Баран із дзвіночком

— Бог свідок, Пені, цебто містере Доллан, що на весь Мулларавог не нашкребти й фунта грошей. Не набереться й фунта в усіх нас шістдесяти. — Кремезний сутулий селянин, ніяково переступаючи з ноги на ногу, подивився на гурт інших, таких, як і він; потім знов крадькома, мов настрашена дитина, глянув на чоловіка перед собою.

Пекі Доллан сидів на бочці з борошном, погойдуючи однією ногою. Лікоть він поставив на ящик з беконом, а підборіддям сперся на долоню і, добродушно всміхаючись, дивився на селянина, що геть збентежився і квапливо провадив далі:

— Повір, Пекі, у всіх нас не знайдеш і півкрони. Аж до червневого ярмарку. Правду кажу, — і він знов обернувся до гурту, мов за підтримкою.

Люди боязко збилися докупи, наче отара овець, крутили головами на всі боки і мовчали, з надією, страхом або й нерозумінням поглядаючи на усміхненого червонощокого чоловіка на бочці.

Доллан спроквола підвівся, обтрусив борошно зі штанів і витер руки об свій білий фартух. Усе ще усміхаючись і не звертаючи ніякої уваги на селян, він промугикав кілька рядків із пісеньки і поглянув у вікно комори на широкий порослий вересом косогір. Потім засміявся, ухопив з полиці бухгалтерську книгу і повернувся до кремезного селянина.

— Помагай тобі боже, Джоне Джо Мулі, бідолахо сердешний, — осміхнувся Доллан. — Ото сказав — так сказав! Не маєш навіть пів- крони. І так само усі вони. — Він окинув поглядом гурт чоловіків, що набився в його комору, і глузливо похитав головою. — Та хай тобі абищо, Джоне Джо, — і Доллан захоплено посміхнувся — раз, удруге і втретє. — Звісно, язик у тебе добре підвішений, але ти мене що — за мільйонера маєш?

Він розгорнув бухгалтерську книгу на кришці ящика з беконом, і селяни, мов заворожені, підступили ближче. Приязно всміхаючись і підморгуючи щоразу, як котрийсь із селян на мить зустрічався з ним поглядом, Пекі Доллан помахував книгою, наче всі вони гралися в якусь гру.

Помалу його наполеглива усмішка дала наслідки, і селяни силувано заусміхались йому у відповідь. Заклавши палець між сторінками книги, Доллан на якусь мить випростався.

— Отже, вас шістдесят, — провадив він тим самим жартівливим тоном, — шістдесят двоє, як я бачу по книзі, — і винні ви мені десь по сорок фунтів, — мовив Пекі насмішкувато, звертаючись до Джона Джо Мулі, і гучно зареготав. І знову селяни силувано засміялись йому у відповідь.

Хвилину чи дві Пекі мовчки усміхався до юрби, а тоді розгорнув книгу і почав читати:

— Джон Джо Мулі, сорок сім фунтів, дванадцять шилінгів і три пенси. Правду я кажу, Джоне Джо, чи ні?

Гурт селян відповів йому протяжним зітханням, схожим на форкання коней. У міру того як Доллан читав далі, чоловіки усе тісніше збивались навколо книги.

— Мікін Макх’ю О’Берн, тридцять дев’ять фунтів, вісім шилінгів і десять пенсів. Правильно, Мікіне?

Селяни ніяковіли, по-дитячому сопіли і трясли зсутуленими плечима, вдаючи, ніби сміються на знак згоди з Пекі. Здавалося, це улюблений шкільний учитель веде неприємний урок. Лише вряди-годи їх проймало несподіваним страхом, і вони тужливо дивились у вікно на розлогі верховини, які вважали своїм домом.

Мулларавог являв собою три скелясті гребені, що здіймалися над пологою верховиною. Далі на захід темнів головний хребет, відгороджуючи зовнішній світ. Там не було людного села, жодної хатини. Жодна дорога не вела на захід.

Біля східного підніжжя Мулларавога, де кінчалися останні стежки цивілізації, притулилося містечко Барнаслів. Головна його вулиця, власне, являла собою забудований гірський прохід, та й сама та назва означає по-ірландському «ущелина», отже, в Барнасліві сходилися всі дороги, що вели на верховини цього гірського краю.

