Макбрум оповідає правду

Стільки несосвітенних небилиць наговорено про чудесну одноакрову[1] ферму Макбрума, що пора відділити правду від вигадки. Я — сам Макбрум, Джош Макбрум, і я хочу розказати ладком, як воно все було, і — щоб ні слова брехні. І про кавуни розповім, тільки терпець майте.

Все почалося, скажу я вам, від того самого дня, коли ми покинули свою ферму в Коннектикуті. Ми упхали малечу і все своє манаття в наш старенький «Франклін» з повітряним охолодженням і подалися на Захід.

Коли лічити по носах, то в машині, окрім мене, була моя люба дружина Мелісса та одинадцятеро наших рудих дітлашат. Звали ми їх: Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда.

Було літо, в деревах обабіч шляху виспівували пташки. Коли ми доїхали до Айови, моя люба дружина Мелісса зробила разюче відкриття. З нами їхало не одинадцятеро, а дванадцятеро малят — одне зайве! Полічила ще раз — те саме.

Я різко загальмував, знявши хмару куряви, і дав команду:

Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! Шикуйся!

Малята висипали з автомобіля. Я порахував носи. Їх було дванадцять. Порахував знову. Дванадцять! Спробуй розбери, коли вони всі однакові, як викапані. Я ще раз повторив лічбу і цього разу помітив, що Лері скрадається за спинами. Все з’ясувалось — його ніс рахувався двічі. Таємницю розгадано. Ач, пустун! Зате ми досхочу насміялись і розім’яли ноги на узбіччі дороги.

Коли це, дивлюсь, тюпає якийсь сухорлявий цибатий чоловік. Худючий — мов тичка. Він мав високий цупкий комірець, діамантову шпильку в краватці і солом’яний бриль на голові.

— Заблудився, чоловіче добрий? — спитав він мене, жуючи зелене яблуко й випльовуючи насіннячко.

— Аж ніяк, — відповів я. — Ми їдемо на Захід, сер. В Коннектикуті кинули ферму, бо ж половина — каміняччя, а друга половина — пеньки. На Заході, кажуть, багато землі, а сонце гріє там і взимку.

Незнайомець склав губи трубочкою.

— Нема в світі кращої землі, аніж в Айові.

— Охоче вірю вам, — погодився я, — але грошей у мене катма. Якщо в Айові не роздають землі задарма, то ми мандруємо далі.

Чоловік пошкріб собі підборіддя.

— Послухайте, у мене землі більше, ніж я можу обробити. З виду ви славні люди, і я хотів би мати вас за сусідів. Купіть у мене вісімдесят акрів землі, дешево віддам. І без жодного камінчика чи пеньочка на всьому полі. Що дасте?

— Щиро вдячний вам. сер, — усміхнувся я. — Але боюсь, що ви посмієтеся з мене, коли я запропоную вам усе, що міститься в моєму шкіряному гаманці.

— Скільки в ньому?

— Рівно десять доларів.

— Продано! — оголосив чоловік.

Ну. мені аж дух забило, так я здивувався. Думаю, то жарти, а він уже пише купчу на звороті старого конверта.

— Гектор Джонс моє прізвище, сусідо, —сказав він. — Можете звати мене Гек — так усі мене звуть.

Бачили ви коли добрішу й щедрішу людину? Гек Джонс урочисто поставив підпис, і я радо відкрив свою гаманця.

Три молочно-білі молі випурхнули з нього. Вони всю дорогу від Коннектикута жерли десятидоларову банкноту, але того, що лишилося, вистачило, щоб заплатити за ферму. І без жодного камінчика чи пеньочка на всьому полі!

Містер Гек Джонс скочив на підніжку нашого «франкліна» і проїхав разом з нами десь із милю вперед. Мої малята всіляко намагалися розважити ного. Віль пряв вухами. Джіль косувала очима, Честер ворушив носом, наче кролик. Одначе, гадаю, містер Джонс був незвиклий до дітей. Тестер тріпотіла руками, мов пташка, Пітер свистів у відсутні передні зуби, а Том силкувався зробити стойку на голові в задку автомобіля. Містер Гек Джонс хоч би глянув на них.

