Тісту — хлопчик з чарівними пальцями

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому ми знайомимось з Тісту й дізнаємося, що його справжнє ім’я — Франсуа-Батіст

Тісту — дивне ім’я, його не знайдеш у жодному календарі — ні у Франції, ні в інших країнах.

А проте, жив на світі хлопчик, якого всі називали Тісту… Про нього я й хочу вам розказати.

 

Коли цей хлопчик тільки-но з’явився на світ і був ще як макове зернятко завбільшки, хрещена мати в сукні з довгими рукавами й хрещений батько в чорному капелюсі понесли його до церкви й сказали священикові, що його звуть Франсуа-Батіст. Хлопчик, як і решта таких малесеньких діток, кричав, пручався, але дорослі на це не зважали і в одно твердили: ім’я немовляти — Франсуа-Батіст. На тому й кінчили справу.

Потім хрещена мати та хрещений батько поклали хлопчика в люлечку, і саме цю мить сталося диво. Хрещений та хрещена не могли вимовити Франсуа-Батіст — язик не повертався, та й годі… І вони почали називати хлопчика Тісту.

Зважте — це не так уже й рідко трапляється. Скільки хлопчиків та дівчаток записані в церковних книгах під іменами Анатоль, Сюзан, Агнес, Жан-Клод, а звуть їх Тола, Зет, Пюс або Містуфле.

Це зайвий раз перекопує нас, що дорослі не знають по суті наших імен, так само, як не знають (хоч і твердять, що знають!), звідки ми взялися й для чого живемо, навіщо прийшли у світ та як маємо жити. З цього приводу мені хотілось би сказати вам кілька слів.

Діти, які прийшли на світ лише з тим, аби вирости й стати дорослими, легко сприймають і засвоюють поняття, споконвіку узаконені та записані в книгах. Тож слухаючи дорослих і читаючи книги, ці діти незабаром робляться схожими на дорослих і грають з їхніми поняттями, як жонглер з пляшками та обручами на цирковій арені.

Але є діти, яким од народження призначено зробити в житті щось особливе й визначне. Таким дітям не підходять готові поняття. Власне, ці поняття самі від них тікають світ за очі…

Саме такий був маленький хлопчик, якого нарекли Франсуа-Батіст, навіть не спитавши його думки.

Отож я й хочу вам повідати, як жив цей хлопчик, і що з ним сталося, коли йому виповнилось вісім років, і як він здивував батька, матір та місто Мірепуаль. Тут і починається моя казка.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
в якому розповідається про Тісту, його батьків та їхній Осяйний Дім

У Тісту були довгі ясні кучері. Уявіть собі сонячні промінчики, які, спадаючи на землю, скручуються колечками! Ще були в нього великі блакитні очі та рожеві, свіжі щічки. Його повсякчас цілували, бо дорослі, надто ті, хто має широкі чорні ніздрі, зморшки на чолі та жмутки волосся у вухах, дуже полюбляють пестити й цілувати дітей із свіжими щічками. Вони, певне, гадають, що роблять дітям неабияку приємність. Насправді ж — це їм, дорослим, напрочуд приємно цілувати дітей із свіжими щічками.

Усі, хто бачив Тісту, захоплено вигукували: «Який гарненький хлопчик!» Але Тісту не задирав носа. Йому видавалося: краса — то природна річ. І він вельми дивувався, що інші чоловіки, жінки та діти — не такі, як його батько, мати й він сам. Бо батько й мати Тісту — надзвичайно вродливі. Тож Тісту, дивлячись на них, призвичаївся думати: бути вродливим, гарним — природно, а негарним, бридким — неприродно, та ще й несправедливо.

Батько Тісту — високий чорнявець, гарно зодягнений, охайний. На вилогах його піджака ніколи не побачиш порошинки, від нього завжди приємно пахне. Мати — чарівна білявка, з щоками ніжними, як пелюстки квітки, з нігтями рожевими, мов пелюстки троянди. А пахтить од неї, як од цілого букета квітів.

Ви, ясна річ, вже збагнули, що батько й мати Тісту— дуже багаті. Вони живуть в чудовому будинку, з під’їздом, верандою, великими й малими сходами, безліччю вікон — великих і малих, із шпилястими башточками. Цей будинок зветься Осяйний Дім, і обступає його величезний, розкішний сад.

Всі кімнати в Осяйному Домі заслані пухнастими килимами — кроки губляться в них. Для гри в схованки кращого годі й бажати. А як чудово бігати по них босоніж! На превеликий жаль, Тісту це заборонялося робити — мати безнастанно твердила:

— Тісту, взуй пантофлі, ти застудишся!

Але Тісту, певно, завдяки килимам, ніколи й нежиті не мав.

А сходи обрамляли мідні поруччя, начищені до блиску. Вони починались десь високо й спадали вниз золотою змією.

Лишаючись сам, Тісту сідав верхи або лягав животом на поруччя й робив карколомний спуск. Ці поруччя — його особистий виїзд, спортивні сани, його килим-літак, його казкова дорога. Щоранку їх глянсував до нестерпучого блиску служник Каролюс. Він навіть винайшов спеціальний порошок. Натерті ним поруччя аж очі вбирали. Так само сяяли дверні ручки, срібні свічники, кришталеві люстри, сільниці, цукорниці, навіть пряжки поясів.

А в гаражах стояли дев’ять автомобілів. Вони блищали так, що треба було надягати темні окуляри, на них дивлячися. Коли автомобілі їхали вулицями міста, всі люди спинялись як укопані. Здавалося, на прогулянку вирушила дзеркальна галерея.

В стайнях стояли восьмеро один в одного коней і прегарний поні Гімнаст. їх часто випускали погуляти в сад. Велетень-Вороний поважно походжав од магнолії до магнолії разом із своєю подругою — Красунею-Кобилицею. Поні Гімнаст біг до альтанки. А шестеро інших чистокровок — вогненно-золотих на масть — шикувалися на лужку перед домом.

За кіньми ходили дев’ятеро конюхів. Вони чесали їм гриви, вплітали в них сріблясті стрічки, чистили до блиску шерсть.

«Мої коні мають скидатися на коштовності», — казав батько, і конюхи намагалися всіляко догодити йому.

Тісту дуже любив коней. Йому навіть снилося, що він спить у стайні на солом’яній підстилці. Щодня хлопчик біг до них у стайні або в сад.

Коли він їв шоколад чи цукерки — завжди ретельно зберігав сріблястий папір і віддавав його конюхам та жокеєві, який доглядав поні Гімнаста. Він любив поні більше за всіх — адже й хлопчик, і тварина були майже однакові на зріст.

Отак живучи в Осяйному Домі, біля батька, що теж сяяв, біля матері, що пахтіла, наче букет запашних квітів, Тісту почувався щасливим.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
з якого ми дізнаємося про місто Мірепуаль і батьків завод

Мірепуаль — так називається місто, де живе Тісту і якому завод його батька приніс багатство й славу.

Мірепуаль — місто, схоже на безліч інших — з собором, в’язницею, казармами, бакалійними, ювелірними її тютюновими крамницями. І все ж це звичайне місто знане на весь світ, бо тут всемогутній батько Тісту виробляв гармати — гармати великі й малі, з довгими дулами й кишенькові, гармати на колесах, гармати для поїздів, літаків, танків, пароплавів; гармати, що стріляють над хмарами, під водою і навіть такі, що їх можуть нести на спині мули або верблюди в країнах з непрохідними, кам’янистими дорогами. І ці гармати батько продавав усьому світові.

Відколи Тісту навчився слухати й розуміти, йому завжди твердили: «Тісту, любий хлопчику, наша комерція — дуже вигідна. Гармати — це тобі не парасольки, нікому не потрібні, коли світить сонце, або солом’яні капелюхи, які залежуються дощового літа у вітринах. Хоч би яка була погода — гармати завжди купують».

Коли Тісту вередував і не хотів їсти, мати підводила його до вікна й показувала на батьків завод. Вона показувала дев’ять височенних димарів, з яких шугало полум’я, а тоді вела Тісту назад до столу, садовила на стілець і примовляла: «їж свою юшку, Тісту, тобі треба рости. Коли виростеш — станеш господарем заводу. Виробляти гармати — важко, тож слабосилим нема чого робити в нашій родині». Ніхто не сумнівався — Тісту з часом прийме завод од батька, як батько успадкував його від діда. Портрет діда висів у великій залі. Дід стояв, поклавши руку на лафет гармати — високий, ошатний, з лискучою борідкою.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому Тісту виряджають до школи, але він там довго не затримується

До восьми років Тісту не знав, що таке школа. Мати сама навчила сина читати, писати й рахувати. Завдяки гарним картинам, на яких були намальовані звірі, птахи, квіти, овочі та фрукти, Тісту швидко засвоїв абетку і навчився складати літери в слова. А лічити навчився, рахуючи ластівок на телефонних та телеграфних дротах. Тісту вмів не тільки додавати й віднімати, але й ділити. Наприклад, сім ластівок на двох дротах поділити надвоє — виходило по три з половиною ластівки на кожній дротині. Як половина ластівки могла всидіти на дроті — вже інша річ, але Тісту не сушив собі тим голову.

Коли Тісту сповнилося вісім років, мати розважила, що своє діло вона вже зробила, і Тісту слід віддати до справжньої школи. Хлопчикові купили гарний картатий фартух, нові черевики, які йому муляли, учнівський ранець, чорний пенал з японськими малюнками, зошит у широку, зошит у вузьку лінійку і звеліли служникові Каролюсу відвести його до школи.

Ясна річ, усі сподівалися, що хлопчик, так гарно вбраний, в якого такі багаті батьки, який, до того, вміє ділити ластівок на половинки, — покаже в навчанні чудеса.

Але сталося непередбачене.

Тільки-но на дошці починали з’являтися літери, тільки-но розкручувався довгий ланцюг цифр — три рази по три, п’ять разів по п’ять, сім разів по сім, — у Тісту починало колоти в лівому оці, й він незабаром засинав глибоким сном.

Він не був ні йолоп, ані ледар! І не стомлювався від науки!

Він пильно дивився на дошку, твердячи подумки: «Я не хочу спати, не хочу спати!» Він дослухався до слів учителя… Він намагався будь-що побороти сон… Наспівував про себе кумедну пісеньку, яку сам склав:

Але все було надаремно. Голос учителя заколисував, на чорній дошці розпливалися літери, стеля нашіптувала: «Спи, спи, солодких тобі снів…»

— Тісту! — несподівано гукав учитель.

