Макбрум i великий вітер

Не стану заперечувати — тут, у преріях, буває часом трохи вітряно. Приміром, торік над нашою фермою пролетів вітерець і вихопив з-під корови відро ще теплого молока. Наступного дня він вернувся по корову.

Але то був не той буйний, скажений, надмогутній буревій, про який я хочу вам розповісти. Такий собі звичайний тихомирний легіт — не варто й говорити про нього.

Великий Вітер зламав мені ногу. А втім, навряд чи ви зразу в таке повірите. Тож краще я почну з чогось дрібнішого і помаленьку вже доберуся до того костолома.

Мені добре запам’ятався перший вітер, що промчав над нами, — тоді ми щойно купили нашу чудесну одноакрову ферму. Ой, яка там родюча земелька! Найкращий орний грунт на цілу країну. Що не вкинь у нього, виростає вмить.

Того ранку, про який я веду мову, наші старші хлоп’ята допомагали мені крити гонтом дах. Я купив три пуди цвяхів, але вони виявилися трохи короткуваті. Тоді ми закопали їх у наш дивовижний ґрунт і полили водою. За п’ять чи десять хвилин цвяхи виросли на цілих півдюйма.

Тож сидимо ми на даху і прибиваємо гонт. Спершу на небі — ні хмаринки. Меншенькі хлопчики кидаються скляними кульками, дівчатка стрибають через скакалку. Забивши останнього цвяха, я й кажу собі: «Макбруме, дебелий вийшов дах. Стояти йому сто років».

Саме в ту мить легенький подув полоскотав мені потилицю. За хвилину-другу одна з дівчаток, — то була, пригадується, Поллі. — погукала:

— Тату, у кроликів є крила?

— Ні, Поллі, нема! — засміявся я.

— Тоді на чому зграя кроликів знялася в небо і зараз летить над нашим домом?

Я глянув угору. Людоньки! Кролі лопотіли в небі вухами, прямуючи на північ бездоганно правильним ключем. Я здогадався, що заходиться на невеличкий вітровій.

— Тікайте всі! — гукнув я малятам — кому охота, щоб його дітей вітер похапав за вуха. Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — до хати! Мерщій!

Шворка для білизни вже метляла, наче скакалка. Моя люба дружина Мелісса, напікши гору коржиків, відчинила навстіж двері. Ми прожогом ускочили до приміщення і дуже вчасно. Бо вітер насідав, мов зграя вовків. Хотів увірватися до кімнати і похазяйнувати. Вітер прерій зовсім не знає гарних манер.

Ми грюкнули дверима перед самісіньким його носом. Ого-го, як це йому не сподобалось! Нечема бився, гамселив у двері. Нам довелося штовхати і підпирати їх, щоб не відчинились. Що творилося! Весь будинок скрипів, аж ходором ходив!

— Штовхайте, мої ягнятка! — закликав я. — Підпирайте!

Часом товсті дошки вигиналися дугою, мов клепки на діжці. Але ми таки не впустили того шаленця. То він, переконавшись, що нас не подужати, покрався в обхід до задвіркових дверей. Одначе наш старшенький, Віль, був меткіший за нього. Він забарикадував ті двері маминими коржиками. Моя люба дружина Мелісса — чудова куховарка, але її коржі неймовірно важкі. Вони надійно підперли двері.

Найбільше я хвилювався за наш дивовижно родючий ґрунт. Злодюга вітер міг здути його, лишивши нам нікчемну, непридатну для обробітку яму.

— Підпирайте, мої ягнятка! — волав я. — Штовхайте!

Баталія кипіла з годину. Нарешті вітер перестав битися своєю порожньою, тупою головою у двері. Він сердито дихнув на повні груди і повернув у другий бік, трощачи паркани на своєму шляху.

Ми всі полегшено зітхнули, і я прочинив двері. Хоч би де листочок затріпотів. Защебетала пташка. Я вибіг поглянути на нашу бідну одноакрову ферму. Глянув — і очам своїм не повірив.

— Меліссо! — радісно крикнув я, — Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! Ходіть-но сюди, мої ягнятка! Погляньте!

Ми всі дивилися, мов на чудо. Грунт зберігся увесь — до пилинки. Спасенні душі ті дітлашата! Хлопці покидали свої скляні кульки по всьому полю, і з них поросли чималі кулі. Мов величезні агати та іскристі скельця, лежали вони, прикриваючи нашу дорогоцінну землю.

