Черниця

Роман
Скачати (ePub)

Якщо маркіз де-Круамар відповість мені, його відповідь стане за перші рядки цього оповідання. Перед тим як написати йому, я про нього розповідала. Він — світська людина, визначився на службі; літній, був одружений; має дочку і двох синів, яких любить і які люблять його. Родовитий, освічений, розумний, знається на мистецтві, на вдачу дуже своєрідний. Мені хвалили його чулість, честь і чесність; з того глибокого інтересу, що він виявив до моєї справи, і з усього того, що мені про нього казали, я побачила, що, звернувшись до нього, аж ніяк не схибила; але годі сподіватися, що він візьметься змінити мою долю, не знаючи, хто я така; з цієї причини й постановила я перебороти своє самолюбство та огиду й розпочати оці записки, де без хисту й уміння, з дитячою простотою своїх літ і щирістю своєї вдачі змальовую частину свого нещастя. Може заступник мій того зажадає, а може й мені самій у голову спаде закінчити їх згодом, коли далекі події вже знітяться в моїй пам’яті, — тоді, гадаю, цей короткий підсумок їх і глибоке враження, що залишиться від них на все моє життя, допоможуть мені достотно їх пригадати.

Батько мій був адвокат. З матір’ю він побрався вже в літах; з нею мав трьох дочок. Достатку в нього було більше, ніж треба, щоб їх добре влаштувати; та для цього він мусив хоч би однаково любити їх, а сказати це про нього я аж ніяк не можу. Річ певна, розумом, обличчям, вдачею і здібностями я краща була від сестер, і це батькам моїм завдавало нібито прикрості. Ті переваги над сестрами, що дала мені природа й моя пильність, обертались для мене на джерело смутку; тому й бажала я ще з дитинства у всьому на них скидатися, щоб і мене теж так, як їх, любили, жалували, дарували та прощали. Коли скаже, було, хтось матері: у вас діти чарівні, то на мене ці слова ніколи не поширювались. Іноді я добру нагороду мала за ту несправедливість; але за похвалу, яку я діставала, стільки було мені клопоту, як ми на самоті лишались, що вже воліла я краще байдужості, образи навіть; чим більше прихильносте виявляли до мене гості, тим лихіші ставали батьки, коли гості розходились. О, скільки плакала я, що не народилась бридкою, грубою, дурною, гордовитою, одно слово, з усіма тими хибами, що здобували сестрам ласку в батьків! Я питала сама себе — звідки така чуднота в батька, в матері, людей, зрештою, чесних, справедливих і побожних? Чи сказати вам, пане? З деяких слів, якими з-пересердя прохопився батько, бо був гнівливий, з деяких обставин, до різного часу належних, з балачок між сусідами і слугами я здогадалась про причину, що їх трохи виправдувала. Може, батько мій не зовсім певен був щодо мого народження; може, я нагадувала своїй матері про якусь її провину й невдячність людини, якій вона надто довірилася. Хіба знаю? Та коли здогади ці й необґрунтовані, чим я важу, звіряючи їх вам? Це писання ви спалите, а я обіцяю спалити ваші відповіді.

На світ ми з’явилися одна по одній невдовзі, тож і дорослими стали всі троє разом. Нагодилися женихи. За старшою сестрою упадав один чарівний юнак; я помітила, що відзначав він мене, а вона була ввесь час лише приключкою його напосідливості. Я завбачала, яку біду накличе на мене його увага, і розказала про це матері. Мабуть, за все моє життя я тільки це й зробила їй приємного, і ось яка була мені винагорода. Днів за чотири, у всякому разі днів за кілька мені сказали, що для мене приговорено місце в монастирі, і другого дня мене відвезли. Мені так зле було в батьківській господі, що, ця подія мене не засмутила, і я пішла до монастиря св. Марії — то був мій перший монастир — дуже радо. Тим часом закоханець моєї сестри, переставши бачити мене, забув мене й одружився з нею. Звати його К***; він нотар, живе в Кирбелі й живе поганенько. Друга моя сестра вийшла за Бомона, паризького шовкоторговця, і живе з ним добре.

Коли сестри мої влаштувалися, я думала, що згадають і за мене і що в монастирі мені вже недовго бути. Мені було тоді шістнадцять з половиною. Сестрам дали чималий посаг; я сподівалась, що й моя доля буде не гірша, в голові моїй роїлися принадні плани, аж ось покликано мене до приймальні. То був отець Серафим, духівник моєї Матері; був він і моїм духівником, тому й не важко було йому пояснити причину своєї візити: ішлося про те, щоб я взяла постриг. Я аж скрикнула на цю дивну пропозицію і заявила йому просто, що ніякого нахилу до чернецтва не почуваю.

— Тим гірше, — сказав він, — бо ваші батьки всього рішились задля ваших сестер, і вже не знаю, що вони можуть для вас зробити в теперішній своїй скруті. Поміркуйте, панно; муситимете або лишитися назавжди в цьому монастирі, або поїхати десь у провінціальний, де вас приймуть за скромну плату; з нього ви вийдете тільки по смерті батьків, якої доведеться, може, й довго чекати…

Я гірко нарікала, розливалася слізьми. Настоятельку попередили, вона чекала мене коло приймальні. Годі сказати, яка я була збентежена.

— Що це вам, люба дитино? (Вона краще від мене знала, що трапилось). Ви не при собі! Такого розпачу я ще не бачила, мені аж страшно! Може батька або матір свою ви втратили?

«Якби ж то!» — хотілось мені відповісти, кинувшись їй у обійми; але я тільки скрикнула:

— Лишенько! Немає в мене ні батька, ні неньки… Я — безталанна, яку ненавидять і живцем хочуть отут поховати!

Вона дала утишитись моєму пориву, перечекала, поки заспокоюся. Я розказала їй ясніше, що саме мені оповіщено. Вона нібито зворушилася, пожаліла мене; підбадьорила, щоб я не згоджувалась на те, до чого в мене немає нахилу; пообіцяла просити, умовляти, клопотатися.

Ох, пане, які ті настоятельки монастирські облудні!.. Ви про це й гадки не маєте.

Справді, вона написала. Вона знала, яка буде відповідь, показала мені її, і лише геть згодом я навчилась сумніватися в її щирості. Тим часом вийшов термін, що дали мені на роздуму; вона прийшла сказати мені про це із смутком, чудово вдаваним. Спочатку помовчала, потім кинула мені кілька співчутливих слів, що з них я зрозуміла вже й решту. Знову дала я волю розпачу, та це вже востаннє. Уміти стримуватись — то велике вміння! Потім вона сказала, справді таки, — гадаю, — плачучи:

— Так ви покидаєте нас, дитино моя! Не побачимося вже, моє серденько… — та інше, чого я не почула. Я впала на стілець, мовчала, ридала, завмирала, схоплювалась, кидалася до стіни, виливала скорботу свого серця. Отаке зо мною коїлося, коли вона промовила:

— А чого б вам однієї речі не зробити? Слухайте, та тільки не кажіть, що я вам пораду давала. Покладаюсь на вашу непорушну скромність, бо нізащо в світі не хочу, щоб мені чим-небудь докоряли. Що від вас вимагають? Щоб ви взяли послушенство? А чому б вам і не взяти? До чого це вас зобов’язує? Ні до чого, ну, ще два роки з нами поживете. Не знати, хто помре, а хто житиме; два роки — час чималий; за два роки багато що може трапитись.

