Гірудинеї

Клепсини. Оси-євмени. Браконьєри. І у п’явок життя цікаве. Голубий патруль

Микола Іванович зранку ходив провідувати матір. Тільки-но він з’явився біля наметів, як дівчатка кільцем оточили його.

— Як здоров’я Христини Петрівни? Видужує?

— Пішло на поправку! — усміхнувся Микола Іванович. — Лікарі радять поставити їй п’явки, щоб зменшити кров’яний тиск, але сусідка обходила всі аптеки і ніде їх не знайшла…

— Миколо Івановичу, — озвався Сашко, — чи ж личить нам, зоологам, в аптеках п’явок шукати, коли їх у ставках та озерах повно!

— Теж мені всезнайка, — не витримала Лариса. — То ж не ті п’явки, бо в ставках несправжні кінські п’явки живуть та різні риб’ячі.

— Е, ні. Ларисо! — погладив дівчинку по голові Микола Іванович. — Медичні п’явки можуть жити в невеличких озерах і на нашому острові. Ще студентом, виконуючи курсову роботу, я знаходив їх тут. Відтоді, правда, спливло багато часу, однак можна спробувати їх пошукати, якщо, звичайно, вас цікавлять ці тваринки.

— Цікавлять? Бр-р! — скривилася Таня. — У мене вони, крім відрази, ніяких симпатій не викликають! Але шукати їх потрібно, якщо вони зможуть допомогти Христині Петрівні!

— Відраза, гидкі… — Костя аж почервонів. — Хіба може справжній зоолог наділяти тварин такими епітетами? Ми ж повинні стояти вище емоцій, адже через них винищено стільки ні в чому не винних жаб, павуків, вужів!

— Правильно, Костю! — підтримав його Микола Іванович. — Оцінку тварин потрібно робити вдумливо, тим більше, що їхня цінність часто визначається аж ніяк не зовнішніми ознаками. А скажіть мені, ви зможете відрізнити медичну п’явку від інших?

— Медичні п’явки невеличкі, темні!

— Псевдокінські — більші від них, темно-зелені.

— Риб’ячі п’явки зовсім невеличкі, світліші, тонші!

— Оце й усе? — здивувався Микола Іванович. — 3 такими ознаками легко й заплутатись. Щоб цього не сталося, давайте оглядати усіх п’явок, які нам трапляться. Згода? Тоді беремо екскурсійне спорядження — і в дорогу!

…Спочатку вирішили обстежити протилежний, ледь заболочений берег озера.

Хлопчики й дівчатка, хоч як придивлялися, нічого не помічали. Тоді Микола Іванович простяг до води руку й витяг звідти равлика, до якого присмокталася коротенька зеленувато-коричнева п’явка.

Микола Іванович узяв п’явку пінцетом, але вона вислизнула і, впавши на землю, скрутилася.

Учений знову затис її пінцетом. Дістали лупу.

— Гляньте, ось її очі, три пари. Розміщені вони поблизу хоботка, яким п’явка смокче жертву. Полює вона переважно на равликів, тому й називається равликовою п’явкою.

— Я ось ще одну знайшов, — пролунав голос Петі, — під листком сховалася.

— Правильно, Петю, коли п’явки голодні, то ховаються під листям водяних рослин або залазять під каміння. В давнину цих п’явок називали ще клепсинами. Вони цікаві своєю турботою про потомство: відкладають жовтого кольору яйця в одну або кілька купок на водяну рослину і, прикріпивши кладки зеленуватою слиною, висиджують їх як квочки. Або ще прикріплюють яйця собі на черевце й носять їх постійно із собою. Малята, які виходять з яєць, присмоктуються до матері і скрізь її супроводжують. Як тільки з’явиться небезпека, мов курчата під квочку, ховаються під п’явку. Так увесь «виводок» п’явочок, а їх буває не менше півсотні, не покидає матері доти, доки п’явки не стануть здатними добувати собі їжу. Тоді вони розповзаються на всі боки і переселяються на равликів…

Юні натуралісти знайшли ще кілька равликових п’явок, вкинули їх у банку, щоб пізніше зафіксувати формаліном, і рушили далі. Проминувши зарості верболозу, вийшли на широку піщану галявину, порослу зрідка невисокими кущиками та шорсткою травою, серед якої яскріли пелюстки гвоздик.

