Бабки — істоти хижі

Велике коромисло. Дивовижне перетворення. Зустріч з бугаєм

Внизу біля річки розташувалася водна станція якогось підприємства. Зараз на ній безлюдно, тільки біля прив’язаних човнів вовтузиться дід-сторож.

— Ой якби нам пару човнів, щоб за річку з’їздити, — промовив Микола Іванович. — Там такий щавель росте, назбирали б на борщ, а може, і птаха цікавого побачили б. Гляньте, які зарості очерету в тій затоці.

Вирішили попросити в діда човнів. Той звів кошлаті брови:

— Човна дати вам не можу — державний, а ось перевезти на той бік і назад — будь ласка. Сідайте.

Через кілька хвилин юннати висаджувалися на протилежному боці річки.

— А щавлю й мені нарвіть! — попрохав, від’їжджаючи, дід.

Зарості очерету й верболозу розступилися, і перед дітьми відкрився величезний луг. То там, то сям у високій траві виднілися лілові квітки дикого часнику, зелені кулі перекотиполя й заячого холодку, деінде спалахували яскраві квітки гвоздик, стриміли жовті пагони кінського щавлю.

Юннати врозсип кинулися в цю зелену стихію.

— Не толочіть! — кинув їм услід для годиться Микола Іванович, знаючи, що шкоди траві діти не завдадуть — все одно вона вранці підніметься.

Над небокраєм висів жайворон, серед невисоких кушів цикорію ткали свої тенета павуки, між травою снували мурахи. Чорними купинами заявляв про свою присутність напівсліпий кріт…

Дивне почуття оволоділо Миколою Івановичем. Він відчув, як кожною клітиною тіла вбирає в себе навколишню красу, як серце наповнюється чимось великим і чистим.

Невеличке озерце було вщерть затягнуте лататтям і ряскою, воно заросло майже до середини очеретом і рогозою. Над ним. немов веселки, спалахували крила бабок.

Неподалік від юннатів на зігнуте сухе стебло очерету вмостилася красива коричнева бабка.

—- Велике коромисло! — упізнав її Костя.

Загамувавши подих, навшпиньки наблизився до бабки й схопив її за крила.

— Тільки не помни, — застеріг Микола Іванович, відкриваючи морилку, в яку було напхано тонко нарізаних паперових смужечок. — Гляньте, яке у неї струнке тіло, а голова яка химерна!

— Не очі. а модні світлофільтри! — придивилася до очей Лариса.

— Мода, Ларисо, в даному випадку скопіювала природу. Бачите, як складні фасеточні очі з усіх боків облягли голову. Шия їй ні до чого — і так видно, що робиться довкола.

— А крила, крила які! — прошепотів захоплено Костя. — Чи правда, Миколо Івановичу, то ось ці темні цяточки на них — прообраз протифлатерних балансирів на крилах сучасних літаків?

— Так, Костю, — погладив його по голові Микола Іванович, — ті цяточки справді не дають вібрувати тоненьким крилам бабки при польоті. Цю особливість підмітили інженери й запровадили в практику літакобудування.

Микола Іванович обережно всунув бабку в морилку й, підійшовши до озерця, вихлюпнув на берег долонею якусь тваринку.

— А ось її личинка! — взяв пінцетом довгасту бурувату личинку, схожу на бабку хіба що величезними очима.

Микола Іванович поклав личинку на аркушик паперу, вона поволі поповзла до краю, однак він не дав їй втекти, а взяв обережно двома пальцями й відігнув пінцетом її нижню губу.

— Оце — так звана маска, яка у спокійному стані прикриває «обличчя» личинки, а під час полювання випрямляється і викидається вперед, немов рука з добре розвинутою долонею. На кінці маски — два гострих гачки, ними личинка хапає здобич і притримує під час поїдання. Личинки дрібних бабок полюють на личинок дрібних комах, а великі — нападають на пуголовків і мальків риб.

— Миколо Івановичу, — донеслося здалеку, — я знайшов на березі живу личинку бабки. Гріється на сонці. З неї зараз буде доросла бабка вилуплюватися!

— Не чіпай її, Толику, — озвався Микола Іванович.

