Василь був щасливий. Скинувши картуза, він витер мокрий лоб і, прислухавшись до гомону, весело привітався з народом.

— Будьте здорові з машинами! Правильно сказав дід Губернатор! Це вже істина. Факт стався!— Василь поплескав долонею по гарячому металу трактора.— Тепер усе піде по-іншому. Вже тепер можемо сказати цілком певно: плакали межі на куркульських ланах!

— А ти дивись, щоб не заплакала часом твоя мати! — почувся грубий вигук з-під куркульської клуні. Василь озирнувся — Хома. Між Василем і Хомою стояло чимало народу. Помітивши Василів рух, натовп вмить розступився, даючи йому дорогу. Тоді Василь зліз з трактора і поволі пішов до свого ворога, так само все посміхаючись.

Хома був трохи напідпитку, а може, хвилювання зробило його таким одвертим. Буйний чуб зухвало стирчав з-під козирка над каламутним оком. На мокрій губі висіла лузга з насіння. На зріст куркуляка був такий високий, що Василь перед ним здавався підлітком.

— Повтори, що ти сказав,— Василь дивився на Хому спокійно, і в голосі його був спокій.

— Отак і сказав,— так само зухвало, хоч і не так впевнено, відповів Хома.

— Ну що ж, побачимо!..

— А побачимо!

— Та з ким ти розмовляєш, Василю! Знайшов дурня розмовляти! — втрутився Губернатор і гнівно глянув на Хому.— То ж все одно що з бугаєм говорити. В Сибір йому дорога, от пригадаєте моє слово!

Навколо засміялись. Хома трохи зблід і якось по-хамському кахикнув: «Е-ххе-е!»

Куркуленко Устим Рева розгублено глянув на свого приятеля. Чи знав він що, чи здогадувався, тільки в його округлих темних очах промайнув тваринний страх.

Через кілька днів було якесь незначне церковне свято, якого від початку революції не святкувала добра половина села. По обіді Хома з церковним регентом ішов селом п’яний як ніч і, притопуючи лакованим чоботом, горлав на всю вулицю:

— Качайте мене, заплачу!

Раптом з-поза рогу з’явився Устим.

— Хома-а! — гукнув він, задихаючись від довгого швидкого бігу.— Ой, Хома-а!.. Василь межі трактором… попереорював!..

Хома відразу витверезився, принишк. Три дні по тому ні до кого й словом не обізвався.

Принишкли разом з ним і всі противники колгоспу. Ревли тільки часом бики вночі, і пахло самогоном з багатих хат і клунь та гомоніли, що десь щось скреготіло зубами.

Трактор робив у полі нечувані діла. Спочатку за першою борозною бігцем бігли не тільки діти, а й дорослі і все правління колгоспу. Коли ж Василь пішов краяти споконвічні межі, коли, глибоко забираючи, переорав він за кілька днів величезний лан і клапті поля обернулись на єдину безмежну оксамитову ниву,— всі зупинились: одні в захваті, інші в мовчазному подиві, а ще інші в самозаглибленому спогляданні. Багато великих змін відчули люди в собі і в новітньому світі.

— Що скажеш, Опанасе? — звернувся Губернатор до Опанаса, що орав свою непишну смугу.— Дивись, що твій Василь накоїв.

— Одне скажу,— Опанас припинив свою упряжку,— волів і коней на селі поменшає в сто раз, та й нашому брату доведеться тепер добре за розум узятись. Кінчилось наше напівконяче життя.

Коли ж Василь перейшов трактором рідку прадідівську межу, привітно кивнувши батькові і щось гукаючи йому на швидкому ходу, Опанас став і довго дивився вслід своєму синові.

І здався він сам собі вперше в житті маленьким і немічним, що прожив, певно, дуже жалюгідне й убоге життя, зовсім не те, яке треба було, і сколихнулось у ньому глибоке бажання рушити кудись за сином, наздоганяти неповоротне. «Скільки ж то літ плазував я з кіньми по цій нивці в поті лиця свого!»

 

Поволі згасав червневий день. Смеркло. На синьому небі спалахнули зорі. Настала тиха українська ніч.

Попід білими хатами на лавах і колодах, залиті дивним місячним світлом і зачаровані, піддавшись владі трепетних нічних дотиків, сплітаючи пальці в ніжному пручанні коло заборонених сфер, непорушно сиділи чисті дівчата з парубками, обравши одне одного, і, притулившись щокою до палаючої щоки, дивились широко розплющеними очима в срібносяйну небесну далечінь.