Микола Іванович приглянувся до одного кущика.

— Невже і там п’явки бувають? — пожартував Сашко.

— П’явок, друже, тут нічого шукати, однак пройти повз таке цікаве гніздечко не можна. Ось погляньте!

Всі збіглися до Миколи Івановича. Справді, на сухій гіллячці притулився невеличкий, розміром з вишню, сіренький горщик.

— Знаю, знаю, — аж застрибала Люда, — це гніздечко оси — євмени-горщечника.

— Правильно, Людо, — промовив Микола Іванович, — а тепер почекаємо, поки господиня сюди прилетить!

Довго чекати не довелося. Невеличка жовто-чорна оса шмигнула до горщечка, щось притулила до його краю й подалася геть.

— Цікаво, що вона носить у гніздо?

-— Завершує будівництво своєї споруди, — пояснив Микола Іванович, дістаючи бінокль. — Бачити таке рідко трапляється, тому давайте простежимо, що далі євмена робитиме.

У бінокль діти побачили, як ще раз прилетіла до гнізда оса й притулила свіжу крупинку до входу. Потім її довго не було.

— А з чого євмена свого горщика ліпить? — запитав хтось із дітей.

— Це будівництво дається їй нелегко, — промовив Микола Іванович. — На якійсь утоптаній стежці вона зішкрябує пил, змочує його слиною і таким «цементом» викладає стіни.

— Знову оса прилетіла, — помітив Толя, — але на цей раз вона увіткнула в гніздо щось блискуче. Гляньте, то манюсінький шматочок тоненької черепашки якогось молюска. •

— Прикрасила гніздо! Має смак! — здивувалася Лариса.

— Євмени часто так роблять, — сказав Микола Іванович.

— Оса знову прилетіла, — констатував Толя, — цього разу вона принесла гусінь.

— Теж мені прикраса! — пирхнула Таня.

— Тихше, — зупинив її Толя, — вона всовує гусінь у гніздо. А навіщо?

— Ви не здогадуєтесь, друзі? — звернувся до дітей Микола Іванович.

— Готує «консерви» для своїх діток, — пояснив Петро. — Я читав, що євмена жалом паралізує гусінь дрібних метеликів і приносить їх у гніздо. Коли їжі назбирається достатньо, самка підвішує на павутині свої яєчка і закриває вхід до будиночка. Комора з харчами для памолоді готова, їжі в ній досхочу.

— Оса справді замуровує гніздо, — повідомив Толя, — лише невеличка дірочка залишилася. Почекаємо, поки вона завершить роботу?

Та оса полетіла кудись і довго не з’являлася. Що сталося з нею, ніхто не знав, а чекати було ніколи, й діти рушили далі.

Дорога пішла круто вниз, і невдовзі юннати опинилися- перед невеличким болотистим озером. До води поміж очеретом вели протоптані, напевне, рибалками неширокі стежечки. За зеленими заростями чулася якась метушня.

— Тягни швидше, — гукав хлоп’ячий голос, — бо вся риба вискочить!..

— Невже сіткою ловлять? — здивувався Петро. — Браконьєри кляті! Ось ми їм зараз…

— Почекайте, — зупинив хлопців Микола Іванович, — нехай витягнуть на берег…

Сховавшись у кущах, юннати побачили, як двоє хлопців тягли на берег сітку. В одного з рибалок через плече висіла мокра торба, мабуть, з рибою.

— Стьопо, — промовив один з них, з великою копицею рудого волосся на голові, — поскидай зі своїх ніг п’явки, а то висмокчуть усю кров!