І разом з облесною цією мовою — щедрі ласки, дружні нарікання, ніжне лукавство. Я знала, де я є, не знала, куди мене повезуть, і дала себе переконати. Тож вона написала батькові; її лист був гарний, кращого й не треба! Не потаїла вона ні моїх мук, ні горя, ні скарг; запевняю вас, що й хитрішу від мене дівчину той лист ошукав би; проте наприкінці писалося про мою згоду. Як хутко все приготували! Призначили день, пошили рясу, настав момент церемонії, так що тепер між тими подіями я не помічаю ніякісінької перерви.

Забула вам сказати, що бачилася з батьками й не спинялася ні перед чим, щоб їх зворушити; але вони були непохитні.

Напучував мене доктор Сорбонни, абат Блек, а постриг давав єпископ Алепський. Ця церемонія сама з себе вже невесела, а того дня була й зовсім сумна. Хоч мене й підтримували натовпом черниці, не раз, не раз підгиналися мені коліна, і я мало не падала на приступки олтаря. Нічого не чула, нічого не бачила, мов запаморочилась; мене вели, я йшла; мене питали й відповідали за мене. Зрештою, жорстока церемонія скінчилась, усі розійшлися, і я лишилася серед отари, до якої мене допіру прилучили. Товаришки оточили мене, обіймали, казали:

— А дивіться, сестри, яка вона гарна! Як відтіняє покривало її білу церу! Як личить їй пов’язка! Як округляє її обличчя та лиця! Як ряса облягає стан і руки!..

Я чи й чула їх, була безпорадна. Проте, мушу признатися, коли лишилася на самоті в своїй келії, пригадала їхні лестощі, не могла стриматися, щоб не перевірити їх у своєму люстерку, і мені здалося, що вони не зовсім недоречні.

Цей день уряджається з пишнотою; для мене її ще збільшили, але на неї я зовсім не зважала. Проте всі вдавали, що навпаки якраз, і казали мені це, хоч ясно було, що воно зовсім не так. Увечері по молитві до мене в келію завітала настоятелька.

— Не знаю вже, — сказала вона, трохи на мене подивившись, — чому вам одіж ця така відразна; вам у ній чудово, ви чарівна. Сестра Сюзанна — прегарна черниця, тепер вас ще більше любитимуть. Ану, пройдіть… Не досить рівно тримаєтесь, не треба горбитись отак…

Вона показала, як тримати голову, ноги, руки, стан; це було щось ніби лекції Марселя[1] з чернечої Грації, бо кожен стан свою має. Потім сіла й сказала:

— Гаразд, а тепер поговорімо трохи про серйозне. Отже маємо два роки; батьки ваші можуть передумати: ви самі, може, схочете лишитися тут, коли вони захочуть вас забрати. В цьому нема нічого неможливого.

— Не думаю так, паніматко.

— Ви довго прожили серед нас, але нашого життя ще не знаєте; воно, певна річ, важке, але має і свої приємності…

Ви й сами добре уявляєте, що вона казала мені про світ і монастир — про це скрізь пишуть, і скрізь однаково, бо, слава богу, начиталась я предосить теревенів, що їх ченці розводять про свій стан, який вони добре знають і ненавидять, супроти світу, який вони люблять, ганьблять і не знають.

Про своє послушенство докладно не розповідатиму; коли б додержувати його з усією суворістю, його не можна було б витримати, але в монастирському житті це найкращий час. Годі знайти сестру вибачливішу як мати-послушниця. Її завдання — охоронити вас від усіх тернів становища; це — найтонший і найвправніший курс зваблення. Вона згущує темряву навколо вас, заколисує, присипляє, упокорює, заворожує; до мене наша мати зокрема прихилилася. Не думаю, щоб якась молода й недосвідчена душа встояла проти цього згубного мистецтва. В світі є свої безодні, але не уявляю, що в них так легко можна скотитися. Коли я чхну, було, двічі підряд, мене звільняли від відправи, праці, молитви; я лягала раніше й пізніше вставала; правило касувалося для мене. Уявіть, пане, бували дні, коли я жадала лишитися тут назавжди.

У світі не трапляється жодної історії, про яку тут не говорили б — правду прикрашають, додають брехні, а потім без кінця славлять бога та дякують йому, що захистив нас від таких ганебних пригод. Проте наближався час, що його я сама іноді пришвидшувала своїми бажаннями. Тоді я стала мрійною, відчула, що прокинулась і зростає моя огида. Я сповідала її настоятельці або нашій матері-послушниці. Ці жінки добре мстяться за нудьгу, якої ви завдаєте їм, бо не треба думати, що їх дуже тішить лицемірна роль, яку вони грають, і ті дурниці, які вони мусять вам казати, — кінець-кінцем, їм це так увіряється і обридає! Але вони згоджуються на це, і то за тисячу екю, що перепадає їм у монастирі. Задля цієї важливої мети вони й брешуть усе життя та готують молодим простушкам на сорок-п’ятдесят років одчаю, а може й вічну муку; бо то певна річ, пане, що на сотню черниць, що помирають перед п’ятдесятьма роками, всі сто — на пекло приречені, не згадуючи вже тих, що до тих літ збожеволіли, здуріли й ошаліли.

Якось одна така вирвалася з келії, де її замкнуто. То була година мого щастя чи нещастя — залежно від того, як ви, пане, зо мною вчините. Ніколи я не бачила нічого гидкішого. Вона була розпатлана, майже гола; тягла свої кайдани, очі були безтямні, вона рвала собі волосся, била кулаками в груди, бігла, вила, кляла страшенно сама себе й інших, шукала вікна, щоб викинутись. Жах пойняв мене, я геть уся затремтіла, побачила свою власну долю в цій безталанній і зразу в своєму серці поклала, що тисячу разів помру краще, ніж з такою долею житиму.

Про моє вражіння від цієї події здогадалися й визнали за потрібне запобігти йому. Про цю черницю мені розповіли он скільки всякої смішної і суперечної брехні: що й прийняли її вже несповна розуму, що в критичний час[2] її жах великий обпав, що видива почали їй маритись, що вона гадала, ніби з янголами має стосунки, що читала згубні книжки, що чула проповідників, занадто суворих у моралі, які так налякали її судом божим, аж вона й зовсім збулася глузду; що бачила лише чортів, пекло й геєну вогненну; що вони всі через неї нещасні, що це річ нечувана, що ніколи в монастирі такого не бувало і ще не знати що. Це на мене аж ніяк не вплинуло. Щомить божевільна черниця ставала передо мною, і я знову й знову заприсягалася, що обітниці не дам ніколи.

