Лісничиха

Розділ перший. Дівчина над струмком

Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та липи увінчують високі горби і прямовисні кручі.

…На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки, її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева.

Дівчинка несла книжки й зошити, перев’язані навхрест мотузком. Вона поверталася додому із школи. Йшла вона легким безшумним кроком, наче пливла над стежкою, і тільки іноді під її черевиками, взутими на босу ногу, стиха хрускали суха гілочка або жолудь.

Стежка зненацька повернула праворуч, обминаючи круту гору, і тоді стало чути, як весело видзвонює у тиші вода. Прозорий струмок перетинав стежку, і через нього було перекинуто кладку з сухої деревини. Кора на дереві зійшла, і стовбур, сточений жуками, вимитий дощами та висушений сонцем, жовтів і вилискував, мов велика кістка якоїсь прадавньої тварини. (Така, як ото лісники знайшли колись у глинищі, на Мгарській дачі).

Дівчинка сіла над струмком, поклала біля себе книжки й почала задумливо бовтатись у воді руками. Хвильки хлюпали в неї між пальців і здіймались ясними пухирями, в яких відбивалось на мить то жовте листя клена, то клаптик блакитного .неба, то обличчя в білій хусточці.

На дні струмка ворушилась водяна трава — довгі такі стьожки, як пучки волосся. В одному місці нанесло намулу й трісочок, утворилась маленька загата, мов озеречко, і вода в цьому озеречку була темніша, в ній тихо крутився золотий листок. З намулу на дні визирала черепашка, мабуть, лісового лаврика. Тільки лаврик давно вже в ній не жив, і черепашка була біла, як крейда. Крізь прозорі жмурки на воді здавалося, що вона дрібно дрижить від холоду.

Руки в дівчинки були шершаві, як дубова кора, засмаглі і подряпані. Хустинка в неї зсунулась набік, і з-під неї вибилась хмарка льняного волосся, білого й легкого, як пух,— дмухне вітрець, так воно й розлетиться навколо. І тепер дівчинка стала дивно схожою на кульбабу. В школі її подружки так і кликали завжди: Улянка-кульбабка.

Улянка повільно глянула навколо й наче вперше помітила, що ліс її любий уже прибрався в нову чарівну одежу.

Як же хороше засвітилися очі в дівчинки, як глибоко вдихнула вона осіннє терпке повітря! Здрастуйте, сестри-берізки, вас не впізнати сьогодні. Чи ви це, мої білокорі? Ой леле, не чують привіту, свічками золотими палахкотять. Слухайте, слухайте, як капає з них прозорий жовтий віск: кап, кап, кап…

Та чому ж ти посмутніла раптом, Улянко? Милуйся, милуйся свічками-берізками, і прозорим воском кленів-шептунів, і шапками лісових груш — дивися, вони тепер червоні, як полум’я, і здається, що скрізь на узліссях, і в глушині, і на всіх просторих галявинах розвішано святкові барвисті килими для зустрічі дорогих гостей.

Ні, засмучена сидить дівчинка-школярка. Яка холодна вода в струмку! Витерла руки об спідницю. Як, мабуть, холодно татусеві на фронті осінніми ранками, темними ночами. Забарились далекі сподівані гості. Знімайте килими, ховайте до скрині.

Прислухалась Улянка. Тільки струмок у тиші дзюрчить, і коли ось так заплющити очі, ще й долонями їх затулити, то здається, що вийшла з гущавини дівчинка-березянка, донька старої берези, така собі босоніжка, у вінку з жовтого листя, личко біле з кори березової, а на шиї намисто з тридцяти трьох прозорих скляних дзвіночків. І тихо затанцювала березянка на галявині, закрутилася, все швидше й швидше, і всі тридцять три дзвіночки разом обізвались.

Довго б отак сидіти з заплющеними очима та слухати, коли ж це дві сороки прилетіли й застрекотали на дубі: «Чи скорро, старра, буррю стріч-чати? Чи скорро, старра?» А друга: «Не старра я, сестрро-сестр-ра! Не старра!»

Жолудь зірвався, застукав по гілках, сердито забубонів: «Буду бити вас обох, білобокі! Буду бити вас обох, білобокі!»

Ось ти яка, осінь у лісі!

Улянка підвелась, підхопила книжки і, перейшовши через струмок по сухій деревині, звернула зі стежки. Вона пішла навпростець, продираючись крізь ліщину, зриваючи інколи золотавий горіх, який траплявся під руку.

Незабаром вона вийшла на просіку й тут раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька на кущі скрутився чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Улянка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест, наче хто крутив у повітрі тонкою дротиною. Воно тремтінням пробігло по шкірі дівчинки. А може, ніякого сичання й не було, може, то вітер посвистував у порожнє дупло пенька.

Улянка зломила хворостину й торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво, мов сонний, спустився з куща, показуючи своє срібне, в темних кільцях, черево. І тут дівчинка тихо скрикнула: до пенька з усіх сторін повзли вужаки, їх було з півдесятка. Огида пересмикнула Улянчині губи. Гади збиралися на зиму в спільне кубло! Тихо шелестіли в сухій траві довгі чорні стьожки.

Але школярка не втекла. Вона стояла мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, повільно зникали в норі під пеньком. Один гострий хвостик довго ще визирав із нори й ворушився, немов дратуючи Улянку: «Ану, чи спіймаєш?»

«Як же всі вони довідались,— думала дівчинка,— про цей пеньок край просіки? Яким лісовим гадючим телефоном змовились між собою?»

Осіннє лагідне сонце востаннє пригрівало старі липи. Через просіку перелетіла довга сива волосінь павутини і, зачепившись за гілку, зненацька блиснула срібною струною.

А дівчинка довго ще стояла біля трухлявого пенька в полоні допитливих розбурканих думок.

Розділ другий. Хатка в лісі

На лісовій галявині стояла вкрита очеретом хатина. Негоди та бурі покошлатили очерет, де-не-де він звисав із стріхи аж до віконець, немов велика шапка, яка насувається на очі.

Біля хатини притулився зроблений із хворосту і обмазаний глиною сарайчик. З округлого віконця без скла визирала, мекаючи, біла коза.

За сараєм був невеликий город, і всю садибу обступав навколо старий і похилий тин, на який повився хміль і кручені паничі. Хоч навколо, за тином, ліс жовтів і мінився осінніми фарбами, але хміль іще буйно зеленів, і кручені паничі й досі ще цвіли своїм таємничим фіолетовим цвітом, і їхні квіти були схожі на маленькі грамофонні труби.

Біля перелазу розрісся кущ ріпи. На високих, аж до стріхи, стеблах коливались жовті сузір’я, і коли з хатини виходив дід Маврикій, він казав Улянці:

— Ріпа рясно цвіте, онуко. У, куди там! Не інакше, як на теплу зиму…

Улянка, як прийшла із школи, стала поратись по хазяйству. Спочатку вона понесла в сарайчик цебро з водою. Коза пила, а дівчинка сиділа навпочіпки збоку й розмовляла з нею:

— Скучила, Білочко! Авжеж, скучила. Сьогодні в мене було п’ять уроків, ось як. Пий, пий, бо зараз тебе доїтиму.

