II

І ось прийшла та мить. Хлопець натис на курок, і Сем Фазерс помастив йому лице гарячою кров’ю забитого ним оленя, і він з дитини став мисливцем і мужем. То був останній табірний ранок. Пополудні вони згорнули табір і рушили додому — Маккаслін, майор Де Спейн, генерал Компсон та Бун верхи на конях, а Волтер Юел з неграми у фургоні разом з хлопцем, шкурою та рогами хлопцевого оленя. У фургоні могли бути (вони таки були) і інші мисливські здобутки. Але для хлопця їх не існувало — власне, вони з Семом Фазерсом і досі були тільки вдвох, як і в засідці зранку. Віз хилитався й погойдувавсь поміж звільна мінливих і все-таки незмінних стін, з-над і з-поза яких дивилась на їхнє пересування пуща, уже не ворожа, віднині повік не ворожа, бо ж олень той тепер уже назавжди буде в стрибку, рушничні цівки назавжди громохко застигли в пострілах, рогач на порозі безсмертя у своєму стрибку, навіки безсмертний, — віз гойдався і поколихувався, тривала навік хвилина оленя, і пострілу, і Сема Фазерса, і його самого, і тієї крові, що нею Сем помастив його, тепер уже назавжди поєднаного з пущею, яка прийняла його, адже він не сплохував, так Сем сказав, — коли це раптом Сем стягнув віжки й зупинив воза, і всі почули виразний і незабутній відголос оленя, сполоханого з лігвища.

Потім з-за повороту долинув Бунів голос, і, поки вони завмерли на мить на непорушному возі, — Волтер і хлопець уже сягнули по рушниці, — показався Бун з безтямно здивованим обличчям: він учвал гнав назад свого коня, лупив його капелюхом і щось кричав до них. А потім з’явилися з-за повороту й інші верхівці, стримуючи коней острогами.

— Спускайте собак! — верещав Бун. — Спускайте собак! Тут такий оленище, аж ну! Заліг осьде над дорогою, в хащі! Якби знаття, що він так близько, я б і ножем його ширнув!

— Може, тим він і втік, — озвався Волтер. — Бо побачив, яка в тебе зброя.

Волтер з рушницею в руці уже скочив з воза. Потім скочив і хлопець, також зі зброєю, і над’їхала ближче решта верхівців. Бун тим часом спромігся з коня перебратись на воза — шарпав там і смикав пазурами клунки й кричав:

— Спускайте собак! Спускайте собак!

Хлопцеві теж здавалося, що вони бозна-як довго дляються, — старші люди, в яких кров застигла й сповільнила біг, в яких за всі ті роки, що пролягли між ним і ними, кров стала інакшою, холоднішою, ніж у нього, чи й навіть у Буна або Волтера.

— То як, Семе? — спитав майор Де Спейн. — Заженуть собаки його назад?

— А собак і не треба, — відказав Сем. — Якщо він не почує їх за собою, то обійде круг і проти ночі сам повернеться до лігвища.

— Гаразд, — сказав майор Де Спейн. — Ви, хлопці, беріть мулів. А ми фургоном доїдемо до шляху на узліссі й там зачекаємо.

Він, генерал Компсон і Маккаслін сіли у фургон, а Бун, Волтер, Сем і хлопець верхи завернули назад і зникли в глибині лісу. З годину Сем вів їх у сірому й млистому передвечір’ї, яке майже не різнилося від сіряви світанку і мало без різкого переходу змінитися на нічний морок, Потім Сем зупинився.

— Уже далеченько, — сказав Сем. — Не треба, щоб він почув мулів, йому ж іти проти вітру.

Мулів припнули у гущавині. Далі Сем повів їх пішки навпростець імлистим передвечір’ям, хлопець ішов зразу ж за Семом, решта двоє — трохи віддалік, ззаду, хоч хлопцеві здавалося, що вони мало не на п’яти йому наступають. Двічі Сем ледь повертав голову й казав через плече до хлопця:

— Часу ще доста. Ми дійдемо раніш за нього.

