Обличчя під вуаллю

Коли зважити на те, що Шерлок Холмс мав широку практику протягом двадцяти трьох років і що сімнадцять із них я йому допомагав і все занотовував, то стане ясно, скільки в мене є матеріалів. Проблемою завжди було не знайти, а вибрати. Я маю цілу полицю щоденників, дібраних по роках, теки з документами — цінна здобич не лише для любителів кримінальної хроніки, а й для тих, хто цікавиться скандалами у великосвітських та урядових колах кінця вікторіанської доби. Стосовно останніх хочу зауважити: авторам розпачливих листів, котрі благають зберегти недоторканною честь їхніх сімей або репутацію славетних предків, нема чого боятись. Делікатність і глибоке почуття професійної гідності завжди були притаманні моєму другові й позначаються на виборі спогадів, тож нічиєю довірою ми не зловживаємо. Тому мене страшенно обурили недавні спроби викрасти й знищити ці папери. Хто замислив цей злочин, я знаю і, якщо це повториться, скористаюся з дозволу Холмса опублікувати історію про політичного діяча, про маяк та дресированого баклана. Принаймні один із читачів добре мене зрозумів.

Безперечно, не завжди моєму другові вдавалося продемонструвати свій чудовий хист прозорливості й спостережливості, про які я розповідав у спогадах. Іноді плоди успіху коштували йому великих зусиль, а іноді самі падали у кошик. У випадках, де в нього не було можливості виявити свої якості, йшлося про найстрашніші людські трагедії, і з однією з них я хочу вас познайомити. Імена і місце дії змінено, але загалом факти викладено досить точно.

Одного ранку (це було наприкінці 1896 року) я отримав від Холмса записку із запрошенням прийти якомога швидше. Коли я увійшов, він потопав у клубках тютюнового диму, а поруч на стільці сиділа немолода, опасиста, схожа на домовласницю жінка з добрим обличчям.

— Це місіс Мерілоу з Північного Брікстона, — представив гостю мій друг. — Місіс Мерілоу не заперечує проти тютюну, Уотсоне, якщо ви бажаєте віддатися своїй шкідливій звичці. Вона розповідає цікаву історію, яка, цілком можливо, набуде подальшого розвитку, і ваша присутність може виявитися корисною.

— Все, що зможу…

— Місіс Мерілоу, ви розумієте, що коли йти до місіс Рондер, то краще зі свідками. Поясніть це їй до нашого приходу.

— Благослови вас Господь, містере Холмс, — відповіла відвідувачка. — Вона так бажає вас бачити, що приводьте з собою хоч усю парафію!

— Тоді ми завітаємо зразу пополудні. Але спершу давайте подивимось, чи правильно я все зрозумів. Це допоможе докторові Уотсону збагнути ситуацію. Ви сказали, що місіс Рондер живе у вас сім років і що ви тільки раз бачили її обличчя.

— Боже мій, краще б я його не бачила!

— Як я зрозумів, воно страшенно спотворене?

— Знаєте, містере Холмс, його й обличчям не назвеш. Таке воно страшне. Наш молочар якось угледів її, коли вона визирнула з горішнього вікна, то з переляку впустив бідон і залив молоком усі квіти перед будинком. Отаке в неї обличчя. Коли я її побачила, захопивши зненацька, вона швидко накинула вуаль і каже: «Тепер, місіс Мерілоу, ви нарешті знаєте, чому я ніколи не відкриваю обличчя».

— Ви нічого не чули про її минуле?

— Нічогісінько.

— Коли вона приїхала, то мала рекомендації?

— Ні, сер, але вона платила готівкою і дуже щедро. Плата за квартал наперед була на столі без усяких нагадувань. В наш час бідна жінка не може упускати таку можливість.

— Вона не казала, чому обрала саме ваш будинок?