— Я не навмисне, мосьє! — відповідав Тісту, вмить прокидаючися.

— То байдуже. Повтори, що я оце сказав!

— Шість бутербродів з шинкою… розділити на дві ластівки…

— Сідай, нуль!

Вже в перший день Тісту приніс додому повний щоденник нулів. Взавтра його було покарано — на дві години залишено після уроків. Отже, він проспав у класі ще дві години.

Увечері на третій день вчитель передав Тісту листа для батька.

Батько прочитав:

«Шановний мосьє, ваш син не такий, як усі діти. Ми не можемо залишити його в школі».

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
в якому турботи обсіли Осяйний Дім і в якому для Тісту винайдено нову систему навчання

Клопіт — тоскна думка, що заходить у голову раннього ранку і давить усенький день. Клопіт знайде яку завгодно шпарину, аби проникнути до кімнати. Він прослизає поміж листям з вітром, влітає верхи на пташиних головах, біжить телефонними дротами.

Цього ранку клопіт у Мірепуалі мав назву: «Не такий, як усі».

Навіть сонце не важилося сходити. «Надто це сумно— розбудити сьогодні Тісту, — сказало воно собі. — Тільки-но він розплющить очі — одразу згадає, що його вирядили із школи…»

Тож сонце притьмянило своє сяйво і послало на землю ледь-ледь помітні промені, ще й оповило їх туманом.

Але клопіт ховає у себе в мішку безліч різних каверз і пнеться зі шкури, щоб його помітили. Цим разом клопіт прослизнув у головний заводський гудок.

І всі в Осяйному Домі почули, як гудок гув:

— Не такий, як усі-і і! Тісту не такий, як усі-і-і!..

Отже клопіт проник і до кімнати Тісту.

«Що зі мною трапилося?» — спитав себе хлопчик. Зарився лицем у подушку, але заснути не міг. Це ж треба — спати в класі на уроках і не спати у власному ліжку!

А тим часом куховарка Амелі бурмотіла, розпалюючи плиту:

— Наш Тісту не такий, як усі? Чи таке чувано? В нього дві руки, дві ноги… То чого ж?..

А тим часом служник Каролюс, завзято глянсуючи поруччя, приказував:

— Наш Тісту не такий, як усі! Нехай це хтось мені скаже, авжеж, мені!

Каролюс розмовляв з ледь помітним іноземним акцентом.

Конюхи й жокеї в стайні шепотіли:

— Не такий, як усі, наш любий хлопчик… Невже це правда?

А що коні здатні прилучатися до турбот людей, то восьмеро чистокровок і собі нервували — билися в перегородки, натягали повіддя. На чубчику Красуні-Кобилиці посивіли гри волосини.

Тільки поні Гімнаст жував собі сіно, анітрохи не хвлилюючися.

І всі, геть усі питали себе: що ж тепер буде з Тісту?

Але, як ви самі розумієте, найдужче клопоталися тим батько й мати Тісту.

Батько зачісувався перед дзеркалом, але не відчував при цьому звичної втіхи.

Мати зронила сльозу в каву з молоком.

— Коли він спить на уроках — як же його вчити? мовила вона до чоловіка.

— Неуважність не може бути невиліковною хворобою, — відповів той.

— В усякому разі бронхіт небезпечніший, ніж задумливість, — докинула мати.

— Але ж Тісту повинен вирости мужчиною! — сказав батько.

Вони якийсь час посиділи мовчки. «Що робити, що робити?» — думав кожен.

Батько був чоловік розумний та рішучий. Адже керівництво гарматним заводом гартує душу. До того, він дуже любив сина.

— О! Я придумав! — заявив він трохи згодом. — Тісту не може вчитися в школі — отже, до школи він більше не піде! Його присипляють книги — не треба книг! Ми винайдемо для нього нову систему навчання, раз він не такий, як усі діти. Він навчатиметься, розглядаючи зблизька предмети та явища, що їх має знати. Йому покажуть каміння, сади, поля; розкажуть, як живе місто, як діє завод. Життя — найкраща школа! І ми скоро побачимо, які будуть наслідки!

Мати дуже зраділа, почувши батькові слова. Вона навіть пожалкувала, що не має більше дітей, яких можна було б навчати за цією чудовою системою.

Тісту, любий, тобі пощастило! Не треба більше наспіх ковтати бутерброди, тягти на спині ранця, сідати за парту, на яку хилиться голова, носити в щоденнику нулі. Для тебе починається нове життя…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому Тісту ведуть на урок до садівника Мусташа, і що з цього вийшло

Тісту надів свого солом’яного брилика й зібрався йти в сад.

Це була перша проба нової системи. Батько розважив, що треба починати саме із саду. Урок у саду — то, власне, розповідь про землю, ту землю, по якій ми ходимо, яка дає нам овочі, фрукти, трави, що ними годуємо тварин аж доти, доки вони виростуть і доки їх самих з’їмо…

— Земля, — заявив батько, — основа всього.

«Хоч би знову мені не заснути!» — думав Тісту по дорозі.

Садівник Мусташ[1] чекав на свого учня в оранжереї. Це був старий чоловік, небалакучий та відлюдькуватий. Вуса в Мусташа… як вам їх описати? Це справжнє чудо природи. Густий-прегустий ліс сніжно-білого кольору — ось які були то вуса А коли подував вітер — з-під носа в Мусташа вихоплювалися наче два омахи білого полум’я й били його по вухах. Це було надзвичайне видовисько!

Тісту дуже любив старого садівника, але водночас його і побоювався.

— Добрий день, мосьє Мусташу! — сказав Тісту, скидаючи брилика.

— Га! Це ти! — відгукнувся садівник. — Ну, подивимося, до чого ти здатен. Ось купа землі, а ось горщики на квіти. Насип у них землі, зроби великим пальцем ямку посередині і постав рядком під стіною. А потім посіємо в ямки насіння.

Оранжереї в батька були такі само чудові, як і все в його володіннях. Під дахом з іскристого скла при допомозі величезного калорифера[2] підтримувалася волога, тепла атмосфера. Там узимку квітували мімози, росли пальми, привезені з Африки, прегарні лілеї, запашний жасмин, туберози й навіть орхідеї — хоч не дуже показні й не вельми пахучі, але рідкісні за формою та розмаїтістю квіти.

Мусташ — повновладний господар саду та оранжерей. Коли в неділю сюди з гостями приходила мати Тісту, садівник, у новому фартусі, ставав біля дверей — люб’язний і шанобливий. Але тільки-но хто-небудь з гостей запалював сигарету або торкався до квітки, Мусташ кидався до нього, гукаючи:

— О, ні, ні! Ви що, хочете, аби вони задихнулися, загинули?

Тісту, взявшися до роботи, був приємно здивований: його не хилило на сон. Навпаки, працював з охотою. Земля дуже гарно пахла. Порожній горщик, лопата землі, ямка — й справі кінець, ходи далі. Горщики шикувалися рядком під стіною.

Мусташ тим часом неквапливо обходив сад. І Тісту зрозумів, чому старий садівник такий небалакучий. Річ у тім, що він розмовляв із квітами. А похвалити кожну з безлічі троянд, кожну гвоздику — то увечері й голосу не стане, щоби сказати «На добраніч!», або в обід «Смачного!», або «Дякую, мадам!», або «На здоров’я, мосьє!» — одне слово, все те, завдяки чому людей називають ввічливими.

Мусташ ходив од квітки до квітки, роздивлявся й бурмотів:

— А, чайна трояндо! Пустуєш, як завжди, ховаєш пуп’янки, щоб потім розквісти, коли вже ніхто не сподівається? А ти, берізко, маєш себе за царицю висоти тому тільки, що дерешся вгору по тичках, котрі я поставив? Чи ти ба, яка розумна!

Потім він обернувся до Тісту й гукнув:

— Ти що, до завтра длятимешся?

— Не гнівайтесь, Мусташу, мені лишилося тільки три горщики, — одізвався Тісту. Насипавши їх, він побіг до Мусташа:

— Уже скінчив!

— Ну, ходімо глянемо на твою роботу.

Вони йшли повільно, бо Мусташ щомиті зупинявся — тут вітав велику півонію, там хвалив гортензію, яка заголубіла… Аж раптом він закляк на місці — схвильований, ошелешений.

— Чи я не сплю? — вигукнув Мусташ, протираючи очі. — Чи це мені не ввижається? Тісту, ти теж бачиш те, що й я?

— Звичайно, бачу, мосьє Мусташу!

В усіх горщиках, що їх оце Тісту насипав землею, розквітли квіти! Не просто розквітли — буяли чудові червоні бегонії!

— Неймовірно!—знову вигукнув Мусташ. — Адже бегоніям потрібно два місяці, щоби вирости н розквітнути!

Диво є диво. Спершу на нього розкривають очі, а потім намагаються пояснити.

Тісту спитав:

— Адже я не сіяв насіння; звідки ж узялися квіти?

— Диво… диво… — приказував Мусташ.

Потім, схопивши рученята Тісту в свої грубі долоні, мовив:

— Покажи-но мені свої великі пальці!

Мусташ обдивився пальці зверху, знизу, в затінку й на сонці.

— Хлопче, — сказав він нарешті, — твої великі пальці — чарівні.

— Як-то чарівні? — вражено вигукнув Тісту. — Звичайні собі пальці, зараз ще й замазані. Ніякі вони не чарівні.

— Ти, звичайно, не можеш бачити, — правив своєї Мусташ. — Це саме те, що називають потайним талантом. Але я на цьому знаюся, то й кажу — твої великі пальці чарівні.

— А навіщо мені чарівні пальці?

— О! Це справжній небесний дар! Ось послухай-по: насіння є повсюди. Не тільки в землі, а й на дахах будинків, на вікнах, на тротуарах, на парканах, на стінах. Всюди — тисячі, мільярди насінин. Лежать вони й чекають, доки вітер перенесе їх у поле чи в сад. А буває — й гинуть десь під камінням. Але якщо до такої насінини торкнеться чарівний палець, вона одразу проросте. А втім, ти й сам це бачиш! Твої великі пальці виявили в землі насіння бегонії, і от маєш! Хлопче, я тобі заздрю! Як згодились би в моїй роботі чарівні пальці!

Але Тісту, здавалося, не дуже зрадів.

— Знову казатимуть, що я не такий, як усі! — зітхнув він.