На головній вулиці стояла велика корчма з написом «П. Доллан» над дверима. Поряд видніла менша будівля з тим самим ім’ям і ще кількома фразами: «Машини на прокат. Влаштовуємо похорони. Обслуговуємо культурно й швидко».

На задвірках корчми у чотирьох окремих приміщеннях було обладнано загальну крамницю, з одного кінця — бакалійну, де оце тепер монотонний байдужий голос Пекі Доллана повільно читав:

— Мартін Майк Докері, сорок два фунти, чотири шилінги й вісім пенсів. Правильно, Мартіне Майку?

Позаду містечка розлога скеляста гора обхопила своїми зелено- бурими руками десятки й десятки оброблених латок землі, що прилягали до селянських хатин і споконвіку захищалися від нашестя дроку, вересу та каміння, яке сипалося з гори. Між тими нивками і над ними здіймалися необроблені верхи Мулларавога, тихі й привітні, помережані безліччю низеньких кам’яних огорож на жовто-зелені квадратики, в яких то там, то там біліла овеча вовна.

Темне громаддя головного хребта відділяло Мулларавог від такої далекої Ірландії. На тих верховинах не було жодної селянської хатини, жодного перевалу, вартого цієї назви, жодна дорога не вела за хребет. Усі піднімались нагору і спускалися з гір через Барнаслів. Монотонний голос у бакалійній крамниці, здавалося, підкреслював цю обставину.

— Денні Джем Райєн, тридцять вісім фунтів, чотири шилінги і шість пенсів. Правильно, Денні Джеме? Педді Гефні, сорок один фунт, дев’ять шилінгів і…

У довколишніх горах ходив про Пекі Доллана такий жарт. Пекі, любили повторювати горяни, завжди готовий продати тобі колиску чи винайняти катафалка — без нього ні народишся, ні помреш. Усе в Барнасліві належало Пекі.

Почавши з нічого, Доллан тяжко трудився усе життя. Спочатку складав у крихітній крамничці пенні до пенні, потім, дедалі розгортаючись, — фунт до фунта, а згодом нагромадив багато сотень у єдиному на весь Барнаслів банку, — отак він, Пекі, й виріс.

Історія досить звичайна для Ірландії та й для будь-якої сільської країни. Якийсь чоловік несподівано відкриває, що, постачаючи речі першої необхідності, можна збити багатство. Згодом він неминуче стає панівною комерційною силою в усій околиці.

У ірландців є для цього особливе слово. Містечкового крамаря, що поступово прибирає до рук усю округу, називають гомбіном. «Гомба» по-гельському означає приблизно «шматок» або «клапоть». «Гомбін» — зменшувальна форма. В одному цьому слові сконденсовано добрий підручник економіки.

Пекі Долланові було ще далеко до тридцяти років, а він уже збагнув важливість географічного розташування Бариасліва. Невелике селище біля підніжжя гори було єдиним містком між горянами й цивілізацією. Не було іншого виходу з верховин у світ торгівлі, окрім Барна- сліва. Поки Пекі володів єдиними в містечку п’ятьма крамницями, єдиними двома ваговозами, Пекі був гомбін.

Напівдикі, несміливі, як вівці, майже всі неписьменні, горяни мусили рано чи пізно спускатися зі своїх вересових верховин, щоб купувати і продавати. Купували вони в Пекі, йому ж і продавали. Голос у коморі підбивав підсумки:

— І нарешті Дікін Каллаген, сорок один фунт, одинадцять шилінгів і три пенси. Правильно, Дікіне?

Каллаген кивнув і збентежено засміявся. Притуливши книгу до грудей, Пекі оглянув гурт і ошкірився з виразом комічної розгубленості.

Горяни човгали ногами по долівці, шпорталися в кишенях, зиркали один на одного, мулялися ще дужче, однак мовчали. Доллан перечекав, кілька хвилин, потім зненацька розкрив останню сторінку книги.