— Він стоїть далеко від дороги і затишніший за інші. До того ж я здаю приміщення тільки їй, а сім’ї у мене немає. Гадаю, вона зверталася й до інших, та мій будинок найбільше припав їй до вподоби. Вона шукає самоти і готова за це платити.

— Кажете, крім одного випадку, вона ніколи не показувала свого обличчя. Що ж, цікава історія, дуже цікава. Не дивно, що вам хотілося б у ній розібратись.

— Ні, містере Холмс. Я одержую гроші і цілком задоволена. Тихішої і спокійнішої квартирантки не знайти.

— Тоді що ж вас непокоїть?

— Її здоров’я. Вона марніє на очах. Видно, в неї щось жахливе на думці, бо часом вона вигукує: «Убивство! Убивство!.» А одного разу я почула: «Жорстокий звір! Чудовисько!» Це було вночі, її голос лунав по всьому будинку, і мене аж морозом усипало. Вранці я пішла до неї і кажу: «Місіс Рондер, коли щось бентежить вашу душу, є церква і є поліція. Там чи там вам допоможуть». — «Бога ради, — відповідає вона, — не треба поліції! А церква минулого не змінить. А втім, якщо хто-небудь узнає правду до моєї смерті, мені буде легше». — «Ну, — сказала я, — коли не бажаєте професіоналів, хай буде той детектив, про якого ми читали». Вибачайте, містере Холмс. Тут вона аж підхопилась. «Ось хто мені потрібен! — каже. — Дивно, як я про нього раніше не подумала. Приведіть його сюди, місіс Мерілоу, а якщо він не згодиться, скажіть, що я дружина власника цирку Рондера. Скажіть це і додайте: «Абас Парва». — Ось як вона написала: «Абас Парва». — «Якщо він така людина, як я гадаю, це змусить його прийти».

— Так воно і є, — зауважив Холмс. — Дуже добре, місіс Мерілоу. Я хотів би трохи побалакати з доктором Уотсоном. До обіду ми встигнемо, а о третій чекайте на нас у себе в Брікстоні.

Щойно наша відвідувачка дошкутильгала до дверей, — інакше й не назвеш її спосіб пересування, — Холмс прожогом кинувся до купи зошитів у кутку. Кілька хвилин було чути лише безперервне шарудіння аркушів, і нарешті почулося вдоволене мурмотіння: він знайшов те, що шукав. Мій друг був такий збуджений, що навіть не підвівся, а так і сидів на підлозі, схрестивши ноги, ніби якийсь дивний Будда. Навколо були розкидані товсті томи, а один із них він розгорнув у себе на колінах.

— Свого часу, Уотсоне, ця справа не давала мені спокою. Про це свідчать мої нотатки ось тут на полях. Визнаю, я нічого не міг зробити, але був переконаний, що слідчий помилився. Ви не пригадуєте трагедії в Абас Парва?

— Ні.

— А до речі, ми були тоді разом. Правда, мої власні враження були дуже поверхові, не було за що зачепитись, і жодна із сторін не скористалася моїми послугами. Може, ви краще прочитаєте про це в газетах?

— Краще ознайомте мене з основними моментами.

— Гаразд. Коли я розповідатиму, ви, мабуть, самі все пригадаєте. Зрозуміло, про Рондера говорили багато. Він був конкурентом найвідоміших власників цирків — Вумвела та Сангера. Проте є свідчення, що він почав пити і разом зі своїм цирком пас задніх ще до тієї трагедії. Ця жахлива подія сталася, коли цирк зупинився на ніч у маленькому беркширському селищі Абас Парва. Вони їхали до Уїмблдону і зупинилися там на відпочинок. Тварин показувати не збирались, бо селище таке маленьке, що вистава б не окупилася.

Серед тварин був дуже гарний берберійський лев на ім’я Цар Сахари. Під час виступів Рондер з дружиною звичайно заходили до його клітки. Ось бачите — фото вистави: оцей схожий на кнура — Рондер, а оця чарівна жінка — його дружина.