Розкинувши руки, спали чоловіки в клунях, сінях, на возах. Матерів уві сні душили домовики, і матері глухо стогнали крізь сон, важко повертаючись серед рожевих своїх дітей.

На подвір’ях і кошарах ремиґали лежма воли, підвівши голови й тримаючи місяць на нерухомих блискучих рогах.

На високому стовбурі старого в’яза в лелечім гнізді сплять лелеки — самець і самка.

Василь і Наталка стоять біля перелазу. Дослухаючись у невиразнім захваті до всього, що відбувалося в них, мліючи з жару, мовчки побрались вони за руки і широко відкритими очима вдивляються в навколишній надзвичайний світ: яблуні, верби, клуня, горшки на тину, старий в’яз — всі речі стали незнайомими, набравши зовсім іншого, узагальненого нічного вигляду і почавши жити якимсь окремим таємничим життям.

Так звичайні слова, сполучені волею автора в урочисті ряди, обертаються часом в поеми, сповнені нового хвилюючого змісту.

— Яке дивне все, правда?

— Еге.

— А чого ти, Василю, одвертаєшся од мене вдень? — несміливо запитала Наталка.

— Адже і ти одвертаєшся. Правда ж ти одвертаєшся?

— Так я сором’язлива. Мені чомусь удень буває соромно тебе.

— І мені.

— Правда?

— Їй-богу. А от увечері мене щось неначе так тягне до тебе, Наталю.

— І мене. Все думаю — коли б уже вечір…

Цього вечора у Василя і Наталки, може, ще й не вистачило б сміливості обнятись, але тут у пригоді їм став споконвічний дівочий помічник — страх.

— Ой! Дивись!— стиха сказала ні з того ні з сього Наталка.— Он! Бачиш?

Вмить опинившись в обіймах одне в одного й навіть самі того наче не помітивши, Василь з Наталкою почали вдивлятись у темряву.

— Як усе міняється вночі,— схвильовано сказала Наталка.— Верба, диви… Наче не верба. Там щось є!

— Нічого там нема. То тобі здалося.

— Ні. Є. Щось темне й волохате. Невже ти не бачиш?— Наталка ще дужче пригорнулась до Василя.

Василь почав придивлятись до химерного силуету старої верби, але не помічав ні таємничого, ні волохатого, нічого, крім хвилюючої Наталчиної близькості.

— Ой, Васильку, щось лихе в отих дуплавих вербах. І чому в кожнісінької верби неначе випечене якимсь вогнем серце? Що там коїлось? Вони мені і вдень, ті верби, страшнуваті.

Довго говорили вони про страшне, і обом їм такий приємний був цей нічний пухнастий супутник юності.

Потім вони порозходились. На прощання Василь пригорнув Наталчину голову до свого серця, і обличчя його набрало на диво серйозного, глибокого виразу.

 

Ось по дорозі він іде, крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують. Щось промайнуло в сутіні за мостом під вербою. Ні, нічого не майнуло. Тихо навколо й не тихо. Все сповнене особливих, нерозпізнаних звуків. Крізь далекі дівочі співи, що тихо бринять десь у сріблястому сяйві, здається, ніби чутно, як трава росте, огірки, як десь у таємничій паркій тьмі довшає огудина гарбузів, чіпляючись вусами за тин, як наливаються червоним соком вишні, шаріють груші.

Пахне нічними квітами земля, пахне плодами, й листям, і медом соняшників, і медом тютюну, і медом гречки. Все довкола пахне, навіть пил на дорозі і навіть роса. Все росте, все рухається під синім покривом животворящої ночі, немов поспішаючи швидше вирости за ніч, поки все спить, а рано, на сході сонця вийдуть хазяйки з сіней умиватись, глянуть на розквітлі соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, і вигукнуть протяжно в зачудованні:

— Мати божа, що сталося в городі за ніч.

Ось він іде між городів під зорями. Коні захропли десь у кущах на леваді. Він помітив коней і заплющив очі, усміхаючись на ходу. О, мрії-мари!.. Коні захропли.

Але нащо так довго розписувати його? Навіть коли пройнятися до краю почуттям, що небо, й зорі, і вся земля, і роса належать йому, для чого так багато говорити про нього? А для того, що через три хвилини його буде вбито, і всі плакатимуть за ним, що це останні його кроки.