Улянці було видно козине око; воно спалахувало то зеленим, то синім світлом. На козиних губах тремтіли, як живі, райдужні краплини.

Потім дівчинка кинула проса курям, зварила кисіль з бузини та яблук і спекла пиріг з пасльоном. Удвох із дідом сіли обідати. Вони завжди отак обідають удвох, бо тільки ж їх двоє живе в хатині. Батько Улянин був лісник, а коли він пішов на фронт, то лісником стала мати. Прийшли німці, і одного разу жінка не повернулась із лісу. Страшне горе оселилося в лісовій хатині. Як і завжди, стояли глечики на полиці, розмальовані миски притулились боком одна до одної, і материні рушники вишивані висіли по стінах; як і раніше, пахло в хаті сухими васильками й чебрецем, а матері вже не було й ніколи не буде…

На заповідній дільниці росли столітні дуби й сосни, такі — руками не обіймеш. Почали німці вирубувати цей ліс, і хтось уночі попсував механічні пилки. Кинулись вивозити деревину — не працює трактор. Усе це зробила Улянчина мати. Її прослідили і упіймали німці. З того часу й не поверталась мати додому. І відтоді так журливо в лісі кує зозуля, і конвалії білі пахнуть, як пахли білі руки матусі.

Коли прогнали німців, треба було комусь доглядати ліс, а дід Маврикій старий і хворий, і стала тоді лісничихою на дільниці Улянка. Так і лісничий Макар Макарович сказав:

— Привчайся, Улянко, лісникувати. Я буду навідуватися, та й сусідньому лісникові накажу тобі допомагати.

Дівчинка пообідала швидко, бо ніколи ж, треба ще кукурудзу перечистити, а тоді — за уроки. Качани лежали купою на вгороді. І чомусь Улянці здалося, що купа була сьогодні меншою, ніж учора. Чи не навідався, часом, уночі якийсь непроханий гість?

Навколо шелестіло сухе кукурудзиння. Мати-природа щільно загорнула кожний качан у дванадцять ніжних, прозорих пелюшок і закутала в жовте волоссячко. Зверху пелюшки грубіші, а під ними все ніжніші й прозоріші, а найспідніші такі тоненькі, як цигарковий папір. Коли качан молодий — волосся на ньому біле, русяве, а почне старіти — волосся жовтіє, і стає схожим на тютюн, а далі зовсім чорніє. Улянка зсипала веселі зубасті качани в мішок і віднесла їх сушитись на горище. А найкращі качани ще лишились достигати на вгороді.

Коли впоралась, уже смеркло, і дівчинка засвітила лампу. Дід Маврикій лежав на печі. Улянці треба було написати домашній твір «Мій трудовий день», і вона хотіла розповісти про школу, про свою козу, про те, як поралась на вгороді. Їй хотілось описати ліс, який обступав навколо хатину, темряву, яка приходить навшпиньках зазирати у віконця.

Улянка дістала з купки книжок свій зошит, розгорнула його і ойкнула. Кілька сторінок було заллято чорнилом. Дівчинка відразу зрозуміла, що цю капость їй зробив навмисне хтось із школярів. Що тепер їй скаже Людмила Степанівна? Як подати зошит учительці?

Сердита сльоза блиснула на віях.

— Ну, почекай!

Але вона й сама не знала, кому погрожувала. Хто ж це зробив?

В уяві майнули лиця школярів-однокласників. Увесь четвертий клас пройшов перед очима. Улянка сиділа на одній парті з Мартою. Та хіба ж могла це зробити Мартуся, найкраща подруга?

Ні, не інакше, як це зробив хтось із хлопців. Хто?

З юрми школярів випливло насмішкувате, задерикувате обличчя Демка Рогози, сина Макара Макаровича. Він був перший верховода на всі витівки в класі. В кишенях він завжди носив коробочки з різними жуками, і ті жуки дряпали, шелестіли, скреблися в коробочках, і здавалося, що в хлопця під сорочкою сховано якусь машинку з заводною пружиною.

Хіба ж не посадив він одного разу Улянці на волосся жука-рогача? «І за що він мене так незлюбив? — з образою подумала дівчинка.— То штовхне, то перечепить. А зошит… Демко! Його діло!»

Та писати твір усе ж таки треба. Улянка перегорнула залиті чорнилом сторінки. Найважче почати. Вона склала трубкою губи, наче хотіла засвистіти, й поскребла кінчиком ручки за вухом. А що, коли почати так:

«Давно вже смеркло, і я засвітила лампу. Надворі пустився дрібний осінній дощик. Мені чути, як він тихо стукає у вікно. Дідусь спить на печі, і тільки я одна не сплю в хатині, котра стоїть у лісі. На стіні висить портрет Шевченка у рямцях із жовтого очерету, а трохи нижче — татова берданка. При німцях дідусь загорнув її в мішок і закопав за сараєм. Коли німці втекли, ми її викопали, і я удвох з дідусем почистили іржу і змазали затвор олією».

Дівчинка писала акуратно, не поспішаючи. Потім вона прислухалась. Дощик не вщухав, і розбирався вітер. Дерева за вікном шуміли, наче просились пустити їх до хати погрітись.

«Мій трудовий день ще не скінчився, хоч у лісі вже пізній вечір, і, мабуть, найбільше страшно зараз в Одудовім яру. Трудовий мій день скінчиться тоді, як я допишу цей твір і ляжу спати…»

Вітер жалібно загудів у комині. «Вставайте, ді-ду-у-у!» — вчулося Улянці в його голосі. Вона взяла губами кінчик ручки і, прислухаючись, дивилась перед собою в чорне вікно.

В прямокутнику шибки виникає якась бліда пляма. І в ту ж мить Улянка бачить, виразно бачить, як чиєсь обличчя приникло знадвору до скла. Розжеврені, як жарини, очі невідомого втупились у дівчинку.

Це тривало всього кілька секунд, та Улянка встигла розгледіти кострубаті віхті брів, приплюснутий до шибки, схожий на картоплину ніс, заросле обличчя, шапку-ушанку…

Дівчинка повільно встала з-за столу, завороженими очима вдивляючись у вікно. Але там уже не було нікого.

«Вставай, діду-у-у!» — знову загудів вітер, і вогник у лампі злякано заколивався.

* * *

Уранці Улянка розповіла дідові Маврикію про невідомого. Дід погладив долонею свою коричневу шию, всю в квадратиках старечих борозенок, глянув на онуку і погладив шию ще раз (і це була певна ознака, що дід чимось або дуже зацікавився, або стривожився).

— Та, може, тобі тільки вздрілося?

Він вийшов з хати і довго щось розглядав під вікном. На мокрій від дощу землі дід знайшов сліди великих підошов. Відбитки були такі ясні, що можна було розглядіти навіть цвяхи на підборах.

Дід Маврикій затоптав слід і нічого не сказав про це Улянці.

— Може, хто й був,— навмисне байдуже промовив він, повернувшись у хату.— Мабуть, хтось із лісників…

«Не треба тривожити онуку»,— думав він.

Розділ третій. Демко

Перед початком уроків Людмила Степанівна покликала до себе Улянку.

Квартира вчительки була в тому ж будинку, що й школа, тільки хід до неї був не з вулиці, а з двору.