Ось настала і хвилина, коли треба було показати, чи зумію я встояти на слові. Якось уранці по відправі до мене зайшла настоятелька. Вона тримала листа. На обличчі в неї була туга й пригнічення; руки в неї опадали; здавалось, лист той був їм не під силу; вона дивилась на мене, до очей їй мов би сльози підступали; вона мовчала, я теж — вона чекала, щоб я перша заговорила; мені хотілося, але я стрималася. Вона запитала, як я ся маю; сказала, що відправа була сьогодні дуже довга, що я трохи кашляла, що недужою виглядаю. На все це я відповіла:

— Ні, паніматко.

Вона все тримала листа в спущеній руці; розпитуючи, поклала його собі на коліна й напівзакрила рукою; потім, закинувши про мого батька, про матір і побачивши, що я про той папір не питаюся, сказала:

— Ось лист…

На цьому слові серце мені закалатало, і я додала уривчасто тремтячими устами:

— Він від матері?

— Так. Ось читайте…

Я трохи спам’яталася, взяла листа, почала читати досить твердо, та дедалі жах, обурення, гнів, злість — різні пристрасті забуяли в мені, голос мені мінився, обличчя мінилося, тіло смикалося. Іноді я насилу тримала той папір або так тримала, ніби хотіла подерти, а то міцно стискала, мов хотіла зібгати й геть викинути.

— Ну, дитино моя, що ми відповімо на це?

— Ви знаєте, паніматко.

— Ні, не знаю. Часи нещасливі, ваша родина зазнала втрат, справи ваших сестер розладжені, в одної і в другої багато дітей. Коли віддавали їх, то всього збулися, а тепер руйнуються, підтримуючи їх. Батьки вас улаштувати не можуть; ви пішли в послушниці, вони витратились, бо цей крок ваш давав надію; у світі поширилась чутка про ваше майбутнє чернецтво. Зрештою, числіть завжди на мою допомогу. Я ніколи й нікого не втягала в чернецтво; то становище й бог кличе нас, а долучати до його голосу й свій — небезпечно. Я не говоритиму до серця вашого, якщо благодать йому ще нічого не сказала; досі я не можу докорити собі за чуже нещастя, то не з вас же починати, дитино моя, така люба мені! Я не забула, що перші кроки ви зробили з моєї намови, і не дозволю зловжити їх на те, щоб проти волі далі вас спонукати. Поміркуймо ж разом, порозуміймося. Ви хочете взяти чернецтво?

— Ні, паніматко.

— Не почуваєте ніякого нахилу до монастирського життя?

— Ні, паніматко.

— Не послухаєтесь батьків?

— Ні, паніматко.

— Чим же ви хочете бути?

— Чим хочете, тільки не черницею. Не хочу черницею бути й не буду.

— Гаразд, не будете. Але подумаймо, що відповісти матері…

Ми обговорили відповідь. Вона написала й показала мені листа — він знову видався мені дуже гарним. Тим часом до мене прислали монастирського духівника, прислали й того доктора, що мене напучував, припоручили мене матері-послушниці, я побачилась була з єпископом Алепським, сперечалася з святобливими жінками, ідо втрутилися в мою справу, хоч я й не знала їх, розмовляла раз-у-раз із ченцями та священиками, прийшов батько, сестри листа написали, наприкінці й мати з’явилася — я опиралася всьому. Проте призначили день мого постригу; згоди моєї добивалися як і чим тільки можна, та, коли побачили, що годі її здобути, вирішили обійтися без неї.

Тоді замкнули мене в келію, наклали на мене мовчанку, відокремили від усіх, полишили на саму себе; і я ясно побачила, що мною задумали розпорядити мимо моєї волі. Проте становище моє було сумне — я не знала, скільки воно може тривати, чи кінчиться, не знала й того, що зо мною буде. В такій непевності я ухвалила постанову, яку ви, пане, судитимете, як сами знаєте. Я не бачила нікого — ні настоятельки, ні матері-послушниці, ні товаришок своїх. Я покликала настоятельку й прикинулася, ніби схиляюся на волю батьків, але на думці мала покласти край цим утискам і прилюдно запротестувати проти задуманого насильства. Тож і сказала, що доля моя в їхніх руках, що розпоряджати мною можуть по своїй волі, що коли вимагають від мене бути черницею, то я й буду.

По всьому монастирі радість пішла, до мене повернулася ласка з усіма лестощами й звабою. «Бог, мовляв, моєму серцю говорив; для цього високого стану я просто народилася. Цього не могло не бути, всі цього завжди сподівалися. Хіба ж виконує так пильно й невідступно свої обов’язки той, хто справді до них не призначений? Матері-послушниці ніколи не траплялося бачити вихованок з таким виразним покликанням; мої чудноти, мовляв, дуже дивували її, але вона завжди казала матері-настоятельці, що треба на своєму стояти, і воно минеться; що такі хвилини бували й у найкращих черниць, що це — навіяння лихого духа, який подвоює підступи свої тоді, коли ось-ось утратить свою здобич; що я звільнюся від нього, що далі мені будуть самі троянди, що обов’язки чернецтва будуть мені тим легші, бо я дуже їх прибільшувала, що раптове обтяження тягара було ласкою неба, яке з цього способу послугувалось, щоб його послабити…»

Мені дуже дивним здавалося, що та сама річ від бога й від диявола походить залежно від того, з якого боку її розглядати. Таких обставин у релігії багато, і ті, що потішали мене, одні казали про мої думки, що то сатанинське підбурення, а другі — що то боже натхнення. Те саме зло походить то від бога, що дізнає нас, то від диявола, що нас спокушає.

Я трималася обачно, вважала, що сама за себе можу відповідати. Побачилася з батьком — він говорив зо мною холодно; побачилася з матір’ю, вона поцілувала мене; одержала привітальні листи від сестер і багато інших. Я дізналася, що казання скаже Сен-Рошський вікарій Сорнен, а обітницю мою прийме канцлер університету М’єррі. До вечора знаменного дня все йшло гаразд, от тільки довідалася я, що церемонія має відбутися потайно, що людей на ній буде дуже мало, церковні двері будуть відчинені лише для родичів — тоді через воротарку я покликала усіх наших сусід, своїх приятелів та приятельок; мені дозволили навіть написати декому із знайомих. Всі ці люди, яких не чекали, з’явилися; довелося впустити їх; зібралося їх майже стільки, скільки й треба було для мого наміру.

О, пане, яку ніч я перед тим пережила! Не лягала зовсім, сиділа на ліжку, покликала бога на допомогу, зводила до неба руки, брала його за свідка насильства, яке чинили надо мною; уявляла свою роль біля підніжжя олтарів, молоду дівчину, що голосно протестує проти вчинку, на який нібито погодилася, обурення присутніх, розпач черниць, гнів батьків. О боже, що зо мною буде?.. Вимовивши ці слова, я відчула млость у всьому тілі, впала непритомна в головах ліжка, потім коліна в мене затрусилися й зуби зацокотіли, потім у страшний жар мене кинуло, розум мій потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келії виходила, а проте мене знайшли в самій сорочці долі коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довідалася згодом. Мене віднесли до келії, і вранці коло мого ліжка зібралися настоятелька, мати-послушниця й так звані помічниці. Я була зовсім розбита; мене почали розпитувати і з відповідей побачили, що я нічогісінько не знаю, що сталося, і мені про це нічого не сказали. Спитали, як ся маю, чи не відкидаюся я свого святого рішення і чи почуваю себе в стані знести втому цього дня. Я відповіла — так, і проти їхнього сподівання ніщо не розладилось.