Нарешті він показав своєю довгою рукою: тут зупинитись.

— Ось ваша власність, сусідо, — сповістив він.

Хто б усидів на місці? Ми висипали з машини один перед одного. Захоплено дивилися ми на нашу нову ферму. Широку, на підсонні, з дубом, що ріс на пологому пагорбі. Звичайно, була й вада. До дороги прилягало болотисте озерце завбільшки з акр.

— Матінко, — сказав я своїй любій Меліссі, — бачиш отого розкішного дуба на узвишші? Там ми побудуємо нашу ферму.

— Е ні. — заперечив містер Гек Джонс. — Ваше тільки те, що покрито водою. Без жодного камінчика чи пеньочка — як обіцяно.

Я вирішив, що це, певне, один з маленьких жартів Гека Джонса, але на його обличчі не було й тіні посмішки.

— Але ж, сер, — обурився я, — ви недвозначно заявили, що ферма має вісімдесят акрів.

— Правильно.

— Те болотисте озерце ледве покриє один акр.

— Нічого подібного, — сказав Гек Джонс. — Там повних вісімдесят акрів — нашарованих один на одному, наче млинці. Ми не домовлялися, що ваша ферма вся буде на поверхні. Вона має вісімдесят акрів углиб. Почитайте купчу, Макбруме.

Я прочитав. Його правда.

— Хі-ха! Хі-ха! — закихкав Гек Джонс. — Спритно я ошукав тебе, Макбруме! Бувай, сусідо!

І він потюпав додому, всю дорогу сміючись собі в рукав. Згодом я довідався, що містер Гек завжди сміявся собі в рукав. Казали, що коли він вішав піджак, лягаючи спати, весь накопичений за день запас сміху висипався з рукава і будив уночі господаря. Але це брехня.

А про кавуни — зачекайте хвилину.

Отож стоїмо ми та й дивимося на нашу одноакрову ферму, придатну хіба на те, щоб викупатися в ній гарячої днини. А день тоді був такий гарячий, найгарячіший з усіх, які я пам’ятаю. Найгарячіший із будь-коли зареєстрованих, як опісля з’ясувалось. У той день, — три хвилини перед полуднем, — вся кукурудза на ланах Айови полускала на пластівці. Факт історичний. Ви, напевне, читали про нього. Не вірите — подивіться в кіно.

Я обернувся до малят і гукнув:

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда. Не хнюпте носа. І лихо не без добра. Це озерце, що ми купили, трохи тванисте, та зате воно мокре. Пірнемо в нього і прохолодимося.

Ідею зустрінуто прихильно, і незабаром усі стояли в купальниках. Я дав знак, і ми розігналися. Під ту хвилю вдарила така спекота, що озерце вмить випарувалося, і ми попадали на суху землю. Диво дивне!

Мої хлоп’ята пострибали перші сторчака, і тепер самі їхні ноги дригалися в повітрі. Довелося мені висмикувати їх, наче моркву із землі. Декотрі дівчатка досі затуляли пальцями носики. Звичайно, дітям це було таке розчарування: було озерце — і нема, і викупатися ніде!

Та коли я просіяв між пальцями жменьку ґрунту, моє землеробське серце тьохнуло. Дно озерця було м’яке на дотик, немов чорний оксамит.

— Моя люба Меліссо! — зрадів я. — Ходи-но сюди, подивися! Цьому ґрунту ціни нема, хоч у банку зберігай його.

Враз мене затіпала нервова лихоманка. Та знаменита земля начеб сама волала, щоб її засіяли. Моя люба Мелісса везла з собою торбинку сухої квасолі, і я послав Віля і Честера принести її. Було очевидно, що орати поле не треба. Я загадав Поллі креслити пряму борозенку, а Тому йти слідом і проштрикувати ямки в ґрунті. Після них ішов я і в кожну ямку висаджував по квасолині, притоптуючи її ногою.