— То краще нікому про це не розказувати, — промовив Мусташ. — Навіщо будити цікавість або заздрість? Ми майже завжди страждаємо через потайні таланти. У тебе чарівні пальці — цього досить! Хай ти сам один і знатимеш про них. А я мовчатиму. Це буде наша з тобою таємниця…

У щоденнику, який Тісту мав увечері показати таткові, Мусташ написав:

«Хлопчик має хист до садівництва».

Ясна річ, про чарівні пальці свого учня Мусташ не прохопився й словом.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
в якому Тісту доручають мосьє Трунадісові, і той дає йому урок з порядку

Своїй бурхливій вдачі мосьє Трунадіс, безперечно, завдячував тривалому знайомству з гарматами.

Мосьє Трунадіс — це довірена особа батька Тісту. Він наглядає за всіма службовцями на заводі, щоранку перелічує їх — чи всі на місці; зазирає в гарматні дула — чи вони рівні; ввечері перевіряє засуви на дверях; часто він працює допізна — звіряє цифри у великих рахункових книжках.

Одне слово, мосьє Трунадіс — це втілення порядку. Саме тому батько Тісту приставив його до сина — за вчителя й наставника.

— Сьогодні підемо до міста, я покажу вам, що таке порядок! — закричав мосьє Трунадіс так, наче стояв перед цілим полком.

Річ у тім, що мосьє Трунадіс раніше служив у армії; тож коли він і не винайшов пороху, то принаймні знав, як ним користуватися…

Тісту з’їхав униз, як завжди, лігши животом на поруччя.

— Будьте ласкаві, — сказав мосьє Трунадіс, — зійдіть знову нагору, а тоді спустіться сходами.

Хлопчик послухався, хоч йому видалось зайвим сходити нагору лиш для того, аби знов спуститися, — адже він і так унизу!

— Що у вас на голові?—спитав мосьє Трунадіс.

— Картатий кашкетик…

— Надягніть його як слід.

Боже збав подумати, що мосьє Трунадіс — лихий на вдачу. Аж ніяк. Він просто над усе полюбляв порядок.

«Краще б я й далі вчився в садівника Мусташа», — подумав Тісту.

Трохи згодом вони вирушили в дорогу.

— Місто, — почав мосьє Трунадіс, який добре підготувався до уроку, — складається з вулиць, пам’ятників, будинків і людей, котрі в них живуть. А що ж, на вашу думку, найважливіше в місті?

— Ботанічний сад, — відказав Тісту.

— Ні! Найважливіше в місті — це порядок. І ми насамперед відвідаємо будинок, в якому дбають про порядок. Без порядку місто, держава, суспільство — не більше, як химера. Порядок — річ конче необхідна, і щоб його дотримувати, слід карати тих, хто сіє безладдя.

«Мабуть, мосьє Трунадіс каже правду, — подумав Тісту. — Але чому він так кричить? В нього ие голос, а справжнісінька труба. Чи варто зчиняти такий галас, розповідаючи про порядок?»

Люди на вулицях озиралися їм услід, і Тісту почувався дуже ніяково.

— Тісту, будьте уважні! Отже, що таке порядок? — суворо прогув мосьє Трунадіс.

— Порядок? Це коли всі вдоволені, — відмовив хлопчик.

Мосьє Трунадіс непевно хмикнув, і вуха йому враз зачервоніли.

— Я помітив, — вів Тісту далі, не знітившися й трохи, — що, приміром, мій поні Гімнаст, коли його добре вишкребуть, причешуть, вплетуть у гриву сріблясті стрічки, — куди більше вдоволений, ніж коли він брудний. А коли садівник Мусташ підстриже кущі, підріже дерева — вони всміхаються до нього. Оце, мабуть, і є порядок?

Але така відповідь вочевидь не потішила мосьє Трунадіса, бо вуха йому зачервоніли ще яріш.

— А що належить робити з людьми, які сіють безладдя? — спитав він.

— Їх, звичайно, треба карати, — відмовив Тісту, а сам подумав: «Сіяти безладдя» — це щось на взірець «сіяти пантофлі» в кімнаті, чи «посіяти іграшки» в садку.

— Таких людей садовлять у в’язницю, ось сюди, — заявив мосьє Трунадіс, показавши на якийсь дивовижний — довгий, сірий, глухий — мур.

— Оце і є в’язниця? — спитав Тісту.

— Так, це в’язниця. її споруджено, щоб навчити людей порядку.

Вони пішли попід муром і спинилися перед високими чорними гратами з гострими шпичками на кінцях. За ними видніли інші чорні грати, а ще далі височіли похмурі сірі стіни. І мур, і грати — все втикане гострими залізними шпичками.

— Навіщо оті бридкі шпички? — спитав Тісту.

— Щоби в’язні не повтікали.

— Якби ця в’язниця не була така огидна, — мовив Тісту, — їм, може б, і не кортіло тікати.

Щоки мосьє Трунадісові запалали вогнем — точнісінько як вуха.

«Що за дивний хлопець! його виховання слід починати від самісінького початку!»

— Ти мусиш знати, що в’язні — лихі люди, — сказав мосьє Трунадіс уголос.

— То їх замикають сюди, аби вилікувати від усього лихого? — спитав Тісту.

— Принаймні, намагаються вилікувати. Привчають їх жити, нікого не обкрадаючи, нікого не вбиваючи.

— Вони б збагнули це швидше, якби не сиділи в такій огидній в’язниці, — правив своєї Тісту.

«О, та він ще й затятий!» — подумав мосьє Трунадіс.

Тим часом Тісту вгледів за гратами в’язнів: похнюпившись, вони мовчки походжали по колу. Наголо обстрижені, в смугастому одязі, в грубих, важких черевиках; всі як один видавалися вкрай жалюгідними та нещасними.

— Що вони роблять?

— В них прогулянка, — пояснив мосьє Трунадіс.

«Оце так! — подумав Тісту. — Коли це прогулянка — яка ж має бути робота?! Ні, в’язниця аж надто вже сумна».

По дорозі назад він не мовив і слова — ледве стримував сльози. А мосьє Трунадіс вирішив, що це добра ознака — мовляв, урок порядку не минув марно.

Однак він написав увечері в щоденнику:

«Хлопчик потребує пильного ока: він задає надто багато запитань».

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ,
в якому Тісту приснився страшний сон, і що потім з цього вийшло

Авжеж, Тісту задавав надто багато запитань, задавав навіть уві сні. Тої ночі йому приснився страшний сон. Звичайно, сон всього-на-всього сон; але заборонити снам снитися нам незмога…

Отже Тісту побачив уві сні поні Гімнаста. Обстрижений, він снував по колу між високими похмурими стінами. За ним — восьмеро чистокровок, теж обстрижених, у смугастому одязі. Вони ледве совали ногами у важких черевиках і кружляли, кружляли, не спиняючись і на мить. Раптом поні Гімнаст, оглянувшися на всі боки, — чи хто не бачить — стрибнув через стіну, але впав на гострі залізні шпички. Повиснувши на них усім тілом, він бив у повітрі ногами й тужливо стогнав.

Тісту враз прокинувся. Чоло в рясному поті, серце калатає, як не вискочить.

«Щастя, що це — тільки сон! — зітхнув він з полегкістю. — Гімнаст у стайні, і чистокровки теж».

Але заснути вже не міг. «Коли коням сумно й страшно

у в’язниці, то як же має бути людям? І навіщо тих бідолашних в’язнів стрижуть, навіщо так паскудно вдягають? Чому вони ходять по колу? Адже так вони нізащо не виправляться. їй-право, аби й мене замкнули там, навіть коли б я не зробив нічого лихого, — то кінець кінцем і я став би лихий… Як би хоч трохи полегшити їм життя?»

Дзиґарі на майдані вибили одинадцяту, потім північ, а Тісту ніяк не міг склепити очей.

І раптом йому сяйнуло:

«А що, як виростити для в’язнів квіти? Може б, тоді «порядок» не видавався їм таким огидним? Може б, вони порозумнішали й полагіднішали? У мене ж чарівні пальці… Завтра спитаю в мосьє Трунадіса…»

Але ту ж мить Тісту подумав, як займуться мосьє Трунадісові вуха, коли він почує про його намір. І хлопчик згадав Мусташову пораду: нікому не розказувати про чарівні пальці.

«Я маю зробити це сам один, так, аби ніхто не знав».

Тісту відчув, що не засне, аж доки не здійснить задуманого.

Він скочив з ліжка, пошукав пантофлі. Одну знайшов під комодом, а другу… Друга зависла на віконній ручці й сміялася з нього! Он як буває, коли, лягаючи спати, жбурляєш пантофлі в повітря!

Тісту вислизнув з кімнати: пухнасті килими поглинали його кроки. Він нищечком дійшов до сходів і з’їхав униз, як завжди — животом на поруччях.

На небі світив повний місяць. Він надув обидві щоки свіжим нічним повітрям. Мабуть, місяцеві до вподоби люди, які гуляють уночі. Забачивши Тісту в його довгій нічній сорочці, місяць одразу протер обличчя хмаринкою, що саме линула повз нього.

«Слід посвітити цьому хлоп’яті, — подумав місяць, — а то, диви, ще заоре носом у рівчак».

Місяць плив, ясний, як ніколи; він навіть попросив зорі Великого Воза світити якомога яскравіше.

Отак, під захистом місяця й зірок, Тісту благополучно — де бігцем, а де поволеньки — дістався в’язниці. Він, звичайно, дуже хвилювався. Адже це перша його спроба. «Аби лиш мені вдалося! Аби Мусташ не помилився!»

Тісту тицяв великими пальцями всюди, де тільки міг: попід муром, в розколини між камінням, в поперечки та перехрестя грат. Трудився на совість. Не забув і про колодки на брамі, ба навіть про вартівню, де спав жандарм.

Скінчивши роботу, Тісту вернувся додому й одразу міцно заснув. Ранком служник Каролюс ледве його добудився.

— Тісту, вже сонце підбилося високо!

Служник Каролюс — я вже вам про це казав — розмовляв з легким іноземним акцептом.

У Тісту на язиці крутилося питання, але він не зважився його поставити. Проте чекати довго не довелося.

Бо в’язниця… Диво дивне, та й годі!.. Якби мосьє Трунадіс стрельнув з гармати на головному майдані Мірепуаля, то й тоді б не зчинилося такого шарварку! А шарварок зняли люди, побачивши, що в’язниця перетворилася на квітіний замок, чудо-палац!