Слідством з’ясовано, що були деякі ознаки небезпечності лева, але, як завжди, звичка породжує недбалість, і уваги на це не звернули.

Рондер з дружиною, як правило, годували лева вночі — іноді він, іноді вона, іноді разом, але ніколи не дозволяли робити це іншим, бо думали, що поки вони самі даватимуть йому їжу, лев вважатиме їх доброчинцями і не завдасть їм лиха. Тієї ночі, сім років тому, вони пішли до нього удвох, і трапилось щось страшне, але що саме — достоту не відомо. Здається, увесь табір прокинувся близько півночі від ревіння звіра і жіночого крику. Конюхи та служники повибігали з наметів і у світлі ліхтарів побачили жахливе видовище: Рондер лежав ярдів за десять від розчиненої клітки, з розтрощеною потилицею та глибокими слідами пазурів на голові. Біля дверей клітки навзнак лежала місіс Рондер, а над нею рикав розлючений звір. Він так роздер їй обличчя, що всі були певні — вона не виживе. Кілька циркачів на чолі з силачем Леонардо і клоуном Грігсом відігнали жердинами лева. Звір заскочив у клітку, де його миттю зачинили. Лишалося загадкою, як він вирвався. Гадали, що Рондери хотіли увійти до клітки, але тільки-но дверці відчинились, лев кинувся на них. У свідченнях не було нічого цікавого, крім того, що непритомна жінка раз у раз скрикувала: «Боягуз! Боягуз!» — коли її несли до вагончика, де вони мешкали. Лише через півроку була вона у змозі дати свідчення, але слідство закінчили дуже швидко, визначивши без усяких вагань, що смерть сталася через нещасливий випадок.

— А що інше можна було запідозрити?

— Справді, але молодого Едмундса з беркширської поліції все ж турбували один-два моменти. Гарний хлопець! Потім його послали до Аллахабада. Якось він завітав до мене, і ми скурили з ним пару люльок, розмірковуючи над цією проблемою. Ось так і я прилучився до справи.

— Едмундс, це такий тонкий і білявий?

— Атож. Я був певен, що ви пригадаєте.

— Але що його непокоїло?

— Ну, непокоїло нас обох. Було дуже важко відтворити події. Подивимось з позиції лева. Його випускають. І що ж він робить? Стрибків шість уперед до Рондера. Той тікає — сліди від пазурів були в нього ззаду, — та лев збиває його з ніг. Потім, замість того щоб утекти, кидається на жінку, що стоїть біля клітки, і роздирає їй обличчя. Знов-таки, її крики начебто свідчать, що чоловік так чи інакше покинув її у біді. А чим цей неборак міг їй допомогти? Розумієте складність?

— Авжеж.

— І ще одне. Це щойно спало мені на думку, поки я знову обмірковував справу: є свідчення, що в той час, коли рикав лев і кричала жінка, якийсь чоловік почав волати від страху.

— Напевне, то був Рондер.

— Ну, коли в когось пробитий череп, навряд чи можна сподіватися почути його голос. Є не менше двох свідків, які стверджують, що крики чоловіка змішувалися з криками жінки.

— Мабуть, тоді галасував увесь табір. Що ж до іншого, то гадаю, що зможу запропонувати рішення.

— Буду радий його почути.

— Рондери були разом, ярдів за десять від клітки, коли лев вирвався на волю. Чоловік повернувся і був збитий з ніг. Жінка вирішила сховатися у клітці й зачинити дверцята. Для неї це був єдиний порятунок. Вона кинулася до клітки, і вже там звір наздогнав її і звалив додолу. Вона гнівалась на чоловіка, бо той розлютив лева, повернувшись до нього спиною. Якби вони зустріли звіра лицем, той міг злякатися. Тому й вигуки: «Боягуз!»

— Чудово, Уотсоне! Є лише одна хиба.

— Яка?

— Якщо обоє були за десять ярдів від клітки, як звір міг вирватись?