Тільки не будем поспішати з розвитком сумної дії. Придивимось уважно до всіх його рис. Йому тільки ще йде дев’ятнадцятий рік. Як виріс Василь за останнє літо. Шия зробилась крута й дебела, і заблищав хвилястий чуб. Міцні губи налились здоров’ям, пробиваються вуса. Співати почав басом. Здорові круглі руки й ноги дужі й спритні і зовсім нечутна хода, неначе йшов він, не торкаючись землі, в повітрі над стежками, дорогами, над травами,— якщо хто розуміє таку ходу. Весь його юний світ перебував у такій гармонії і був так обернений до дії, що, здавалось, змахни він злегка в певну мить руками, і можна полетіти з такою легкістю, з якою літаємо ми часом в нерозгаданих снах.

Дівчат любив лише в присмерку. При сонячному світлі соромився навіть дивитись на них, особливо буденного дня. Тільки запашні вечори, яких ніде в світі, крім України, нема, відкривали йому зблизька дорогі дівочі очі.

І що тільки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажіть йому дорогу, дайте науку, дайте техніку і тоді посилайте куди завгодно: в інженери, в капітани, в дипломатичні місії, артисти. Посилайте його тоді в битви, посилайте через гори, моря, через полюс. Нема нічого в людській діяльності, де не справився б Василь, легко при цьому посміхаючись дідовою посмішкою.

«А чи не потанцювати мені?— подумав Василь, відчуваючи в тілі незвичайну легкість і радість руху.— Дай я трошки потанцюю, повчусь собі нищечком, отак-от, щоб ніхто не бачив… Е-е! Та я, здається, вже й танцюю. Давай так, ось так, отакечки, так і так!… «Од села до села танці та музики!»[1] Слова байдуже які. Можна й старі поки що».

Василь і сам не помітив, як закурів шлях від гопака й пил зазолотів між тинів через всю вуличку. І від глухого тупоту його ніг і жагучого шепоту серед сонного безгоміння утворилась така тиша і стільки злагоди розкрилось у всьому від землі до зірок, немовби ніколи, скільки світ існує й існуватиме, не мав і не матиме тут місця жоден злочин. Василь творив свій танець на сонних вуличках не вперше. Коли він протанцьовував коло чиєїсь клуні чи кошари, старі люди не раз прокидались і навіть, здавалось їм, бачили щось крізь щільну попліть, але, не бувши певні, що це не сон, казали другого дня: «Щось чи приснилось, чи примарилось уночі, нехай бог милує. Прокидаюсь,— танцює на шляху, аж земля гуде! Щось, мабуть, це не спроста провіщає».

Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникали їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі назустріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а лівою взявшись у боки, здавалось, не поступав — линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками. Онде вже й хату видно… Постріл! І… нема Василя. Упав він просто з танцю на дорогу в смерть. Легкий порох знявся над його трупом у місячному сяйві. Щось пробігло вдалині між верб. Захропли коні.

 

Як жаль, що в кіно не можна говорити! Безсловесні ми, німі, як немовлята. Кудись тягнешся руками, хапаєш речі потрібні й непотрібні, падаєш, плачеш, біжиш,— жалюгідна природа. А час настав — так багато пора розповісти. Колись же народи зажадають відповіді: хто і за що вбив Василя-комсомольця?

Поставим напис замість крику, хай читають люди. Тільки перед написом заворожим артиста — батька. Хай зречеться він усіх життєвих дрібниць і думає цілу ніч, так, ніби його рідних дітей спіткала загибель. Хай вийде в поле, тяжко вражений, і стане на могилі, звідки розбігаються дороги в усі кінці світу. І коли в глибокій громадянській скорботі піднесеться артист над німотою своєю, гучніш за будь-які слова зазвучить тоді напис із розтулених вуст його зразу на всіх мовах:

Нема відповіді. Тільки дроти телеграфні гудуть сумовито під вітром, розносять сум по просторах. Постояв осиротілий батько в полі, і хоч не було навколо ні безодень, ні гір, здавалось, голова його сягала неба, і гнані вітром важкі хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столі.

Нема відповіді Опанасові Трубенку. Тоді він пішов у село. Вулиці села, як завжди, малолюдні. Стрів приятелів Хоми, мовчки відвернувся. Ось і сам Хома стоїть на подвір’ї. Краще б йому сховатись у хаті чи клуні. Не ховається Хома, боїться,— раптом заваляться стіни, впаде стеля на голову? Він навіть щулиться посеред двору — чи не падає каміння з неба?

