III

Коли другого дня перед самим обідом Кас добрався додому, його долала страшенна втома. Навіть якби дядько Кумпан став гаяти час на обід, Кас би однак не здужав попоїсти; ще одна миля такої їзди — і він би заснув на поні. Зрештою, сон його, мабуть, таки зморив — ще раніше, ніж він завершив свою розповідь дядькові Кумпанові, — бо він і незчувся, як сонце раптом уже було на спаді, сам він лежав у постелі з сіна на труському возі, а дядько Кумпан сидів над ним на передку, достоту як у кріслі-гойдалці перед кухонним коминком за кухарюванням, і батога тримав теж, мов ложку чи виделку, якими мішав у каструлях і куштував страви. Дядько Кумпан прихопив з собою холодну кукурудзяну перепічку, м’ясо та бутель сколотин, — все це у вологих джутових ворочках, — і та їжа чекала на його, Каса, пробудження. Кас покріпився на возі в останньому промінні призахідного сонця. Вони, певне, їхали досить шпарко, бо до плантації містера Гюберта вже лишалося не більше, як дві милі. Дядько Кумпан зачекав, поки він попоїсть. Потім зажадав:

— Розкажи мені ще раз.

Отож Кас розказав ще раз: про те, як вони з дядьком Фертом знайшли нарешті кімнату, де справді нікого не було, і як дядько Ферт сидів на краю ліжка й повторював:

— Боже мій, Касе. Боже мій, Касе.

А потім вони зачули кроки містера Гюберта на сходах і побачили, як по передпокою наближається світло, й містер Гюберт ввійшов до них у нічній сорочці, поставив свічку на стіл, став і втупив очі в дядька Ферта.

— Ну, Філесе, — проголосив він, — нарешті вона тебе запопала.

— Я ж ненароком, — бив себе в груди дядько Ферт. — Присягаюсь богом.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Ти це кажеш мені. Ти скажи це їй.

— Таж я казав, — запевнив дядько Ферт. — Далебі, казав. Присягаюсь бо…

— Певна річ, — урвав його містер Гюберт. — Але послухай сам.

Якусь хвилину вони слухали. А втім, Кас не переставав чути її весь час. її вереск був уже не такий голосний, як спочатку, проте не вщухав ні на мить.

— Може, ти вернешся туди до неї і повториш іще раз, що це сталося ненароком, що ти нічого такого і в голові не покладав, отож нехай вона тобі простить і забуде про все? А й справді.

— Що — справді? — пробелькотав дядько Ферт.

— Вертайся туди й повтори їй ще раз.

Дядько Ферт дивився на містера Гюберта. його очі часто закліпали. Потім знову знерухоміли.

— Стривай, — озвався він. — Май розум у голові. Нехай я справді ввійшов до спальні дами, і саме міс Софонсіби; нехай, коли вже тебе так важко переконати, у всьому світі тільки й дам, що вона, і я ввійшов у її спальню, бо хотів забратися до неї в ліжко. Та чи брав би тоді я з собою дев’ятилітнє хлоп’я?

— Тож-то й воно, що я маю розум, — відрізав містер Гюберт. — Ти заїхав у ведмежі нетрища своєю охотою, без жодного примусу. Що ж: ти доросла людина, отож знав, що то ведмежі нетрища, й не міг не знати, як із них виїхати, коли знав, як у них заїхати, і ти мав змогу виїхати. Так ні ж бо! Тобі надало втелющитися в самий барліг і лягти біля ведмедиці. І те, чи ти знав, чи не знав, що ведмедиця там, не грає ніякої ролі. Тож якби я дав тобі видобутися з барлогу навіть без сліду пазурів на тілі, я був би найпослідущий дурень. Врешті, мені й самому хотілося б трішки тиші, спокою та волі, й тепер мені це усміхається. Так, так, сер. Вона вже запопала тебе, Філесе, і ти це знаєш. Довгенько ти тікав від погоні й біг добряче, але, як той казав: носив вовк — понесли й вовка.

— Еге ж, — муркнув дядько Ферт. Він вдихнув у себе повітря і повільно, негучно видихнув його. Але так, що було чути. — Ну що ж, — додав він, — бачу, доведеться ризикнути.