— А, може, у них був якийсь ворог, що його й випустив?

— А чому лев напав на людей, з якими завжди грав у клітці й робив різні трюки?

— Можливо, той самий ворог якимось чином роздратував його.

Холмс замислився і декілька секунд сидів мовчки.

— Ну, Уотсоне, на користь вашої теорії можна сказати, що Рондер мав багато ворогів. За словами Едмундса, напідпитку він бував страшний. Цей здоровенний гевал кидався з лайкою на кожного, хто підвертався під руку. Певно, й крики про чудовисько, що їх чула наша гостя, були нічними споминами про цього милого небіжчика. Але наші міркування даремні, поки не матимемо всіх фактів. Уотсоне, там на буфеті куріпка і пляшка Монтраше. Перш ніж зробити їм візит, треба підкріпити сили…

Коли кеб підвіз нас до будинку місіс Мерілоу, ми побачили цю огрядну жінку у відчинених дверях свого відлюдного, скромного житла. Ясна річ, найбільше її турбувала можливість втратити вигідну квартирантку, і перш ніж провести нас нагору, вона попрохала не казати й не робити нічого, що могло б призвести до такої небажаної розв’язки. Заспокоївши господиню, ми піднялися за нею по прямих сходах, вкритих благеньким килимком, і ввійшли до кімнати таємничої квартирантки.

Як і можна було передбачити, кімната виявилася задушною, непровітреною, із запахом плісняви, бо жінка виходила з неї рідко. Раніше місіс Рондер тримала звірів у клітці, а тепер її доля склалася так, що вона сама немовби стала твариною в клітці. Жінка сиділа у поламаному фотелі в темному кутку кімнати. За довгі роки бездіяльності фігура її розпливлася, але колись, мабуть, була дуже гарна, бо й досі зберегла пишні, знадливі форми. Обличчя закривала густа темна вуаль, але над верхньою губою вона була обрізана і відкривала бездоганної форми уста й гарне округле підборіддя. Безумовно, то була незвичайна жінка. Голос у неї теж був дуже приємний.

— Моє ім’я вам знайоме, містере Холмс, — сказала вона. — Я подумала, що ви захочете побачитись зі мною.

— Так, мадам; хоча не знаю, звідки вам відомо, що я цікавився вашою справою.

— Я дізналася про це, коли одужала і мене допитував містер Едмундс, детектив з того графства. Я йому збрехала. Мабуть, було б розумніше сказати правду.

— Завжди розумніше казати правду. Але чому ви збрехали?

— Бо від цього залежала доля людини. Я знаю, він був нікчемою, та мені б не хотілося мати на совісті його загибель. Ми були такі близькі, такі близькі!

— І ця перешкода більше не існує?

— Ні. Ця людина вже померла.

— Тоді чому б вам тепер не розповісти поліції все, що знаєте?

— Бо треба думати про іншу людину. Про мене. Я не витримаю скандалу й розголосу, до яких приведе поліційне розслідування. Жити мені лишилось недовго, але хочеться померти спокійно. І все ж мені потрібно знайти розсудливу людину, якій можна розповісти цю жахливу історію, щоб після смерті мене зрозуміли.

— Ви робите мені комплімент, мадам. Та в мене є почуття відповідальності, і я не обіцяю, що після вашої розповіді не вважатиму своїм обов’язком передати справу поліції.

— Не думаю, містере Холмс. Я надто добре знаю ваш характер і методи, бо декілька років спостерігала за вашою діяльністю. Доля залишила мені єдину радість — читання, і мене не минає жодна подія у світі. Але як би там не було, я не пропущу цієї нагоди, хоча ви можете й скористатися з моєї трагедії. Коли я все розповім, мені полегшає.

— Ми із задоволенням вас вислухаємо.

