Сонет 19

Щоб мучить мене, крайнощі у всім
Зійшлися; я — клубок із протиріч;
В душі моїй зустрілись день і ніч;
Веселий щойно — враз стаю сумним,

Впадаю в гріх й розкаююсь у нім,
Любов кляну й хвалу їй шлю навстріч;
Вогонь я й лід, жену й тікаю пріч;
Німий в мольбі, великий у малім.

Я зневажав ще вчора небеса —
Молюсь сьогодні й Богові лещу,
А завтра вже від страху затремчу —
Й набожність потім знов моя згаса.

Коли тремтів від страху я — ті дні
Спасіння, може, принесуть мені.

О хвилювання й сумніви в борні:
Мінливість неприродна йде за мною
Постійно слідом: коли ж над святою
Обітницею насміявсь, мені

Й смішне тепер розкаяння — в земні
Любові знов порину з головою:
В паланні мерзну, не знайти спокою,
Молюся мовчки в безміри марні.

Не смів на небо вчора глянуть; нині
Лещуся Богу влесливо й молюся:
А завтра, побиваючись здригнуся.
Хвилина віри, й спалахи гордині,

Як дивовижний трем: та все ж найкраще
Було у дні, коли тремтів пропаще.