— Хомо, ти?

Мовчить Хома, не підводить очей. Тоді Опанас підійшов упритул.

— Василя, питаю, ти вбив?

— Ні, не я,— прошепотів Хома й пополотнів, навіть сірі очі заволокло якимсь каламутним туманом.

— Не ти?

— Не я.

Опанас подививсь на Хому довгим допитливим поглядом і мовчки пішов.

Довго сидів Опанас біля домовини забитого сина, нікого не помічаючи, не бачачи сліз, не чуючи жалобного плачу.

Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилось все на світі, навіть час. Лише другого дня прокинувсь він від тяжкого заціпеніння й поволі підвівся, так, ніби зважився на щось. Подивився на свого Василя, сумно посміхнувся його чистій мерехтливій усмішці й почав озиратись, наче втомлений тяжким шляхом подорожній, що повернувся з далеких довгих мандрів.

З жальним подивом вдивляється мандрівник в найдорожчі місця серед рідних руїн і нічого вже не пізнає навколо: немовби ніколи не було й не буде вже на цьому попелищі ні сміху вже йому, ні веселощів.

Раптом навстіж розчинились двері. На порозі хатини, на темному тлі сіней, біліша за сорочку, спинилась Наталя. Тільки Опанас її не помітив. Він помітив двері й, пригадавши, що треба йти, поволі вийшов.

Мовчки, без крику дивилась покинута дівчина на свого милого, якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечір, на ясну зорю. Жах і пекуча туга затамували подих. Трохи розтулені губи посохли й застигли в такому неповторному зломі, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба. «Василю мій, Василю мій!»

Багато сліз проллється в гарячу подушку, багато стогонів, нікому не чутних, пролунає в самотині. Прокляття й ненависть до вбивць запалає в її незлобивій душі, та вже нічого не вернути,— все минає. Вже іншому суджено пригорнути й розрадити її колись. З іншим спізнає вона радощів життя, кохання й праці.

Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, і поникла, втративши на мить всю силу.

 

«Куди ж це я йду? Ага, пригадав…» — Опанас рушив до отця Герасима, стиха розмовляючи про щось сам до себе.

Отець Герасим, без сумніву, сподівався на нього й щось відчував. Коли Опанас переступив поріг його старого будинку, де тхнуло старістю і самотою, служитель церкви зустрів його не співчутливою жалістю, не словами примирення з «волею Всевишнього». Німий переляк промайнув у старечих очах.

— Нема бога, батюшко… Нема, тобто, абсолютно…— сказав Опанас тихо, але й цього було досить, щоб заповнити громом дім священика.— Бо коли б він був хоч де-небудь, нехай не всемогутній і не зовсім благий, припустімо, навіть поганенький і не дуже розумний від старості літ… навіть такий не міг би допустити наглої загибелі мого сина. Підіть гляньте: на столі лежить, усміхається. Кому ця усмішка на смертних вустах, я вас питаю? Не нам же з вами і не нашій темноті нікчемній. Про щось же гарне він перед смертю думав. Що можете сказати ви мені? Кажіть, служителю вбогості людської!

Отець Герасим не обізвався й словом. Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

— Обставини життя й смерті велять мені оголосити й вас не існуючим,— тихо прогримотів останні слова Опанас, слідом за чим, після недовгої тиші, жалісно рипнули двері. Отець Герасим озирнувся — пусто.

Коли Опанас з’явився в правлінні колгоспу, де обговорювали Василеву загибель, всі встали.

— Сталась подія… Здрастуйте… великої ваги. Розпадається наш древній хліборобський світ.— Опанас говорив повільно, обдумуючи й виважуючи зміст кожного слова.— Комусь потрібно було тайно вбити мого сина,— низький глухий голос Опанаса на мить затремтів.— По цій причині я відчуваю і можу вже посвідчити, що відтепер життя моє і нашого села безповоротно розчахнулось надвоє… На те, що було до загибелі і що почалось з тої миті, коли впав він мертвий на дорозі. І щоб не мав і думки вбивця потай навіть порадіти з свого ганебного злочину, ні сподіватись на мізерну одноосібну користь, прошу вас: коли вже загинув мій Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за гріш про смерть виспівували жаль, а наші хлопці-комсомольці та дівчата… самі… з новими піснями про нове життя. Я хочу побороти печаль.

Опанас тяжко зітхнув. Слово «печаль» він вимовив майже пошепки.