Надзвичайна новина блискавкою облетіла місто. Опівдні всі мірепуальці зібралися перед довгим муром — і не вірили власним очам. Геть увесь мур укрився трояндами, а грати скидалися на зелені альтанки. Вікна, поперечини, двері, одвірки — все квітувало. Стебла тяглися догори, звивалися, повзли вниз; замість залізних шпичок повиростали кактуси.

А вартівня! Чи таке видано! Всю її повив деревник, і жандарм опинився в полоні. Деревник учепився за його гвинтівку, заплів вхід. А жандарм стояв незворушний, сумирний і любесенько палив люльку.

Ніхто не міг пояснити дива, крім, звичайно, садівника Мусташа — він теж прийшов надвечір подивитися.

Назавтра, коли Тісту прибіг до садівника на другий урок, Мусташ зустрів його словами:

— А! Це ти? Нічогенько, нічогенько вийшло в тебе з в’язницею! Для початку навіть добре!

Тісту засоромився.

— Аби не ви, мосьє Мусташу, я б ніколи не дізнався, що в мене чарівні пальці! — мовив він вдячно.

Але Мусташ не полюбляв сантиментів[3].

— Гаразд, гаразд, хлопче. Але ти перебрав міру з деревником. До того, будь обережний з хвилівником. Він і виткий, і гарний, але листя — надто темне. Іншим разом посади більше березки — вона ясніша, веселіша з вигляду…

Отак Мусташ став таємним радником Тісту..

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ,
в якому вчені не роблять відкриттів, а Тісту робить

Дорослі над усе полюбляють пояснювати непоясниме. Все невідоме, так само, як і незвичне, їх дратує, і тільки-но в світі з’являється щось нове, вони починають з запалом доводити, ніби воно схоже на інше, вже їм знане.

Приміром, згасне вулкан — тихо, наче догорить сигарета — і зразу дюжина вчених в окулярах схиляється над жерлом, дослухається, принюхується, спускається по мотузці всередину, обдирає шкіру, повзаючи навколішки, набирає повітря в пробірки[4], виготовляє малюнки, пише книги, сперечається… І це замість того, щоби просто сказати: «Вулкан перестав куритися; мабуть, йому заклало ніс».

А зрештою, вони й досі ще не пояснили, чому діють і чому згасають вулкани…

Таємниця мірепуальської в’язниці збурила дорослих до краю. Першими до міста наїхали журналісти та фотокореспонденти (адже це їхнє ремесло) й позаймали всі місця в готелі, єдиному на місто. Потім насунуло люду з усіх усюд — поїздами, літаками, таксі, навіть велосипедами. І все вчені, що їх називають ботаніками: вони розтинають квіти, дають їм такі назви, що й язика поламаєш, поки вимовиш; потім засушують квіти в спеціальних папках і стежать, за який час вони висохнуть і поблякнуть.

Коли ботаніки збираються всі разом — це іменується конгресом. Отже, в Мірепуалі зібрався конгрес ботаніків. Але якщо квіти — нескінченно розмаїті, то ботаніки поділяються лише на три розряди: ботаніки відомі, ботаніки видатні й ботаніки славнозвісні. Вони звертаються один до одного так: «Метре», «Професоре», «Мій шановний колего…»

А що готель заполонили журналісти, то довелося влаштувати для вчених-ботаніків кемпінг на головному майдані. Було це трохи схоже на цирк, але не так цікаво.

Тісту повсякдень непокоївся.

— Якщо дізнаються, що це моїх рук діло, — сказав він нарешті Мусташеві, — то буде мені біда!

— Не хвилюйся, ці вчені навіть букета нездатні скласти. Ні про що вони не дізнаються, бодай би мені відтяли вуса!

І справді — цілий тиждень з лупою в руках вивчали вчені кожну квіточку, кожен листочок, але не просунулись ні на крок.

Квіти, що виросли у в’язниці, були такі самі, як усі інші подібні їм квіти. Диво було тільки в тім, що виросли вони за одну ніч. Вчені зайшли в бурхливу суперечку, винуватили один одного в неуцтві. Тепер уже кемпінг дуже скидався на цирк.

Але кожен конгрес має увінчуватись декларацією; тож і ботаніки написали її, напхавши латинськими термінами, щоб ніхто нічого не зрозумів. В тій декларації йшлося і про особливі атмосферні умови, і про маленьких птахів, які могли занести насіння, і про невидану родючість мурів в’язниці, що можна пояснити похвальними звичками мірепуальських псів…

Потому вчені знялися й поїхали в інше місце—там виросла вишня без кісточок.

У Тісту наче камінь з душі впав.

А в’язні? Ясна річ, вам хотілось би дізнатися, як сприйняли дивовижну несподіванку в’язні? Вони були у справжньому захваті. Побачивши квіти на вікнах, гратах, стінах і мурі, в’язні зразу забули, що хотіли тікати. Навіть буркотуни кинули сварки — милувалися квітами; навіть вовкодухи більше не сварились і не билися. Всім було любо жити серед квіткового лісу.

Тож незабаром мірепуальська в’язниця стала взірцевою у всьому світі.

Хто ж найбільше тішився з цього? Звичайно, Тісту. Він торжествував тайкома.

Але так важко тримати щось у таємниці! Коли ти щасливий — хочеться комусь звіритися, ба навіть кричати. Але кому? Мусташеві завжди було ніколи слухати Тісту. І хлопчик надумав розказати про свої пальці поні Гімнасту. У нього були такі м’якенькі, такі приємні на дотик вуха!

Отже якось уранці Тісту побіг на лужок, де пасся Гімнаст, і шепнув йому:

— Вислухай мене уважно, Гімнасте, і нікому не кажи!

Гімнаст повів вухом.

— Я зробив надзвичайне відкриття! Чуєш, Гімнасте? Чуєш? Квіти нищать зло!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
в якому Тісту знову зустрічається з мосьє Трунадісом і той показує йому злидні

Люди звикають до всього, навіть до надзвичайного, незбагненного

Минув якийсь час — і мірепуальцям здавалося, що в’язниця зроду-звіку буяла квітами, і вони забули про неї

Забули про диво й батько та мати Тісту, й знову обсіла їх турбота — як далі вчити й виховувати сина.

— Гадаю, йому б корисно було побачити злидні, — сказав нарешті батько.

— А, може, краще хай гляне на хворих у лікарні — либонь, більше дбатиме про своє здоров’я, — відмовила мати.

— О, це іншим разом. А завтра хай мосьє Трунадіс поведе Тісту в бідняцькі квартали Я певен — мосьє Трунадіс дасть нашому синові чудовий урок

Отже завтра Тісту з мосьє Трунадісом подалися на околицю міста.

Дорогою мосье Трунадіс трубним своїм голосом пояснював, що бідні люди живуть тільки по околицях.

— Ці бідняцькі квартали — наш бич, — заявив він.

— А що таке бич? — спитав Тісту.

— Ну, бич — це лихо, що спіткало багатьох людей, дуже велике зло.

Мосьє Трунадісові не треба було більше нічого казати. Тісту вже потирав свої великі пальці…

Те, що він побачив цього разу, було ще страшніше, ніж в’язниця. Вузькі її брудні дороги звивалися між безладними купами гнилих дощок. Це були халупи, такі діряві й хиткі, що подив брав, як вони не валяться навіть від легенького вітерця. Двері латані-перелатані — там шматок картона, тут клапоть бляхи від консервної бляшанки.

Поряд з прямими, брукованими, чисто підметеними вулицями, кам’яними будинками, крамницями, парками бідняцькі квартали видавалися геть іншим містом, таким огидним, що його наче соромилось те, кам’яне. Тут не було вуличних ліхтарів, тротуарів, крамниць і поливальників, що їх наймав Муніципалітет[5].

«Зелена трава очистить і оздобить ці вузькі, брудні дороги; березка й ломиніс підтримають жалюгідні халупи, не дадуть їм завалитися!» — майнуло у Тісту в голові, і, виставивши великі пальці, він заходився тицяти, куди тільки трапляло око.

В халупах тулилося куди більше людей, ніж вони могли вмістити. Ці люди були бліді, як крейда, виснажені так, що ледве трималися на ногах.

«Я посію під вікнами калачики! Може, їхній багрянець зарум’янить обличчя цих бідолах!» — подумав Тісту.

— А чому бідняки мешкають в таких курниках? — раптом спитав хлопчик у мосьє Трунадіса.

— Мабуть, тому, що не мають іншого житла. А взагалі це безглузде питання.

— А чому в них немає житла?

— Тому, що вони не мають роботи.

— А чому в них нема роботи?

— Тому, що їм не таланить.

— Отже, вони нічогісінько не мають?

— Саме так, Тісту. Оце і є злидні.

«Завтра вони матимуть квіти!» — осміхнувся подумки Тісту.

Він побачив, як чоловік бив жінку, як, плачучи, тікала від батька дитина.

— А що, через злидні люди стають лихими? — знов запитав Тісту.

— Буває, ще й нерідко, — відказав мосьє Трунадіс і трубним своїм голосом почав давати пояснення.

З його слів виходило: злидні — це щось на взірець жахливої чорної квочки з хижими очима, закарлюченим дзьобом і широчезними, майже неосяжними крилами. Під крилами вона безнастанно вигріває своїх страхітливих курчат. Мосьє Трунадіс знав, як їх усіх звуть: курча-крадіжка, що спустошує гаманці й ламає сейфи; курча-пияцтво, яке вимагає горілки й валяється по канавах; курча-злочин — мовби вбивця з револьвером; курча- революція — безперечно, воно найнебезпечніше від усіх…

— Тісту! Ви мене не слухаєте! — раптом вигукнув мосьє Трунадіс. — І покиньте мацати руками всю цю грязюку! Зараз же надягніть рукавички!

— Я забув їх удома, — мовив Тісту.

— Слухайте уважно. Що ж потрібно для того, аби позбутися злиднів та їхніх згубних наслідків? Поміркуймо трохи…

— Потрібен достаток! — подумавши, зраділо вигукнув Тісту.

— Ні, потрібна дисципліна! Потрібен порядок!

Тісту якусь мить помовчав. Його, певне, не переконали ці слова. Трохи подумавши, він мовив:

— Мосьє Трунадісе, ви певні, що той порядок існує? Щось я в нього не вірю!

Вуха мосьє Трунадісові зайнялися вогнем.

— Бо коли б існував порядок, — вів Тісту далі, — то не було б і злиднів.

Увечері мосьє Трунадіс написав до щоденника Тісту: «Хлопець неуважний, багато розумує. Його доброта заважає йому реально оцінити дійсність».