У кімнаті пахло свіжою фарбою від підлоги; на стіні, якраз над дзеркалом, висів портрет Леніна, а поряд цокав годинник з гирками на ланцюжку; на столі стояли глобус і велика чорнильниця, і Улянка враз уявила собі, як увечері сидить Людмила Степанівна за цим столом і виправляє домашній твір «Мій трудовий день».

— Сідай, Улянко,— запросила вчителька.— Чаю вип’єш.

Улянка засоромилась — і вчора ж пила чай у Людмили Степанівни, і позавчора; та вчителька поставила на стіл тарілку з хрускотливими вергунами, схожими на рум’яні вушка, і хто ж може відмовитись од вергунів?

Людмилі Степанівні ще немає тридцяти років, та в неї вже блищить сивий кучерик, якраз над лобом, і на верхній губі маленькі золотаві вусики. Вона короткозора і щуриться, але очі в неї такі карі та блискучі, мов умиті ранньою росою.

Улянці дуже ніяково, бо чим же вона заслугувала таку прихильність учительки? П’ятірок у дівчинки мало, є навіть дві трійки, а отже, мабуть, ніхто з школярів ще не пив отак чай у Людмили Степанівни. І коли дивиться вчителька на Улянку, то короткозорі очі її наче співають хорошу пісню — і ласкаву, і журливу. І ще Улянці завжди чомусь здається, що Людмила Степанівна немов не все сказала, що є в неї якісь невідомі для дівчинки слова.

— От і осінь,— сказала за чаєм учителька.— Як же ти ходитимеш із лісу взимку, коли замете всі стежки? Доведеться тобі ночувати в мене. А то попрошу Макара Макаровича, хай підвозить тебе до школи кіньми.

— А може, скоро тато повернеться з фронту,— і очі в Улянки стали серйозні й великі,— то він мене сам і підвозитиме.

Людмила Степанівна встала й пройшлася по кімнаті з кутка в куток. І нічого не сказала. Потім глянула на годинника. І враз підійшла до Улянки й поцілувала її в льняне пухнасте волосся.

— Пора йти.

Зашарілась дівчинка. Ніколи раніше не цілувала її вчителька.

— Людмило Степанівно, а чому так довго немає листів від батька?

А вчителька наче не чує. Стоїть і дивиться у вікно. І тоді:

— Пора в клас, пора. Буває, що губляться листи в дорозі. Шлях далекий.

Улянку в класі зустрів Демко. Наче він навмисне чекав біля дверей. У нього чорне-пречорне волосся, підстрижене під машинку (сам батько стриг — знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у їжака. На Демкові, як завжди, теліпався дуже широкий сукняний піджачок, перешитий з батькового. Цей піджачок добре знали всі школярі, бо на ньому всі ґудзики були різні: один — маленький, другий — великий, той — чорний, а той — білий. Коли б же вони так не губилися, кляті. А то не встигне Демко повернутися — глянь, немає ґудзика. Поборюкається з товаришами — ще один відірвався.

Найбільше губилося ґудзиків під час великої перерви, коли школярі грались у війну. А ходити розхристаному не гаразд, тож Демко сам і пришиває собі вдома ґудзики, які потрапляють під руку. Мати в Демка давно померла, доводиться йому самому бути кравцем…

Сьогодні на піджаці в хлопця було два ґудзики чорних, один сірий і один, миленький, білий. « Мабуть, одкрутив від сорочки й пришив до піджака»,— подумала Улянка.

Демко голосно спитав:

— Ну що, солодкий чай?

«Звідки він довідався? — здивувалась Улянка.— Та й що ж тут поганого — ну, була в Людмили Степанівни, ну, пила чай…»

Та очі в Демка блищать так негарно — у них і глузування, і ще щось невимовне, злостиве.

«Чого йому треба від мене?»

Дівчинка насупила брови й підійшла до школяра впритул.

— Ти навіщо попсував учора зошит?

— Який зошит?

— Ось цей! Наче не знає! По очах бачу, що ти!

Демко зміряв Улянку з голови до ніг довгим поглядом:

— Може, й я. Ну, то що буде? Жалітись побіжиш? Може, вже й наябедничала?

Вони стояли одне проти одного— школяр і школярка, такі неподібні — білява Улянка і чорний,. як жук, Демко. Вона — червона від обурення і гніву, він — з робленою байдужістю.

Якусь мить вони тільки дивились одне одному у вічі, не вимовляючи жодного слова, хоч в обох кипіло в серці. Демко знав, що це — головне: дивитися у вічі, не моргаючи й не ворушачись. Бо коли моргнеш — «супротивник» може подумати, що ти злякався. І при цьому руки найкраще тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед.

Така пауза завжди бував перед тим, як сутичка доходить вищої своєї точки. Від першого слова, вимовленого після цієї паузи, залежить дуже багато: трапиться або бійка, або обидві сторони розійдуться, і тоді буває, що сутичка сходить нанівець.

— Підлабуза! — тихо, але виразно вимовив хлопець.

Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово.

Улянка зблідла від тяжкої й несправедливої образи. І тепер вона враз зрозуміла причину Демкової зненависті до неї. Він думає, що вона підлабузнюється до вчительки. Вона, Улянка! Вона — підлабуза!

Її серце покотилося з грудей, вона нічого не могла вимовити. Слова застигли в горлянці. Не чула, як Марта вхопила її під руку, як посадила за парту.

«Так думає не тільки Демко, а й увесь клас,— майнуло з дівчинки.— Хіба тільки Марта, одна Марта, цього не думає…»

— Не слухай його, дурня! — шепоче подружка.— Не звертай на нього уваги, Кульбабко! Хай собі базікає, хай!

Наче крізь туман бачить Улянка сині Мартині оченята, відчуває її руку на своєму плечі. І потроху їй одлягає від серця.

Розділ четвертий. Борсук

Уранці в неділю Улянка взяла кошик і пішла наламати кукурудзи. Ще лишилось на вгороді стебел із двадцятеро — найкращих, з повними качанами. Навмисне до пізньої осені залишила їх, щоб добре визріли, бо це — на насіння, такі найдобірніші качани.

Прийшла на вгород і озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а кури хапали з-під заступа черв’яків. А потім ось тут викопала велику жабу, й вона стрибнула просто на півня, і той з переляку чкурнув аж на тин. Тут була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипів, як нові немазані чоботи. Ось тут виріс найбільший сонях, з головою завбільшки з миску. Та злодійкуваті горобці внадились видзьобувати насіння, і вона тоді обв’язала соняха старою хусткою.

Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, і похилив донизу свою важку голову і став тоді зовсім схожий на стару бабу.

А на цій грядці росли буряки. Ой, як шкода було проривати їх ранньою весною! Кожний висмикнутий корінець лускався з тихим тріскотом, як електрична іскра з гребінця, коли його потерти сукниною.

Зараз тільки сухе бадилля стовбурчилось на вгороді та стриміло соняшничиння. Та зате в погребі було повно буряків — білих і червоних, і картопля — така, як два кулаки завбільшки.

— Та що ж це таке? — скрикнула раптом Улянка. Кошик кинула та — до кукурудзи. Декілька стебел було зламано, а качани, які найповніші, погризено.