Тоді голова колгоспу Максим Притуляк і секретар комсомольської організації Чуприна стали перед Опанасом і такими ж з тої самої причини глухими голосами тихо сказали:

— Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось і на те ваша воля, поховаємо Василя самі. Категорично виключається участь попа, дяка, ані ладану, ні церковних співів. Нема примирення! Самі співатимемо про нове життя і про живого Василя.

Чи ж треба наводити слова всіх пісень, чи докладно описувати співців і те, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним прапором, піднявся Василь на плечах товаришів в останній свій похід і коли рушило за ним село,— старі й малі, всі дівчата й дівчатка з букетами квітів, всі жінки в білих хусточках з немовлятами на руках, всі комсомольці з червоними бантами й усі чоловіки й діди з непокритими головами.

Неначе пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди набули раптом немовби нового бачення світу, і ввесь смисл їхнього буття — всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасного, і завбачення, і передчуття своєї історичної долі,— все постало перед ними у величній небуденній єдності.

Пісні вливалися в процесію з усіх вулиць і вуличок безупинно, неначе потоки в велику ріку. Старі козацькі й чумацькі мотиви, і пісні праці й кохання, і боротьби за волю, й нові комсомольські пісні, і «Інтернаціонал» і «Заповіт», і «Побратався сокіл з сизокрилим орлом — гей-гей, брате мій, товаришу мій!..» і знову «Все мы в бой пойдем за власть Советов»,— все поєдналось у єдиному громоголосому звучанні. Співці охоплювали піснями цілі століття свого життя. Урочисто грав духовий оркестр. В найскладніших звукових сплавах, у зіткненні мотивів, мідних сурм, голосів, литавр і нових пісень народжувалась народна героїчна симфонія перемоги нового життя на землі.

Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Він не плакав і навіть, здавалось, посміхався й шепотів якісь слова, повертаючи іноді голову до співців невимовно болісним рухом. Дружини поруч нього не було. Підкоряючись могутньому наказу життя, вона відразу ж повернулась у хату ще від воріт: прийшов її час — родити.

Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині, б’ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у темному кутку майже непритомна.

Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна[3] в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовджилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі?.. Розпадається клас. Сількор Василь Трубенко подолав смерть… Кинувся Архип у сіни до Хоми.

— Хомо!

Нема Хоми.

— Хомо-о!!!

Хома тікав, мов загнаний звірюка. Без картуза, в самій сорочці навипуск поверх штанів, як навіжений, гнав він полем, сам не знаючи куди.

Піт заливав очі, важкий подих вихоплювався з і пересохлого горла. Раз у раз озирався він на всі боки, немовби навздогін йому бігли всі навколишні села. Які страхи шматували його темну душу,— жах, лють чи приреченість, а чи пекучий жаль на себе за сподіяне, тільки станув він раптом посеред квітучої гречки і відчайдушно гукнув у бік села:

— Я!.. Я вбив його!.. Вночі, коли все спало… А він ішов вулицею сам… і танцював!!!

І знову кинувся бігти,— в один бік, потім у другий…

І раптом впав з розгону стрімголов додолу і шалено завертівсь, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.

А Василь… Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя і протесту. І тоді прості слова старої чумацької пісні «Ой ревнули воли, степом ідучи, сльоза сльозу пробиває, та вже ж, милі браття, нашого товариша, гей, та й на світі немає» гримотіли, мов грім серед поля, а на них вже напливали хвилями «Землей владеть имеем право…», «Час розплати настав…» і «Воспрянет род людской» і рокований дрож валторн.

В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і збільшувались, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші на снігові гори, а деякі мчали, як вершники на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяні промінням сонця, летів велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об’єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. І коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову і руде волосся його розметалось і завихорилось від патетичних рухів,— зашуміли верби над його головою, загуркотів грім і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя. Ніхто не тікав, не ховався від дощу, а діти підводили до нього свої смагляві мокрі личка й виспівували: «Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!..»

Омиті були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках і сливах, укритих ніким не займаною патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.

Тут і кінчається наша картина.

Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне. Увесь рід Білоконей незабаром щез без сліду. Зате й по цей час живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності.

Пригадують його легку ходу, його усмішку, любов до людей і все, що він умів робити весело й спритно. Пісню про нього склали. Тільки постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любимим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов’я на вишні.

Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне як ніколи. Дід Григорій удостоївся тиші поряд свого побратима.

А Наталка знайшла щастя з іншим і з ним утіху в праці й дітях.

[1929-1952]