А назавтра… Та ви, мабуть, і самі вже здогадалися! Назавтра мірепуальські газети писали про квіткову повінь у бідняцьких кварталах. Всі халупи повила березка. Ясно-блакитні арки затуляли двері, живоплоти з калачиків виросли під вікнами, обрамляли доріжки, порослі зеленого травою. І бідняцькі квартали, до яких досі вважали за краще не підходити, стали найгарнішими в місті!

Хмарою посунули сюди глядачі — дивуватися й милуватися…

Мірепуальці небавом збагнули, що з цього можна мати зиск. Вони встановили плату за вхід до кварталів — сто франків. А люди сунули й сунули. Невдовзі знадобилися вартові, екскурсоводи, продавці листівок, фотографи.

З’явилися гроші. На них постановили спорудити житловий будинок на сто дев’яносто дев’ять квартир з електричними плитами в кухнях — такий завбільшки, аби всі бідняки могли там поселитися. А що на будову треба було багато людей, то всі безробітні дістали роботу.

Мусташ за першої ж нагоди похвалив Тісту.

— Чудово, чудово облагодив ти цю справу з бідняцькими кварталами! Але твоєму квітникові бракує пахощів. Іншим разом не забудь про жасмин. Він швидко росте й чудово пахне.

Тісту пообіцяв іншим разом так і зробити.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
в якому Тісту допомагає докторові Модіверу

В лікарні, куди мосьє Трунадіс повів Тісту ближчим часом, хлопчик познайомився з хворою дівчинкою.

Мірепуальська лікарня завдяки щедрості батька Тісту була чудова — простора, чиста, добре обладнана. В широкі вікна лилося сонце, високі стіни сяяли білістю. Тісту навіть сподобалось у лікарні. Але водночас він відчув… Як би вам пояснити? Відчув, що тут десь причаївся сум.

Доктор Модівер, який відав лікарнею, був чоловік розумний і дуже добрий на вдачу — це відразу впадало в око. Тісту видалося, що він трохи схожий на Мусташа. Щоправда, він носив окуляри в черепаховій оправі, і в нього не було вусів. Хлопчик сказав про це.

— Нічого дивного, — відмовив доктор Модівер. — Адже й Мусташ, і я — обидва ми піклуємось про життя; Мусташ — квітів, я — людей.

Але піклуватись про людське життя куди важче, ніж про життя квітів Тісту небавом це збагнув. Бути лікарем — це безнастанно боротися з недугами. Адже вони першої-ліпшої миті готові увійти в людину, а міцне здоров’я — вийти з людини. До того, недугів — тисячі, а здоров’я — одне. Недуга ховається, як може, аби її не розпізнали, натягає розмаїті машкари. Тож треба її виявити, розкрити, загнати в глухий кут і знищити. Водночас лікар мусить повернути хворому здоров’я й невсипуще пильнувати, щоб воно вже не втекло.

— Ти коли-небудь хворів, Тісту? — спитав доктор Модівер.

— Ні, зроду не хворів.

Справді, доктор пригадав, що його ніколи не кликали до Тісту. У його матері часто боліла голова; батько вряди-годи слабував на шлунок; служник Каролюс якось узимку занедужав на бронхіт. А Тісту не хворів ніколи. Від дня свого народження він не знав ні вітряної віспи, ні ангіни, ні навіть легкої нежиті. На диво міцне здоров’я мав цей хлопчик!

— Ну, Тісту, ходімо, покажу тобі лікарню, — сказав доктор Модівер та й повів хлопчика до кімнати, де готували маленькі рожеві пілюлі від кашлю, жовту мазь од виразок, білий порошок од пропасниці. Потім показав кімнату, де людей просвічують і бачать, куди сховалася недуга. Побував Тісту і в залі з дзеркалами на стелі. Тут робили хворим операції.

«Сюди не пускають горя, отже все має бути тут веселим, радісним, — думав Тісту. — Чому ж я відчуваю сум? І де той сум ховається?..»

Доктор Модівер прочинив ще одні двері. Тісту побачив у ліжку дівчинку.

— Посидь трохи біля цієї дівчинки, — сказав доктор Модівер, — а потім зайдеш до мене.

— Добрий день, — мовив Тісту до дівчинки.

Вона видалась йому дуже гарненькою, але надто блідою На подушці розсипалися чорні кучері. Вона була майже однолітка з Тісту.

— Здрастуйте, — відказала дівчинка ввічливо, але не повернула голови.

Вона пильно дивилася на стелю.

Тісту сів біля ліжка.

— Доктор Модівер сказав мені, що твої ноги не ходять. А відколи ти тут, тобі краще?

— Ні, — відповіла дівчинка, не відриваючи від стелі очей. — Але це байдуже.

— Чому?

— Тому, що мені нікуди йти.

— А в мене є сад, — мовив Тісту, аби тільки щось сказати.

— Який ти щасливий! Якби в мене був сад, може, і я б схотіла одужати — щоб гуляти там.

Тісту вмить згадав про свої чарівні пальці. «Квіти — ось що могло б її втішити…»

Він спитав ще:

— І тобі не нудно?

— Не дуже. Я дивлюся на стелю й лічу щілинки. «Квіти! Якомога більше квітів! — не покидала Тісту думка. — Троянди, маки, жовтеці, стокротки, нарциси, барвінок!»

— Але ти не почуваєшся нещасливою?

— Щоб знати, щасливий ти чи ні, треба спершу бути щасливим. А я від народження хвора.

Аж тепер Тісту збагнув: сум, що його він відчув у лікарні, ховається саме в цій кімнаті, в душі хворої дівчинки.

І його теж облягла журба.

— Тебе навідують?

— Аякже. Вранці, до сніданку — сестра, яка міряє температуру; потім — доктор Модівер. Він дуже добрий, ласкаво розмовляє зі мною, дає цукерки. Після другого сніданку інша сестра приносить пілюлі, а після обіду заходить ще інша — вона робить дуже болючі уколи. А потім з’являється мосьє в білому і каже, що мені вже ліпше. І так щодня. А я тим часом дивлюся на стелю: вона хоч не каже неправди.

Дівчинка говорила, а Тісту ходив круг її ліжка. «Щоби ця дівчинка одужала, — думав він, — треба збудити в ній бажання бачити завтрашній день. Квітка, яка розпукується на стеблині, пишно квітує, певно, могла б їй допомогти. Адже це справжнє диво — ріст квітки. Одного чудового дня показується пуп’янок, тоді він випускає один пелюсточок, схожий на малесеньку жабку, ще через день-два — розкриває всі пелюстки. Чекаючи цього, дівчинка забуде про свою недугу…»

І Тісту торкався пальцями узголів’я, нічного столика, ковдри, підлоги.

— Я певен — ти одужаєш, — промовив він нарешті.

— Ти віриш?

— Так, так, от побачиш! На все добре!

— На все добре, — відказала дівчинка ввічливо. — Який ти щасливий, що в тебе є сад! — знову зітхнула вона.

Доктор Модівер чекав на Тісту за величезним блискучим столом, захаращеним грубезними книгами.

— Ну, хлопче, про що ти довідався сьогодні’ — спитав він. — Що ти скажеш про медицину?

— Як на мене — медицина безсила, аби вилікувати людину від печалі. І ще одне: щоб видужати, треба мати бажання жити. Хіба немає таких пілюль чи порошків, які вселяли б надію?

Доктор Модівер дуже здивувався з такої мудрості.

— Ти своїм розумом дійшов до найпершої заповіді, яку має знати кожен медик, — мовив він.

— А друга?

— Щоб добре лікувати людей, треба дуже їх любити

Доктор Модівер пригостив Тісту цукерками й поставив йому в щоденник хорошу оцінку.

Але ще дужче здивувався доктор Модівер наступного дня, зайшовши до хворої дівчинки

Дівчинка сяяла щасливою усмішкою: вона прокинулась серед моря запашних квітів. Навколо нічного столика росли нарциси; усю ковдру вкривав блакитний барвінок; густа трава буяла на килимку. Ліжко обрамляли троянди, які щомиті випускали нові пуп’янки й пишні квітки.

Дівчинка вже не дивилася на стелю; вона милувалася на квіти.

Того ж вечора її занімілі ноги почали ворушитись. Вона полюбила життя.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому до назви «Мірепуаль» долучається ще одна назва

Ви, напевне, думаєте, ніби дорослі вже про щось здогадуються, що їм уже сяйнуло: «Чудесні квіти завжди виростають в тих місцях, де перш побував Тісту. Ну ж бо простежимо за ним!»

Але ви тому гадаєте так, що знаєте: в Тісту — чарівні пальці. А дорослі (я вже вам казав) мають про все готові поняття, тим-то майже ніколи не припускають, що може виникнути якесь нове явище або поняття, досі не бачене, незбагненне.

Час од часу з’являється людина, яка відкриває дещицю невідомого; але майже завжди цій людині спершу не ймуть віри, сміються просто в очі, а трапляється, й кидають до в’язниці, бо вона, мовляв, порушує порядок; і тільки згодом—здебільшого після смерті — допевняються в її правоті й навіть споруджують пам’ятник. Це тоді, коли людину назвуть генієм.

Цього ж року в Мірепуалі не виявилося жодного генія, щоб пояснити непоясниме. Отже Муніципальна рада опинилася у великій скруті.

Муніципальна рада — це, власне, господарка міста. Вона пильнує про чистоту тротуарів, визначає місце, де можна гратися дітям, а злидарям — просити милостиню, а ще — де ввечері можна ставити автобуси. І ніякого тобі безладу, а надто безпорядків!

Але безлад уже оселився в Мірепуалі. Годі було передбачити, де з’явиться новий сквер чи сад. Квіти обснували в’язницю, оповили бідняцькі квартали, буяли в лікарні! Якби Муніципальна рада погодилася з таким дивним свавіллям, то місто перестало б бути містом. Тільки того й чекай, що якось уранці собор перебереться до іншої вулиці, автобуси змінять маршрут — схочуть подихати свіжим сільським повітрям або скупатися в річці…

— Ні, ні і ще раз ні! — загукали муніципальні радники, зійшовшися на своє надзвичайне засідання.

Залунали були голоси, щоб повиривати з корінням усі квіти.

Аж тут утрутився батько Тісту. Члени ради дуже його поважали.