«Оце залишила на насіння!» — подумала з жалем і образою.

— Що, Улянко, шкода трапилась? — ураз почула знайомий голос. Озирнулась і побачила біля себе Макара Макаровича.

— Не почула, як і підійшов? — посміхнувся він.— На те я лісничий: Атож, іду — нічичирк!

І він показав, як він іде: ось так, як навшпиньках!

— Дивіться, Макаре Макаровичу. Злодій був… Лісничий глянув на качани, потім на дівчину, і його обличчя враз набрало страшенно таємничого виразу.

— Хіба не знаєш, чия це робота? — шепнув.— Борсук приходив, калина-малина!

І він знову посміхнувся так весело, наче це й справді було великою радістю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не образилась. Макар Макарович зовсім не такий, щоб радіти з лиха.

— А я оце їхав мимо верхи,— сказав він,— дай, думаю, зайду. Коли, ось бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодія! Пам’ятаю, як був ще малим — приходжу одного разу додому, а мати вечерю готує. Ну от, а батько мій теж лісником був. «Сідай, каже, синашу, свинину їсти». І мати посміхається: «Хочеш свинини?» Повечеряли, і таке ж смачне м’ясо— не сказати! А потім батько й питає: «А знаєш, синашу, що ти їв? Борсука!»

Макар Макарович був низенький і присадкуватий. Його товсті ноги скидались на два дубових стовпчики, на які для чогось натягли новенькі чоботи. Голова в нього була кругла, обличчя кругле, лоб крутий, шишкуватий. Вуса й бороду він завжди голив, голову теж голив начисто, і коли був без картуза, то маківка в нього блищала, як дзеркало, і Улянці завжди хотілося стати на стілець і глянути згори, чи не побачить вона на тій маківці відбиток свого обличчя. Очі в Макара Макаровича — лісові, жовті, прозорі, з поглядом швидким і пильним, а брови — як вушка у пугача.

— Сьогодні ж і засідку влаштую,— захопився Макар Макарович.— Я свою рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або знаєш що? — Він так посміхнувся, наче сонце на нього приснуло.— Ми його згребемо живим!

— Живим? — солодко тьохнуло серце в Улянки, і трепет обізвався в усьому тілі.

Вона глянула на Макара Макаровича очима, в яких сяяли наївна дитяча цікавість і захоплення.

Вони вдвох пішли в ліс. Далеко йти не довелось, ліс був тут же, за тином. І Макар Макарович незабаром відшукав між кущів ліщини ледве помітну протоптану стежечку. Вона бігла в глибочінь лісу, де могутні дуби важку якусь думу думали-гадали в лісовій тиші.

Макар Макарович і Улянка йшли збоку стежечки. А вона часом зовсім зникала в пожовклій траві, і тоді знову доводилось її уважно шукати.

— Перед тим, як заснути на зиму, він вештається по лісу,— розповідав пошепки лісничий,— жирує борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого городу.

На пагорку росла стара липа. Верхівка в неї була зламана й обвуглена. Колись, під час грози, влучила в дерево блискавка, але знівечений стовбур пустив на всі боки нові гілки, ще довші й густіші. В їх затишку сорока намислила помостити гніздо і вже поклала перші палички, наносила колючого хмизку, а потім чомусь роздумала, покинула роботу, і гніздо залишилось недомощене. Влітку його майже не було видно в гущавині, а тепер, коли листя поріділо, гніздо здалека скидалось на рукавицю або старий картуз, якого, пустуючи, закинув на гілку якийсь хлопчисько-пастух.

Ось на цю липу ще здаля вказав Улянці Макар Макарович. Він присів навпочіпки й зашепотів:

— Бачиш?

— Бачу! — так само пошепки відповіла Улянка, хоч, правду кажучи, вона нічого ще не бачила.

А коли тихенько підійшла ближче, лісничий показав на нору, яка чорніла на крутому схилі пагорка, якраз під липою. Обережно розгріб він руками листя, яке нападало перед входом у нору, і тепер виразно позначилася стежечка, протоптана борсуком.

— Ну, звичайно» він лисячу нору захопив. А тепер ми пісочку посіємо…

Макар Макарович вийняв із кишені жменю піску й потрусив ним стежечку.

— Наш буде борсучище! — шепнув, і знову обличчя його стало сонячним від усмішки.

* * *

Борсук вийшов із нори ще до заходу сонця. На тому місці, де троповик було посипано піском, темнів відбиток лапи.

— Найпевніша приміта! — вказав Макар Макарович на цей відбиток.— Пішов на вгород, Улянко. Коли вже він покуштував твоєї кукурудзи, то ходитиме туди щодня.

З цими словами Макар Макарович вставив у нору мішок, замаскував його сухою травою, поправив зашморг, ткнув у руки Улянці кінець довгої вірьовки.

— Тепер ховайся. І гляди,— нічичирк!

Улянка сховалася в кущах за дубом, кроків за п’ятнадцять від нори, а постать Макара Макаровича зникла за деревами.

Дівчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вірьовочку, вона напружено виглядала з-за дуба. А в грудях наче дятел вистукував по корі: тук-тук, тук-тук. Улянка боялася проґавити ту хвилину, коли борсук з розгону вскочить у нору, опиниться в мішку, і коли треба буде сіпнути вірьовку.

Так минуло з півгодини. Ніщо не порушувало лісової тиші. Тільки одного разу шелеснула гілка, на яку сіла сойка. Вона, мабуть, помітила дівчинку, пронизливо крикнула й полетіла. Потім сойка знову пролетіла мимо, тепер у неї в дзьобі був горіх чи жолудь.

Щось легенько зашаруділо в сухій траві. Улянка побачила, як з-під дубового листка обережно визирнула миша. Вона понюхала повітря, блиснули на мить дві намистинки її оченят, і звірючка сховалась.

Минуло, мабуть, ще з півгодини, бо руки й ноги в Улянки заклякли. Мисливське хвилювання втишилось — може, й не прийде борсук, може, в нього є десь інша нора.

Прилетіла зграйка синиць. Скрізь тільки й чути було: фінь-фінь,— коротка мовчанка, і — а-ха-ха!.. Фінь-фінь, а-ха-ха!..

Дівчинці спало на думку, що такими зграйками синиці літають по лісу тільки восени. А весною, коли сніг ще не скрізь розтанув, сидить синиця на верхівці дерева, і співає тоді вона зовсім не так, як восени. Тоді вона співає так: ціві-ціві-ціві, ціві-ціві-ціві! Або ще так проказує швиденько: ціві-ців, ціві-ців! І тоді треба їй у лад примовляти: «Кидай сани, бери віз!»

Улянці вже й набридло чекати отут за дубом. Вона підняла з землі гладенький, мов відполірований жолудь у чашечці. Як же він схожий на стаканчик на блюдці! А сама чашечка з довгим хвостиком! Як смачно хрустять восени під ногою оці жолудеві чашечки!

Навколо Улянки застигли в мовчанні кущі бересклету з жовтими сережками. Вона згадала, що Макар Макарович наказував лісникам заготовляти коріння бересклету, бо з нього добувають каучук. І дівчинка почала розглядати бересклетову сережку. Жовтогаряча ягідка плоду розтулилась, і з неї лукаво визирало чорне, блискуче вічко насіння. Ягідка гойдалась на тоненькій ниточці, мов справжня сережка, а зверху її прикривала, як парасолька, блідо-червона гранчаста шкірка. Це було маленьке прекрасне диво, художній витвір природи.

