III

Уже смеркло, коли дісталися до шляху на узліссі, де чекала бричка. Холоднішало, дощ перестав, і небо почало прояснятися. Маккаслін, майор Де Спейн і генерал Компсон сиділи біля багаття.

— То як, узяли? — поцікавився майор Де Спейн.

— Взяли, тільки болотяного кролика-рогача, — відповів Волтер.

Він опустив упольованого оленя на землю, Маккаслін глянув на здобич.

— А великого так ніхто й не побачив? — спитав він.

— Мабуть, і сам Бун його не бачив, — заявив Волтер. — То, певне, чиясь корова заблукала у хащі, а він на неї й набрів.

Бун почав клясти — спершу Волтера й Сема, що не спустили відразу собак, а тоді оленя і взагалі все на світі.

— Нічого, — сказав майор Де Спейн. — Він почекає нас до наступної осені. Рушаймо вже.

Минула північ, коли Волтер зійшов перед своєю хвірткою за дві милі від Джефферсона, і ще пізніша година, коли доправили генерала Компсона до його домівки, після чого повернули до майора Де Спейна, — там хлопець з Маккасліном мали доночувати, бо їм додому було ще цілих сімнадцять миль дороги. Стояла холодінь, небо зовсім прояснилося. Над ранок мав бути добрий приморозок, земля уже й так застигла під копитами коней, під колесами й у людей під ногами, коли вони через Де Спейнове подвір’я проходили в дім, теплий і темний; потім помацки піднімались у темряві сходами, поки майор Де Спейн не знайшов і не запалив свічки, увійшли в чужу кімнату з широким м’яким ліжком і цупко-холодними простирадлами, і аж тоді почали зігріватись їхні тіла і нарешті тремтіння припинилось, і хлопець нараз почав розповідати Маккаслінові, як було з тим оленем, і Маккаслін, не уриваючи, вислухав до самого кінця.

— Але ти не віриш, — сказав урешті хлопець. — Я знаю, ти не…

— Чого це не вірю? — відказав Маккаслін. — Подумай-но про все, що діється тут, на цій землі. Про всю цю гарячу, напоєну життям і радощами кров, яка вертається назад у землю. Напоєну, звичайно, і болем, і стражданням, хоч усе-таки в житті втіхи більше, ще й здорово більше, бо, зрештою, ніхто ж не примушує терпіти те, що здається тобі стражданням: ти завжди на свій розсуд можеш урвати, поставити крапку. Проте навіть страждання і біль кращі від нічого: нема гірше, як смерть, хіба що ганьба. Але не можна жити вічно, і життя кінчається задовго до того, як людина вичерпає його можливості. А вся ця плоть мусить же десь лишатися, її не для того винайдено й створено, щоб у непотріб іти. Та й земля ж мілка — неглибоко й копнути, як уже суцільне скелля. І земля не хоче просто тримати все це в собі й громадити — вона хоче знов його оживляти. Ось глянь на насінину, на жолудя, глянь, що навіть з падлом діється, коли його закопаєш: воно теж протестує, теж борсається і нуртує, аж поки виб’ється на світло й повітря, уперто рвучись до сонця. І ніщо… — хлопець побачив, як на мить вималювався обрис Маккасліно- вої руки на тлі вікна, в якому йому, вже призвичаєному до темряви, видно було небо з поблиском миготливих крижаних зірок. — …ніщо не хоче йти в землю і не потребує. Бо й пощо йому там бути, коли воно ще на землі не нажилося, коли й тут так привільно і досхочу місць незайманих, як і тоді, коли воно, хоча б те саме падло, було ще гарячою кров’ю, ще втішалося життям?

— Але нам усе живе потрібне, — озвався хлопець. — Щоб разом з ними. Тут стане місця і для нас, і для них.

— Авжеж, — сказав Маккаслін. — Нехай навіть без плоті, без тіні…

— Але ж я бачив його! — скрикнув хлопець. — Бачив!

— Заспокойся, — сказав Маккаслін і на мить торкнув рукою хлопця за бік. — Заспокойся. Я знаю, що ти бачив. Бо я теж бачив. Сем вадив мене туди, коли я забив свого першого оленя.