Отож він пробував іти не так хапливо. Свідомо пробував сповільнити приголомшливий біг часу, в якому рухався той невидимий ще для нього олень, котрий наче гнав усе далі й далі, зникав усе більш і більш безповоротно, дарма що, за словами Сема, він досі вже довершив свій круг і, не переслідуваний собаками, тепер повертався назад до них. Вони все йшли; минула година, може, дві, а може, менш як півгодини — хлопець не міг би сказати. Нарешті опинились на якомусь кряжі. Хлопець ніколи тут не бував, тож і не знав, що це кряж. Він тільки бачив, що земля пішла вгору, бо підлісок трохи порідшав, а далі починався ледве помітний схил аж до суцільної стіни очереття. Сем зупинився.

— Ось тут, — промовив він. Потім обернувся до Волтера і Буна: — Пройдіть ще трошки кряжем і вийдете на розтоку. Там побачите сліди. Якщо він петлятиме, то пройде біля одної з трьох наших засідок.

Волтер розглядався якусь хвильку.

— Я знаю це місце, — сказав він. — Я був тут минулого понеділка. І навіть бачив того вашого оленя. Він звичайний собі річняк, не більш.

— Річняк? — обурився Бун. Він ще відхекувався від швидкої ходи. З обличчя його і досі не зійшла безтямність. — Коли той, що я бачив, річняк, то я й зовсім дошкільнятко!

— Тоді я, певне, бачив кролика, — сказав Волтер. — А ти, я чув, скінчив освіту ще за два роки до першого класу.

Бун блиснув очима на Волтера.

— Коли не хочеш стріляти, не стій на заваді, — заявив він. — Посидь собі десь. Бо я, їй-богу…

— Стоячи тут, ніхто його не підстрелить, — тихо мовив Сем.

— Правду Сем каже, — погодився Волтер. Нахиливши рушницю обшмульганою сріблястою цівкою вниз, він уже рухнувся йти. — Трохи більше діла й трохи менш патякання. Хогенбека он за п’ять миль чути на всі боки, чи за вітром, чи й проти.

Вони обидва рушили далі. Хлопець якийсь час ще чув Бунову балачку. Та незабаром і це стихло. І ось ізнову він і Сем уже стояли непорушно в чагарях під розкішним дубом, і знову не було нічого. Тільки щораз відчутніша самотина примерхлого світла, тільки пронизливий шемріт холодного цілоденного дощу. А потім, наче діждавшись, коли всі стануть по місцях і замруть, пуща ожила. Велетенська, безстороння, пильна й всемудра, вона мовби схилилася над ними — над хлопцем, і Семом, і Волтером, і Буном, кожним у своїй засідці, — і десь там у глибині пущі йшов олень, зовсім не втікаючи, бо ж ніхто за ним не гнався, зовсім не сполоханий та й взагалі не лякливий, а просто чуйний, як от і вони чуйні, — може, він уже був на зворотній дорозі, і вже зовсім близько, і, може, так само відчував на собі погляд правічного безсмертного арбітра. Бо хлопцеві ж тільки-но минуло дванадцять років, і саме цього ранку він перемінився — за якусь частку секунди раз і назавжди перестав бути дитиною, якою був ще вчора. А можливо, річ зовсім і не в цьому, — можливо, тому, хто росте у місті, не тільки дитині, а й дорослому, цього не зрозуміти? — можливо, тільки вирісши на природі ти годен збагнути, яке дороге те життя, що ти власноручно відбираєш? Хлопець знову почав тремтіти.

— Добре, що ці дрижаки зараз, — видихнув він самими губами, не обертаючись до Сема. — Коли я піднесу рушницю, це минеться…

Сем теж не ворухнувся.

— Цить, — сказав він.

— Хіба він уже так близько? — прошепотів хлопець. — Ти гадаєш…

— Цить, — повторив Сем.

Отож хлопець змовк. Але тремтіння все не припинялося. Він і не пробував його стримати, бо знав, що воно й само мине, коли настане вирішальна мить, — хіба ж Сем Фазерс уже не причастив його й не звільнив також і від слабості й жалю? — не від любові до всього, що живе й бігає, а тоді воднораз у самому розквіті своєї пишноти й руху падає, підкошене пострілом, але від слабості й жалю? Вони обидва стояли непорушно, дихаючи глибоко, спокійно й розмірено. Сонце, якби його було хоч трохи, досі вже, мабуть, хилилося б до заходу; щось гусло й тужавіло — чи не сіре й незмінне надвечірнє світло? Аж раптом він збагнув, що це ж його власне дихання, його серце, кров, що це у ньому щось наростає, так, наче Сем Фазерс не тільки посвятив його в мисливці, а й наділив чимось таким, що сам успадкував від свого зниклого й позабутого племені. Хлопець і дух затамував — чути було тільки його серце й кров, і в цій тиші пуща теж занишкла, клонячись, нахиляючись над ним із причаєним подихом, велетенська, безстороння, сповнена чекання. Тоді й дрижаки припинилися, як він і сподівався, і хлопець одвів два важких курки своєї рушниці.