— Ти вже ризикнув, — напнув його мокрим рядном містер Гюберт. — Ризикнув, коли повернувся сюди… — Нараз він теж урвав. Потім і собі покліпав очима, але разів шість, не більше. Потім перестав і добру хвилину видивлявся на дядька Ферта. —А чим ризикнути? — поспитав він.

— Отими п’ятьма сотнями доларів, — відповів дядько Ферт.

— Якими п’ятьма сотнями доларів? — перепитав містер Гюберт. Вони з дядьком Фертом видивлялися один на одного. І знов містер Гюберт заморгав очима, а тоді знов перестав. — Здається, ти сам казав, що знайшов його в хаті Тенні?

— Знайшов, — визнав дядько Ферт. — Але ж ти закладався, що я його там спіймаю. А це марна річ, хоча б там під дверима стояло десятеро таких, як я.

Містер Гюберт знову блимав на дядька Ферта, але тепер поволі, розмірено.

— Отож ти береш наповажне цей дурний заклад? — спитав він.

— Ти також ризикнув, — відказав дядько Ферт.

Містер Гюберт ще поблимав очима на дядька Ферта. Потім перестав. Потім узяв свічку зі столу й вийшов. Кас із дядьком Фертом сиділи на краю ліжка й дивилися, як світло свічки віддаляється по передпокою, й дослухалися до кроків містера Гюберта, що спускався сходами. За хвилину вони знов побачили світло й зачули кроки містера Гюберта, що сходив нагору, Містер Гюберт вступив до кімнати, поставив свічку на стіл і поклав біля неї колоду карт.

— Одна здача, — кинув він. — Тягни. Ти тасуєш, я знімаю колоду, цей хлопець здає. П’ятсот доларів проти Сібі. І раз назавжди залагоджуємо справу з цим чорним. Якщо твій виграш — ти купуєш Тенні; якщо мій — я купую твого парубка. Ціна однакова: триста доларів.

Що ж це за виграш? — вразився дядько Ферт. —¹ Той, хто виграє, купує чорного або чорну?

— Купує той, хто виграє Сібі, сто чортів! — розсердився містер Гюберт. — Хто виграє Сібі! Про що ж іще ми, в дідька, сперечаємося тут до півночі? Слабша карта виграє Сібі й змушує купувати чорного або чорну.

— Гаразд, — промовив дядько Ферт. — Тоді я купую ту вражу дівчину і вважаймо, що всієї цієї дурної історії не було.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Ця дурна історія найсерйозніша зі всіх, в які ти будь-коли встрявав. Ні. Ти сказав, що хочеш ризикнути, — що ж, будь ласка. Колода на столі.

Отож дядько Ферт потасував карти й містер Гюберт зняв колоду. Тоді вона перейшла до Каса, і той здав дядькові Ферту й містерові Гюберту по п’ять карт, кладучи їх по одній кожному навперемін. Дядько Ферт довго дивився у свої карти, нарешті прикупив ще дві, а містер Гюберт глянув у свої карти лише мигцем і прикупив одну, потім, діставши її від Каса, ляснув своєю відкинутою по двох відкинутих дядька Ферта, застромив нову між тих, що тримав у руці, розсунув їх і знову глянув мигцем, тоді склав карти і, звівши очі на дядька Ферта, запитав:

— Ну як? Прийшлися до тих трьох?

— Ні, — відказав дядько Ферт.

— А в мене прийшлася, — заявив містер Гюберт. Він з розмаху опустив руку на стіл перед дядьком Фертом, засвічуючи карти — три королі й дві п’ятірки. — Їй же богу, Ферте Маккаслін, нарешті ти знайшов свою суджену.

— Це вже все? — запитав дядько Кумпан. Вечоріло, сонце вже сідало; ще чверть години — і вони будуть у містера Гюберта.

— Так, сер, — відповів Кас.

І розказав ще про те, як дядько Ферт збудив його удосвіта і він виліз через вікно, сів на поні й від’їхав, і як дядько Ферт сказав, що коли вони тим часом надто на нього тиснутимуть, він теж спуститься по ринві й сидітиме в лісі, поки приїде дядько Кумпан.

— Ха! — вигукнув дядько Кумпан. — А чи був там Терл?

— Так, сер, — кивнув Кас. — Він чекав у стайні, коли я брав поні. Ще спитав: «Як вони там? Ще не залагодили?»

