«Ах, какая женщина!»

Етюд

Я, мов коханцю, віддаюся танцю.
О танго, танго — свято двох сердець!

Рака ХАРИТОНОВА

* * *

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидаток наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова «синя панчоха». Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима… Аспірантура… Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: «Це хіба що жінка може осилити!» Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась… Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху,— доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. «Альма-матері» всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнули, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко… Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей… А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.

Аж не вірилося, що він — не артист…

По закінченні конференції… Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень… Стежила, щоб нічого не вґавити,— чекав звіт на кафедрі… Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії… Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом… Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: «Ви що собі дозволяєте?!» На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм… А тут — ресторан на всю губу…

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали… А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали…

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима сияющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера… Кожне ЙОГО підсвідоме бажання…

ВІН на якомусь «па» запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

Ах, какая женщина!.. Какая!.. Мне б такую!..

До готелю верталася — серце співало!

* * *

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії… На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської… Колишні студенти озиваються з усього Союзу… В неї, окрім лекцій,— найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери… Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським… Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась,— не до дурниць за наукою…

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька…

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі…

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду…

Тож на чергову конференцію… До Москви… В альма-матер усіх на світі наук… Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину… І доповідала не затинаючись… І вичерпно відповідала на всі запитання… Навіть найкаверзніші… І під схвальні оплески збігла із подіуму… І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю «Пекін», зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю («Хай ще дякують всі оті «ході», що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!..» Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою… Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю… І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго… Забулося… Перегоріло… Зітліло… Легким туманцем розвіялось…

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності… з отого майже забутого вечора… виникнув ВІН…

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір…

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти…

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая… Хорошая… Незабвенная… Вы сами не знаєте, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі…

Додому верталася — не спала всю ніч…

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою…

Боялася: зустрінуться — не витримає… зірветься… накоїть дурниць…

* * *

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись… Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охолодій постелі…

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному…

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше… найважливіше… найсвятіше…

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.