Подвійна брехня, або антична трагедія на селі

1. Чужинець

Стахо зі своєю дружиною і молодшим сином Мирком сиділи біля столу. Вони щойно повечеряли. Крізь маленьке віконце, на тлі якого вирізнялось Миркове обличчя з плескатим носом, видно було останні відблиски вечірньої заграви й перші зірки. І батько з сином, і мати, ширококоста, дебела жінка, мовчали й ще длубалися в зубах, коли надворі почулася хода, чиясь постать майнула повз віконце, і за мить у двері ввічливо, обережно постукали.

— Заходьте! — гукнули від столу.

Через поріг, прихиливши голову в дверях, переступив бородатий чоловік. Зразу було помітно, що він нетутешній і здолав немалу дорогу. Не лише тому, що за плечима в нього висів клумак, збоку — щось схоже на сакви, в руках він тримав ціпок, а чоботи були товсто вкриті порохом: навіть його обличчя, спосіб вітатися, мова й запах мали в собі щось чужинецьке, не таке, як у цьому маленькому селі.

Чоловік попросив, щоб його за помірну платню нагодували й пустили переночувати. Господарі погодились, і він поклав гроші на стіл. Жінка взяла його речі — сакви й клумак, які він їй довірливо віддав, — занесла їх до спальні, постелила ліжко, тоді підняла ляду від льоху й спустилася туди, щоб налити кухоль молока. За хвилину, коли гість уже сьорбав юшку, водночас розмовляючи зі старим і молодим господарями, вона з’явилася в задніх дверях, що вели на подвір’я та до стайні, й викликала Стаха з кімнати.

Він вийшов надвір. Дружина потягла його за собою далі від хати, під дашок повітки.

— Що сталося, стара? — запитав Стахо.

Хоч уже смеркло, літній вечір ще не зовсім перейшов у ніч, і старий селянин помітив, яка схвильована його дружина, тим більше, що бачив її обличчя майже впритул перед собою. Очі її блищали в сутінку.

— Ти, знаю, хотів сьогодні ввечері продати гайок, і торговець лісом, мабуть, уже чекає в корчмі. Не продавай його. Я маю кращу раду. Тобі вже не треба продавати гайка.

— Якщо не сьогодні, то аж через рік, — відповів Стахо. — Ти ж бо знаєш, що той чоловік приходить до корчми раз на рік, тільки для того, щоб зробити купчу. Треба подумати. Нащо мені те дерево.

Вони замовкли. Жінка важко дихала.

— Сакви були дуже важкі, — нарешті мовила вона, — і я заглянула в них. Аж там насподі золото. Майже два фунти. Такі наче бруски й монети.

Стахо відступив крок назад.

— Ну, і яка мені користь із його золота?

— Користь тобі з нього буде тільки тоді, — відповіла за хвилю жінка, — коли цей приблуда не вештався селом, а зразу зайшов до нас, у першу хату.

— І як тобі таке… Не смій, чуєш! — сердито гримнув на неї Стахо, рвучко обернувся, перетнув цілком стемніле подвір’я й пішов назад до хати.

Жінка спробувала затримати його, але не змогла й рушила слідом за ним. Вони знов посідали до столу.

— А звідки ви прийшли сюди? — запитала жінка чужинця.

Той назвав місцевість, до якої було цілий день ходи.

— І зайшли ночувати до нашої халупи! Наче не могли знайти чогось кращого. Попросилися б хоча до корчми. Ви ще не озиралися по селі?

— Ні, — відповів гість і якось дивно всміхнувся. — Я так підбився, що з ніг падав, і зайшов до першої ж хати. Мені у вас добре, краще й не треба. — Він задоволено потягся на стільці, позіхнув, і очі його сонно примружились.

— Час тобі вже йти до корчми, — сказала господиня своєму чоловікові.

Той підняв голову, ледь наморщивши чоло, і глянув на неї. Тоді перевів погляд на Мирка, що куняв на стільці, але тепер і собі підняв голову, бо чужинець запитав його:

— А ви? Йдете на боковеньку? Ну так, у вашому віці чого не поспати. Ох і схожий же хлопець на вас, господине! Як кажуть, викапана мати. Таке не часто побачиш. Він у вас один?

— Так, — відповів за дружину селянин. — Старший не вернувся з війни, власне, потрапив до росіян у полон і опинився в Сибіру, а більше ми про нього нічого не чули. Відтоді вже скоро мине вісімнадцять років. Тепер хлопцеві було б тридцять шість.

