У перспективі
— У перспективі все це піде під землю! — владно сказав директор заводу товариш Пацьорчик і показав на бурий дим, що валив з труб, — На території заводу повітря буде чистіше, ніж у лісі…
Я слухав, і серце моє проймалося радістю. Уявилося потопаюче в зелені заводське подвір’я. Клумби, пахучі квіти, джебонять бджілки. Повітря — пий-упивайся. Захопившись уявою, я вдихнув на повні груди і зайшовся кашлем. Вітер якраз повернув сюди хмару диму.
— …Я вам скажу, — продовжував директор, — що в перспективі ви нашого міста не впізнаєте. Вулиці підуть під землю…
— Себто як? — не зрозумів я.
— Весь транспорт піде під землю. В тунелі. Приїдете через п’ять років — і на вулицях не побачите жодної машини. Не буде шуму, гуркоту, отруйних газів…
Я пригадав статтю відомого медика у вечірній газеті. Називалась та стаття «Шум — ворог вашого здоров’я». Пригадав іншу статтю, іншого медика — «Шуми руйнують ваші нерви».
А тут перед моїми очима постав рай. Тихі вулиці. Потопають у зелені. Щебечуть пташки на деревах. Вулицями спокійно походжають люди. Бігає дітвора. На душі .стало тепло й весело. Забувши про присутність директора, почав мугикати пісню.
— Річечка ота, по якій зараз пливе мазут, — перервав моє мугикання директор, — буде чистенька, голубовода. Бо стоки із заводів планується в перспективі пустити під землю…
Річка — це взагалі моя слабість. Біля річки я народився, виріс. Люблю плакучі верби, різучу лепеху. Люблю круті заплави, спокійні мілини. Ряску на воді і навіть жабуриння люблю.
— Все погане, шкідливе для людського здоров’я, непотрібне піде під землю,— сказав директор…
Повернувся я в редакцію з таким настроєм, ніби місяць провів десь на благодатному річковому узбережжі.
Через кілька років знову завітав у ті місця.
Завод зустрів тією ж хмарою бурого диму. А директор заводу товариш Пацьорчик не зустрів мене.
— Лежить у лікарні, — засмучено мовив його наступник.— Нервове виснаження… Шуми… Гази… Неспокій… Шкода. Ледь не пішов під землю…