— Не висмокчуть, — нехотя промимрив другий, такий гладкий і червонопикий, що, здавалося, його щоки ось-ось луснуть. — Ти краще тягни та гузку до дна придавлюй!

— Невже тобі не боляче? — не вгавав рудий. — Я й секунди не витримав би.

— Лікуюсь я, хіба не бачиш, що мені кров треба спустити…

— То ти б у донори пішов! — порадив рудий.

— Не беруть, малий іще!

— Ну, Миколо Івановичу, ми йому допоможемо у цій справі, — стиснув кулаки Петро.

— Не поспішай, — ще раз зупинив його Микола Іванович. — Нехай витягнуть сітку на берег.

Хлопці, рвучко витягши на берег сіть, кинулись вибирати з неї рибу.

— Дивись — щука, а це — карась, знову щука!

— Ось тепер — ходімо! — скомандував Микола Іванович.

Побачивши стільки людей, браконьєри отетеріли. Рудий хотів було тікати, але дорогу йому перепинив Сашко.

— Куди? — взяв його за комір. — Разом ловили, разом і відповідати будете.

Гладкий хлопець хотів було викинути рибу в озеро, але Толя забрав у нього торбу.

— Не поспішай, для науки спочатку послужить.

А Микола Іванович уже оглядав п’явок, які висіли на Степанові.

— Великі несправжньокінські п’явки! — дійшов висновку.

— Їх тут багато, — улесливо промовив Степан, — якщо хочете, я вам наловлю…

— Е, ні, голубе, — спохмурнів Микола Іванович, — твоєї допомоги в цій справі я не потребую. На ось, посоли їх, щоб повідпадали, і розкажи, як дійшли ви до життя такого — браконьєрством займаєтесь.

— Ми вперше, дядечку, — заскімлив Степан, — рибки хотіли на юшку впіймати, голодні зовсім…

— На юшку, кажете? — Толя висипав на траву гору риби. — Ви ж навіть дрібної не пощадили. Що з нею робити, Миколо Івановичу?

— Живу випустимо у воду, а решту разом з цими браконьєрами і сіткою передамо міліції, — наказав керівник. — Тільки спочатку погляньте, яка тут риба водиться.

— Миколо Івановичу, — промовила Таня, — ці хлопці з нашої школи. Федько Романченко — з сьомого, а Степан Балюк — з восьмого. Забіяки на всю школу!

— Е, тоді справа простіша, — сказав Микола Іванович, — відпускайте їх, хлопці, а я пізніше директорові школи про їхні вчинки повідомлю.

— Тільки сітку віддайте, — канючив Степан, — бо батько мене з дому вижене…

— Ні, сітку ми передамо в інспекцію, звідти нехай її батько й забирає.

Риболови ще трохи потупцювали на місці, потім почвалали в глибину острова.

— Миколо Івановичу, — підвів голову Толя, — тут щуки та карасі. Ось іще два лини. Щуки майже всі не дихають, а карасі й лини живі. Ми їх викинемо у воду.

— Чекай-но! — зупинив його Микола Іванович. — А дай сюди отого карася. Бачиш, які на ньому п’явки?

Голова карася була обліплена невеличкими п’явками, які так присмокталися, що й зараз важко було їх відірвати. Микола Іванович посипав їх сіллю, і вони повідпадали.

— Киньте карася у воду, він оживе, а самі сюди підходьте, — наказав Микола Іванович. — Розгляньте зовнішню будову риб’ячої п’явки. Зверніть увагу на передні присоски, вони дуже розвинуті й мають форму диска. Це щоб не відпасти від риби, коли та рухається. На цих дисках розташовані дві пари очей, а на хвості — окоподібні крапочки. Цю п’явку ще називають пісцикола, вона водиться у водоймах з проточною водою, багатою на кисень. Отже, в нашому озерці десь пробиваються джерельця. Про це, до речі, свідчить і те, що тут водяться щуки.