— Мосьє! — сказав він. — Я не розумію, чому ви так дратуєтесь. Завжди небезпечно дратуватися з приводу того, чого не годен збагнути. Ніхто з нас не знає причини цього чудодійного квітування. Повиривати квіти? Але ви не знаєте, де вони можуть вирости завтра. А головне — від квітів нам більше користі, аніж збитків. В’язні більше не тікають із в’язниці; бідняки благоденствують; діти в лікарні видужують. То чого ж обурюватися? Приймемо ці квіти як належне й випереджатимемо події, а не плентатимемось у них у хвості.

— Згода, згода і ще раз згода! — так само дружно закричали радники. — Але як до цього взятися?

— Я пропоную передовсім трохи змінити назву міста віднині іменувати його «Мірепуаль-Квітний». Тоді ніхто не дивуватиметься, що в нас ростуть і виростатимуть квіти. І коли назавтра дзвіниця перетвориться на букет бузку, ми вдамо, що нашими грандіозними планами передбачене таке оздоблення.

— Ура, ура, ура! — загукали радники, вітаючи батька одностайними оплесками.

Отже наступного дня муніципальні радники у повному складі, в супроводі хору сиріт, двох священиків, делегації дідуганів, які уособлювали мудрість, доктора Модівера, що представляв науку, судді, який втілював закон, двох учителів коледжу, що представляли літературу, та одного солдата в мундирі, — подалися на вокзал. Там під вітальні вигуки збудженого натовпу встановили нову вивіску:

«Мірепуаль-Квітний».

Вивіска сяяла золотими літерами.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
в якому шукають, чим би розважити Тісту

Мати Тісту турбувалася куди більше, ніж муніципальні радники, але зовсім з іншого приводу. Тісту віднедавна дуже змінився. Він став серйозний і задуманий. Мовчав цілими годинами.

— Про що ти думаєш, Тісту? — спитала якось мати.

— Мені здається, світ міг би бути багато кращий, ніж він є, — відповів Тісту.

Мати вдала, що розгнівалася.

— Ці думки не для твого віку, Тісту! Іди пограйся з Гімнастом.

— Гімнаст такої самої думки, як і я.

Цього разу мати розсердилася не на жарт.

— Чимдалі гірше! — вигукнула вона. — Отже, ти живеш розумом поні? Оце так!

Вона розповіла про розмову батькові, і той сказав, що Тісту треба якось розважити.

— Поні, поні, чистокровки… Цього замало… О! Треба повести його в зоопарк.

Але в зоопарку на Тісту чекала прикра несподіванка Він уявляв собі зоопарк як казкове місце, де тварини з доброї волі дозволяють милуватися собою, щось на взірець тваринного раю, де полоз обвивається навколо ноги жирафи, а кенгуру носить у своїй сумці ведмежа.. Він уважав, що ягуари, буйволи, носороги, тапіри, птахи-лірохвости, папуги та мавпи-сапажу бавляться поміж дерев і чудових рослин, таких, які намальовані в дитячих книжках.

Замість цього Тісту побачив у зоопарку клітки, в яких плішиві леви сумовито дрімали перед порожніми мисками; тигри сиділи тут замкнені з тиграми, мавпи — з мавпами.

Тісту хотів був пригостити булочкою пантеру, яка металася за гратами клітки, але наглядач не дозволив.

— Не можна, хлопче, одійди. Це ж хижий звір!

— Звідки їх усіх привезли? — спитав Тісту.

— Здалеку. З Африки, Азії — хіба я знаю звідки!

— А в них спитали згоди, перш везти сюди? — допитувався Тісту.

Наглядач знизав плечима й пішов геть, буркочучи, що з нього сміються.

А Тісту тим часом роздумував. Передовсім йому здалося, що наглядачеві не варто було братися ходити за звірами, коли він їх не любить А потім спало на думку, що ні звірі, певно, принесли на собі, на своїй шерсті, якесь насіння із рідних країв.

І Тісту заходився тицяти великими пальцями перед кожною кліткою. А наглядачі думали, що йому просто до вподоби порпатися в землі…

За кілька день перед лев’ячою кліткою виріс величезний баобаб, перед клітками мавп — ліани, а в басейні з крокодилами — латаття. Ведмідь вилазив на високу сосну, чаплі та рожеві фламінго походжали серед заростів очерету, а барвисті птахи виспівували в кущах гігантського жасмину.

Мірепуальський зоопарк став найкращим у всьому світі, і муніципальні радники хутко повідомили про це туристські агентства.

— Ти, бачу, взявся вже за тропічні рослини! Чудово, хлопче, ти справжній чарівник! — сказав Мусташ, зустрівши Тісту.

— Це все, що я міг зробити для нещасних звірів, які гибіють далеко від рідних місць, — відповів Тісту

Що ж до хижаків — вони за тиждень не з’їли жодного наглядача…

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
в якому Тісту ставить нові запитання — про війну

Коли дорослі розмовляють надто гучно, хлопчики, буває, не чують їх.

— Ти мене слухаєш, Тісту?

І Тісту киває головою, мовляв, так, так, аби тільки вдати, що слухає; насправді ж він нічогісінько не чує.

Але тільки-но дорослі починають говорити півголосом, звіряючи один одному таємниці, хлопчики зразу нашорошують вуха, аби почути те, що хочуть од них приховати. Тісту був щодо цього такий самий, як усі.

Вже кілька день в Мірепуалі тільки й знали, що шепотілися. В повітрі витала таємниця, ба навіть у килимах Осяйного Дому причаїлася вона. Батько й мати голосно зітхали, переглядаючи газети. Служник Каролюс і куховарка Амелі шушукалися біля пральної машини. А в мосьє Трунадіса де й дівся його трубний голос — він і ледве шелестів.

Тісту ловив на льоту слова, які віщували щось лихе.

— Напруження… — промовляв заклопотано батько.

— Криза… — вторувала мати.

— Ускладнення, ускладнення… — докидав мосьє Трунадіс.

Тісту подумав був, що йдеться про хворобу. Він розхвилювався й, виставивши великі пальці, подався шукати, хто занедужав.

Обійшов будинок і сад, але нічого лихого не побачив. Мусташ почувався чудово; чистокровки вибрикували на лугу; Гімнаст був і собі здоровий та веселий.

Взавтра у всіх на вустах крутилося інше слово.

— Війна… Це неминуче, — казав батько.

— Війна! Бідолашні люди! — розпачливо хитала головою мати.

— Війна! Знову! — промовляв мосьє Трунадіс. — Хто. ж цього разу її виграє?

— Війна! Який жах! — зітхала Амелі, ледве не плачучи.

— Війна… війна… все-таки війна, — приказував служник Каролюс.

Тісту уявляв собі війну як щось неподобне, бо про неї говорили півголосом, щось відразливе, мов хвороба в дорослих, щось гірше за пияцтво й жорстокіше за злидні, страшніше за злочин. Мосьє Трунадіс вже згадував про війну — коли показував Тісту пам’ятник мірепуальцям, що загинули. Але мосьє Трунадіс, як завжди, говорив надто гучно, тож хлопчик мало що втямив.

Слід вам сказати — Тісту був не з полохливих. Навпаки, він нічого не боявся. Ви знаєте, як він спускався сходами. А коли ходили купатися на річку, його доводилось зупиняти, аби він десять разів не стрибав у воду з найвищої вишки. Не встигнеш і оком змигнути — він уже в повітрі ширяє, розкинувши руки, наче крила. І по деревах Тісту лазив, як ніхто інший. Коли рвали вишні, видирався на самісінький вершечок, йому ніколи не паморочилася голова…

Але почуття, які донімали Тісту, коли він слухав розмови про війну, не мали нічого спільного ні з боягузтвом, ані з сміливістю — вони були нестерпні та й годі. І Тісту поклав дізнатись про війну якомога більше. Насамперед він пішов до Мусташа.

— Я не заважаю вам, мосьє Мусташу? — спитав він у садівника, який саме підстригав кущі.

— Анітрохи, хлопче.

— Мосьє Мусташу, війна… Що це таке?

Садівник мовби здивувався, а потім сказав, пригладжуючи вуса:

— Я проти неї.

— Чому проти?

— Тому… тому, що й за найменшої війни можна винищити найбільший сад.

— Винищити? Як це?

— А так. Зруйнувати, стерти на порох, згладити із світу.

— Он як! А ви це бачили, мосьє Мусташу? Сади, винищені війною?

Садівник похилив голову, насупив свої густі сиві брови й мовчки крутив вуса.

— Так, бачив, — мовив він нарешті. — Я бачив, як за мить загинув сад у цвіту. Я бачив, як на мільйони осколків розлетілися оранжереї. І стільки бомб упало на сад, що годі було й думати, ніби він колись виросте знову. Земля стала мертва.

Тісту зсудомило в горлі.

— А чий то сад?

— Мій.

Мусташ повернувся спиною, аби сховати свою печаль, і знову взявся підстригати кущі.

Тісту замислився Намагався уявити свій сад зруйнованим, як сад Мусташа, з побитими оранжереями… Мертву, спопелілу землю…

Сльози набігли йому на очі.

— О, я мушу про це розказати! — вигукнув він. — Хай усі знають! Піду до Амелі, Каролюса…

— Каролюсові є ще більше чого тужити, як мені. Бо він утратив свою батьківщину.

— Свою батьківщину? Він утратив на війні батьківщину? Хіба може так бути?

— Може! Його батьківщина знищена. її більше лема. Ось чому він тут.

«Війна — страшне лихо, коли в ній можна втратити батьківщину, так, як-от гублять носовичок», — подумав Тісту.

— Але буває ще гірше, — повів далі Мусташ. — Ти згадав про Амелі. То вона втратила сина. Він загинув на війні. А інші втрачають руку, ногу; а ще інші — голову. На війні всі щось втрачають.

І Тісту збагнув: війна — найбільше й найстрашніше безладдя, яке тільки можна уявити, бо в ній кожен втрачає найдорожче для себе.

«Як же можна стати їй на заваді? — спитав він себе. — Мосьє Трунадіс, звичайно, проти війни, адже він над усе ненавидить безладдя, відсутність порядку. Завтра я заведу з ним про це розмову».

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ,
в якому Тісту дістає урок з географії, потім іде на завод; і в якому конфлікт між народом Вазі та народом Ватан несподівано розгоряється

Мосьє Трунадіс сидів біля свого столу. До нього знову повернувся трубний голос, і він кричав у три телефонні трубки водночас. Зразу видно — людина заклопотана до краю.