— А ти ж йому що?

— А я йому: «У дядька Ферта така міна, ніби вже по всьому. Але сюди ще не приїхав дядько Кумпан».

— Ха! — вигукнув дядько Кумпан.

Оце, либонь, і вся розмова. Вони під’їхали до будинку містера Гюберта. Можливо, дядько Ферт виглядав їх з лісу; так чи інак, а на очі він не показувався, навіть носа з лісу не витикав. Міс Софонсіба теж мов крізь землю провалилася, і вони принаймні знали, що дядько Ферт не склав остаточно зброї, у кожному разі ще не освідчився. Вони повечеряли з містером Гюбертом, потім усі троє перейшли з кухні до кімнати й поприбирали зі столу, лишивши на ньому тільки лампу й колоду карт. Далі все виглядало достоту, як минулої ночі, хіба що дядько Кумпан був без краватки, а містер Гюберт у звичайному своєму вбранні, а не в нічній сорочці, й на столі стояла лампа з дашком замість свічки, а містер Гюберт, сидячи по свій бік столу з колодою в руках, перебирав великим пальцем карти по її ребру і дивився на дядька Кумпана. Нарешті він підрівняв колоду, стукнувши її ребром об стіл, поклав під лампою і, злігши схрещеними руками на край столу, нахилився трохи вперед до дядька Кумпана, що сидів навпроти весь сірий, як старий камінь чи пеньок, порослий сизим мохом, нерухомий, зі складеними на колінах руками, з круглою сивою головою, дуже схожий з дядьком Фертом, хоч не блимав очима, як дядько Ферт, і був трохи огрядніший за дядька Ферта — може, від постійного висиджування біля горшків та каструль: мовби те, що він готував, зробило його трохи грубілим, ніж йому призначалося бути, а те, з чого він готував борошно і таке інше — вкрило його з голови до п’ят рівною тьмяно-сірою поволокою.

— Може, спершу трохи віскі по-нашому? — спитав містер Гюберт.

— Я не п’ю, — буркнув дядько Кумпан.

— Так і є, — зауважив містер Гюберт. — Я знав, що мусить бути ще щось, окрім слабості до жінок, завдяки чому Філес видається не позбавленим людських рис. Та дарма. — Він двічі блимнув на дядька Кумпана. — Ферт Маккаслін проти землі й чорних, тобто проти того посагу, що я обіцяв, як ти чув, дати Софонсібі. Якщо мій виграш, Філес одружується з Софонсібою без жодного посагу. Якщо виграш твій — ти дістаєш Філеса. Але в кожному разі я дістаю триста доларів, що Філес заборгував за Тенні. Слушно?

— Слушно, — відповів дядько Кумпан.

— З однією незасвіченою, — зажадав містер Гюберт. — Одна здача. Ти тасуєш, я знімаю колоду, а цей хлопчак здає.

— Ні, — запротестував дядько Кумпан. — Кас ні. Він замалий. Я не хочу його привчати до азартних ігор.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт. — Кажуть, гра з Емодіесом Маккасліном не будить азарту. Та дарма.

Проте він і далі не спускав очей з дядька Кумпана, навіть не повернув голови, коли сказав Касові:

— Іди до задніх дверей і гейкни. Приведи сюди першу-ліпшу істоту, що відгукнеться, людину чи мула, тварину, байдуже що, аби тільки воно вміло здати десять карт.

Отож Кас вийшов на задвірок. Та кликати не довелося: тут-таки за дверима, під стіною сидів навпочіпки Томін Терл; з ним він і вернувся до їдальні, де містер Гюберт усе ще сидів по один бік столу, злігши на нього схрещеними руками, а дядько Кумпан — по другий, склавши руки в себе на колінах, а між ними під лампою лежала лицем донизу колода карт. Коли ввійшли Кас із Терлом, жоден з гравців навіть не поглянув у їхній бік.

— Потасуй, — сказав містер Гюберт.

Дядько Кумпан потасував карти, поклав колоду назад під лампу і знов опустив руки на коліна, а містер Гюберт зняв колоду й знову зліг на стіл.

— Здай, — кинув містер Гюберт.