Ось саме цієї хвилини Улянка й почула в далечині крик.

— А-га-га! — докотилось до неї, як луна.

«Макар .Макарович,— стріпнулась дівчинка,— борсука жене!»

І враз на неї такі дрижаки напали, що аж зуби дрібно застукотіли, а в горлі стало сухо-сухісінько. Вона так стиснула кінець вірьовки, що навіть пальці зомліли. А на очах від напруження виступили сльози.

— А-га-га! А-га-га!

Все ближче й ближче. Все ближче й ближче. Увесь ліс немов разом обізвався з краю в край. І вже почула глухе гупання — мабуть, Макар Макарович гнав коня учвал.

Довгастий звір стрімголов вискочив з-за ліщини, кумедно загрібаючи на бігу передніми лапами. Він так швидко промайнув перед очима збентеженої Улянки, що вона встигла тільки помітити білу смужку, яка перетинала голову звіра.

Слідом за борсуком вискочив верхи на коні Макар Макарович. Він був без картуза, розхристаний.

— Тягни! Тягни вірьовку! — несамовито гукнув він.

Але Улянка вже й без нього побачила, як борсук з розгону вскочив у чорну дірку лігва, і обома руками смикнула за вірьовку. Дівчинка бачила, як на ходу зскочив з коня Макар Макарович і ось, ухопивши за гузир, витяг із нори мішок.

Але це був живий мішок, він підстрибував і вовтузився, шарахався то в один бік, то в другий, і довга вірьовка, яку було прив’язано до нього, звивалася від цих рухів, як змія.

Та зашморг затягся міцно, вискочити борсукові було неможливо.

— Дядю! Макаре Макаровичу! Дайте — я! Дайте — я! — благала Улянка, захекана, з палаючими очима. Вона прибігла до нори й намагалася й собі ухопитися за мішок. Поклавши на нього долоню, відчула крізь мішковину живе тіло, яке тремтіло, борсалось під рукою і важко дихало.

— Веди коня! — наказав Макар Макарович. Він перев’язав мішок кілька разів вірьовкою й звалив собі на спину.

— Калина-малина! Пішли, Улянко!

Кінь хропів і косив очі на ношу. В лісі швидко смеркало, і на заході верховини дерев відсвічували ніжним, теплим багрянцем.

* * *

Удома мішок розв’язали й замкнули борсука в хижці з дерев’яною підлогою.

— Я його триматиму, аж доки повернеться тато,— вирішила Улянка.

Вона подала на стіл узвар з лісових груш і терну, поклала ложки, поставила миски.

— Куштуйте мого узвару, Макаре Макаровичу,— запросила лісничого.— Солодкий, 3 юшкою з цукрових буряків. Як ви думаєте, що скаже тато, коли побачить у хижці живого борсука? Я похвалюсь, що сама впіймала…

Макар Макарович хотів посміхнутись, але не посміхнувся і, діставши носовичок, ретельно почав витирати лоба.

— Тато? А так, так… Атож… А знаєш, мені більше подобається, коли ти мене кличеш дядею. Давай умовимось.

Дід Маврикій сьорбав узвар і дав спійманому борсукові дуже прихильну оцінку:

— Звірюга достойна. У-у, сала на ньому — куди там! Замашна звірюга!

Макар Макарович залишився ночувати.

— Мені треба на Вільшанку,— сказав він,— та тепер припізнився, боюся поночі десь у болото заїхати. Уранці він розбудив Улянку:

— Вставай, доню! Вставай! Свинина на столі!

— А чому ви мене донею кличите? — протираючи кулаком очі, спитала дівчинка.

— А хіба що? Не можна? А ми давай так умовимось: я — «дядя», ти — «доня». Вставай, вставай! Чуєш, як шкварчить на сковорідці!

Улянку щось так і вкололо:

— А яка там свинина? Де вона взялася? Дід Маврикій обізвався з-за столу:

— Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там!

— Оце так! — схопилась дівчинка.— Та невже ж… Вона не доказала, бо Макар Макарович засміявся:

— Довелося прикінчити борсука! Побачиш, якого розгардіяшу натворив він у хижці. Ледве стіни не розвалив, підкопався. Ще трохи — й утік би. Ніде в тебе його тримати.

Улянка відчула, як підкотилась їй до горла гаряча кулька. «Як же так? Убили борсука! Хоч би ж на полюванні, а то — в хаті…»

Їй стало дуже шкода звіра, а Макар Макарович здався жорстокою, безсердечною людиною. Та дівчинці було соромно виявити ці свої почуття. Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в мішку, як справжній мисливець. І хіба її тато, і дід Маврикій, і Макар Макарович не були досвідченими мисливцями? Вона сама — лісникова донька, і чи личить же їй жаліти якогось там борсука!

Вона й бровою не моргнула, сіла до столу, нарізала хліба. А в грудях все ж не зникала раптова неприязнь до лісничого.

М’ясо й справді скидалось на свинину, і Макар Макарович весело розповідав, як він застукав учора борсука на вгороді й погнав за ним верхи, і як борсук з переляку мало не наскочив на пеньок, і яке смішне було обличчя в Улянки, коли вона побачила, що здобич у мішку.

Поснідавши, лісничий подякував за гостинність і зібрався їхати.

— Прощай, доню. Бувай здорова. Незабаром побачимось.— І несподівано тихо додав:— І не гнівайся на мене.

— – За віщо, Макаре Макаровичу?

— За… свинину. Вгадав, доню?

Вона глянула йому у вічі, і вони були такі ласкаві і чомусь смутні. Уляна зайіарілась.

— Атож, угадали, дядю. Вона провела його до тину.

«Ой же, яка я дурна,— думала вона,— хіба ж він жорстокий? І як він узнав мої думки?»

Розділ п’ятий. На лісовій галявині

Сьогодні в лісі справжній жовтневий листопад. Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця. Гаснуть осінні вогневі барви. На восковому листі з’являються брудні плями, і вони здаються Улянці відбитком чиїхось чорних пальців. Деякі листки, засихаючи, скручуються в дудочку, і коли обережно розгорнути такий листок, всередині в ньому тремтить кришталева росинка.

Як же поріділи дерева! Наче довго хтось брів по коліна в опалому листі, в золотому шумі, прийшов і навстіж розчинив у лісі тисячу синіх віконець. У кожне з них, як у дзеркало, по черзі зазирає Улянка, і на тихих галявинах тільки шипшина сміється червоними губами та глід чваниться разками коралів.

Дівчинка йшла навпростець лісом, без стежок. Тільки в одному місці вона за звичкою далеко обійшла старого ясена з дуплом, у якому, знала, було гніздо шершнів. Ці велетенські жовті оси викликали в Улянки острах і огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму.

Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: під деревом, пересипані опалим листям, товстим шаром лежали жовті духмяні грушки. Деякі з них уже влежались, стали брунатними, м’якими. Улянка любила ласувати такими влежаними грушками. Вона запримітила це містечко, щоб потім прийти сюди з кошиком. Дуже вже рясно розсипала свої плоди стара мати-груша.