А потім воно зникло, минуло. Глушина, однак, не заспокоїлась, а тільки перестала стежити за ним і перевела погляд кудись-інде, навіть спиною обернулася до хлопця, втупившись у щось аж на кряжі, і хлопець немов у живі очі побачив, що олень вийшов на край очерету і чи то уздрів їх, чи нюхом почув, та й знов пірнув у зарості. Але глушина ще не заспокоїлась. Вона б мала перевести дух, а проте, ні — вона все вдивлялася, стежила за чимось, що було зовсім не тут, де стояли вони із Семом. Завмерлий, з затамованим віддихом, він думав, кричав про себе: «Ні! Ні!», вже знаючи, що запізно, думаючи з тим давнім розпачем, знайомим від двох-трьох останніх літ: «Мені повік не випаде щось підстрелити». Потім він почув його — глухий одинокий гук несхибної рушниці Волтера Юела. І долинув розкотистий звук ріжка, напруга спала, і хлопець зрозумів, що й не сподівався на постріл.

— Усе, мабуть, — сказав він. — Волтер його взяв.

Мимовільним рухом він ледь підніс угору рушницю. Потім знов її схилив, опустив один з курків і вже ворухнувся виходити з гущавини, коли озвався Сем:

— Зажди.

— Заждати?— скрикнув хлопець. Йому на все життя запам’яталась ця мить — як він обернувся до Сема у безмірі хлоп’ячої розпуки через утрачену надію, нагоду. — Чого ждати? Хіба не чуєш ріжка?

Запам’яталось і те, як стояв Сем. Той навіть не рухнувся. Він був невисокий, радше присадкуватий і широкоплечий, — хлопець цей рік-два ріс швидко і вже майже наздогнав зростом Сема, але зараз Сем дивився понад головою хлопця, кудись у той бік, звідки долинав ріжок, — він явно не бачив хлопця, хоч і знав, що той поруч. А потім хлопець побачив оленя. Рогач спускався кряжем, ніби виходив із самих звуків ріжка, що сповіщав про його загибель. Він не біг, а просто йшов — здоровезний, супокійний, схиливши трохи голову, щоб не зачіпати рогами підліску, — і хлопець стояв там, і Сем обік нього, не ззаду, як звичайно, а поруч, і в руках у хлопця була рушниця, ще не зовсім опущена, і з одним курком ще зведеним.

Аж ось і олень побачив їх. Але зовсім не кинувся бігти. Він тільки пристав на мить, вищий за будь-яку людину, і подивився на них; потім м’язи його заграли й напружилися. Він навіть не звернув убік, щоб бігти, щоб утікати, а спокійно рушив далі легкою крилатою ходою, як то властиво оленям, і пройшов повз них ступнів за двадцять — голова піднесена. й погляд не гордовитий чи зухвалий, а просто певний себе, вільний і небоязкий, — Сем тоді, стоячи поряд хлопця, підніс, простяг праву руку, долонею вгору і заговорив тією мовою, яку хлопець чув, коли прислухався до їх двох з Джо Бейкером гутірки в кузні (а з пагорба ще лунав ріжок Волтера Юела, скликаючи їх до якогось забитого оленя).

— Вітаю, ватаже, — промовив Сем. — Предку.

Коли вони підійшли на звук ріжка, Волтер нерушно стояв спиною до них, розгублено втупившись собі під ноги.

— Ходи сюди, Семе, — тихо покликав Волтер, не обертаючись.

Вони підступили ближче. Волтер, усе не підводячи погляду, вдивлявся у невеличку звірину, яка ще навесні була звичайним оленям.

— Він такий малий, що неохота було й брати, — сказав Волтер. — Але гляньте лишень, які у нього сліди. Здоровенні, як у корови. І більше нічиїх слідів, а то б я заприсягся, що тут проходив якийсь інший олень, котрого я й не побачив.