Одначе той буян-вітер не пішов з порожніми руками. Він зірвав і поніс наш новий гонтовий дах. Із цвяхами здер. Згодом ми довідалися, що в сусідній окрузі той вітрюга покрив усі халупи нашим гонтом.

Добрячий, треба визнати, був вітрець. Але то ще не був Великий Вітер. Куди йому до того буревію, що зламав мені ногу. А проте він нас одного навчив.

— Дітки, — сказав я, коли ми позкочували гігантські скляні кулі з пагорка. — Хай непроханий гість приходить знов — він не застукає нас зненацька. Кожен млинець печеться на обидва боки. Мені здається, що з вітру теж може бути користь для нашої ферми, тільки треба дати йому відчути, хто господар становища.

І ми таки примусили його працювати на нас. Я змайстрував вітряного плуга. Зробив із простирадла вітрило й оснастив ним нашого старого плуга. Коли знявся борвій, я так і пішов під вітрилом орати землю. А наш синок Честер якось умудрився впорати всю ділянку менш ніж за три хвилини.

Зранку на якесь там свято матінка загадала дівчаткам обпатрати велику індичку. Робота марудна, і борвій з прерій нагодився дуже вчасно. Дівчатка виставили індичку з вікна. Вітер обскуб її геть-чисто до пір’їнки.

О, ми по-справжньому раділи, коли насувалася буря. Малята завжди рвалися з хати, щоб погратися на вітрі, але матінка боялася, щоб їх не позаносило. Тоді я поробив дітям вітряні черевики з важких залізних каструль з ручками. На свіжому бризі те взуття ставало легке, наче пір’я. Дівчатка стрибали в них через шворку для білизни, що правила їм за скакалку. Крутив ту скакалку, звичайно, вітер.

Скільки разів малюки взували свої вітряні черевики і незграбно дибуляли на подвір’я, захопивши велику бляшану лійку та всі порожні пляшки, глечики, що потрапляли їм під руку. Діти натоптували посуд вітром прерій і закорковували.

Потім улітку, коли повітря, було, й не колихнеться, вони розкоркують одну-другу пляшку свіжого зимового вітру й тішаться прохолодою.

Звичайно, ми мусили щоосені укріпляти землю од вітру. Ми засівали її курячою сліпотою. Ото вітер наткнеться на ту сліпоту, посліпає, посліпає та й летить собі далі, не поживившись і пучкою ґрунту.

На осінь я з хлоп’ягами перекрив гонтом дах. Тільки цього разу ми його не цвяхами прибивали, а поприкручували гвинтами.

А потім — пробі! Потім прийшов Великий Вітер!

Спочатку він, можна сказати, був досить сумирний. По небу пролетіло кілька кролів і кільканадцять ворон. Нічого незвичайного.

Дівчатка, звісно, гайда хутчій на подвір’я стрибати через шворку для білизни, а хлопці взялися запасати на літо пляшки з вітром. Матінка щойно напекла свіжих коржиків. Ох. І запахли вони! Я з’їв з десяток гарячих, щойно з печі. Згодом це обернулося жахливою прикрістю.

Надворі вітер набирав крейсерської швидкості, він уже валяв на своєму шляху паркани.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — закричав я. — В будинок, мої ягнятка! Вітер навісніє!

Малята зграйкою забігли в приміщення і поскидали свої вітряні черевики. І дуже вчасно. Шворка для білизни заметляла так прудко, що, здавалося, щезла зовсім. По тому над фермою пролетів курник з курами.

Небо насупилось, затьмарилось. Вітер дув з далекої півночі. Він завивав, верещав, трусив будинок. В буфеті деренчали на блюдцях чашки.

Коли це, дивимось, котяться по прерії якісь великі хутряні кулі, от ніби перекотиполе. Насправді то були лісові вовки з північних країв. А далі де взялася дуплиста колода та як закружляє по всьому обійсті, а тоді гуп об дровітню! І розкололася. Зсередини викотився великий ведмідь — ох і сердитий! Він був уклався спати на зиму і зовсім не зрадів, що його розбудили. Ведмідь заревів і озирнувся, на кому б зігнати злість. Побачив нас у вікнах і вирішив, що ми — якраз те. що йому треба.

Діти як побачили ведмедя, налякалися до смерті. Побралися вони за руки й поприсідали біля каміна.