Вони трохи помовчали.

— Може, вип’єте чарочку? — запропонувала господиня гостеві.

— А чого ж, вип’ю, — відповів той, задоволено глянувши на велику чарку самогону з картоплі, яку стара поставила перед ним. — Дякую, — сказав він, вихилив чарку, стріпнувся і знов позіхнув. — Вибачте, люди добрі, але я буду лягати, після восьми годин ходи кортить відпочити.

— Я йду до корчми, — сказав нарешті Стахо і зняв шапку з кілочка. На порозі він нерішуче зупинився, трохи постояв, але потім усе-таки пішов.

2. Батько

У корчмі того вечора зібралося багато селян, частина з них чекала на торговця лісом, який проте не з’явився. Коли Стахо зайшов туди, з гамору відразу вирізнився гучний голос господаря:

— А ось і він!

І господар, що стояв за шинквасом із пляшкою в руці, другою рукою показав на Стаха. Тепер майже всі звернули на нього погляд, дехто підвівся, ті, що тримали в руках чарки, поставили їх на стіл, і всі юрмою рушили до враженого прибульця й скоро оточили його тісним колом. Крізь те коло насилу проштовхався господар із чаркою горілки в руці.

— Випий на здоров’я! — сказав він Стахові. — Я радий за тебе! Сьогодні, старий, ти п’єш за мій кошт.

Стахо, геть спантеличений, витріщив очі на господаря, що тицяв йому в руку чарку, тоді озирнувся навколо, провів вільною рукою по бороді, але тільки й спромігся сказати своє звичне:

— Що сталося?

А оскільки люди, що стояли навколо Стаха, видно, були ще дужче спантеличені його поведінкою, ніж він їхньою, і дивилися на нього майже обурено, він, нічого не розуміючи, запитав перше, що навернулось на язик: чи не прийшов торговець лісом. А може, ще прийде?

Хтось із селян аж у поли вдарився з подиву. Торговець лісом? Ні, сьогодні його не було, зате повернувся його, Стахів, рідний син, заходив сюди в корчму, і вони розмовляли з ним…

Чарка в Стаховій руці перехилилася навскіс, і з неї спершу закапала, а тоді тоненькою цівкою полилася додолу горілка. Котрийсь із тих, що стояли поряд, швидко відібрав її в нього.

— Розступіться! — гукнув інший і підвів старого до лави біля столу.

Стахо сидів, мов громом прибитий, гірко скривившись, і похмуро обмірковував те, що почув. Його присилували випити горілки.

— Братове, — сказав він нарешті, — а чого ж хлопець не прийшов до мене? Хіба він не знає, що його батьки ще живі? Не думає, що найперше мав би побачитися зі своїм старим батьком? Братове, — мовив він і підвів голову, — мені дуже прикро. Бо в нас не було нікого.

Стахо наголосив ці останні слова й вимовив їх важко, повільно, наче з великим зусиллям.

Знялася ціла буря голосів: його заспокоювали, пояснювали, як усе сталося. Мовляв, нема йому чого так перейматися цим, зовсім нема чого. Вони ж бо сказали Янкові, що його батьки живі й здорові.

— Вибач, але ви вже не молоденькі, Стаху, — мовив господар, — отож ми й відмовили Янка зразу йти додому, щоб не налякати вас із матір’ю. Тому він іще трохи посидів тут, ми побалакали про се про те, хтось був запропонував послати до вас гінця зі звісткою, але Янко не погодився, ні та й ні, хотів побачити, чи ви самі його впізнаєте, хоч він і заріс бородою, бо в нього тепер, щоб ти знав, отакенна борода…

— А ви, ви його впізнали? — запитав Стахо й пильно глянув знизу вгору на господаря.

— Де там, жоден із нас не впізнав! — відповів той. — Але тоді саме в корчмі була стара Дабленка, що пам’ятає кожного з нас, як ми ще малими бовталися в калюжах. Вона, тільки-но побачила його, зразу вигукнула: «Боже святий, та це ж Янко!» Правда, тоді вже й ми його впізнали, та й він сам нам відкрився.

— А до батьків не прийшов, — буркнув Стахо.