П’явки страшні для рибних господарств не лише тим, що можуть призводити до загибелі великої кількості риби. Вони часто заражають її хворобами. Тому риб, перед тим як впустити в ставок, завжди оглядають, і якщо на них знаходять п’явок, то «купають» у ваннах із слабким розчином кухонної солі або двохлористої міді. Для риб ці розчини не шкідливі, а п’явки гинуть.

— А тепер розглянемо великих несправжньокінських п’явок.

— Це ті, яких підгодовував Степан? — поцікавився Толя.

— Саме так. Ось вони, у банці з водою. На темно-зеленій спині — шість поздовжніх іржавих смуг. Живіт зеленувато-жовтий. Тіло п’явки складається з 95 кілець, з них перші чотири утворюють ложкоподібну губу. Це і присосок, і орган дотику. В роті — близько 60 зубів, однак вони тупі і ледь прокушують шкіру. На перших трьох, на п’ятому і восьмому кільцях знаходимо чорні та блискучі крапки. Це — п’явчині очі.

Ногою — серповидним утворенням на задньому кінці тіла — п’явка міцно присмоктується до будь-якого предмета. У воді вона вільно плаває, а на суші повзе. Для цього спочатку присмоктується до землі ротом, потім підтягує тіло так, щоб нога стала поряд з головою. Прикріплюється нею до ґрунту й суне тіло якомога далі вперед. Знову присмоктується ротом і так далі…

Костя знайшов на березі якийсь зелений клубочок. Дуже на жолудь схожий.

— Що це?

— Оце знахідка! Кокон несправжньокінської п’явки. Візьмімо в колекцію!

— Миколо Івановичу, а що в ньому? Невже маленькі п’явки? — у Люди аж зіниці розширилися.

— Так, Людо, місяців через два з цього кокона мали виповзти маленькі п’явочки. А тепер вони послужать науці — будуть експонуватися в зоологічному музеї.

— А як п’явка влаштовує таке гарне кубельце? — поцікавилася Таня.

— Навесні п’явки виділяють з рота зелену тягучу рідину, яка, застигаючи, твердне. З неї вони й роблять кокон. Відклавши в нього півтора десятка дрібненьких яєчок, п’явка «запаковує» кокон у білу слино- подібну піну, від якої він стає завбільшки з невелике куряче яйце. Піна висихає, і кокон зменшується до розміру жолудя. Як оцей, що Костя знайшов.

Молоді п’явки-ниточки виходять через два — чотири місяці, ростуть поволі й стають дорослими аж на четвертий рік. Несправжньокінська п’явка — великий хижак, вона не тільки смокче кров, а й пожирає того, кого здатна побороти.

У природі серед невеликих тварин у п’явки є лише один ворог — плавунець і його личинка. Вчепившись у п’явку, він рве її на частини. Правда, буває, що й п’явці вдається взяти гору. Вона хапає жука за крила і тримає під водою доти, аж доки він не задихнеться.

П’явки -— надзвичайно живучі тварини. Навіть розрізані навпіл, можуть існувати місяцями. Місце розрізу швидко заростатиме і вкриватиметься шкірою. Утворяться дві нові істоти.

П’явки цікаві ще й тим. що можуть передвіщати погоду. В минулому сторіччі було проведено такий дослід. П’явок посадили у воду в скляні циліндри заввишки 20 сантиметрів і завширшки 5 сантиметрів, на дні яких був пісок. Воду брали річкову, наливали її на одну третину посудини. В кожен циліндр поміщалося по одній-дві п’явки, зверху посудину накривали легкою тканиною. П’явок не годували, замість їжі їм давали трохи і лини. Досліди показали такі наслідки: влітку за 12–24 години до грози п’явки починають сильно хвилюватися, судорожно сіпаються і присмоктуються до безводної частини циліндра. За 24 години перед дощем п’явки або лежать на воді, або висять одна біля одної, наполовину висунувшись із води. Перед гарною погодою п’явки граються, лежать на дні або присмоктуються до скла. Перед градом вони стягують своє тіло, стають майже круглі і тримаються біля поверхні води або зовсім вилазять з неї. Перед сильним вітром дуже непокояться. Найкраще реагували на зміни в атмосфері п’явки темного кольору.