— Дві тисячі чотириста дев’яносто п’ять фунтів, вісімнадцять шилінгів та ще й вісім пенсів, — виголосив він. — Ось скільки моїх грошей пішло на верховини Мулларавога борошном, беконом, тютюном, та всім іншим. Майже дві з половиною тисячі. Дві-з-половиною-тисячі- фунтів!

Довгим одностайним зітханням відповіли селяни на названу Долланом суму. Вони перезирнулись між собою і збилися докупи — чисто тобі отара овець. Пені засміявся.

— Ну й жартівники з вас, — мовив він, схвально киваючи головою.— Жартівники, куди твоє діло. Нічого у вас нема, отже, й платити немає чим. Нема, та й годі. Тому ви зараз просто щасливі, бо ж у вас нічого нема. Виходить мої дві з половиною тисячі пропали отам на горі.

Він поглянув у вікно на верховини Мулларавога. Селяни й собі подивилися туди, а Доллан раптом рвучко обернувся.

— Ви щасливі, — повторив він, і його приязний сміх задзвенів аж на вулиці. — Бо нічого не маєте, й отже, нічого не можете заплатити.

— Після червневого ярмарку, Пекі… — почав був Джон Джо Мулі.

Долан посміхнувся і кивком голови змусив його замовкнути. Розгорнув книгу десь на перших сторінках, недбало зазирнув у неї і поклав її на ящик.

— Ці борги, — весело повідомив він, — набігли з тих залишків, що зоставалися по кожному червневому або грудневому ярмарку за останні двадцять років. Тепер вони становлять дві тисячі п’ятсот фунтів. Тож облиш, Джоне Джо, свої жарти про червневі ярмарки, поки я не вмер зо сміху.

Селяни здавалися страшенно зніченими, а крамар і далі посміхався. Запала мовчанка, і помалу на кожному обличчі проступив винуватий вираз, наче Пекі зловив їх на мерзенній змові обшукати його. Потім, так само мовчки, селяни втупились у гомбіна з безнадійним спокоєм у очах. У них не було нічого, отже, вони нічого не могли заплатити, нічого не могли вдіяти.

— Там, на верховинах Мулларавога має бути сім чи вісім сотень овець, Джоне Джо,— недбало кинув Доллан голосом, ледь чутнішим за шепіт. Гурт селян відсахнувся, наче гомбін вихопив бомбу.

На верховинах Мулларавога, де разом паслося чимало невеликих овечих отар, великі обшири непридатного на пашу дроку були поцятковані латочками трави, де дрок було випалено.

Усі вівці ходили там однією отарою, кожна з хазяїновим тавром на вусі або на вовні, аж поки наставав час вилучати їх на забій, на продаж або на стрижку. Тобто поки вівця або її вовна не спускалися вниз у Барнаслів, до Пекі Доллана.

Для горян ті вівці були чимось одвічним і незмінним, такою самою невід’ємною часткою їхнього життя, як покрівля на хаті або вода в гірських потоках. Господар міг продати двійко овець, п’ятеро ягнят або з десяток настригів вовни, . але він мав усе ту саму невеличку отару і ніколи не думав про овець як про власність.

Усі дрібні господарства вирощували на продаж овес, картоплю, ріпу та всяку всячину. Для горян це було головне заняття, джерело нехай і скромного, а все ж прибутку. А вівці давали ніби побічний продукт, були засобом здобувати щороку кілька фунтів з безплідних верховин Мулларавога.

Навіть найбідніший селянин мав десь на горі з тридцять-сорок овець. П’ятнадцять-двадцять фунтів, не більше, надходило щороку з кожної такої отарки. Та це були гроші практично з нічого, з латочок трави між скелями та дроком, і в окрузі, де рахували кожен шилінг, вони мали вагу.

Нікому із селян навіть на думку не спадало, що їхні кошлаті отари становлять капітал. Вівці були собі та й були. Вряди-годи з них набігало кілька фунтів. А вони собі й далі були, як торф на болоті або покрівля на хаті. Ніхто зроду не думав про них як про власність. Окрім Пекі Доллана.