Повірите, ледве ступив я кілька кроків, як щось зелене і листате оплело мою ногу. Я озирнувся. Бадилля квасолі квапливо повзло по землі, шукаючи тичку, щоб повитися вгору.

— Ура! — закричав я.

Ото був ґрунт — надродючий! Пагони стріляли навсібіч. Я мусив бігти, щоб їх обганяти.

Доки я дістався у край борозенки, перші стебла вже цвіли, стручки в’язалися і дозрівали.

Як ми раділи! Віль пряв вухами. Джіль косувала очима. Честер ворушив носом. Гестер тріпотіла руками. Пітер свистів у відсутні передні зуби. Том стояв на голові.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — покликав я. — Збирайте квасолю!

За годину ми обсадилися і зібрали весь урожай квасолі. Але й пекло на сонці! Я послав Лорі пошукати над дорогою гарного жолудя. Ми посадили його, та дуб з нього ріс повільніше, ніж я сподівався. Довелося цілих три години чекати затінку.

Ми розташувалися табором під нашим дубом і наступного дня вирушили до Барнсвілля з нашим урожаєм квасолі. Я продав її на різне насіння: моркви, буряків, капусти та іншої городини. В крамнині на споді засіка знайшлося для нас кілька зернин кукурудзи, що не полускала під час Великої Спеки.

Проте виявилося, що садити кукурудзу просто небезпечно. Стебла виганялися вгору з такою швидкістю, що могли подряпати носа.

Звичайно, та земля крила в собі якусь загадку. Прибув представник уряду і провів дослідження. Він доскіпався, що в давнину в тім районі Айови було величезне озеро. Можете уявити, скільки тисяч років збігло, доки воно всохло до розмірів нашого озерця. Риба мусила скупчитися в ньому щільніше, ніж оселедці в бочці. Ніщо не дає стільки азоту в ґрунт, як риба. Це доведено наукою. А той азот — неперевершений стимулятор росту. І справді — випадково ми викопали риб’ячу кістку.

Минуло небагато часу, і містер Гек Джонс на правах сусіди прибув з візитом. Він їв сиру ріпу. Коли Гек Джонс побачив, у який спосіб ми садимо і збираємо капусту, очі йому полізли рогом, і він трохи по осліп.

Гек Джонс подріботів геть, щось бурмочучи сам до себе.

— Моя люба Меліссо, — зауважив я, — той чоловік намислив лихе.

Люди в місті сказали мені, що в містера Гека Джонса найгірша земля в Айові. Він ніяк не міг її позбутися. Вітри торнадо поздували з неї родючий шар, оголивши кам’янисте підґрунтя. Доводилося орати його клинами і молотом. Одного дня по той бік пагорба знялася стрілянина. Малята побігли глянути, що там діється. То Гек Джонс засівав поле, вистрілюючи насіння з рушниці.

Тим часом ми господарювали собі на фермі. Не секрет, що невдовзі ми мали чималий прибуток. Раніше в Коннектикуті ми вважали за щастя, коли збирали один урожай на рік. Тепер ми садили і збирали три-чотири врожаї на день!

Але ми мусили остерігатися деяких небезпек. По-перше, бур’яни. Малята по черзі стояли на протибур’янній варті. Ледве де пробивалася із землі бур’янина, вони підбігали і виполювали її з корінням. Страшно подумати, що сталося б, якби на такій родючій землі та розплодилися бур’яни.

Також обачливо мусили ми вибирати час посадки. Якось ми висаджували салат-латук, і під ту годину моя люба Мелісса подзвонила до обіду. Поки ми їли, латук поріс і вигнався в стовбур. Весь урожай пропав.

Перегодя знову з’явився містер Гек Джонс, граючи усмішечкою на вустах.