Жінка підвелася й витягла з шухляди фотографію чоловіка. Це був справжній професійний атлет з чудовими фізичними даними. На знімку він схрестив могутні руки на опуклих грудях, а з-під густих вусів пробивалася усмішка, самовдоволена усмішка серцеїда.

— Це Леонардо, — сказала вона.

— Леонардо? Силач, що давав свідчення?

— Так. А це… це мій чоловік.

Огидна свиняча, чи, вірніше, кнуряча пика, бо звірюка відчувалася в усьому. Так і уявлялось, як у люті цей огидний рот починає чвакати й бризкати слиною, а маленькі злобні очиці позирають довкола з неприхованою погрозою. Жорстокість, брутальність, звірство — все це було написано на цьому обличчі з важкою щелепою.

— Ці два фото допоможуть вам, панове, все зрозуміти. Я була бідна дівчина, зрощена на цирковій арені. Мені ще не виповнилося десяти років, а я вже стрибала крізь обруч. Коли я виросла, цей чоловік закохався в мене, якщо його тваринну хіть можна було назвати коханням, і одної нещасливої години ми одружилися. З того дня я перебувала у пеклі, де цей диявол знущався з мене. У цирку всі знали про те, як він поводився зі мною. Він зраджував мене, а коли я нарікала, зв’язував і шмагав батогом. Усі мене жаліли, а його ненавиділи. Та що вони могли зробити? Рондер був страшна людина, а коли напивався, міг навіть убити. Знову і знову його притягали до суду за бійки, за жорстокість до звірів, але грошей у нього було багато, і штрафи його не лякали. Всі кращі артисти нас покинули, і цирк покотився униз. Трималися лише Леонардо, я і маленький клоун Джиммі Грігс. Бідолаха, він був не дуже смішний, але робив, що міг, аби цирк зовсім не розвалився. Тим часом я все ближче сходилася з Леонардо. Бачите, який він був. Тепер я знаю, що у прегарному тілі оселився убогий дух, але порівняно з моїм чоловіком він здавався архангелом Гавриїлом. Леонардо жалів мене і підтримував, аж поки наша дружба переросла у кохання, глибоке-глибоке, палке кохання, про яке я мріяла, але ніколи не сподівалася спізнати. Чоловік це підозрював, але, думаю, був не меншим боягузом, ніж мерзотником, а Леонардо він таки добряче побоювався. Рондер відігравався по-своєму, ще більше знущаючись із мене. Однієї ночі мої крики привели Леонардо до наших дверей. В ту ніч ледь не сталася трагедія, і незабаром ми зрозуміли, що цього не минути. Мій чоловік не міг залишатися в живих. Ми вирішили, що Рондер мусить умерти.

Леонардо мав ясний аналітичний розум. Спланував усе він. Я це кажу не для того, щоб звинуватити його. Я була готова йти за ним до кінця, але в мене ніколи не вистачило б розуму скласти такий план. Ми зробили палицю — зробив її Леонардо. Із свинцевої головки стирчало п’ять довгих сталевих цвяхів, гострими кінцями наверх — справжнісінька лев’яча лапа. Таким чином ми хотіли вбити мого чоловіка і водночас створити враження, ніби його порвав лев, якого ми збиралися випустити з клітки.

Глупої ночі ми з чоловіком, як завжди, пішли годувати звіра. У цинковому відрі ми несли сире м’ясо. Леонардо чекав на нас за рогом великого фургона. Він загаявся, і ми проминули його, перш ніж він устиг замахнутися палицею. Але він пішов за нами навшпиньках, і палиця з хрускотом розтрощила череп мого чоловіка. Коли я це почула, серце моє від радості ледь не вискочило з грудей. Я підбігла до клітки і відкинула клямку.