— Так буває завжди, коли десь спалахує війна, — сказав він Тісту. — І в нас у Мірепуалі стає роботи не впрогорт.

Справді, вранці заводський гудок гув удвічі довше, і робітників ішло вдвічі більше. Дев’ять димарів так диміли, що геть закоптили небо.

— То я прийду, коли ви трохи звільнитесь, — мовив Тісту.

— А ти хотів щось спитати?

— Я б хотів знати, де саме спалахнула війна.

Мосьє Трунадіс устав, підвів Тісту до величезного глобуса, крутнув його й тицьнув пальцем десь посередині.

— Бачиш пустелю? То це тут.

Тісту вгледів під пальцем мосьє Трунадіса рожеву цятку, схожу на цукерку-горошок.

— А чому війна почалася саме там?

— Це дуже легко зрозуміти. Річ у тім, що пустеля — нічия.

«Нічия», — подумки повторив Тісту.

— …але правобіч живе народ Вазі, а лівобіч — Ватан.

«Вазі… Ватан…»

— …то одного дня Вазі оголосили, що хочуть заволодіти пустелею; Ватан відповіли, що й вони цього хочуть. Вазі стали правобіч, Ватан — лівобіч. Вазі послали телеграму Ватан і запропонували їм забиратися геть. Ватан по радіо об’явили, що вони забороняють Вазі розпоряджатися. Тепер їхні армії на марші, і тільки-но вони зустрінуться — почнеться війна.

— А що ж там таке є, в тій рожевій цятці… тобто в пустелі? Сади? — спитав Тісту.

— Ні, адже це пустеля! Нічого немає, саме каміння.

— То вони за каміння хочуть воювати?

— Вони бажають заволодіти тим, що під ним.

— Під пустелею? А що там?

— Нафта.

— А навіщо їм нафта?

— Бо вона конче потрібна для війни.

Тісту вже знає: мосьє Трунадіс пояснює так заплутано, що годі збагнути. Він заплющив очі, аби зосередитись.

«Отже, Вазі й Батан починають війну за нафту, бо нафта необхідна для війни».

Тісту розплющив очі.

— Та це ж безглуздя! — вигукнув він.

Вуха мосьє Трунадісові запалали.

— Тісту, ви знову хочете схопити нуля?

— Ні. Я над усе хотів би, щоб Вазі й Батан не воювали.

Цей вияв сердечної доброти трохи пом’якшив гнів мосьє Трунадіса.

— Звичайно, ніхто б не хотів, аби була війна, — знизав він плечима. — Всі б воліли жити в мирі та злагоді. І все ж вона завжди десь точиться…

«Що робити? — думав тим часом Тісту. — Торкнутися великими пальцями рожевої цятки?»

— А далеко ця пустеля?

— На півдорозі звідси до протилеглого краю землі.

— Отже, до Мірепуаля війна не докотиться?

— Хто його знає. Завжди відомо, де починається війна, але ніколи невідомо, де вона закінчиться. Вазі можуть покликати на допомогу якийсь великий народ, Батан попросять помочі в іншого. І два великі народи підуть війною один на одного. Це й називають поширенням конфлікту…

«Отже, війна — це щось подібне до страшного пирію, який повзе й обплутує всю земну кулю… Які ж рослини здатні його перемогти?» — напружено думав Тісту.

— А тепер ти підеш зі мною на завод, — мовив мосьє Трунадіс. — Побачиш, який він є, коли працює на повний хід. Це буде справжній урок.

Він прокричав кілька розпоряджень у три телефони й вийшов разом із Тісту з кімнати.

На заводі хлопчика перш за все оглушив шум. Гупали молоти, гурчали машини, мов мільйон дзиґ. Щоб тебе почули, треба було кричати на повний голос — навіть мосьє Трунадісові.

Тісту також засліпили іскри, що бризкали звідусіль; розпечена сталь лилася по землі широкими вогненними струменями.

А люди на тлі всього цього видавалися маленькими й чорними.

Після сталеплавильного цеху мосьє Трунадіс повів Тісту до складального й токарного цехів; хлопчик побачив, як виробляють рушниці, кулемети, візки, ваговози. Адже батьків завод випускав усе для війни — зброю та боєприпаси.

Потім зброю ретельно пакували — з такими пересторогами, паче то була порцеляна.

Нарешті мосьє Трунадіс показав Тісту дві великі гармати, довгі, мов соборські вежі. Вони лисніли так, мовби їх вишмарували маслом.

Гармати, зависнувши на ланцюгах, повільно пливли в повітрі; потім їх обережно поставили на причепи довжелезних ваговозів.

— Завдяки цим гарматам Мірепуаль забагатів! — з гордістю вигукнув мосьє Трунадіс. — Вони можуть одним пострілом знищити чотири таких будинки, як твій.

«Отже, — подумав хлопчик, — один гарматний постріл — і в чотирьох Тісту немає домівки, в чотирьох Каролюсів — сходів, у чотирьох Амелі — кухні Через гармати втрачають свій сад, свою країну, свою ногу чи когось із кревних… Неймовірної»

А молоти гупали й гупали, а ковальські горни жевріли дедалі яскравіше.

— За кого ви, мосьє Трунадісу? — спитав Тісту, під- вигнивши голос, бо за гуркотом його не було чути.

— Себто як?

— Я питаю: за кого ви в цій війні?

— За Вазі!

— А мій батько?

— Теж!

— Чому?

— Бо вони з давніх-давен — наші вірні друзі.

«Так і має бути: якщо на твоїх друзів нападають, справедливо буде допомогти їм».

— Отже, ці гармати йдуть до Вазі? — спитав Тісту вголос.

— Тільки та, що правобіч. Та, що лівобіч, — до Ватан.

— Чому до Ватан?—-обурено вигукнув Тісту.

— Тому, що вони теж підходящі клієнти.

«Отже, одна мірепуальська гармата стрілятиме проти іншої мірепуальської гармати, і вони знищать сади і Вазі, і Ватан!»

— Оце і є комерція, — докинув мосьє Трунадіс.

— Але ж вона жахлива, ваша комерція!

— Що таке? — перепитав мосьє Трунадіс, нахилившися до Тісту.

— Я кажу, що ваша торгівля жахлива, бо…

Дужий ляпас спинив його на півслові. Конфлікт між Вазі й Ватан сягнув аж до щоки Тісту…

«Оце так! За те, що я просив пояснень, що висловив свою думку, — дістав ляпаса! А якби я пхнув колючку тобі в штани, що б ти на це сказав? — думав Тісту, дивлячись на мосьє Трунадіса повними сліз очима. — Так, так, колючку або й цілий будяк!»

Тісту стиснув пальці, аж раптом йому сяйнула думка…

Урок, річ певна, на цьому закінчився. Тісту дістав подвійного нуля. Мосьє Трунадіс розповів батькові про розмову з Тісту, і батько дуже засмутився. Як! Його Тісту, що одного чудового дня має стати спадкоємцем і господарем Мірепуальського заводу, не має ні хисту, ані охоти керувати таким чудовим підприємством!

Завод працював не зупиняючись, бо гармат було треба силу-силенну. Всеньку ніч над дев’ятьма димарями спалахували червоні омахи. Цього вечора батько, якому ніколи навіть було пообідати — він пильнував роботу цехів, — дуже здивувався. Його Тісту прибіг на завод і неквапом походжав біля ящиків із зброєю, залазив на візки, нахилявся до моторів, снував між великими гарматами.

«Молодець Тісту! — подумав батько. — Видно, хоче виправити свій подвійний нуль! Отже, не все ще втрачено!»

Тісту справді був як ніколи поважний і заклопотаний. Скуйовджені кучерики стирчали в усі боки. Щомиті він сягав до кишені й витягав якісь папірці.

«Певне, записує, — радів батько. — Аби тільки він не прищикнув собі пальців, засовуючи їх у кулемет. Ні, він таки розумний хлопчина!»

Але ви вже здогадалися — батька чекали дивовижні несподіванки ..

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ,
в якому надзвичайні новини обганяють одна одну

Усі знають, що газети пишуть про війни тільки великими літерами. Ці літери вкладають до спеціальної шафи.

Саме перед такою шафою стояв розгублений редактор «Мірепуальської блискавки» — популярної щоденної газети. Він озирався, зітхав, витирав піт з чола — певна ознака хвилювання. Він то хапав із шафи одну з великих літер — ними друкують повідомлення про визначні перемоги, — то знову кидав її назад. Потім вибирав меншу — їх уживають, аби сповістити, що не все гаразд на війні, — мовляв, точаться тривалі бої або війська відступили. Але й ці літери не годилися.

Якусь мить редактор наче вагався, чи не взяти найменші літери — ними друкують невтішні новини, приміром: «Дорогу для цукру закрито», або «Новий податок на варення». Але ці літери й поготів не підходили, тож редактор зітхав щоразу частіше. На нього й справді впав великий клопіт. Редактор мав повідомити мірепуальцям, своїм прихильним читачам, таку несподівану й поважну за своїми наслідками новину, що не знав, з якого боку до неї підступитися. Річ у тім, що війна між Вазі й Батан припинилася. Але як! Без переможців і без переможених, без міжнародної конференції, без нічого!

Бідолашний редактор волів би надрукувати на першій шпальті сенсаційний заголовок, наприклад: «Блискавичне просування армії Вазі», або «Невідпірні атаки армії Батан». Але про це не могло бути й мови: всі репортери, виряджені до пустелі, сповіщали: «Війни немає; вона припинилася через те, що мірепуальський завод поставив неякісну зброю». По суті, це була катастрофа.

Що ж насправді сталося? Диво дивне, незбагненне: в ящиках із зброєю повиростали виткі рослини — плющ, виноград, березка, рястка, пташиний гірчак, повитиця. Звідки вони взялися? Цього ніхто не міг пояснити. Але вони обснували всі гвинтівки, кулемети, автомати й револьвери, ще й склеїлися між собою глеєм чорної блекоти.

Ящиків не можна було відкрити, зброї — витягти.

Надто докладно описували репортери шкідливу дію реп’яхів, маленькі червоні ягоди яких укриті гачечками. Реп’яхи присмокталися до багнетів. Багнети можна викинути на смітник — вони вже не можуть колоти.

Так само непотрібні стали чудові ваговози в сірих і жовтих смугах. Колюча ожина, жалка кропива буяли на сидіннях, збуджуючи у водіїв кропивну пропасницю. Власне, водії — єдині жертви цієї війни

Найбільшого ж лиха заподіяла квітка, яку в народі називають «Нетерплячий, не торкайся!» Ця квітка має безліч малесеньких коробочок, які тріскаються й стріляють при найменшому дотикові.