— Миколо Івановичу, — зрадів Петро такому повідомленню, — давайте в Будинку піонерів цей дослід повторимо.

— Можна, — погодився вчений, — а стежити за ним доручимо тобі. Гаразд? І друзі допомагатимуть.

— А я вдома заведу п’явок! — сказав Толя.

— Тільки банку з ними треба добре зав’язувати марлею, — порадив Микола Іванович, — інакше розповзуться по хаті і можуть вночі у рота залізти…

— Жартуєте, Миколо Івановичу?

— Які там жарти! Навіть медичні п’явки, якщо за ними не стежити, можуть залізти людині в рот. А ось кінська п’явка — лімнатіс, яка живе у нас в Закавказзі й у Середній Азії, потрапивши з водою в ротову порожнину, пролазить у носоглотку і в гортань ссавця чи людини і може викликати ядуху.

— Однак, де ж медичні п’явки? — захвилювалася Лариса. — У нас хвора вдома, а ми втрачаємо час на якихось інших п’явок!

— Друзі, в цьому озері їх нічого шукати. Вода тут прохолодна, а медичні п’явки люблять неглибокі озерця, болітця.

— Миколо Івановичу! — почувся з-за кущів голос Толі Крюкова. — Йдіть сюди, я, здається, знайшов їх!

Перед юннатами постала дивна картина. У невеличкому озерці по коліна в багнюці танцював Толя. Він намагався зірвати п’явок, які рясніли на його литках.

— Підійди, Толю, — гукнув Микола Іванович, — я їх сіллю посиплю!

— Не можу, — мало не плакав хлопець, — я бодягу знайшов, нехай хтось прийде допоможе, бо сидить вона на товстому корені!..

Толя Заровний швидко зняв штани й помчав на поміч тезкові. Од нього на всі боки розбігалися жаби.

— З бодягою в таборі розберемося, — промовив Микола Іванович і попросив усіх приглянутися до п’явок. На відміну від несправжньокінських, вони мали дві поздовжні помережані смужечки на спині. Бокові краї жовтувато-оранжеві.

— Шкіру п’явка прокушує трьома щелепами, які всіяні гострими зубчиками. Їх буває близько сотні на кожній щелепі, — пояснив Микола Іванович.

— А чим вони харчуються в цьому озерці? — запитала Таня. — Адже люди сюди рідко заходять!

— Медична п’явка, Таню, лише зрідка ласує людською кров’ю, а звичайно вона присмоктується до земноводних і ссавців, зокрема великої рогатої худоби, яка приходить на водопій. У цьому озері ви бачили багато жаб. Ось їхню кров і п’ють п’явки.

— Фе! — поморщилася Таня. — Хіба ж можна їх брати, щоб пускати хворим кров? Ще заразять!..

— Ні, Таню, медичні п’явки для людей нешкідливі. Щоб кров не згорталася, коли вони її смокчуть, п’явки виділяють особливу речовину — гірудин. Ця речовина благотворно впливає на лікування багатьох захворювань — тромбофлебіту, гіпертонії та інших.

— Ану, друзі, у воду! —- скомандував Сашко. — Закочуйте штани, п’явок ловитимемо!

— Не поспішай, Сашку! — зупинив хлопця Микола Іванович. — Ми зараз по-іншому зробимо.

Він вирізав довгі держална з лози, приробив до них два сачки, у кущах знайшов палицю.

— Зараз я зберу біля себе п’явок, а ви ловитимете їх і кидатимете у банки.

Микола Іванович зайшов по коліна в озерце й почав бити об воду палицею.

— Пливуть, пливуть! — невдовзі помітили дівчата.

Не минуло й півгодини, як дві трилітрові банки були наповнені п’явками.

— Досить, — сказав Микола Іванович. — Тепер наберіть води іще в дві банки й пересадіть у них частину п’явок. Вони люблять свіжу воду, багату на кисень.