Все приготували ще напередодні. Задзвонили в дзвони, усім оповіщаючи, що мають зробити нещасну. Знову закалатало мені серце. Прийшли одягати мене; цей день — день туалети; тепер, коли пригадую всі ці церемонії, мені здається, що в них є щось урочисте й дуже зворушливе для молодої простушки, яку нахили не поривають десь інде. Привели мене до церкви, відправили святу месу; добрий вікарій, вірячи у впокорення, якого не було в мене, сказав мені довге казання, де все було навпаки тому, що я думала; дуже смішними виглядали його слова про моє щастя, красу, відвагу, ревність, запал і всі чудові почуття, що він у мені домислював. Контраст його хвали й кроку, який я мала зробити, схвилював мене — хвилинами брала мене непевність, але не надовго. Я ще краще себе почула від того, що мені бракує всього потрібного для гарної черниці.

Тим часом настала страшна хвилина. Коли треба було вийти на місце, де я мусила виголосити свою обітницю, ноги мені заклякли; дві товаришки взяли мене попід руки, я схилила голову на одну з них і поволоклася. Не знаю, що діялося в душі у присутніх, але вони бачили молоду мрущу жертву, яку несуть на олтар; звідусюди вихоплювались зідхання і ридання, але серед них, я певна, не чути було ні батькових, ні материних. Всі стояли; дехто з дівчат поставали на стільці, почепилися на ґратки. Настала глибока тиша, коли той, хто провадив церемонію, запитав:

— Маріє-Сюзанно Сімонен, обіцяєте казати правду?

— Обіцяю.

— Чи з власного бажання й доброї волі ви тут? Я відповіла: ні, але черниці, що супроводили мене, сказали за мене: так.

— Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я на мить завагалася: священик чекав, і я відповіла:

— Ні.

Він перепитав:

— Маріє-Сюзанно Сімонен, чи даєте ви богові обітницю чесноти, бідності й покори?

Я відповіла йому твердіше:

— Ні, ні.

Він спинився й сказав мені:

— Спам’ятайтесь, дитино моя, і слухайте мене.

— Ви питаєте мене, — сказала я, — чи даю я богові обітницю чесноти, бідності й покори; я вас цілком зрозуміла й відповідаю — ні.

І, повернувшись до присутніх, серед яких здійнявся чималий гамір, я дала знак, що хочу говорити; гамір ущух, і я сказала:

— Панове, а надто ви, мої батьки, беру вас за свідків…

На цьому слові одна з сестер спустила на ґратах завісу, і я побачила, що говорити далі річ марна. Черниці оточили мене, закидали докорами; я слухала їх мовчки. Мене відвели до келії і замкнули ключем.

Там, на самоті, поринувши в міркування, я почала заспокоюватись душею; пригадувала свій учинок і не каялася. Бачила, що після бучі, що я вчинила, мене не зможуть надовго тут залишити, а може й зовсім не зважаться віддати до монастиря. Я не знала, що зо мною зроблять, але найгірше мені було б стати черницею проти своєї волі.

Довгенько до мене ніхто й слова не промовив. Ті, що приносили мені їжу, заходили, ставили мені обід додолу й мовчки виходили. Через місяць мені дали світську одіж, монастирську я скинула; прийшла настоятелька й сказала йти з нею. Я вийшла з нею за монастирську браму; там я побачила карету, а в ній свою матір, що чекала мене; я сіла навпроти неї, карета рушила. Якийсь час ми сиділи віч-на-віч, не мовлячи слова; я спустила очі й не зважувалась глянути на неї. Не знаю, що діялося в мене в душі, та раптом я кинулася їй до ніг і схилила голову їй на коліна; не казала нічого, тільки ридала й захлиналася. Вона грубо відіпхнула мене. Я не підвелася; з носа мені пішла кров; я схопила силоміць одну її руку і, поливаючи її слізьми та кров’ю, припавши устами до тієї руки, цілувала її та приказувала:

— Ви ж мати мені, я дитина ваша…

А вона відповіла мені, пхнувши мене ще дужче й вирвавши свою руку з моїх:

— Встаньте, нещасна, встаньте!

Я послухалася, сіла й насунула капелюх на обличчя. В її голосі було стільки владності й твердости, що я мусила, здавалось мені, укритися від її очей. Сльози й кров, що йшла з носа, змішувались, текли по руках, вкрили мене всю, але я не помічала цього. З кількох слів, що вона промовила, я зрозуміла, що забруднила їй сукню й білизну, і це не до вподоби їй.

Приїхали додому; тут мене зразу ж повели до кімнатки, приготованої для мене. Я знову впала перед нею навколішки на сходах, схопила її за вбрання, але тільки на те й здобулася, що вона повернула до мене голову й глянула на мене, обурено ворухнувши головою, ротом і очима — ви це уявите краще, ніж я зумію розповісти.

Я ввійшла в свою нову в’язницю, де пробула пів року, щодня марно просячи ласки поговорити з нею, побачити батька чи написати йому. Мені приносили їсти, прибирали; в свята служниця водила мене до меси й знову замикала мене. Я читала, працювала, плакала, співала іноді; отак і збігали в мене дні. Тільки те мене підтримувало, що я — вільна і що моя доля, хоч яка вона тяжка, може змінитися. Але вирішено, щоб я була черницею, і я нею стала.

Така нелюдяність, така затятість з боку батьків остаточно потвердили мені здогади про моє народження — іншого способу вибачити їм я не могла добрати. Очевидно, мати боялася, щоб я не завела колись мови про розділ майна, щоб не зажадала своєї частки і не прирівняла дитину нешлюбну до дітей законних. Але те, що було лише здогадом, обернулось на певність.

Поки була замкнена в домі, релігійні обряди я виконувала мало, проте напередодні великих свят мене посилали сповідатись. Я вже казала вам, що духівник у мене був той, що й у матері; я поговорила з ним, розказала, як жорстоко поводяться зо мною вже близько трьох років. Він знав це. Надто ж на матір я поскаржилася гірко і прикро. Цей священик у чернецтво вступив пізно, тому був людяний; він вислухав мене спокійно й сказав:

— Дитино моя, пожалійте свою матір, пожалійте більше, ніж ви зараз її ганите. В неї добра душа; будьте певні, що робить вона так проти волі.

— Проти волі! Що ж її до цього змушує? Хіба не вона мене народила? Яка різниця між мною і сестрами?

— Велика.

— Велика! Не розумію вашої відповіді…

Я вже хотіла порівнювати себе з сестрами, але він спинив мене й сказав:

— Ну, ну, жорстокість до пороків ваших батьків не належить; спробуйте терпляче скоритися своїй долі й зробити з неї, щонайменше, заслугу перед богом. Я побачу вашу матір, і будьте певні, що вживу на вашу користь увесь той вплив, що маю над її розумом…

Це «велика», що він відповів, було мені променем світла; я вже певна була, що здогади про моє народження правдиві.