— Хі-ха! — засміявся він, хрумаючи редиску. — Отепер ви в мене в кулаці, сусідо. У купчій говориться, що ви були зобов’язані віддати мені увесь вміст гаманця, а ви віддали не все.

— Нічого подібного, сер, — заперечив я. — Ви одержали свої десять доларів. У гаманці не було більше й цента.

— У ньому була міль. Я бачив, як вона випурхнула. Три молочно-білі молі, Макбруме. Віддавайте мені їх, або ж після третьої години пополудні я заберу ферму назад. Хі-ха!

І Гек Джонс подріботів геть, сміючись собі в рукав. Матінка якраз дзвонила на обід, тож часу лишалося обмаль. Бодай йому всячина, тому чоловікові! Але закон був на його боці.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — гукнув я. — Потрібно спіймати три молі! Мерщій!

Ми розбіглися навсібіч. Але міль майже неможливо знайти за дня. Спробуйте самі. Всі ми повернулися з порожніми руками.

Моя люба Мелісса в сльози — пропала наша ферма! Навіть я подумав: «Кепські наші справи, нема ніякого просвітку! Ніякого просвітку! Ось що треба! І я загадав малятам бігти до самітної старої сосни край дороги і хутчій повертатися з кошиком шишок.

Авжеж, сидіти склавши руки не випадало! Ми висаджували соснові шишки через кожні три фути. Шишки пускали паростки. Ми всі чекали терпляче, я те й робив, що поглядав на свій кишеньковий годинник.

А про кавуни — зачекайте хвилинку.

І справді, до без десяти хвилин третьої з тих шишок виріс густий сосновий ліс. В гущавині таки не було жодного просвітку! Ані промінчик не просочувався крізь зелене соснове віття. Глибоко в хащі я засвітив ліхтаря. Не минуло й хвилини, як мене оточили молочно-білі молі: вони вирішили, що настала ніч. Я спіймав три молі і помчав з лісу.

На узліссі вже чатував містер Гек Джонс із шерифом.

— Xi-ха! Хі-ха! — сміявся старий Гек. Він їв айву. — Скоро третя година, і тобі не спіймати молі за дня. Ферма моя!

— Не так швидко, сусідо, — відповів я. тримаючи долоні човником. — Ось маєте свої три молі. А тепер чешіть звідси, сер, поки ваші ноги не пустили коріння, а з вух не виросли пагони отруйного сумаху!

Гек Джонс подріботів геть, бурмочучи сам до себе.

— Моя люба Меліссо, — зауважив я, — той чоловік замислив лихе. Він повернеться.

Скажу вам, чималий шмат роботи мали ми, поки вирубали той ліс. Частину стовбурів розпиляли і звели собі будинок у кутку ферми. Що лишилося, пороздавали сусідам. Потім тижнями викорчовували пеньки.

Але не подумайте, ніби на своїй фермі ми знали тільки роботу. Деякі рослини ми вирощували просто задля розваги. Садили, наприклад, гарбузи пепо. Їхнє бадилля росло так швидко, що ми ледве встигали ловити гарбузи. Ото було видовище! Малеча попідбігала ноги, ганяючись за тими гарбузами. Часом вони влаштовували гарбузячі перегони.

В неділю пополудні, просто ради забави, старші хлопчики садили гарбузове насіння — щоб покататися верхи на гарбузові. Нелегка то була справа. В ту мить, коли квітка в’янула й відпадала, треба було осідлати зав’язь. Фіть! Гарбуз збиває тебе з ніг і гасає по обійстю, аж свистить.

А то ще каталися на мускусних динях, що ростуть ще швидше, ніж гарбузи пепо.

А дівчатка навчилися кататись на кукурудзяних стеблах. Для цього досить було стати над паростком, кали він витикався з ґрунту. Кукурудзяні стебла добряче підкидали.