Ані він, ані дядько Кумпан досі не підводили очей. Тільки сиділи собі на своїх місцях, коли в освіті лампи показалися коричневі руки Томіного Терла, взяли колоду й заходилися здавати: одну карту незасвічену містерові Гюберту й одну незасвічену дядькові Кумпану, а потім одну карту засвічену, короля, містерові Гюберту й одну засвічену, шістку, дядькові Кумпану.

— Ферт Маккаслін проти посагу Сібі, — повторив містер Гюберт. — Здавай далі.

І одна з тих коричневих рук знов дала карту містерові Гюберту — трійку, і знов дала карту дядькові Кумпану — двійку. Містер Гюберт глипнув на дядька Кумпана. Дядько Кумпан стукнув кісточками пальців об стіл.

І та сама коричнева рука знов дала містерові Гюберту карту — ще одну трійку і дядькові Кумпану дала карту — четвірку. Містер Гюберт глипнув на нього самого, а дядько Кумпан знову стукнув кісточками пальців об стіл.

— Здавай, — кинув містер Гюберт.

І та сама коричнева рука знов дала йому туза, а дядькові Кумпану п’ятірку, і тепер містер Гюберт сидів, як у камені. Він не рухався цілу хвилину; тільки сидів на місці й мов заворожений дивився, як дядько Кумпан уперше, відколи тасував, кладе одну руку на стіл, двома пальцями пощипує ріжок своєї незасвіченої карти й заглядає під той ріжок і знов опускає руку на коліна.

— Я чекаю, — нагадав містер Гюберт.

— І на додачу ті два негри, — озвався дядько Кумпан. Він теж не ворушився. Сидів на своєму місці, достоту як на возі, коли їхав з Касом до містера Гюберта, або на коні чи в кріслі-гойдалці за кухарюванням.

— Проти чого? — спитав містер Гюберт.

— Проти трьохсот доларів, що Тіофілес заборгував тобі за Тенні, і тих трьохсот, у які ви з Тіофілесом оцінили Терла.

— Ха! — вигукнув містер Гюберт, тільки цим разом далеко не так голосно й навіть не уривчасто. Й вигукнув знову: — Ха-ха-хаІ — теж неголосно. Потім сказав: — Гаразд. — І сказав знову: — Гаразд, гаразд. — І нарешті: — Ще хвильку почекаймо. Якщо мій виграш — ви берете Сібі без посагу разом з двома неграми і я нічого не винен Філесові. Якщо твій виграш…

— …Тіофілес вільний і ти заплатиш йому триста доларів за Терла, — докінчив дядько Кумпан.

— Так буде, якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, — сказав містер Гюберт. — Якщо ж ні, Філес не винен мені нічого, а я йому, хіба що куплю цього чорного, хоч я вже стільки років намагаюся втовкмачити тобі й Філесові, вам обом, що він мені приший кобилі хвіст. Тобто вертаємося до вихідного пункту всієї цієї безглуздої історії з невеличкою поправкою. А отже: або я мушу віддати чорну, або піти на ризик купити чорного, що його, як ви самі вже визнали, вам і так несила втримати вдома.

Він замовк. Якусь хвилину стояла така тиша, ніби обидва поснули. Потім містер Гюберт підніс свою незасвічену карту й перевернув її. То була ще одна трійка, й містер Гюберт сидів тепер, дивлячись кудись у простір, тарабанячи пальцем по столу, неквапом, розмірено, не надто гучно.

— Хм! — хмикнув він. — А тобі потрібна саме трійка. В колоді лише чотири трійки, і з них я маю три. Тасував ти. Я знімав колоду. Якщо я зажадаю від тебе засвітити карти, мені доведеться купувати негра. Хто здавав карти, Емодіесе?

Та на відповідь він не чекав. Простяг руку й повернув дашок лампи так, Що світло ковзнуло по руках Томіного Терла, що мали бути чорні, а були трохи не білі, і по його святковій сорочці, що мала бути біла, а була трохи не чорна, тій сорочці, яку він надягав щоразу, коли тікав з дому, достоту, як дядько Ферт чіпляв краватку щоразу, коли їздив по нього, і ковзнуло по його обличчю; тримаючи отак дашок, містер Гюберт сидів за столом і дивився на Томіного Терла. Потім пустив дашок, узяв свої карти, повернув їх лицем і попхнув на середину столу.

— Я пасую, Емодіесе, — проголосив він.