Діти накрили банки марлею й рушили назад. Дійшли до того місця, де спостерігали за осою.

— Вона так і не добудувала свого горщика! — помітив Петро. — Напевно, сама попала комусь на сніданок.

— Можливо, — промовив Микола Іванович. — У тваринному світі боротьба за існування не втихає, й перемагає спритніший, сильніший або хитріший.

Обійшли озеро з іншого боку й наткнулися на невеличкі озерця. Навесні вони були сполучені з озером, а тепер зовсім обміліли. Вода в них, чиста й тепла, приємно ніжила ноги.

— Гляньте, скільки тут рибок! — здивувалася Таня.

— І в нашому теж! — почулося від Толі.

— І в нас! І в нас! — лунало звідусіль.

— Бідні рибки, — пожалів їх Петро, — загинуть, бо ось-ось вода випарується.

— Давайте виловимо їх і кинемо в озеро! — запропонував Костя.

— А п’явок хто віднесе Христині Петрівні? — затурбувалася Лариса.

— Зробимо так, — запропонував Микола Іванович. — Ходімо в табір, пообідаємо, потім відрядимо у місто двох бажаючих з п’явками. Одну банку вони віддадуть мамі, а інші в аптеку, нехай хворі нам добре слово скажуть. Решта повертається сюди з лопатами й відрами. Сітку ми теж використаємо.

…До Христини Петрівни пішли Лариса з Толею Крюковим. Діти наскидали їм двокопійкових монет і дали папірці з номерами телефонів, щоб подзвонили усім додому й розповіли, як гарно на острові живеться.

Через годину підійшли до озерець. Як же здивувалися юннати, коли побачили біля одного з них багаття і старих знайомих — Степана з Романом.

Степан, розвісивши на кущах штани й сорочку, лежав на пісочку, загоряв, а Роман ложкою щось мішав у казанку.

— Таки наловили риби на юшку? — не втерпів Костя.

— 3 вами наловиш, — буркнув Степан. — Куліш варимо! А ви, бачу, самі вирішили нашої сіткою скористатися. Нам, виходить, не можна, а вам усе дозволено?

— Мовчи, базіко, — зупинила його Таня, — ми прийшли рибу рятувати з озерець. Бачиш, пересихають.

— Ромцю, — підвівся Степан, — я ж казав, давай рівчаки прокопаємо з цих калюж до озера, щоб мальки туди пішли, а ти мені що? Дурна робота? А вони, глянь, здогадалися!

— Коротше кажучи, хлопці, — промовив Микола Іванович, — доїдайте свій куліш і — до роботи! Ви загубили багато риби, тепер спокутуйте провину!

…Вже сонце зачепилося за верхівки дерев, коли діти завершили роботу.

Степан з Романом працювали не розгинаючись. Вони самі спустили в озеро воду з п’яти озерець. Юні натуралісти ловили рибу сачками, сіткою, кидали її у відра й носили в озеро.

— Тепер і ми — «голубі патрулі», — витер чоло Степан. — А знаєте, рятувати рибу куди цікавіше, аніж ловити!

— Молодці! — похвалив Микола Іванович.

— Миколо Івановичу, — промовив мовчакуватий Роман, — а ми таки вперше сіткою рибу ловили…

— І востаннє! — залився червоною барвою Степан. — А таких озерець я на острові знаю багато. Давайте з усіх повипускаємо мальків!

Микола Іванович мовив:

— Узавтра ми завершимо свою роботу й прийдемо вам на поміч. А ви поки що визначте, яким озерам загрожує висихання.

— Добре! — зрадів Степан. — Тільки дозвольте нам переночувати у таборі, бо у нас немає намету. Побилися вчора з Колькою рудим, то він утік від нас і забрав намет, матраци.

— Ну, то як? — обернувся Микола Іванович до дітей.

— Нехай ночують! — погодилися всі. — Працювали сьогодні добре…

Зібрали лопати, почистили сачки, сітку і пішли луками до табору.