Того дня, коли Пекі жбурнув свою бомбу, — згадав про овець на горі, — селяни спершу вирячились на гомбіна, наче він ляпнув казна-яку непристойність. Та скоро вони збагнули: Пекі виголосив щось подібне до смертного вироку. Він знав, що його дві з половиною тисячі фунтів добре убезпечені. Горяни ж цього не знали.

З нездоланною упертістю кожен селянин відмовлявся сказати Долла нові, скільки має овець. Та й як його скажеш. Вівці там, нагорі, усі вкупі, і просто неможливо розібрати, де чия, аж до, скажімо, червневого ярмарку.

Таж містер Доллан мусить зрозуміти, казали вони зі страхом у голосі та очах. Ті вівці на горі всі помішані, усі в одній отарі, одне тут, друге там, усі однаковісінькі. Таж на Мулларавогу ніхто ніколи не клопотався відлучати овець, хіба як ішов стригти або взяти на продаж кілька ягнят абощо. Одне тут, друге там…

Пекі трохи побурчав, а тоді знову добродушно заусміхався. Селяни аж ніби попригинались, коли він заговорив.

 — Справді, справді,— підсумував Доллан.— Отже, жоден із вас не знає, ні де його вівці, ні скільки їх. Не знає. Одне — тут, друге — там. У кожного з вас лише кілька штук — одне тут, друге там. Та коли вони всі вкупі, їх так багато, що годі полічити своїх власних! Зо сміху можна померти. Ну, а як же мої дві з половиною тисячі фунтів?

Скінчилося тим, що горяни почовгали до дверей, не дивлячись навіть один на одного. Пекі вирішив усе просто й по-діловому. Наступної суботи він сам підніметься на Мулларавог. Звісно, вони можуть сміятися з нього, якщо вони такі жартуни. Але десь нагорі має бути сім сотень голів овець.

— По три фунти голова, — це буде справедливо. Правильно кажу, Джоне Джо? По три фунти голова…

— У Дубліні на ринку вівці майже по п’ять фунтів голова, — перебив гомбіна Мулі вибачливим тоном і без особливої надії в голосі.

— Правду кажеш,— погодився гомбін.— А таки правду. Тільки верховини Мулларавога це не дублінський ринок. По три фунти голова, і я втрачу майже півтисячі фунтів. Але ж це ліпше, ніж утратити все У суботу, Джоне Джо, в суботу.

Горяни боком, боком — та й посунули надвір.

У суботу вранці майже всі вони з’юрмилися на гірській стежці поблизу ферми Джона Джо Мулі. Вони навіть не згадували про гомбіна, який мав ось-ось з’явитися, лише тупо й принижено дивились один на одного, немовби на них звалилася велика напасть і відібрала їм мову.

Доллан поставив свою автомашину коло подвір’я Мулі, де кінчалася вузька вуличка, і пішки підійшов до гурту селян, як завжди привітний і жвавий. Рішуче відмовився іти вгору, не пропустивши спершу ковточок віскі, для чого з машини було видобуто чотири пляшки. Потім дістав ще чотири, і, перше ніж погодився рушити крутою гірською стежкою на верховину, пригнічені селяни трохи повеселішали.

— Їй-бо, я сам одного дня стану фермером, —- засміявся Пекі, подаючи Джонові Джо Мулі якийсь інструмент, схожий на щипці. — Тримай, Джоне Джо, а то я ще, чого доброго, вищипну цим дірки у

власних вухах. — Він трохи перебільшено гикнув, і весь гурт поволі рушив нагору.

Мулі ніс інструмент для таврування овець. Він, здавалося, не помічав, що тавро було «П. Д.». Що вище вони піднімалися, то довірливішим ставав Доллан. Пробираючись вузьким проходом між скель, він на мить узяв Мулі за руку, і вони трохи відстали від вервечки селян.

— Я хочу, щоб усе було по правді, Джоне Джо, — повторював він знов і знов. — По правді. — Пекі тверезо і зі знанням справи створював враження, що віскі було надто міцне чи то він випив його забагато і почуває схильність до відвертості й щедрості. — Певно, що мені не шкода втратити кількасот фунтів — ми ж бо люди свої. Ти згоден, Джоне Джо?

Мулі щось буркнув ніби на знак згоди, лише мигцем зиркнувши на крамаря — такого щедрого й некорисливого. Доллан знов ухопив Мулі за руку.

