Добуш

Гей, ци чули, люде добрі,
      перед ким то ляхи стинуть,
А за ким то молодиці,
      а за ким дівчата гинуть? —
То наш Добуш, наша слава,
      то капітан на Підгір’ї —
Красний-красний, як царевич;
      двадцять років і чотири.

Хлопців тисяч єму служить,—
      поклонися пред ним, крале!
На той топір его ясний
      клали німці много сталі,
А на тії порошниці
      били угри злота много,
А той ремінь більше вартий,
      як удвоє царства твого.

Ясна нічка в Чорногорі,
      місяць світить, місяць мріє,
А капітан ходить сумно,
      чось му серце в грудях мліє;
Ні топірчик вже не пестить,
      ні кресак не обзирає,—
Ходить, ходить по долині,
      клонить голов та й думає.

Гей, капітан, ти наш пане,
      не яло ти сумувати!
Я співак є на Підгір’ю —
      не розкажеш заспівати?
Я умію пісней много,
      а й потрафлю затужити;
Капітане, ци не кажеш?..
      Може, хлопців побудити?

Онде хлопців тисяч двісті
      полягали по убочі.
Гей, які ж то буйні, жваві,
      а які в них бистрі очі!
Бо води ще вни не пили,
      хіба кров та буйні вина;
Хліб їх білий не годує,
      лиш жуброва солонина.

А капітан став над ними,
      рве пістоля, зводить скали;
Грим! — а збуїв тисяч двісті
      на ногах вже поставали:
— Що розкажеш, пан-капітан? —
      Ци палити, ци рубати,
Ци якому королеві
      кажеш голов з в’язів зняти?

— Вража голов не пропаде,
      заки руська не застила;
Але красна, красна Дзвінка
      на вечірки запросила.
Ви підете враз зо мною.
      — Як розкажеш — і до грані!
Ти капітан в Чорногорі,
      а ми твої, капітане…—

Ясна нічка в Чорногорі,
      світить місяць з звіздочками.
З легінями тисяч двісті
      квапить Добуш облазами,
А сова десь затужила,
      що аж серце в грудях мліє;
В Чорногорі нічка ясна,
      місяць світить, місяць мріє.
— Капітане, завернися! —
      Птаха нужду нам ворожить.
— Хто то каже? — крикнув Добуш.
      Головою най наложить! —
Та й ухопив за пістоля.
      — Осьде стою, пане-брате,
Ще раз кажу: завернися!
      Осьде груди — мож стріляти.

Так казав Іванчик любчик.
      Ви не чули о Івані? —
Ей, легінь то був хороший,
      перший він по капітані;
А капітан єго любить
      ліпше, май, ніж топір з сталі.
Як поглянув на Івана —
      аж му руки білі вв’яли.

— Тобі сором, славний Добуш? —
      Маєш в землю що дивити:
Задля Дзвінки-хабалиці
      свого брата хочеш вбити?..
Як ти думаш, добра душе,
      що та сука тебе любить? —
Базаринки твої любить!
      Завернися, бо тя згубить.

— Аби-сь дав ми тілько злота,
      що наповню сю долину,
Аби-сь дав ми вдвоє більше,
      то я Дзвінку не покину.
А не хочеш ти зо мною
      йти до Дзвінки,— в твоїй волі;
Завернися з легінями,
      але Добуш — ні, ніколи!

— Я тебе бих мав лишити?..
      Я, твій брат,— тебе самого?
Того люде не діждали,
      та й не діждуть люде того.
Гей, наперед, гайдамаки!
      Де капітан — там і люде.
Дай ми руку, пане-брате,
      чей, гніву вже в нас не буде…

* * *

— Добрий вечір, красна Дзвінко,
      отвори, пусти до хати!
Сімсот хлопців є зо мною,—
      а вже час би вечеряти.
Ми принесли срібла, злота,
      ми принесли меду много,—
Будем їсти, будем пити;
      отвори нам лиш, небого.

— Ци то ви там, славний Добуш?
      (Ти ся хочеш наливати!
Я ти пива наварила —
      буде світ ся дивувати!)
Ей, даруйте, любку любий,
      що не можу вас пустити:
Стефана ся от надію —
      як узнав би, міг би бити.

— Що ти з твоїм чоловіком!
      Стефанові я не раджу
Тебе й пальцем докинути.
      Отвори ми, я ти кажу!
— Я-бо кажу, славний Добуш,
      що сегодне не отворю.
— А я піду на підсінє
      та й з дверми ся сам поборю.

— В мене двері тисовії —
      не злодіям до розлому!
— Що ти кажеш, гей, гадюко?! —
      кликнув Добуш гірше грому
Та й ухопив за одвірки:
      як солома, все ся крушить;
Двері гримли серед хати,—
      аж набій тут в уха глушить.

Ей, набою ж ти зрадливий,
      ей, набою голосненький!
З капітана кров ся ліє,
      впав капітан молоденький;
Впав, конає на мураві.
      Кров кип’яча трави росить,
А капітан кличе хлопців,
      та й конає, та й їх просить:

— Як я, братя, вже загину,
      то зложіть мня на топори,
Занесіть мня, де найкраще,—
      занесіть мня в сині гори,
Там, де люде не заходя,
      там, де пташки не співають;
Там мене ви поховайте,
      най ляхи мій гріб не знають.

А мій топір золочений
      в Дністер — Дунай затопіте;
Нехай знають руські люде,
      нехай знають руські діти,
Що хто жінці в світі вірить —
      мусить марне загибати,
Як ваш Добуш, ваш капітан…
      Йой! прости мня, божа мати! —

В Чорногорі сонце сходить,
      Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
      там сова десь плаче, стоне,
Але Добуш їй не чує,
      бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушеву,
      ні флояри слезні нути.

(1861)