Дівчинка пішла далі, і ось блиснула перед нею заспаним оком Сула. Було ще рано, хоч сонце вже, мабуть, висунуло з-за обрію червоне денце полум’яної своєї шапки, бо на воді сковзався ледве вловимий відсвіт, а на березі ворушилися пухнасті руді мітелки очерету, і це схоже було на те, що ріка кліпає спросоння повіками.

Посередині безшумна хвиля несла трісочки, хмиз, острівці рудого листя. Якийсь скуйовджений, як ворона взимку, сердитий острівець доганяв незграбну тріску, налітав на неї з розгону, і тріска на мить ховалась під водою; але й сам острівець розсипався, і окремі листочки, щоб не розгубитись, сполохано наздоганяли один одного. На Братській ямі, де колись втопилось двоє братів-лісників, тихо крутив вир, вода була чорна, як дьоготь, зловісна, а на березі — тихо й порожньо. Над Сулою кручами бігла стежка, потім повернула вбік через галявину з червоною, як кров, стернею після гречки.

Ось саме тут, за галявиною, і була заповідна дільниця, на якій німці зрубали вікові дуби. Обмиті дощами пеньки звертали до неба незрячі обличчя. Тут зупинилась Улянка. Вона знайшла в рівчаку заступ і почала копати ямку. Щодня приходила сюди дівчинка і викопувала кілька ямок.

Це була Улянчина таємниця. Лісникова донька сама собі вирішила, що замість кожного зрубаного німцями дуба вона посадить три нових.

Рівними рядами чорніли між пеньків купи землі. Ямок уже більше як триста, і дівчинка поспішала закінчити роботу до морозів. Вона уявляє, як прийде до Макара Макаровича й попросить привезти сюди на дільницю маленьких дубків-сіянців. Вона сама їх посадить, сама доглядатиме. А там повернеться з війни тато, і вона приведе його сюди й покаже йому свою роботу. Ось яка в нього дочка! Він виріс у лісі, як і Улянка, ліс йому — рідний брат.

Пам’ятає дівчинка, як вона часто удвох з батьком обходила дільницю. Батько ступав тихо, майже безшумно, і, мабуть, від нього унаслідувала Улянка легкий, нечутний крок.

Заступ вгрузав у вогку землю, перерізуючи з тихим хрускотом біле довге коріння лісових трав, схоже на живих черв’яків. Траплялися і руді, аж червоні, корені — вузлуваті, як пальці діда. Вони відважно хапалися за лезо і довго не скорювались — тугі, мов гума. А перерубане світло-жовте, в пучечках, коріннячко, схоже на кучерики дитини, плакало молочними сльозами. Гостро пахли зранені цибульки пролісків — пахли останнім березневим снігом.

Сьогодні йти в школу на другу зміну, і дівчинка копала аж до обіду. Вона сіла на пеньку спочити. Просто на коліна до неї впав дубовий листок. Він був ще зелений, і тільки на. самому кінчику торкнулася його жовтизна. А на спідньому боці стримів, мов приклеєний, круглий і м’який білий горішок. Улянка згадала, що мати заварювала ці горішки як чай і полоскала хворі ясна.

Дівчинка розломила горішок надвоє — в ньому сиділа чорна скоцюрблена мушка з прозорими крильцями. Це була остання запізніла мушка, якій уже не побачити теплих днів.

Як їй затишно було сидіти в горішку!

«Тільки чому це так у мене злипаються повіки? — думає Улянка.— Мабуть, заморилась. Так і взаправду заснути можна».

Озирнулась Улянка і побачила дивного дідуся — у білому брилі, з бородою зеленою, як мох. І вже зовсім дивно — стоїть дідусь на одній-однісінькій нозі, як гриб. Та це й справді не дідусь, а гриб, старий-престарий боровик! Чудасія! Це, мабуть, тільки сон.

А гриб-дідусь ураз хрипло засміявся:

— Дурненька, який там сон, коли я ось, справжній-справжнісінький, стою перед тобою.

І він простяг Улянці білий корінець невідомої трави. Ні, це зовсім не сон. І нічого не змінилось навколо, і сидить Улянка, як і раніше, на дубовому пеньку… Озирнулась — ніякого дідуся немає, а корінець у руках. Пахне від нього торішнім листом і ще чимсь — чи морквою, чи ріпою. Взяла його в рота й відкусила маленький шматочок. І враз усе зникло — і ліс, і корінець, і небо, і дубовий пень. Зникла й вона сама, Улянка… Ні, вона не зникла, але стала чорною мушкою з прозорими крильцями всередині дубового чорнильного горішка. Так ось який чарівний корінець дав їй дідусь Боровик!

Люта буря налетіла, одірвала дубовий листок, і Улянка-мушка відчула, що летить над лісом, летить над полем, над телеграфними стовпами край битого шляху, і співають їй, гудуть проводи. Стривай, щось-чути таке рідне, як татків голос? Та як не дослухалась — не збагнула тієї пісні, бо впав листок дубовий з горішком у Дніпро й захитався на хвилях. Улянка-мушка дуже злякалась, та вітер прибив листок до берега, і чиясь рука підняла його й розломила надвоє горішок. І світло блиснуло дівчинці-мушці у вічі, і вона побачила в солдатській землянці свого батька. Татусь сидів на пеньку біля віконця й писав листа.

Улянка розправила крильця й злетіла на батькову руку.

— Тату! — гукнула вона і з жахом почула, що не гукає вона, а кряче, як ворон.

…З гущавини вийшов вовк і здивовано зупинився. На пеньку, схиливши голову на груди, спала дівчинка. Біля неї лежав заступ, а навколо чорніли горбочки свіжої землі. Це був старий вовк, сірий, з рудуватою шерстю на худих ногах. Він недавно линяв і вдягся на зиму в новий теплий кожух. Тільки на хвості, як шматок повсті, повиснуло пасмо старої шерсті.

Звір нерухомо дивився на дівчинку. В житті й поведінці цих небезпечних двоногих істот було багато загадкового Для вовка. Що робить отут, у лісі, ця дівчинка, як вона насмілилась заснути серед білого дня, незважаючи на його вовчі гострі зуби?

Вовк сів, відкинувши пухнастий хвіст і схиливши набік голову. Дівчинка не ворушилась. Звір позіхнув, і в пащі, як червона хусточка, майнув язик. Вовкові було скучно. Ситий живіт тягнув усе тіло до землі — недавно звір поживився ягням. Він устав і, не наближаючись, обійшов навколо галявину із сплячою Улянкою. На верховині береста крикнув самітний ворон-крумкач. Вовк недоброзичливо позирнув на нього, звівши вгору гостру морду, так що на світ глянула смуга ситого хутра під шиєю.

Ворон крумкнув удруге. Уляика проснулась, та вовка не побачила, бо він у цей час уже спокійно трухикав широкою лісовою просікою.

Удома зустрів Улянку на порозі дід Маврикій.

— А ти, дівко, до курей навідувалась уранці?

— Ні, діду. Я тільки здоїла козу та й пішла. А що таке?

— Кури покрадено! Усі троє, ще й півня в додачу забрано.