Наступної суботи, годині о п’ятій з половиною ввечері, на схилі дня, прийшла пристановлена до мене служниця і сказала:

— Пані сказала вам одягтися…

Через годину:

— Пані звеліла вам іти зо мною…

Коло воріт стояла карета; сівши з неї разом із служницею, я довідалась, що ми їдемо до Фейянського монастиря, до отця Серафима. Він нас чекав, був сам. Служниця лишилася, а я зайшла до приймальні. Сіла стурбована й цікава — що то він мені скаже? Ось що:

— Панно, загадка суворого поводження ваших батьків зараз з’ясується вам; я дістав на це дозвіл від вашої матері. Ви — розважлива, розумна, тверда на вдачу; ви в такому віці, що вам можна звірити таємницю, навіть коли б вона вас і не торкалася. Давно вже умовляв я вперше вашу матір викрити вам те, про що ви зараз дізнаєтесь; вона ніяк не могла на це зважитись — матері важко признатися перед дитиною у своїй великій провині; ви знаєте її вдачу, таке приниження не личить їй. Вона гадала, що й так зможе дійти свого, але помилилась і розгнівана цим; тепер згадала мою пораду й доручила мені заявити вам, що ви не дочка пана Сімонена.

Я зразу відповіла йому:

— Я про це здогадувалась.

— Дивіться тепер, панно, розважте, подумайте, зміркуйте, чи може ваша матір без згоди чи навіть за згодою вашого батька зрівняти вас із дітьми, яким ви не сестра? Чи може вона визнати, перед вашим батьком факт, про який він і так уже надто здогадується?

— А хто ж мій батько, панотче?

— Це мені не звірено, панно. Річ зовсім певна, — додав він, — що сестер ваших наділили щедро і вжили всіх можливих пересторог за допомогою шлюбних контрактів, запродажень, договорів, умовних переданнів та інших способів, щоб звести нанівець вашу частку, якби ви колись і звернулися до закону, щоб її справити. Коли батьки ваші помруть, ви мало що дістанете; ви відмовляєтесь від монастиря, а може й пожалкуєте за ним.

— Це неможливо, панотче; я нічого не прошу.

— Ви не знаєте, що таке робота, праця, злидні.

— Зате знаю ціну свободі й тягар стану, до якого не маєш покликання.

— Я сказав вам те, що мав сказати, а ви вже, панно, розміркуйте.

По тому підвівся.

— Ще одне запитання, панотче.

— Скільки ласка.

— Сестри знають те, про що ви розповіли мені?

— Ні.

— Як же могли вони піти на те, щоб обібрати свою сестру? Адже вони мене за сестру мають.

— Гроші, панно, гроші! Інакше вони не дістали б такого великого посагу. В цім світі кожне про себе дбає, і я не раджу вам числити на них, коли помруть ваші батьки; будьте певні, що вам до останнього шеляга заперечуватимуть ту маленьку частку, що ви матимете з ними поділити. У них багато дітей — це буде дуже благородна приключка, щоб пустити вас з торбою. Та вони й не можуть нічого вдіяти, роблять усе їхні чоловіки; коли б вони із співчуття допомогли вам без відома своїх чоловіків, ця допомога стала б джерелом родинного розбрату. Отак воно буває: або покидають дітей, або цим дітям, навіть законним, допомагають коштом родинного спокою. Крім того, панно, хліб із чужих рук дуже гіркий. Якщо ви вірите мені, то помиритеся з батьками, зробите те, чого має сподіватися від вас мати, візьмете чернецтво; вам призначать належну пенсію, з якою ви, коли не щасливо, то хоч сяк-так доживете віку. Нарешті, не потаю від вас, що гадана зневага вашої матері до вас, її упертий намір віддати вас до монастиря і деякі інші обставини, що я не пригадую зараз, але знав колись, справили на вашого батька точнісінько таке вражіння, як і на вас; ваше народження здавалося йому підозрілим, але тепер, хоч мати йому й не звірилась, він певен уже, що ви, яко дитина, належите йому лише за законом, який приписує дітей тому, хто зветься дружиною. Отож, панно, будьте добра й розважлива; подумайте про те, що ви зараз дізналися.

Я підвелася й заплакала. Побачила, що й він зворушився; він лагідно підвів очі д горі й провів мене. До мене підійшла служниця, ще мене супроводила; ми сіли в карету й вернулися додому.

Було пізно. Частину ночі я гадала про те, що мені викрито допіру; гадала про це й наступного дня. Батька в мене не було; матір відібрала мені гризота; вжито заходів, щоб я не могла претендувати на права мого народження; важке хатнє ув’язнення — ніякої надії, ніякого просвітку. Якби зо мною порозумілися раніше, коли ще сестри мої не повіддавалися, то мене, може, залишили б дома; люди у нас бували, і знайшовся б, мабуть, хтось, кому моя вдача, розум, врода й здібності стали б за достатній посаг; ще й тепер це не була річ неможлива, тільки важчою стала після бучі, що я вчинила в монастирі — кожному ясно було, що такої крайності сімнадцяти-вісімнадцятилітня дівчина може дійти тільки з дуже твердим характером; чоловіки таку прикмету дуже хвалять, але, здається мені, залюбки обходяться без неї в тих, кого обирають собі за дружину. Проте в цім напрямі варт було спробувати раніше, ніж на щось інше зважитися; я вирішила відкритися з цим матері й попросила її на розмову; вона згодилась.

Було взимку. Вона сіла в крісло коло вогню; обличчя їй було суворе, погляд пильний, руки нерухомі. Я підійшла до неї, кинулась їй до ніг, попросила дарувати всі мої провини.

— Залежно від того, що ви далі скажете, — відповіла вона. — Підведіться, батька немає вдома, вам вистачить часу висловитись. Ви бачилися з отцем Серафимом, знаєте, хто ви така й чого можете сподіватися від мене, якщо тільки не маєте наміру все життя карати мене за гріх, який і так уже я надто спокутала. Ну, що ж ви хочете, панно? На що ви зважились?

— Мамо, — відповіла я, — я знаю, що не маю нічого і не повинна нічого домагатися. Я й на думці не маю збільшувати ваші страждання, які б вони не були; може бути, я покірніша була б вашій волі, коли б ви раніш обізнали мене з деякими обставинами, що про них мені важко було здогадатися; але, зрештою, я знаю, знаю, хто я, і мені лишається тільки поводитись відповідно до свого становища. Різниця в ставленні до мене й сестер не дивна вже мені; я визнаю її справедливість, погоджуюся з нею. Але я все таки ваша дитина, ви носили мене в своєму лоні і, надіюсь, не забудете мене.

— Горе мені, — палко промовила вона, — якщо я не визнавала вас стільки, скільки було моєї змоги!

— Так от, мамо, — сказала я, — верніть мені вашу ласку, верніть вашу присутність, верніть любов того, хто вважає себе за мого батька.