— Та зрозумій же, старий, це ми його відраяли, сказали, що краще відкласти зустріч на ранок, як буде видно надворі, бо він хотів з’явитися до вас без будь-якого попередження. Кожен із нас залюбки пустив би твого хлопця на ніч, але він не хотів і врешті таки пішов, але все ще нерішуче. Може, дорогою його посіли сумніви, і він тепер, либонь, заліз зі своїми торбами десь на сіно й спокійно собі спить, а завтра з’явиться до вас. Ми вже гадали, чи не послати когось, хай би потай глянув, що там у вас робиться, й саме говорили про це, як ти прийшов. Як-не-як, а минуло понад дві години, відколи Янко залишив нас, і ми тут собі думали, що він зрештою подався просто додому й давно вже у вас. До того ж він добре-таки притомився і навіть тут був задрімав.

— А який Янко має вигляд? — запитав Стахо, і в запалих очах у нього блиснули сльози. Він зразу ж схопив чарку горілки й випив.

Господар почав багатослівно розповідати йому про Янка, а найперше сказав, що вигляд у нього дуже гарний, він анітрохи не обідраний, взутий у добрі чоботи. До речі, хоч який він скромний, а похвалився, господар сам чув, що несе батькам чималі гроші, за які можна буде багато чого придбати, а також прикупити пару левад і шмат поля або якоїсь худоби.

— І взагалі з твого хлопця вийшла порядна людина, Стаху, — докінчив господар. — Вітаю від щирого серця. Хай тобі щастить.

Усі, хто був у корчмі, почали жваво обговорювати подію: мовляв, скільки людей у тому Сибіру, в Росії, взагалі на тій проклятій війні, раптом розбагатіло. А як вони розбагатіли, мабуть, часто краще й не питати. Від такої балачки Стахо затремтів усім тілом, і коли він почав квапливо прощатися, даючи присутнім навздогад, як йому хочеться швидше опинитися вдома, вони провели його співчутливими поглядами. Надворі, як відлунали останні прощальні слова й освітлені двері корчми зачинилися, потреба ховати свої справжні почуття спала з нього, мов камінь, і він швидко, скільки було сили в його немолодих уже ногах, рвонувся, важко дихаючи, вперед, у темну ніч.

3. Дорога в темряві

Уже за кілька хвилин чоло йому зросив холодний піт. Він спробував бігти, та земля ніби присмоктувала його до себе, як не раз буває в поганому сні. Вздовж смуги пагорбів чорніли приземкуваті дерева, якими починався ліс, і саме ці темні цятки, що ніяк не хотіли наблизитись, показували Стахові, як повільно він посувається вперед. Нарешті суцільні ряди хат скінчились, далі вони вже стояли рідко одна від одної. Але до його невеличкої садиби було ще далеко, її наче закинуло ген у поле, аж на той бік невисокого пасма горбів, яким ішла дорога, що нею він тепер брався.

На гребені Стахо сповільнив ходу, бо дуже засапався. Спереду в темряві лежала його садиба. І там могло статися страшне, може, навіть уже сталося чи саме тепер стається. Ця думка була така дика й водночас така ймовірна, що не вкладалася в голові, але здоровий глузд радив йому рахуватися з нею. Він підвів очі. На обрії стриміли три тополі. Над ними сяяла зірка, наче зовсім близько. Він здригнувся, перехрестивсь і заквапився далі. В пам’яті його стояла одна-однісінька картина: обличчя дружини, яким воно було тієї хвилини, коли та відсилала його до корчми.

В хаті було темно, він найперше помітив це здалеку, і в його душі зажевріла слабка надія. Сонна хата здавалася йому не такою лихою, як була б, коли б сторожко вдивлялася в ніч блискучим оком. За кілька кроків від порога він похопився, що забув ключа. На стук у сіни вийшов син і, впізнавши батьків голос, відчинив двері.

4. Година гніву

У передній кімнаті світилося, тільки віконце було затулене. Біля столу під лампою сиділи дружина й син, який, відчинивши двері, відразу знов повернувся на своє місце. На столі лежало щось нове й жахливе: золото. Складені частина стовпчиками, а частина рядками одна повз одну золоті монети — мабуть, так їх легше було рахувати, бо мати з сином саме це робили, коли прийшов Стахо. Те золото наповнювало кімнату страшною напругою, ніби граната, що раз по раз вибухала, якби така була на світі.

Стахо зачинив за собою двері й зупинився на порозі.

Мирко ледь зіщулився, як насторожений кіт.

Жінка спокійно глянула на чоловіка.

— Ви… — тільки й спромігся вимовити нарешті Стахо й повільно показав рукою на двері, що вели до спальні.

— Так, — твердо, коротко відповіла жінка.