— Дай мені стільки овець, щоб я покрив хоч би частку моїх грошей,— голосно сказав гомбін.— Частку. І не бери забагато ні в кого. Одне — тут, друге — там.— Він весело засміявся, повторюючи вислів селян.— Одне — тут, друге — там, Джоне Джо.

Гурт розтягся по горі довгою розірваною вервечкою, біля кожного з горян ішла вівчарка, а то й дві. Люди раз у раз обмінювалися короткими фразами, але то була буденна розмова про скелі, про дрок, про стежки, про пашу і ні слова про гомбіна та його очевидний намір уперше за багато століть очистити гору від овець.

Вряди-годи один чи двоє спинялись озирнутися на Мулі з Долланом, і дивилися горяни на Джона Джо так, ніби той був їхнім ватажком, хоч він ішов позаду і майже не озивався. Потім знову рушали вперед.

Стежка пішла крутіше, ще крутіше, і Доллан усе частіше починай зі сміхом бурчати. Біля скелястого гребеня, де стежка пробивалася крізь вузеньку тіснину на відкрите місце, гурт людей та собак спинився, чекаючи, поки там пройдуть і Пекі з Долланом.

Тіснина була з ярд завширшки, сині позубрені скелі тут майже змикалися, перш ніж розійтися в невелике рівне пасовисько. То там, то там окремі брили було повідкочувано набік, щоб дати прохід вівцям, а біля особливо крутих «східців» лежали камені, покладені тим чи тим горянином на підмогу природі ще за незапам’ятних давен.

Багато років тому поблизу виходу із тієї тіснини було відхилено вбік товсту кам’яну плиту, щоб звільнити прохід. її підпирав невеличкий закритий вересом камінь, повз який десятки разів тупотіли ратички не одного покоління овець.

У цьому камені-підпірці, у тупотінні овечих ратиць була вся історія Мулларавога за сотні років. Мабуть, Джон Джо Мулі теж подумав щось подібне, коли погляд його упав на ці знайомі деталі, і він аж зітхнув. Зненацька він спіткнувся, і камінь-підпірка заворушився, — чи не вперше за ціле сторіччя. Джон Джо спіткнувся ще раз.

Пекі саме з жартівливим гнівом казав, що далі не піде, коли та кам’яна брила звалилася в прохід. Не така велика, щоб покалічити Доллана, вона лише придавила йому ногу. Застрягши у досить незручній позі серед проходу, Пекі тільки лайнувся й ошкірився посмішкою.

— Гей, Джоне Джо! — весело загорлав гомбін.— Ходи-но сюди, скинь цю чортову каменюку з моєї ноги. Дідька лисого я ступлю ще хоч крок уперед. Ти чуєш, Джоне Джо?

Збентежено й винувато, упріваючи від замішання й сорому, горянин спробував був зрушити брилу руками. Камінь не подався, і Доллан вилаявся.

— Ось я зараз знайду якогось дрюка, містере Доллан, — ніби вибачаючись, мовив Джон Джо. — Тоді гукну ще когось, і ми підважимо цей камінь. До того ж іти далі вам і не треба. Хлопці тим часом позаганяють овець з верхів, і ви позначите своїх власних. Одну хвилиночку, містере Долан. — І він поквапливо рушив угору стежкою.

Горяни піднімалися все вище, розходячись у різні боки. Доллан ще чув, як вони гомонять, де можна знайти дрюка, де зараз вівці, куди їх краще зігнати, хто яких має взяти з собою собак. Короткі, уривчасті фрази, властиві для небагатослівних горян. За кілька секунд Пекі лишився сам.

Він чув, як селяни перегукуються через хащі дроку та купи каміння, розбрівшись по верховині в пошуках овець, як вони покрикують на собак, гадають уголос, де б його знайти якогось дрюка або жердину, — адже в цих горах нема нічого, крім каміння та вересу. Потім запала тиша.

Доллан прилаштувався зручніше й наготувався чекати. Минали хвилини, та нічого не було чути, і до нього почало доходити, що дрюків на верховинах Мулларавога не густіше, ніж діамантів. Потім він почув угорі на стежці якийсь шум і нетерпляче глянув у той бік, сподіваючись побачити Джона Джо Мулі.