Улянка розгублено мовчить. А в уяві несподівано виникає волохате обличчя, приплюснути до шибки ніс і шапка-ушанка.

— Не припізнюйся в лісі,— каже дід.— Народ тепер усякий вештається. У-у, ліс густий. Густішого, мабуть, і на світі немає — куди там! А лихий чоловік страшніший за вовка.

Розділ шостий. Синій зошит

Улянці здається, що сині Мартині оченята схожі на проліски. І вії в неї такі, мов пелюстки у пролісків — кінчики гострі, як стріли. Та пролісок тихий, незлобивий, а Марта — у, злюща! За подружку свою, Улянку, очі видряпає.

— Я йому таке зроблю,— сказала Улянці,— що довіку не забуде.

— Кому, Марточко?

— Жукові тому чорному, Демкові! За твій зошит, Улянко-кульбабко! — І пошепки на вухо: — Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю. Тільки чорнила шкода: піволівця чорнильного зістругала.

— А хіба то його пальто? — похмурніла Улянка.— Він не сам його пошив, а батько йому справив. Макар Макарович.

— Ну, то й що?

— А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловік… на весь ліс…

Марта відвернулась розчарована: учора скільки думала над цим планом помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом.

Та ще більша несподіванка для Марти трапилась на уроці.

Тільки-но увійшла в клас Людмила Степанівна, то відразу і викликала Улянку Голуб. І з купи зошитів витягла один зошит, дбайливо загорнутий у газету. Улянка впізнала його й похнюпилась. Мимохіть позирнула на Демка, а він, мабуть, теж уже догадався, що зараз буде, і, вдаючи байдужого, надував рум’яні щоки.

Людмила Степанівна голосно й суворо спитала:

— Голуб, як ти наважилась подати вчительці такий зошит?

І вона показала так, щоб бачили всі учні залляті чорнилом сторінки.

Улянка мовчала, тільки обличчя в неї зашарілось, а думки так і билися в голові. Що відповісти Людмилі Степанівні? Ще сьогодні дівчинка лагодилась сказати вчительці, що це зробив Демко. Та тільки зараз їй спало на думку, що, виказавши школяра, вона для всього класу стане ябедою. Дві клички вважались найганебнішими в школі: «підлабуза» і «ябеда». Улянку вже кликали підлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою?

— Голуб, я не думала, що ти така неохайна. Подати такий зошит — це неповага до вчительки. Ти це розумієш?

Улянка, не підводячи голови і не дивлячись у вічі Людмилі Степанівні, промовила:

— Я ненавмисне… Пробачте…

Чула, як неспокійно завовтузилась Марта, як засопів Демко — і чому він так голосно сопе?

Буває так, що з усієї сили надувають діти повітряний м’яч, який ось-ось лусне з тріском, як постріл. І всі напружено чекають і бояться цієї хвилини. Та несподівано повітря з м’яча виходить з легким сичанням, і ніякого пострілу не вийшло. І тоді на дитячих личках з’являється розчарування, але напруженість минає, і всі легко зітхають. Так зітхнув з полегкістю, здалося Улянці, весь клас.

— Щоб це було востаннє,— вимовила Людмила Степанівна, і її голос уже звучав спокійно.

Вона почала роздавати школярам їхні зошити.

Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка. Він ледве досидів до закінчення уроку: так йому хотілося дізнатись у Улянки, навіщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демкові, звичайно, найпевніше відомо, що зошит залив чорнилом він сам, Демко Рогоза, і навіть і досі ще не зійшли з його пучок чорнильні плями після цього вчинку. Він уже приготувався до того, що Улянка скаже на нього Людмилі Степанівні.

Проте, коли закінчився урок, він не підійшов до Улянки: було ніяково. І Демко взявся сам собі пояснити Улянчину поведінку. Та що тут і пояснювати, коли кожному видно, в чому справа. Злякалась Улянка, і все. Атож, злякалась твердих кулаків його, Демка Рогози. Ого, дарма що йому тринадцять років, а не тридцять. Дарма! Хіба не він бився недавно навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий у кожному класі сидить по два роки? А хіба не він спинив на вулиці норовистого білого коня Фріца, який утік із стайні.

Ось яка Улянка Голуб! Що вже підлабуза, а ще й боягузка. Злякалась. А й то, не любить Демко ябедників, хтозна-як не любить!

А все ж таки чомусь сам собі не вірить хлопець. Наче стоїть за спиною в Демка інший Демко і шепоче:

«Не тому, що боїться твоїх кулаків, не тому!»

На великій .перерві Демко взяв свій новий синій зошит, в якому було аж шістнадцять аркушів, і непомітно поклав його під парту Улянці.

Після уроків, коли школярка складала свої книжки, вона виявила цей чужий зошит. Вона повертіла його в руках, перегорнула аркушики.

На обкладинці зошита не було написано прізвища. Улянка знизала плечима й вийшла в коридор. У коридорі чомусь стояв Демко. Дивно, кого ж він отут чекає, коли вже всі школярі пішли додому й Улянка йде останньою?

Але дівчинка не виявила ніякого подиву, наче вона знала, що обов’язково побачить тут Демка. Вона підійшла до нього і спокійно простягла йому синій зошит.

— Візьми. І більше ніколи не клади мені під парту.

— Який зошит? — почервонів хлопець.— Чому ж він — мій? На ньому ж нічого не написано!

— А звідки ж ти знаєш, що на ньому нічого не написано?

Що міг відповісти на це Демко?

— Кажу — не мій! — затявся він. А з голови не йде думка: «Та як же вона справді довідалась?»

Демко не знав, що Улянка просто догадалась, та й усе. І ця догадка ще більше ствердилась, коли школярка заговорила з Демком — такий у нього був зніяковілий вигляд…

— Ну, коли не твій,— сказала Улянка,— то нехай тут лежить.

Вона поклала зошит на підвіконня й пішла не озираючись.

Демко стояв і мовчки дивився їй услід. Потім він зітхнув і взяв зошит:

— От вредна Кульбабка!

Розділ сьомий. Таємниця

Ніхто не бачив, як після уроків Марта тихенько постукала в двері до Людмили Степанівни. І все чистісінько розповіла школярка вчительці — і про те, як Демко назвав Улянку Голуб підлабузою, і як він навмисне залляв їй чорнилом зошит.

— За віщо таке на мою подружку? — скаржилась Марта, а щоки в неї палали, як червоний мак.

Коли школярка пішла, Людмила Степанівна довго ще ходила з кутка в куток і все думала. Думала вона про Улянку, про її долю, про Демка. Дуже зраділа, коли прийшов Макар Макарович.

Та лісничий був сьогодні задумливий і засмучений, і це відразу побачила вчителька.

— Лиха звістка,— промовив він похмуро.— Ви ж знаєте, що батько Улянки лежав у госпіталі тяжко поранений. А зараз… Читайте… Помер…

Затріпотів у пальцях Людмили Степанівни папірець, як біле голубине пірце.

— Що ж тепер… Як же тепер з Улянкою? — і вона підійшла й глянула в очі лісничому, наче шукаючи підтримки.

— Я й прийшов, Людмило Степанівно, погомоніти про це. Порадитися треба. Як сказати про це дівчинці? Та й чи треба взагалі говорити?