Підборіддя в Стахо раптом випнулося вперед, а руки стиснулися в кулаки, наче по них пройшла судома.

— Візьми двері на засув, — незворушно мовила жінка.

Стахо, на її подив, відразу послухався. Та коли він обернувся до дверей, у ньому, видно, відбулася якась зміна, що миттю подіяла на дружину й на сина як щось незрозуміле, небезпечне, навіть скорила їх.

Тепер Стахо здавався цілком спокійним.

— Засвіти там світло, — звелів він синові.

Той важко, незграбно підвівся й рушив до спальні батьків. Коли він засвітив свічку, туди зайшов батько. Чути було, що вони перемовились кількома словами.

— Хто це зробив? Ти сам?

— Ні, з матір’ю. Він спав.

Стахо повернувся до світлиці.

— Прибери це все і принеси з кухні ще один стіл, поставиш його під лампу, зрозуміла?

Жінка все зрозуміла і зробила так, як він сказав. Золото, забряжчавши, посипалося в сакви, що лежали поряд на низенькій шафці. Та коли вона, йдучи до кухні, поминала Стаха, той виразно почув якесь гарчання — звук був справді дивний, не схожий на людський.

Стахо зайшов до спальні, де лишився Мирко.

— Ану бери, — коротко наказав він. — Несімо його до тієї кімнати.

Вони занесли мертвого до світлиці й поклали на зсунуті докупи столи під лампою. Голова його відхилилась назад, кошлата борода задерлася вгору. Обличчя посиніло й перекривилося. Навіть знаючи, Хто перед ним лежить, батько мало що міг у ньому розпізнати. Він витяг із кишені ножа й розрізав мотузка, яким задушили його старшого сина. Пруг на шиї був глибокий, місцями під шкірою запеклася кров. Жінка мовчки стояла віддалік і похмуро дивилася на чоловіка.

Він почав роздягати мертвого, кивнувши Миркові, щоб той допоміг йому. То була нелегка справа — доводилось підіймати, пересовувати, перевертати тіло. Рука, вивільнена з рукава, торохнула об стіл. Найдовше вони намордувалися з чобітьми, поки стягли їх. Стахо перешукав одяг і знайшов якісь папери, а оскільки він трохи вмів читати кирилицею, то тепер ще й російська посвідка, так би мовити, офіційно підтвердила йому, хто був цей мрець, що лежав на зсунутих столах у чім мати родила.

Стахо сховав папери до кишені, знов підкликав молодшого сина і звелів йому перевернути мерця спиною догори. Тоді послав Мирка по воду, мило, рушника й чисту святкову сорочку.

Жінка тим часом непорушно стояла в темному кутку. Стахо схилився над трупом. Коли Мирко вийшов з кімнати, він випростався і спокійним голосом звелів дружині підступити ближче.

Жінка підійшла до столу, і він мовчки показав їй на щось пальцем. То були три круглі родимі плями темно-рудого кольору на спині в мерця, над правим стегном, розташовані так, що вони утворювали майже правильний рівнобічний трикутник, фігуру, яка тепер, здавалося, навіки сполучила батьків палець, материн застиглий погляд і яскраве світло лампи вгорі. Аж коли Мирко знов з’явився в дверях, мати опустилась додолу — не так, як стають навколішки, а як лантух з нарубаними дровами, що їх мають висипати на долівку. Стахо кинув жінці до ніг папери, і вона довго намацувала їх руками, що перестали слухатись її, а поки піднесла посвідку до очей, минула добра хвилина.

Батько махнув рукою Миркові, що нерішуче стояв на порозі, тримаючи під пахвою ті речі, по які його послано. Стахо й далі був на диво спокійний, він поводився так, наче тільки виконував обов’язок і йшлося лише про те, щоб виконати його якнайретельніше, а не про почуття, що можуть з’явитися у виконавця.

— Мирку, ти знаєш, хто цей мрець, що лежить роздягнений на столах? — запитав він хлопця, коли той підійшов ближче.

Мирко нічого не відповів. На обличчі в нього проступав страх. Той страх, мабуть, був дуже великий, бо очі його згасли, стали наче мертві, в них уже майже не відбивалося світло лампи.

— Цей чоловік — твій брат. Ніхто не знає цього краще, ніж мати, можеш їй повірити. — Тоді сказав дружині: — Тепер помий і опоряди небіжчика. Я йду надвір і чекатиму там на тебе.

І він рушив до дверей.