— За малим і він певен вашого народження так само, як ми з вами, — сказала вона. — Щоразу, коли бачу вас поруч нього, я чую від нього докори — докоряє він мені своїм грубим з вами поводженням; не сподівайтеся ж від нього почуттів ніжного батька. Та й, скажу вам правду, ви нагадуєте мені про зраду, про таку огидну невдячність з боку другого, що сама думка про неї мені нестерпна; він стає ввесь час між мною і вами, він бридкий мені, і ненависть до нього я мушу виявляти на вас.

— Як то! — сказала я. — Хіба я не можу сподіватися, що ви з паном Сімоненом ставитиметесь до мене, як до чужої, невідомої, яку ви з людяності прихистили?

— Не можемо ні я, ні він. Доню, не турбуйте мені далі життя. Коли б у вас не було сестер, я б знала, що робити; але у вас їх двоє і в обох численна родина. Давно вже погасла пристрасть, що підтримувала мене, сумління обійняло свої права.

— Але той, кому я зобов’язана життям…

— Його немає; він помер, не згадавши про вас, і це ще найменший з його злочинів…

У цьому місці вона аж змінилася на обличчі, очі їй зайнялися, обличчя запалало обуренням; вона хотіла говорити, але не могла вимовити й слова, так тремтіли їй губи. Вона сиділа, схиливши голову на руки, щоб приховати від мене свої жорстокі переживання. Якийсь час вона пробула в такому стані, потім підвелася, пройшла разів кілька мовчки по кімнаті; силоміць стримувала сльози й казала:

— Потвора! Коли б його воля, він задушив би вас у моєму лоні стражданнями, що завдавав мені, але бог зберіг нас обох, щоб мати спокутала свій гріх дитиною. Доню, ви нічого не маєте і не матимете ніколи. Ту дрібку, що я могла заробити вам, украдено у ваших сестер — ось наслідки слабости! Сподіваюсь, проте, що не докорятиму собі, вмираючи, — ваш посаг я заробила ощадністю. Довіру свого дружини я не зловживала, але день-у-день відкладала те, що одержувала вряди-годи від його щедрот. Я продала все, що мала коштовного, і дістала від нього дозвіл по своїй волі розпоряджатись одержаними грішми. Я любила гру і не граю; любила вистави і відмовила собі в них; любила товариство й живу відлюдно; любила пишноту й зреклася її. Якщо ви візьмете чернецтво, як то є воля моя і пана Сімонена, ваш посаг буде плодом того, що я щоденно в себе відбираю.

— Але ж, мамо, — сказала я, — тут бувають ще добрі люди; може й знайдеться хто-небудь, що не вимагатиме, задовольнившись із моєї особи, навіть заощаджень, які ви призначили мені на влаштування.

— Про це не варт думати, ваша витівка вас погубила.

— Хіба таки немає ради?

— Ніякої.

— Та коли я й не знайду дружини, то чи доконечно ж завдати мене до монастиря?

— Якщо тільки ви не хочете, щоб я мучилась і страждала, аж поки склеплю очі. Я мусила так вирішити; ваші сестри тої страшної хвилини будуть коло мого ліжка; подумайте, чи зможу я побачити вас серед них, яке вражіння справила б ваша присутність тими останніми хвилинами! Доню — бо ж ви дочка мені, хоч і проти волі — вашим сестрам закон дав ім’я, яким ви зветеся через злочин; не завдавайте туги покутній матері, дайте їй спокійно зійти в могилу — хай зможе вона сказати сама собі, коли матиме стати перед великим суддею, що вона виправила свою провину, скільки залежало від неї; хай зможе вона надіятись, що по її смерті ви не спричинитесь до розбрату в родині й не домагатиметесь прав, яких не маєте.

— Будьте спокійні щодо цього, мамо, — сказала я. — Хай прийде адвокат, хай складе акт зречення, і я підпишу все, що ви хочете.

— Це неможливо; дитина не позбавляє себе спадщини, це — кара справедливо обурених батьків. Коли богові вгодно було б покликати мене до себе завтра, я завтра мусила б дійти цієї крайности — відкритися чоловікові, щоб у згоді з ним ужити спільних заходів. Не змушуйте мене до нескромности, через яку я стану йому гидка, а ви накличете на себе наслідки, що ославлять вас. Якщо ви переживете мене, то залишитесь без імені, без достатку, без становища… Нещасна! Скажіть мені, що ж з вами буде, з якими думками я помиратиму? Виходить, я мушу сказати вашому батькові?.. Що сказати? Що ви — не його дитина!.. Доню, коли б треба тільки стати навколішки перед вами, щоб здобути вашу… Але ж ви нічого не почуваєте; у вас душа тверда, як у вашого батька…

На ту хвилину ввійшов пан Сімонен; він любив її, розгнівався, спинився зразу й, обкидаючи мене страшними поглядами, промовив:

— Вийдіть.

Коли б то був мій батько, я не послухалася б; але ж він мені батько не був. Він додав, звертаючись до слуги, що присвічував мені:

— Скажіть їй, щоб сюди більше не приходила.

Я замкнулася в своїй маленькій в’язниці. Гадала про те, що сказала мені мати. Уклякла й просила бога, щоб він надихнув мене; молилася довго, припадала лицем до землі; голос неба покликають здебільшого тоді лише, коли не знають, на що зважитись, і тоді він майже завжди радить нам скоритися. Так і я постановила. Від мене хочуть, щоб я була черницею — може, це також і воля божа. Гаразд, буду! Якщо вже випадає мені бути нещасною, то чи не байдуже мені, де бідувати!.. Я попросила служницю сказати мені, коли батька не буде вдома. Другого ж дня я попросила в матері побачення; вона переказала мені, що пообіцяла панові Сімонену не бачитися зо мною, але я можу написати їй, і прислала мені олівця. Тож я написала на шматку паперу (цей фатальний папірець знайшовся, і його чудово проти мене використали):

«Мамо, мені гірко за всі страждання, що я завдала вам, простіть мене, я вирішила покласти їм край. Порядкуйте мною, як знаєте. Коли ви хочете, щоб я взяла чернецтво, то бажаю, щоб така була й воля божа…»

Служниця взяла записку й віднесла матері. За хвилину вернулася й сказала захоплено:

— Якщо для щастя вашого батька, матері й вашого власного треба було одного лише слова, чого ж ви так барилися? У пана й пані таке обличчя, якого я ще не бачила, відколи тут служу; вони ввесь час через вас сварилися; слава богові, не буде вже цього…

Поки вона говорила, я думала, що підписала зараз собі смертний вирок, і це передчуття, пане, справдиться, якщо ви мене покинете. Минуло кілька день, нічого не чути було; аж ось уранці, годині о дев’ятій, двері мої раптом розчинилися — ввійшов пан Сімонен у халаті й нічному ковпаку. Відколи я довідалась, що він не батько мені, його присутність мене лише лякала. Я підвелася, зробила йому реверанс. В мене ніби два серця було: коли про матір думала, то зворушувалась, плакати мені хотілось, а про пана Сімонена зовсім не так. Річ певна, батько навіює якесь почуття, яке тільки до нього одного на цілім світі почуваєш; тільки той це знає, хто опинився, як я, віч-на-віч з людиною, що довго мала й раптом утратила цю величну прикмету; інші ніколи, цього не знатимуть. Коли б замість нього тут була моя мати, я, здавалося, була б іншою. Він сказав мені:

— Пізнаєте цю записку, Сюзанно?