А потім сталося щось страшне. Мабуть, ви знаєте, як швидко хижі звірі нанюхують людську кров і як це їх розпалює. Незбагненний інстинкт відразу підказав левові, що людину вбито. Як тільки я відчинила дверці, він вискочив і за мить підім’яв мене під себе. Леонардо міг мене врятувати. Якби він кинувся до лева і вдарив його палицею, звір би злякався. Але мій коханець розгубивсь. Я почула, як він закричав від страху, і побачила, як він повернувся і кинувся геть. Тієї ж миті на моєму обличчі зімкнулись лев’ячі зуби. Його гаряче, смердюче дихання одурманило мене, і я майже не відчувала болю. Долонями я намагалася відштовхнути великі закривавлені щелепи і кликала на допомогу. Табір заворушився, і, ніби крізь сон, я побачила групу чоловіків — Леонардо, Грігса та інших, — що виривали мене з пазурів звіра. По тому я втратила свідомість на довгі місяці, а коли прийшла до тями і подивилась у дзеркало, то прокляла того лева — о, як я його проклинала! — і не за те, що він знищив мою красу, а за те, що не вирвав з мене життя. Я мала лише одне бажання, містере Холмс, і досить грошей, щоб його здійснити. Хотілося сховати своє обличчя від усіх і оселитися там, де мене не знайде ніхто із знайомих. Більш нічого не лишалося, і я так і зробила. Жалюгідна поранена тварина, що заповзла до нори померти — ось кінець Юджинії Рондер.

Коли нещасна жінка скінчила свою розповідь, ми деякий час сиділи мовчки. Потім Холмс простягнув довгу правицю і погладив руку жінки з невластивим йому співчуттям.

— Бідолашна ви! — промовив мій друг. — Бідолашна! Воістину недовідомі шляхи долі. І якщо за страждання нема відплати, тоді життя — жорстокий фарс. Але що сталося з Леонардо?

— Більше я його не бачила і нічого не чула про нього. Мабуть, я надто суворо його засуджувала. Кохати страшидло, на яке перетворив мене лев, було все одно що кохати котрусь із потвор, що їх ми возили по країні. Але жінка не так легко забуває любов. Він залишив мене у лев’ячих лапах, покинув у біді, і все ж я не наважилась відправити його на шибеницю. Мені байдуже, що станеться зі мною. Що може бути страшнішим за моє теперішнє життя? Але я стояла між Леонардо і його долею…

— І він помер?

— Минулого місяця він утопився, купаючись біля Маргейта. Я бачила повідомлення в газеті.

— А що він зробив з п’ятипалою палицею? Це унікальна й найдивовижніша частина вашої історії.

— Не знаю, містере Холмс. Біля табора є крейдяний кар’єр з глибоким зеленим озерцем посередині. Можливо, у цьому озерці…

— Ну, ну, тепер це не має значення. Справу закрито.

— Так, — повторила жінка. — Справу закрито…

Ми підвелися, щоб іти, але щось у голосі жінки насторожило Холмса, і він рвучко обернувся.

— Ваше життя належить не тільки вам, — сказав він. — Не заміряйтесь на нього.

— А кого це обходить?

— Як можна так казати? Приклад терплячого страждання сам по собі є найціннішим уроком нашому нетерплячому світові.

Відповідь жінки була жахливою. Вона підняла вуаль, підійшла до світла й запитала:

— Цікаво, ви б таке витримали?

Це було щось страхітне. Немає слів описати обличчя, якого не було. Гарні живі карі очі, що сумно дивилися з цієї страшної руїни, справляли ще жахливіше враження. Холмс підняв руку жестом жалю і протесту, і ми разом залишили кімнату.

Через два дні, коли я зайшов до мого друга, він з гордістю показав мені маленький синій флакон, що стояв на каміні. Я взяв його в руки. На ньому був червоний ярлик — отрута. Викрутивши затичку, я відчув приємний запах мигдалю.

— Синильна кислота?

— Авжеж. Прийшло з поштою. Ось що написано: «Надсилаю вам те, що так мене вабило. Скористаюся вашою порадою». Думаю, Уотсоне, ім’я хороброї жінки, що надіслала цей пакунок, нам відоме.