Коли жінка через півгодини вийшла з хати, то побачила його в повітці під ліхтарем, підвішеним до бантини. Поряд до тієї бантини був міцно прив’язаний мотуз із зашморгом на кінці. Під ним стояв триніжок, на який вона сідала, доячи корову. Стахо глянув на неї. Обличчя в жінки тепер було таке, наче хтось потовк його каміняччям. Він коротко кивнув головою на те, що приготував, і мовчки повернувся до хати.

Мирко сидів зіщулений біля порожнього вже столу. У спальні лежав опоряджений Янко. В головах у нього горіли дві свічки. У згорнуті на грудях руки було вкладено хрест.

5. Судний день

Довго в кімнаті стояла тиша, яка немов поглинула все навколо. Те, що сталося, наче назавжди відійшло в минуле. Батько непорушно стояв навколішки перед ліжком з небіжчиком.

Хтозна, чи Мирко справді щось почув, але він раптом злякано схопився, втупив у батька згаслі очі й крикнув:

— Де мати?

— Надворі, — відповів Стахо.

Мирко вийшов з хати.

До Стаха долинула його хода за вікном. За мить він повернувся, але вже бігом. Ускочивши, як божевільний, до кімнати, він заревів і з піднятими кулаками кинувся на батька.

Проте в месника, який того дня і в тому місці мав багато обов’язків, ще лишилася дарована йому на це сила. Принаймні він зустрів оскаженілого хлопця таким штурханом у груди, що той відлетів до стіни. Але не тільки той штурхан зломив Мирка. Він знов сів до столу й заскиглив. Батько стояв, відсапуючись, посеред кімнати.

— А тепер, — за хвилину голосно й повільно сказав Стахо, — йди на піддашшя до своєї комірчини й лягай спати. І кожному, хто тебе запитає, казатимеш, що як ти йшов спати, сюди ще ніхто не приходив. Ти до всього цього не маєш ніякого стосунку. Чув?

— Чув, — відповів Мирко, раптом дивно пожвавішавши.

Він прудко схопився з місця, втягнувши голову в плечі, вискочив з кімнати й побрався нагору вузькими рипучими дерев’яними сходами. Зразу по тому двері його комірчини захряснулись.

Батько погасив ліхтар у повітці, де йому до всього, що він бачив, було байдуже, свічки в задній кімнаті, де він іще раз поцілував мертвого сина, й лампу у світлиці над знов порожнім столом. Потім замкнув хату й вийшов на дорогу. На ту саму дорогу до корчми, яку недавно здолав у зворотньому напрямку, важко здіймаючись сходинками страху, —тепер він спускався нею вниз, від вершини жаху в спокій, де людина знає, що їй треба зробити. Ніч була темна й тепла.

У корчмі ще сиділи люди, хоч уже й небагато, але доволі, щоб за всіх стати свідками того, що йому лишилося зробити. Коли Стахо знов з’явився там, вони здивувалися, те здивування наростало, як хвиля, жадібно поглинаючи його слова. Він мовив:

— Братове, мій Янко таки вернувся додому. Але його вже немає живого. Коли ми з жінкою побачили золото, яке він справді приніс із чужини, багато більше, ніж ви тут розповідали, диявол затьмарив нам розум, і ми задушили його. Я збрехав першого разу, сказавши, що в нас нікого не було. Він таки з’явився до нас, але мати не впізнала власної дитини, і я аж від вас довідався, що ми вчинили. Вона повісилась, як я прийшов і сказав правду. А мене ви передасте жандармам.

Коли жах, що опанував усіх, почав відпускати їх, посипалися, немов з мішка, запитання. Стахо відповідав, навіть з подробицями. Скоро вже ні в кого не лишилося жодного сумніву. Побачивши, що він переконав їх, Стахо сказав:

— Жінку мою ви знайдете в повітці на бантині. Подбайте про хлопця, він тепер, мабуть, ще спить у своїй комірчині на піддашші, й гадки не маючи, хто там прийшов і що внизу сталося. Обережно скажіть йому про це. А ще скажіть, хай продасть хату і виїде з села. Амінь, — додав він і простяг руку по чарку, яку йому хтось подав.

Проте чарка лишилась невипита. Старий упав на стіл і вдарився об нього головою — наче цією другою брехнею, так щасливо доведеною до кінця, він спокутував першу, зробив усе, що йому належало зробити цієї ночі, й досяг мети останніх хвилин свого життя. Коли його підвели, то побачили, що його серце теж щасливо скінчило свою роботу, скінчило назавжди.