Містера Гека Джонса ми чисто бачили на узвишші віддалік, звідки він стежив за нами. Ми знали, що він не заспокоїться. поки не прожене нас геть із нашої землі.

Якось пізно вночі мене розбудив грубий сміх надворі. Я підійшов до вікна і при місячному світлі помітив старого Гека. Він гиготів, пихкотів і реготав, розкидаючи навсібіч якесь насіння.

Я скинув нічного ковпака і вибіг надвір.

Крикнув:

— Що це за лихо надумали ви, сусідо!

— Хі-ха! — озвався він і подріботів геть, сміючись у рукав.

Самі розумієте, яку безсонну нічку я перебув. Другого дня вранці, щойно зійшло сонце, наша ферма забуяла бур’янами. Бачили б ви ті бур’яни! Вони лізли з землі і шалено глушили один одного: мокринець і молочай, будяки і берізка. Ми не встигли отямитися, як всі вони позвивалися скрутнями в кілька футів завгрубшки і галузилися далі.

Нас чекала справжня битва з бур’янами.

— Вільджільгестерчестерпітерполлітімтоммерілеріімалакларінда! — закричав я. — До праці!

І ми заходилися виполювати та розчищати ті хащі. На місці кожної викоріненої бур’янини проростала інша. Ми цілий місяць воювали з ними.

Якби сусіди не прийшли гуртом на допомогу, ми б і досі палили бур’яни!

Нарешті настав день, коли ферма була очищена від бур’янів, і тоді несподівано вигулькнув старий Гек Джонс. Він їв велику скибку кавуна. Оце ж будуть ті кавуни, що про них я обіцяв розповісти.

— Добридень, сусідо, — привітався він. Я прийшов попрощатися з вами.

— Ви виїжджаєте, сер? — запитав я.

— Ні, це ви виїжджаєте!

Я глянув йому прямо у вічі.

— А якщо ні, сер?

— Xi-ха! Макбруме! Там, де я минулого разу брав бур’янове насіння, ще трохи його лишилося.

Мені урвався терпець.

Я вже засукав рукава хотів дати зухвальцеві доброго чосу, щоб пам’ятав до нових віників. Але те, що потім сталося, звільнило мене від клопоту.

Коли мої малята з’юрмилися довкола, містер Гек Джонс припустився помилки — він виплюнув на землю повен рот кавунових зерняток.

Події розгорталися блискавично!

Не встиг я добрати що й до чого, як кавунова огудина зашморгнула старого Гека за його сухорляві ноги-патики і звалила навзнак додолу. Наш сусіда так і захурчав по всій фермі. Кавунове насіння розліталося на всі боки. Незабаром Гек просвистів назад і гепнувся об гарбуз, що лишився від недільних розваг наших діток. Умить кавуни й гарбузи помчали навскач по всьому обійсті, кидаючи Гека Джонса куди попало.

Він миготів то тут, то там.

Кавуни стукалися і репали. Старий Гек вимазався кавуновим соком, немовби щойно вискочив із пляшки соусу.

Подивитися було на що.

Віллі стояв і пряв вухами. Джіль косувала очима. Честер ворушив носом. Гестер тріпотіла руками, неначе пташка крильми. Пітер свистів у передні зуби, що вже повиростали.

Том стояв на голові. А мала Кларінда зробила перший у своєму житті крок.

Помалу кавуни та гарбузи почали виснажуватись. Я так прикинув, що містер Гек Джонс хотів би якомога швидше добратися додому.

Тож я попросив Лері принести мені насіння великої мускусної дині.

— Хі-ха! Сусідо! — вигукнув я і кинув насінину біля його ніг. Ледве встиг я крикнути «До побачення!», як огудина підхопила Гека. Довгаста мускусна диня швидко відпровадила його додому. Шкода, що ви не бачили того.

Відтоді Гек Джонс більш до нас не потикався.

Оце і вся правда. А решта, хоч би що вам розповідали про дивовижну ферму Макбрума, все вигадки.