— Треба,— тихо сказала вчителька.— Тільки не зараз. Хай спокійно вчиться, хай складе іспити в школі. А до того треба добре перевірити звістку.

У вікно знадвору насторожено стежив за ними темний осінній вечір. У кімнаті горіла лампа, чути було, як лопотів ґнотик. Вечір притулив чорне, мов у негра, обличчя до шибки; по ньому текли й блищали при світлі лампи великі краплини.

— Вам не страшно їхати так пізно? — спитала Людмила Степанівна, глянувши на вікно.

— Є в лісі дерево,— задумливо сказав лісник,— старезний дуб з величезним дуплом. Стоїть він саме там, де починається Одудів яр. Смішно сказати — коли я проїжджаю мимо цього дуба, мене завжди огортає неспокій… Згадуються старі перекази, легенди. Та не про це мова.

— Так. Не про це, Макаре Макаровичу.

— Я вирішив,— раптом сказав лісничий,— удочерити Улянку. Їй буде в мене непогано. І діда Маврикія візьму.

Людмила Степанівна мовчки пройшлася з кутка в куток. Вона хвилювалась. Сивий кучерик над лобом здригався в такт її крокам.

— Макаре Макаровичу,— промовила вона, зупинившись перед лісничим,— а що, коли дівчинка не схоче піти до вас? До речі, чи знаєте ви, що Демко дуже не любить Улянки?

І вчителька розповіла історію з попсованим зошитом.

Макар Макарович уважно слухав.

— Ах ти ж, калина-малина! — вигукнув він.— Як шкода! Не знав я про це раніше. Мені соромно за сина. Треба, щоб Демко довідався про всю правду.

Людмила Степанівна стріпнулась:

— Що ви? Та він же не втримається і комусь розповість.

— Ні, не думаю. Я йому про все скажу. Хай знає, що Улянка — його майбутня сестра. Ні, це буде наша таємниця. Аж доки не скажемо Улянці. Шкода дівчинки…

Пізно ввечері, коли над школою зійшов місяць, лісничий попрощався з Людмилою Степанівною й поїхав верхи додому. Демка він застав уже в ліжку, та хлопець ще не спав. Макар Макарович сів біля сина.

— Демко,— спитав він,— ти справжній мужчина? Я не помилюся в тобі? Ти будеш хоробрим, відважним захисником Батьківщини — артилеристом, чи льотчиком, чи піхотинцем. Може, ти будеш ученим, мандрівником, розвідником недосліджених пустинь, островів. І ти завжди, я сподіваюсь, будеш чесною людиною, якій можна звірити найважливішу таємницю.

В голосі батька було щось таке незвичайне, від чого в Демка перехопило дихання.

— Таємницю,— з притиском повторив Макар Макарович.— Чи ти даєш слово, що нікому в світі не викажеш таємниці, про яку зараз довідаєшся?

Ці слова зовсім приголомшили хлопця. Холодок пробіг у нього по спині, і він стверджуючи кивнув головою.

— Так ось що,— вів далі батько.— У тебе буде сестра. Так, сестра. Дівчинка, яку я хочу вдочерити, бо тато її загинув на фронті.

Демко чекав чого завгодно, але не такої звістки. Він думав, що батько розповість йому принаймні про знайдений у лісі старовинний скарб. Зрештою, хлопець міг погодитись на печеру, в якій ховався колись легендарний розбійник Гаркуша. А коли батько не має на увазі ні скарбу, ні печери, то, напевне, він відшукав десь у лісовій гущавині покинутий німцями танк, справжнісінький танк!

«Дівчинка! Сестра! — майнула в зніяковілого хлопця думка.— Навіщо ж дівчинка? А чому не брат, з яким можна грати в розбійників, ловити в дуплах кажанів?»

— Дівчинка! Хто ж вона? Як її звуть?

— Її звати Улянка Голуб.

Демко повільно підвівся й сів на постелі.

— Улянка?

— Я знаю все,— продовжував батько,— і про зошит, і як ти ображаєш школярку. Вона не підлабуза. Людмила Степанівна просто жаліє її, як круглу сироту. Сирота! Подумай гаразд над цим словом. У тебе немає тільки матері, а в неї й батька. Обоє вони віддали життя, розумієш, Демко,— життя за тебе, за мене, за нашу рідну землю, за весь наш народ. Адже ти дав слово: про смерть батька Улянка не повинна знати. Аж до весни, до того часу, як вона складе іспити в школі. Я ще раз перевірю звістку, надішлю листа в госпіталь. Про це знатимемо тільки я, ти та Людмила Степанівна. Розумієш — тільки ми втрьох…

Демко заснув тільки перед світанком. Та й як міг хлопчина спати, коли батькові слова схвилювали всю його істоту, розбурхали рої думок. Улянка буде його сестрою! Отже, в Демкового батька буде тепер двоє дітей — син і дочка Улянка!

Улянка-кульбабка! І виходить, що вона не підлабуза, та все ж таки вона наябедничала про зошит. Хитра яка! При всіх просила пробачення у вчительки, а потім пішла до неї й нишком усе розповіла. Потайна! Але Демко й слова їй про це не скаже. Вона ж тепер сирота. І хлопцеві так яскраво пригадався чомусь малюнок з Шевченкового «Кобзаря»: сліпець з кобзою і поводир-хлопчик. Той хлопчик, мабуть, сирота, і співець-кобзар — йому за батька. Як же жалібно грає кобза!

А все ж таки ніяк не може Демко уявити, що Улянка буде його сестрою. Яка ж вона сестра, коли наябедничала на нього вчительці? А зошит справді попсував він. Авжеж, узяв меду й хлюпнув його на сторінки. Який же мед, коли він чорний, як чорнило? Ні, це — мед, липучий, густий, ось він міцно склеює повіки, і віють перед очима великі пухнаті крила…

* * *

Хоч і пізно заснув учора Демко, але батько розбудив сина, як завжди, коли почало світати. І першою у хлопця з’явилась ця незвичайна думка: у нього буде сестра Улянка!

Він пригадав усю вчорашню розмову з батьком — пригадав від слова до слова.

— Улянка! — промовив Демко вголос і здивувався, бо це ім’я прозвучало тепер для нього якось зовсім по-новому, не так, як завше.— А що, коли так: Улянка-кульбабка! — І знову в уяві інша Улянка, не та, яку він знав раніше.

Хлопець почував, що його звичайне життя з сьогоднішнього дня дивно змінилось. Наче відчинив він двері, а за порогом новий незнайомий світ і нові незвідані почуття.

«А чому ж— Улянка? Чому сестра, а не брат?» — зринула вчорашня думка. З братом можна ходити на полювання, з братом можна дружити. А з сестрою? Ні, несправедлива доля до Демка, не щастить йому.

Обличчя Улянки виникло перед школярем, та образ її і ім’я теж здавалися сьогодні іншими, мов уперше побачив Демко в своїх думках дівчинку.

Він нашвидку поснідав, збігав у сарай і підкинув корові сіна, похапцем засунув у торбину книжки. Стривай, куди він поспішає? У школу ж іще зовсім рано.

Демко сам собі не признався, що йому чомусь захотілось зараз же глянути на Улянку.