Коли юннати наблизилися до личинки, вона напружено тремтіла, а оболонка на її спині й голові вже була розірвана. Невдовзі з щілини висунулася голова бабки. Слідом за нею з обіймів оболонки вивільнилися ноги. Перепочивши, бабка почала висовувати м’які пом’яті крила. Знесилившись, вона впала на коричневий чохлик, який довго служив їй притулком і надійним захистом, але від якого зараз необхідно було звільнитися. Полежавши, бабка знову зіп’ялася на ноги й витягла з оболонки черевце. Тепер вона була вільна, однак злетіти ще не могла. Раптом у неї засовалося черевце й почало сильно збільшуватися, витягнулися в довжину крила. Вони стали тверді, прозорі. Потім бабка енергійно покрутила головою: немовби перевіряла, чи добре вона в неї сидить. Стріпнувши крилами, відвела їх убік і стала зовсім схожа на ту, яка сиділа в юннатів у морилці.

Минуло кілька хвилин, Костя вже простяг руку до неї, та вона стрепенулася й злетіла в повітря

— А що, впіймав? — засміялися діти. А Микола Іванович подав йому покинутий чохлик:

— Візьми, згодиться для колекції.

Юннати ще мить постояли біля того місця, де відбулося дивовижне перетворення водяної тваринки в повітряну, а потім дістали сачки й заходилися ловити бабок для колекції.

— Багато не беріть, — повчав їх Микола Іванович, — адже бабки — корисні комахи, вони знищують чимало мошкари і комарів.

Невдовзі до морилок потрапило кілька екземплярів бабок. У самців на сірих крильцях по центру проступало яскраво-блакитне забарвлення, а самиці були однотонні, немов пофарбовані світло-зеленою фарбою. Діти довго не могли розрізнити бабок двох видів — стрілок і люток. У них наче все однакове — і блакитні крильця, і струнке тіло. Та, придивившись уважно, можна помітити, що тулуб у люток зелений, а у стрілок — синій.

Кільчасті бабки зовні схожі на велике коромисло, проте крила у них сірі, очі — зелені, а тулуб покреслений яскраво-жовтими кільцями.

— Оце дозорець, — впіймав чималу бабку Микола Іванович. — Він також схожий на велике коромисло, тільки крила і спереду мають жовту облямівку. Тулуб у цих бабок голубий. А ось вам класична бабка! — знову впіймав Микола Іванович невеличку жовтогарячу бабку. — Це про неї байки пишуть.

— І я таку ж саму впіймав! — зрадів Костя. — Тільки моя немов вилиняла. Чого це?

— У мене самець, а в тебе самиця, — пояснив Микола Іванович. — Самець, бачиш, ще й оранжевий обідок має на крилах. У самиці крила однотонні — сірі, й сама вона забарвлена в приглушені тони.

Та час і повертатися. Юннати рушили до річки.

— А що, як дід забув про нас? — захвилювалася Лариса. — А може, пішов кудись?

— Хтось інший перевезе! — заспокоїв її Микола Іванович. — А ось щавлю на борщ, треба нарвати і собі, й дідові.

Із щавлем справилися швидко. Втомившись від далекого переходу і вражень, юннати тихо йшли стежкою, звідусіль оточеною буйнотрав’ям.

— Дивіться, якийсь птах заплутався в очереті! — показав Петро в бік густої болотяної рослинності, що стіною закривала підхід до невеличкої затоки.

— Де? — хоч як усі вдивлялися, нічого не могли помітити.

— Стоїть, голову догори підняв, ноги зелені, довгі, як у лелеки, а тулуб світло-коричневий, з темними плямами. Я на малюнку бачив, тільки забув, як називається. Дозвольте ближче підійти?

Микола Іванович уже побачив птаха.

— Бугай! Близько не підходьте, бо може добряче клюнути. Були випадки, око нападникам викльовував.

Усі побачили, як птах змінив маскувальну позу і вирішив, напевно, оборонятися. Костя простяг до нього руку, бугай сіпнувся йому назустріч, поточився й упав.

— У нього нога заплуталася в якійсь виткій рослинці, — гукнув Костя.

Микола Іванович обережно взяв бугая за дзьоб і ноги, а Костя ножем обрізав пташину пастку. Бугай одразу ж втік у зарості.

Дід уже чекав дітей на березі.

— Боявся, що не почую, як кликатимете! — пояснив.

Усі глянули на Ларису. Дівчинка знітилася.