«Нетерплячий» розквітнув у моторах, карбюраторах кулеметних бронемашин, у резервуарах мотоциклів. Перший оберт стартера, перший тиск на педаль — і залунали глухі вибухи; вони не завдали шкоди, але посіяли паніку й похитнули моральний дух військ.

Щодо танків — їхні башти та механізми блоковані кущами шипшини, перевитими болотними рослинами. Вони теж не можуть зрушити з місця.

Жодного виду зброї не пощадила таємнича навала! Чіпкі та в’язкі рослини повиростали всюди, так, мовби кинулись на машини та зброю за чиїмось велінням.

У протигазах буяв чхальний деревій. І коли солдати підходили до них бодай на метр, то чхали разів п’ятдесят поспіль.

Сморідні трави — ведмежий часник та смердючий ромен — позалазили в рупори й ріжки. Офіцери не могли віддавати команд та розпоряджень.

Армії Вазі й Батан, онімілі, паралізовані, знешкоджені, стояли одна проти одної.

У лихих новин довгі ноги. Вже за годину батько Тісту знав про все. Він був у розпачі. Його зброя заквітувала, наче акація навесні!

Лишалася єдина надія — на гармати, славнозвісні мірепуальські гармати!

— Ще можуть розпочатися бої між двома нерухомими арміями, коли вони мають добрі гармати, — сказав батько.

Почекали до вечора. Та останнє повідомлення розвіяло й цю сподіванку.

Мірепуальські гармати, звичайно, вистрелили, але вистрелили… квітами! Злива наперсника, дзвоників і волошок залила вогневі позиції Ватан, які в свою чергу засипали позиції Вазі жовтецем, стокротками, зірочками. Шапку в генерала збило букетом фіалок!

Вазі й Ватан нічого іншого не лишилося, як протягом години заключите мир. Обидві армії покинули поле битви, й рожева пустеля лишилася під своїм небом вільна та самотня.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,
в якому Тісту сміливо признається у всьому

Буває така тиша, від якої прокидаються. Цього ранку Тісту скочив з ліжка, бо великий гудок на заводі мовчав. Тісту підійшов до вікна. Завод не працював. Дев’ять димарів не диміли.

Тісту побіг у сад. Мусташ читав газету, що було не в його звичці.

— А, це ти! — вигукнув він. — Добра, добра робота, не гріх і похвалити. Зроду б не подумав, що ти на таке здатен!

Мусташ сяяв з утіхи. Він пригорнув Тісту й поцілував його. А потім додав —трохи сумно:

— Я вже нічого не можу тебе навчити. Ти вже знаєш стільки, скільки і я, але ти підеш далі.

Тісту, радий та веселий, побіг до стайні.

— Чудово! — шепнув він на вухо поні Гімнастові. — Я зупинив квітами війну!

Гімнаст, здавалося, й трохи не здивувався.

— Між іншим, — промовив він, — в’язка білої конюшини мені теж не завадила б. Дуже вона мені смакує на перший сніданок. А на лужку її щодалі меншає. Потурбуйся цим при нагоді.

Тісту сторопів. Не тому, що Гімнаст говорив — це не була несподіванка, — а тому, що попі знав про його чарівні пальці!

«Добре хоч, що Гімнаст ні з ким, опріч мене, ніколи не розмовляє», — промайнуло Тісту в голові. Замислений, повернувся він додому.

В Осяйному Домі все було не так, як завжди Не так яскраво блищали вікна. Амелі не наспівувала біля плити своєї улюбленої пісеньки. Служник Каролюс не глянсував поруччів. Мати вийшла до їдальні, але навіть не торкнулася своєї кави з молоком.

Батько не пішов на завод. Він сидів у великій залі з мосьє Трунадісом. Обидва, власне, не сиділи, а бігали, натикаючися один на одного. А розмова їхня скидалася на громові перекоти.

— Руйнація!.. Ганьба!.. Безробіття!.. — волав батько.

— Змова!.. Саботаж!.. — гучною луною вторив мосьє Трунадіс.

— О! Мої гармати, мої чудові гармати! — відгукувався батько.

Тісту, стоячи на порозі, не важився мовити слова.

«Он які вони, ці дорослі, — думав він. — Мосьє Трунадіс твердив, що весь світ проти війни, але що вона — неминуче зло, якого ніхто не годен одвернути. Мені пощастило перепинити війну; тож вони б мали радіти з цього, а вони сердяться».

Аж тут батько, штовхнувши плечем мосьє Трунадіса, вигукнув нестямно:

— О! Попався б мені до рук той негідник, що посіяв квіти в моїй зброї!

— О! Попався б він мені! — підхопив мосьє Трунадіс.

— А може, ніхто в тім не винен, може, це якась надприродна сила.

— Треба провести розслідування.

Тісту, як ви знаєте, був сміливий хлопчик. Він одчинив двері, зайшов до зали, став на килим під кришталевою люстрою навпроти дідусевого портрета й, набравши в груди повітря, сказав:

— Це я посіяв квіти!

І заплющив очі, чекаючи ляпаса. Але, не дочекавшися, розплющив. Що ж він побачив! Батько стояв в одному кутку зали, Трунадіс — у іншому. Вони дивилися на Тісту, але, здавалося, не бачили його. Може, вони не почули або не збагнули того, що він сказав?

«Вони мені не вірять!»

І Тісту заходився розповідати про свої подвиги.

— Квіти в бідняцьких кварталах — це я! Квіти у в’язниці — це я! Ковдра з барвінку для хворої дівчинки — я! Баобаб для левів — я!

Батько й мосьє Трунадіс і досі стояли закляклі.

«Вони гадають — я брешу!»

Тісту підступився до дідусевого портрета й приклав великий палець до гармати, на яку спирався шановний засновник мірепуальського заводу. Полотно затремтіло, і з гарматного дула виткнувся паросток конвалії. Мить — і він пустив листочок, тоді другий, а тоді білі дзвіночки.

— Бачите, — мовив Тісту. — Мої великі пальці — чарівні.

Він сподівався, що мосьє Трунадіс почервоніє, як жар, а батько збіліє, мов стіна. Але вийшло навпаки: лице батькові запалало, і він упав у крісло, а мосьє Трунадіс, блідий, як крейда, осунувся на килим.

І Тісту, дивлячись на них, зрозумів: вирощувати квіти в гарматах — значить неабияк псувати життя дорослим.

Він вийшов із зали, так і не діставши ляпаса, — незаперечний доказ того, що мужність завжди винагороджується.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,
в якому кілька дорослих відмовляються від готових понять

Батько Тісту — я вже про це казав — енергійний, рішучий, розумний чоловік. Та навіть йому знадобився цілий тиждень, щоб обміркувати становище. Він провів чимало засідань із кращими своїми інженерами, в яких брав участь і мосьє Трунадіс. Він зачинявся у себе в кабінеті. Він писав і одразу шматував написане.

Отже, становище таке: у його сина Тісту великі пальці — чарівні, і цими чарівними пальцями він зупинив завод. Бо ж військове міністерство одразу анулювало всі замовлення на зброю, яка квітувала.

Деякі особи, позбавлені фантазії, пропонували кинути Тісту до в’язниці, повідомити пресу, що злочинця знешкоджено, замінити гармати, повиті квітами, зброєю сучасного зразка й послати оповіщення всім замовникам, що завод знову виготовляє воєнну продукцію.

Але мосьє Трунадіс, — так, так, мосьє Трунадіс! — рішуче запротестував.

Після такого удару зразу піднятися не можна, — мовив він. — Підозра ще довго тяжітиме над нашою зброєю. До того, заточити Тісту у в’язницю — марна справа. Він виростить дуби, коріння яких зруйнують стіни, і втече звідти. Неможливо протистояти силам природи.

Мосьє Трунадіс за цей тиждень дуже змінився. Від того дня, як він почув сповідь Тісту, його вуха погасли, а голос став тихий-тихий. Скажемо по щирості — мосьє Трунадіс не міг собі уявити Тісту в смугастому одязі, Тісту у в’язниці, хай навіть і квітній… Адже одна річ, коли до в’язниці садять чужих, сторонніх людей, і геть інша — коли туди кидають маленького хлопчика, якого любиш… Так, так, мосьє Трунадіс — попри нотації, нулі, ляпас — дуже любив Тісту! Не дивуйтеся, так буває нерідко.

Батько Тісту був, безперечно, на боці мосьє Трунадіса. Він, ясна річ, гаряче любив сина. Теж дивовижна річ — любити сина і водночас виготовляти зброю, щоб посиротити сипів інших батьків. Але й так буває, навіть частіше, ніж ви гадаєте…

— Ми ж хотіли як ліпше, — сказав нарешті батько матері. — Ми виготовляли зброю й вірили, що наш син буде від того щасливий. Але, виходить, ці речі поєднати не можна.

— Виходить — не можна, — кивнула головою мати.

— Мене дуже турбує майбутнє Тісту, — вів батько далі. — Ми сподівалися, що він успадкує моє діло, як успадкував його я від мого батька. Шлях Тісту було визначено заздалегідь — керівництво заводом, багатство, слава…

— Так! Чудове майбутнє! — з жалем промовила мати.

— Але виявилось—ми помилялися. Тісту не має анінайменшого хисту до керівництва заводом, який виготовляє зброю. Я бачу: його покликання — в іншому.

— В чому ж?

— У садівництві. Хай вирощує квіти! І я знайшов вихід — ми переобладнаємо наш завод на фабрику квітів!

Ділові люди володіють таємницею цих раптових поворотів, цих несподіваних оновлень у боротьбі з лихом.

Зараз же взялися до роботи. Вона була не з легких. В битві за фіалки та жовтець пролилися океани чорнила. Нарешті думку громадськості було підготовлено. Всі попередні події — таємниче квітування, сама назва «Мі- репуаль-Квітний» — сприяли розвиткові нового підприємства.

Мосьє Трунадіс, якому доручили відати рекламою, розпорядився встановити на всіх навколишніх дорогах плакати й транспаранти. Ось що було на них написано:

«Сійте квіти, які виростають за одну ніч!»

«Квіти в Мірепуалі виростають навіть на металі!»

Але найкращий плакат, безперечно, такий:

«СКАЖІТЬ ВІЙНІ «НІ!», АЛЕ СКАЖІТЬ ЦЕ КВІТАМИ!»