Почувся тихий дзенькіт, одна-однісінька нота ніби тріснутого дзвіночка. З протилежного боку прогалини з’явився самотній баран. На шиї в нього висів іржавий дзвіночок, роги були довгі, проте загнуті і як зброя непридатні. Мигцем поглянувши на Доллана, баран спинився, дзвіночок затих. Пекі роздивлявся тварину з радісною цікавістю, силкуючись угадати її власника по збляклому червоному тавру на вовні.

Далеко на верховині, попереду й десь праворуч лунали приглушені крики й собачий гавкіт. Баран із дзвіночком ступив кілька кроків, дивлячись у бік гамору. Дзвіночок глухо дзенькнув, і на прогалину вийшло кілька овець. Вони збилися купою навколо першого барана. Потім почувся шум з іншого боку, і баран перейшов галявину, тихо брязкаючи дзвіночком, дивлячись і дослухаючись. Тоді вернувся до овець і став нерухомо між ними.

З-поміж двох кущів дроку вибігла невеличка отарка. Просто перед Долланом спустилося з півдесятка інших. Отара на галявині росла, і Доллан із безжальною втіхою відзначив, що овець таки чимало. Він сердито гукнув Мулі, потім нахилився вперед, намагаючись вивільнити ногу.

Ніхто йому не відповів, але селяни начебто поволі наближалися, покрикуючи на собак та окликаючи один одного. На якусь мить гомбін дав волю гніву й роздратуванню, та, побачивши, що отара зросла до величезних розмірів, одразу заспокоївся й відчув щось схоже на гостру втіху.

Дві тисячі, прикинув Пекі. Дві тисячі! Він удовольнився б, зробив би добрий гендель, якби Мулларавог віддав йому лише кілька сотень овець. Отара перед ним коштувала всі десять тисяч фунтів, а то й більше.

Десять тисяч фунтів! Мулі та інші вдають із себе банкрутів, а тим часом тут на голих скелях гуляють десять тисяч фунтів. Гомбін радісно ошкірився.

Він поглянув туди, де тихо дзенькав дзвіночок. Великий баран поволі перейшов галявину, подивився на Пекі і потрюхикав назад до отари. Крики й собачий гавкіт чулися дедалі гучніше. Баран із дзвіночком знов перейшов прогалину і знов повернув назад з ритмічним дзенькотом, а з вересу тим часом підходили нові вівці.

Позаду отари раптом виник якийсь рух — то ще зо два десятки овець вискочили на прогалину. Собачий гавкіт лунав усе ближче. Баран із дзвіночком знову поволі рушив до Доллана. Якусь мить людина й баран дивилися одне одному у вічі. Дзвіночок дзенькнув.

Пекі мало не пирснув на думку, що в цього барана така сама велика, спокійна, пришелепувата морда, як і в Джона Джо Мулі, аж раптом баран злякано стрибнув у вузький прохід. Дзвіночок дзенькнув.

Доллан, сміючись, лайнувся, коли валах пропхався повз нього, боляче надавивши затиснуту ногу. Та за бараном стрибнула вівця, потім ще одна, ще, і Пекі вже не сміявся. Наступні п’ять хвилин він одчайдушно борсався під натиском м’якої вовни під навалою дужих, маленьких тіл, що тремтіли від страху, під ударами твердих ратичок…

— Боже всемогутній, помилуй нас! — вигукнув Джон Джо Мулі за півгодини. — Сохрани, господи, й заступи — хто б то подумав, що вівці здатні на таке?

Горяни збилися в гурт на прогалині перед тією тісниною. Вони сопіли, то дивлячись перед собою, то відвертаючись, потім один по одному стали хреститись, поглядаючи на те місце, де раніше стояв гомбін. На їхніх обличчях застиг вираз глибокої скорботи.

У проході й досі стриміла затиснута під брилою ступня людської ноги, і видніло якесь червоно-буре місиво з крові й багнюки, перемішане з клаптями одягу. Воно ще зберігало на собі сліди тисяч маленьких ратиць.