Я зняв з гака рушницю і відчинив вікно. Краще б я не робив того! Ведмідь наближався, і я з поспіху забув про напрям вітру. Він дув із свистом уздовж вікна і, коли я висунув цівку рушниці, зігнув її, наче залізного косинця. А шріт полетів на південь. Згодом я довідався, що він збив над Мексикою двійко диких качок.

Але це було ще не найгірше. Коли я відчинив навстіж вікно, зробився такий протяг, що наших дітлашат витягло у комин! Тримаючись за руки, вони полетіли геть, мов низка ковбасок.

Матінка трохи не зомліла.

— Моя люба Меліссо! — крикнув я. — Не хвилюйся! Я допроваджу наших малят назад!

Схопивши мотуз, я вибіг надвір. Малят підняло в небо і несло на південь. Я побачив також ведмедя, а він — мене. Звір вищирив повну пашу іржавих, мов ухналі, зубів. Він став на задні лапи і попрямував до мене, блискаючи червоними, як жарини, очима. Мені зовсім не хотілося зв’язуватися з тією потворою. Я сховався за шворку для білизни й одним оком стежив за ведмедем, а другим — за малятами. Вони саме летіли над сусідньою округою і здавалися цяткою завбільшки з муху.

Ведмідь наближався. Вітер так швидко крутив шворку для білизни, що звір її не бачив. І наліз просто на неї! Батечку мій, як він застрибав! Мов наївся пекучого перцю. Він заплутався у шворці й не міг вивільнитись.

Я. звичайно, не гаяв часу і почав махати руками, наче птах. Вітер справді був такий великий та дужий, що я думав полетіти слідом за малятами. Вітрище напружувався, тягнув мене, але не подужав і на дюйм одірвати від землі.

Прокляття! Я з’їв забагато коржиків, що їх напекла наша матінка. Вони були важкі, як свинець, і тягли вниз.

Малята майже зникли з поля зору. Я кинувся до повітки по вітряного плуга. Простирадло вмить наповнилося вітром. Я помчав, мов гарматне ядро, прокладаючи борозну.

Ух, як я мчав! Швидкість плуга була більша, ніж у малят. Тільки тримайся за чепіги та правуй між стодолами та будинками фермерів. Скирти сіна злітали за вітром. Ще б трохи йому сили, і я б не здивувався, коли б він здув полуденне сонце і заніс десь далеко на південь.

Я зі своїм плугом швидко наздоганяв малят. Вони її досі держатися за руки і саме пролітали над вершечками дерев. Невдовзі я наблизився до них.

— Не бійтеся, малятка! загукав я. — Держіться!

Зробивши ривок, я обігнав їхні тіні. Але вітер так напнув простирадло, що я не міг зупинити плуга. Не встиг я відпустити чепіги, як мене занесло далеко вперед.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукнув я. коли діти пролітали у мене над головою. — Ловіть!

І кинув угору мотуз.

Гестер не вхопила мотуза, і Джіль схибила, і Пітер також. Але Віль піймав його. Я мусив упертися каблуками в землю, щоб утримати дітей. А тоді пішов назад. Малята були надто легкі для вітру, тож довелося тягнути їх додому, наче надувні кульки на шворці.

Звичайно, проти вітру я йшов трохи не цілий день. Ох і попотів я, скажу вам! Нора вже була вечеряти, коли далеко попереду замаячіла наша ферма, де той ведмідь і досі скакав через шворку!

Я затягнув малят у кімнату. Шибеники! Вони гарненько побавилися, поки летіли в повітрі, і хотіли пустувати ще! Матінка так і поклала їх спати у вітряних черевиках.

Торнадо бушував цілу ніч. а той ведмідь до ранку знай скакав через шворку, висолопивши язика. Він так схуд, що від нього лишилась сама шкура та кістки.

Нарешті десь посередині між ранком і полуднем вітер утомився дути в одному напрямку і повернув у другий. Нам стало жаль бідного ведмедика, ми перерізали шворку й випустили звіра на волю. Він так охляв, що навіть не ревів. Відразу кинувся шукати велику колоду, щоб залізти в нове дупло. Але він утратив чудове мистецтво ходити і лише стрибав, стрибав на північ, доки пропав з очей.

Той буйний. скажений, надмогутній Великий Вітер зламав мені ногу. Він не тільки повивертав парканні стовпи, а й повисмикував ямки з-під них. Одну таку ямку він упустив біля самісіньких дверей повітки. Я вступив у неї і зламав собі ногу.