— Так.

— Ви з доброї волі написали її?

Я могла тільки потвердити.

— Чи збираєтесь ви виконати те, що пообіцяли?

— Так.

— Може вам подобається якийсь монастир?

— Ні, мені байдуже.

— Цього досить

Оце так я відповіла; але, на жаль, цього не записано.

Пів місяця я нічогісінько не знала, що діється; мені здається, що батьки звертались до багатьох монастирів, але через скандал із моїм першим виступом мене ніде не хотіли брати. Легше було в Льоншані — мабуть через те, що закинули про мої музичні та співочі здібності. Всі ті перешкоди, що я мала, й ту ласку, що зробив мені, прийнявши, цей монастир, дуже й дуже прибільшили, навіть примусили мене написати настоятельці. Я не завбачала наслідків цього писаного свідоцтва, якого від мене вимагали; видно, боялися, щоб я колись не заперечила своїх обіцянок, хотіли мати моє власноручне свідчення, що ті обіцянки були вільні. Коли б не так, то чому цей лист, що мусив лишитися в настоятельки, потрапив згодом до рук моїм зятям? Але заплющмо на це очі — вони показують мені пана Сімонена таким, яким я не хочу його бачити, адже помер він.

Мене відвезли до Льоншану; супроводила мене мати. Я й не попросила попрощатися з паном Сімоненом; щиро сказати, думка про це спала мені тільки в дорозі. Мене чекали; я вже відома була своєю історією і талантами; про перше й словом не згадали, але притьмом хотіли побачити, чи варто ж було клопоту мене приймати. Поговоривши довгенько про різні байдужі речі, — ви ж добре розумієте, що після тої пригоди мені не закинули ні про бога, ні про покликання, ні про світські небезпеки, ні про солодкість чернечого життя й не зважились плести благочестиві дурниці, якими виповнюють ці перші хвилини, — настоятелька сказала:

— Панно, ви вмієте музики, співаєте; у нас є клавесин; коли хочете, пішли б до приймальні…

Серце в мені згнітилось, та не час був виявляти свою відразу; пішла мати, за нею я, настоятелька ж замикала похід з кількома черницями, що надійшли з цікавості. Було ввечері; принесли мені свічки, я сіла, взялася до клавесину; довго награвала, шукаючи музичного уривка в голові, де в мене повно їх, а не знаходила жодного; та настоятелька мене квапила, і я заспівала — не з хитрощів, а за звичкою, бо уривок цей часто співаю: «Сумне лаштування, бліді свічки, і світло страшніше від темряви…» Не знаю, яке це справило вражіння, але слухали мене недовго, перепинили мене похвалами, що їх дуже дивно було здобути так швидко й легко. Мати припоручила мене настоятельці, дала мені поцілувати руку й поїхала.

Отже я в новому монастирі на іспиті і так ніби добровільно. Але що думаєте про це ви, пане, знаючи аж до цієї хвилини все, що сталося? На все це здебільшого не довелось посилатися, коли я схотіла зректися своєї обітниці — передусім, правді цій доказу немає, а по-друге я сама себе очорнила б без ніякого пожитку — в мені побачили б лише знатурену дитину, що ганьбить пам’ять батьків, щоб дістати волю. Проти мене був доказ, а от на за не можна було ні посилатись, ні спиратись. Я навіть не хотіла, щоб суддям натякнули на таємницю мого народження; дехто, не з юристів, радив мені притягти до справи мого й моєї матері духівника; це було неможливо, а коли б і можливо, я цього не дозволила б. Але, до речі, щоб не забути самій і щоб ви не забули про це з бажання допомогти мені — по-моєму, про мої музичні здібності й уміння грати на клавесин треба мовчати — цим я сама себе зрадила б; не випадає мені пишатися талантами, шукаючи невідомості й спокою; жінки мого стану не мають їх, тож і я не мушу їх мати. А коли доведеться покинути батьківщину, вони дадуть мені змогу існувати. Покинути батьківщину! Скажіть, чому думка про це мене лякає? Бо не знаю, куди їхати, бо я молода й недосвідчена, боюся злиднів, людей і пороку, бо жила я ввесь час під замком і поза Парижем усе здається мені пустелею. Все це може й не так, але так я почуваю. Та хай і не знаю я, пане, ні де подітись, ні до чого братись — це від вас залежить.

Настоятельки в Льоншані, як і здебільшого по монастирях, міняються що три роки. Коли мене привезено, уряд обіймала пані де-Моні — про неї можу сказати вам тільки добре, але її доброта й погубила мене. Це — розсудлива жінка, що знає людське серце; вона вибачлива, хоч цього й не потребував ніхто; всі ми були її діти. Вона завжди бачила тільки ті провини, яких не можна було не помітити і які своєю важливістю не дозволяли їй заплющити очі. Говорю про неї безсторонньо; свій обов’язок я виконувала пильно, і вона віддавала мені належне за те, що я не вчинила жодної провини, за яку вона мусила б мене карати чи прощати. Коли вона й відзначала кого, то тільки за заслуги; не знаю, чи годиться мені після цього казати, що вона ніжно любила мене і я була не остання з її фавориток. Цим я, звичайно, велику хвалу собі даю — більшу, ніж ви можете гадати, не знаючи нашої настоятельки. Фаворитками інші із заздрощів називають настоятельчиних улюбленок. Панії де-Моні я можу закинути хіба що ту хибу, що її прихильність до чесноти, благочестя, щедрості, ніжності, талантів і чесності виявлялась надто відверто, а вона ж добре знала, що цим ще більше принижує тих, кому тих прикмет бракувало. Мала вона також дар, звичайніший, мабуть, у монастирі, ніж у світі — твердо розбиратися в душах. Черниця, яка не сподобалась їй відразу, не могла вже вподобатись майже ніколи. Невдовзі я полюбилася їй і відразу ж цілковито їй довірилася. Горе тим, кого їй не щастило зразу прихилити до себе! Ті були поганими, нездарними й самі мусили визнати це. Вона запитала мене про мою пригоду в монастирі св. Марії; я розповіла їй усе, що оце написала вам — і про народження своє, і про муки свої, нічого не затаїла. Вона пожаліла мене, розрадила, дала надію на краще майбутнє.

