те не мине.

— Що не мине? Що тобі судилося? — спитала Кедді.

— Нічого, — сказав батько. — Вам пора спати.

— Я не хотів іти, а Кедді мене потягла, — сказав Джейсон.

— Іди до тітки Рейчел, — сказав батько.

— Це нічого не дасть, — сказала Ненсі. Вона сиділа біля плити, впершись ліктями в коліна й опустивши руки. — Я навіть у вашій кухні і то не була в безпеці. Якби я навіть спала на підлозі біля ваших дітей, однаково вранці мене знайдуть закривавлену і…

— Цить, — сказав батько. — Замкни двері, погаси світло й лягай спати.

— Я боюся темряви, — сказала Ненсі. — Не хочу, щоб це сталося в темряві.

— То як, ти сидітимеш цілу ніч з лампою? — спитав батько.

І враз Ненсі знов почала чи то співати, чи то плакати. Вона сиділа коло плити, опустивши довгі руки поміж коліньми.

— А хай йому біс, — сказав батько. — Ходімо, діти. Вам давно пора спати.

— Коли ви підете, буде по мені, — сказала Ненсі. Тепер вона говорила спокійніше, і обличчя в неї стало спокійніше, і руки також. — Принаймні я вже виплатила містерові Лавледі гроші на труну.

Містер Лавледі був низенький, брудний чоловічок, що збирав у негрів страхові внески. Він щосуботи вранці обходив негритянські халупи та клуні білих, і негри здавали йому по п’ятнадцять центів. Він разом з дружиною жив у готелі. А одного разу дружина наклала на себе руки. В них була дитина, дівчинка. Він виїхав з дівчинкою, але через тиждень чи два повернувся. Ми бачили, як у суботу вранці він ходив глухими вуличками й провулками.

— Пусте, — сказав батько. — Завтра вранці я тебе першу побачу в себе в кухні.

— Та, мабуть, щось побачите, — сказала Ненсі. — Тільки Господь його знає, що саме.