Сеанс гіпнозу
Закінчуючи виступ, він сказав:
— Гіпнозом може зайнятися кожен. Для цього треба тільки вірити в те, що говорите.
Я повертався з клубу й думав: «А що, коли спробувати? До гіпнозу можна вдатись як до ефективного засобу перевиховання підлеглих…»
Удома, біля дзеркала, потренувався в самонавіюванні.
Наступного дня викликав начальника цеху:
— Позвіть до мене отого бракороба й прогульника Задираку.
За кілька хвилин Задирака стояв перед моїм столом.
— Чого стоїш, як на сковороді? — мовив йому.— Сідай отут проти мене на стілець і дивися в очі.
Задирака сів і подивився.
— Ти, Задирако, зараз оце забудь, що я директор. Дивися мені в очі і думай, що тобі дуже хочеться спати.
— Я виспався, Андрію Івановичу. Не було металу, і я виспався, — пояснив Задирака.
— Не говори мені про метал, — попросив я Задираку.— Краще заплющ очі.
Його повіки втомлено впали на посоловілі очі.
— Значить, ти спиш, спиш, — вів я далі монотонно…
— Винен, Андрію Івановичу, — підвів повіки Задирака.— Але ж усе одно не було металу…
— Та облиш ти цей бісів метал, — не витримав я.— Заплющ очі.
Задирака знову опустив повіки.
— Вибачте, Андрію Івановичу! Я сам у ці очі не можу дивитись. Як розглядаю себе в дзеркалі, то одягаю чорні окуляри. Може, одягти? Ось вони.
— Не треба окулярів! Ти заплющ очі. І спи…
— Не можу я, Андрію Івановичу, у вашому кабінеті заснути, — зізнався Задирака.— Там, за верстатом, на ящику., можу, а тут ні… Незвично…
— Уяви, що ти спиш, — благав я.— Заплющ очі, уяви, що ти спиш. Так треба.
— Хіба що треба, — згодився нарешті Задирака і заплющив очі.
— Спати, спати. Ти спиш. Тобі сниться, що тобі пропонують чарку, але ти відмовляєшся. Ти гидуєш горілкою…
— Що ви, Андрію Івановичу! — розплющив очі Задирака.— Хіба таке присниться!
— Але зараз, в оцю хвилину, саме таке тобі сниться, — процідив я крізь зуби.— І сниться, що ти зовсім не даєш браку…
— А хіба я винен! — виправдовувався Задирака. — Верстат старий.
— Сниться тобі. Розумієш, сниться! — скеровував я Задираку в гіпнотичний сон.
— Ех, якби то тільки снилося, — зітхнув Задирака.
— Сниться тобі, що ти не прогулюєш…
— Прогулюю тому, — підскочив Задирака, — що металу нема…
Цей метал, відчуваю, зовсім виведе мене з рівноваги.
— Слухай, — мовив.— Я тебе викликав сюди не для того, щоб ти мені про метал торочив. А для того, щоб ти спав.
Задирака здивовано розплющив очі. Потім помацав під собою м’який стілець.
— Спасибі, Андрію Івановичу. Я був би й там, за верстатом, у куточку, на ящику… Звик уже…
— А ти тут засни. Так треба.
— Ну, якщо треба, — згодився Задирака, — то я…
Він відкинув голову на спинку стільця, заплющив очі.
Я поклав підборіддя на кулаки і півголосом навіював:
— Спати, спати, спати, спати, спа…
— Андрію Івановичу, Андрію Івановичу! — раптом затермосили мене.— Що сталося? Може, вам погано?
Я прокинувся. Поруч стояв головний інженер. А на стільці по-богатирськи хропів Задирака.
— Заснув! — радісно показав я головному інженерові на Задираку.—Значить, можу…
Головний інженер ствердно кивнув головою і загадково подивився на мене.