Тим часом минув термін мого іспиту, настав час узяти послушенство, і я взяла його. Послушенство своє я відбула без відрази; ці два роки я проминаю, бо сумного в них для мене було лише таємне почуття, що я крок-по-кроку наближаюся до вступу в стан, до якого не була створена. Іноді знову обіймало мене хвилювання, але ж я зразу вдавалася до доброї настоятельки, і вона приголублювала мене, полегшувала мені душу, твердо викладала свої доводи й завжди казала мені наприкінці:

— А хіба в інших станах немає своїх тернів? Кожне лише свої почуває. Станьмо ж навколішки, дитино моя, й помолімося…

Вона вклякала й молилася вголос, але так умиленно, красномовно, ніжно, піднесено й сильно, ніби дух божий надихав її. Її думки, вислови й образи проходили мені в глиб серця; спочатку їх слухаєш, та помалу переймаєшся ними, з’єднуєшся з нею; душа тремтить, зливаючись з її надпоривом. Наміру звабити в неї не було, але, безперечно, це якраз вона робила: від неї виходили з палом у серці, з радістю й екстазом на обличчі; які солодкі сльози лилися! Такого вражіння вона й сама дізнавала, і воно довго зберігалося в неї самої і в інших. У цьому я посилаюся не лише на свій власний досвід, але й на досвід інших черниць. Дехто з них казали мені, що в них виникає потреба цієї розради, мов найбільшої втіхи; і, гадаю, мені бракувало лише трохи звички, щоб самій цього зазнати. Проте, в міру наближався мій постриг, мене обняла така глибока туга, що добра настоятелька геть зовсім занепала; хист покинув її, вона сама мені в цьому призналася.

— Не знаю, — казала вона,—що в мені діється; коли ви приходите, мені’ здається, що бог покидає мене і його дух замовкає; даремно збуджую я себе, даремно шукаю думок і хочу піднести свою душу — стаю звичайною, обмеженою жінкою, боюся говорити…

— Ох, паніматко, яке передчуття!—сказала я — То бог відбирає вам мову!..

Одного разу, почуваючи в собі ще більшу непевність і пригнічення, ніж звичайно, я пішла до неї в келію; моя поява збентежила її спочатку; мабуть, з виразу моїх очей, з усієї моєї постаті вона побачила, що глибоке почуття, яке було в мені, їй не до снаги, а вона не хотіла боротися тоді, коли не була певна перемоги. Проте розпочала зо мною розмову, розпалилася потроху; в міру спадав мій смуток, зростав її порив — вона впала раптом навколішки, і я за нею.

Я гадала була, що переймусь її захватом, бажала цього; вона промовила кілька слів, потім зненацька замовкла. Марно чекала я, — вона не сказала вже нічого, підвелася, заплакала, взяла мене за руку й промовила, пригорнувши мене до себе:

— Ох, дитино моя, яке страшне вражіння ви справили на мене! Ось що сталося — дух покинув мене, почуваю це; ідіть, хай бог сам говорить до вас, коли йому не вгодно говорити моїми устами…

Справді, не знаю вже, що їй трапилося, чи то я викликала в ній невіру в свої сили, яка так і не розвіялася, чи то боязкою вона через мене стала, чи може й справді я розірвала її зв’язок із небом, але хист розраджувати так їй і не вернувся. Напередодні постригу я зайшла до неї; вона була в такій самій, як і я, тузі. Я заплакала, вона теж, я впала їй до ніг, вона благословила мене, підвела, поцілувала й відпустила, сказавши:

— Я стомилася жити, хочу померти; просила в бога, щоб не бачити цього дня, але на те не було його волі. Ідіть, я поговорю з вашою матір’ю, молитимусь цілу ніч, моліться і ви, але засніть також, наказую вам…

— Дозвольте мені, — сказала я, — молитися разом з вами…

— Дозволяю з дев’ятої до одинадцятої, не більше. О дев’ятій з половиною я стану на молитву, ви теж; але об одинадцятій ви покинете мене на молитві, а сами спочинете. Ідіть, люба дитино, решту ночі я пильнуватиму перед богом сама.

Вона хотіла молитися, але не змогла. Я спала, а ця свята жінка тим часом ходила коридорами, стукала в кожні двері, будила черниць та казала їм

тихенько іти до церкви. Всі пішли, і коли зібралися, вона запропонувала благати небо за мене. Молилися спочатку мовчки; потім вона погасила світло; всі разом проказали Misere[3], крім настоятельки, що в нестямі, припавши ниць перед олтарем, молилася:

— О, боже, коли через якийсь мій гріх ти покинув мене, прости мені його! Не прошу тебе повернути мені дар, що ти відібрав, тільки звернися сам до безневинної, що спить, тим часом як я благаю за неї тебе. Боже мій, говори до неї, говори до її батьків і прости мене!

Другого дня вона рано зайшла до мене в келію, я й не почула, ще не зовсім прокинулась. Вона сіла поруч мого ліжка, поклала злегка одну руку мені на чоло; в такому становищі я й побачила її, коли розплющила очі. Про те, що було вночі, вона нічого не сказала; спитала тільки, чи рано я лягла спати; я відповіла:

— Тоді, коли ви наказали.

— Чи відпочили?

— Глибоко.

— Я так і гадала… Як ся маєте?

— Дуже добре. А ви, паніматко?

— Лишенько! — сказала вона. — Кожна, що вступала в чернецтво, непокоїла мене; але ні за кого я так не турбувалася, як за вас. Я дуже хотіла б, щоб ви була щаслива…

— Якщо ви мене любитимете, я й буду щаслива.

— Ох, коли б від цього тільки залежало! Ви ні про що не думали вночі?

— Ні.

— Сну ніякого не бачили?

— Ніякого.

— А що зараз діється у вашій душі?

— Я ступіла; корюся своїй долі без відрази й захоплення; почуваю, що мене тягне доконечність, і йду за нею. Ох, люба мати, я аж ніяк не почуваю ніжної радости, тремтіння, смутку й солодкої непевності, яку іноді помічала в тих, кому надходила та хвилина, що мені зараз. Я дурна, не вмію навіть плакати. Так хочуть, так треба — оце одна тільки думка мені крутиться… Але ви нічого мені не кажете.

— Я не за тим прийшла, щоб розмовляти з вами, а щоб бачити й слухати вас. Я чекаю вашої матері, не хвилюйте ж мене, хай збираються в моїй душі почуття; коли вона сповниться ними, я вас покину… Я повинна мовчати, я себе знаю — в мене один порив, але сильний, і не з вами треба його витратити. Полежте ще хвилину, хай я подивлюся на вас; скажіть мені лише кілька слів і дайте мені взяти тут те, по що я прийшла. Я піду, а решту бог зробить…

Я замовкла, лягла на подушку, простягла їй руку, і вона взяла її. Здавалось, вона молилась думкою і молилась глибоко; очі міцно заплющила; іноді розплющувала їх, підводила вгору, потім дивилась на мене; тоді хвилювалась, душа їй сповнялась збентеженням, заспокоювалась і хвилювалась знову. Справді, ця жінка народилася бути пророчицею, пророчі були в неї обличчя і вдача. Колись вона була вродлива; але літа, понівечивши риси й поривши глибокі зморшки, тільки збільшили гідність її обличчя. Очі мала маленькі, але вони ніби дивились у неї саму або поминали все близьке й прозирали геть далеко в минуле й майбутнє. Часом вона міцно стискала мені руку. Спитала мене раптом, котра година.

— Незабаром шоста.

— Прощайте, я йду. Зараз вас прийдуть одягати; я не хочу при тому бути, це мені порушить мій настрій. У мене одна тільки турбота — зберегти спокій 66 першими хвилинами.

[1] Відомий учитель танців.

[2] Тобто коли вона брала постриг.

[3] Покаянний псалм.