Пташині турботи

Горобина взаємодопомога. Врятування солов’я. Горихвістка. Зозулі-розбійники

Уздовж струмочка, який невдовзі загубився в зарослих червоної верби, ліщини й американського клена, юннати піднялися вгору і потрапили до мішаного лісу, звідки лунали дзвінкоголосі солов’їні хори.

— Миколо Івановичу, — попросила Лариса, — давайте послухаємо солов’їв.

— На лірику потягло! — підштрикнув її Костя.

— А тобі не подобається цей спів? — обурилася дівчинка.

— Ні, чому ж, я навіть записав солов’їв на магнітофонну стрічку.

— Тоді звідки в тебе це прагнення допекти комусь?

— Від важкого дитинства! — промовив Костя, й усі засміялися: знали, що його батько — дипломат, а мати — геолог.

Підійшли до піщаної дороги, яка відрізала лісок від узлісся. Толя Заровний вигукнув:

— Погляньте, як горобці в піску купаються!

— Чекай-чекай, Толю, те купання якесь дивне! — промовив Микола Іванович. — Киш! — замахав на них рукою і вийшов із-за кущів.

Горобці пурхнули, однак далеко не полетіли, а всілися поблизу на гілках. Три горобці лишилися на дорозі.

— Тепер бачите, в чому річ?

— Маленького горобчика охороняють! — здогадався Петро. — Випав з гнізда, і батьки тягнуть його в безпечне місце.

— Давайте, друзі, сховаємося в кущах і роздивимося, як птахи це робитимуть, — запропонував Микола Іванович.

Невдовзі всі горобці злетілися до горобеняти. У бінокль його було добре видно. Пташеня вже оперилося, але літати не могло, тільки махало недоладно крильцями, і тут же надало дзьобиком у пісок. Спочатку горобці, напевно, не знали, як допомогти малюкові, а потім стали підлазити під його крила, виштовхувати з піску. Так зграя досягла протилежного боку дороги. Минуло кілька хвилин, горобці стривожено робили кола над невдахою, проте далі не летіли.

— Гляньте на осику, біля підніжжя якої вони крутяться! — прошепотів Микола Іванович.

— Шпаківня, а з неї горобенята визирають!

— Воно випало з цієї шпаківні, а горобці не можуть його підняти! — здогадалася Лариса.

— Що ж робити? — захвилювався Толя.

— Миколо Івановичу, давайте я горобеня вкину до шпаківні, — запропонував Костя.

— Добре, тільки обережно, крильця у нього слабенькі, не пошкодь!

Костя подався до осики. Горобці зацвіріньчали, мати-горобчиха кидалася на Костю, той навіть рукою від неї одмахувався, а горобеня шмигнуло в кущі. Та Костю не обдуриш — скоро воно було в кашкеті. Хлопець стулив кашкет за краї, взяв у зуби й подерся вгору. Біля шпаківні Костя дістав горобеня й хотів просунути його в отвір, але йому не давали цього зробити інші пташенята, які, мабуть, думали, що це батьки принесли їжу. Тоді Костя кишнув на них і, як ті сховалися, сунув знайду в гніздо.

— Тут їх аж п’ятеро! — гукнув, злазячи.

Діти хотіли побігти до нього, та Микола Іванович стримав:

— Давайте простежимо, чи горобеня не випаде знову!

Горобці ще деякий час тривожно цвірінькали, кружляли навколо шпаківні, а потім заспокоїлися й почали годувати пташенят. Діти, переконавшись, що їхньому підшефному нічого не загрожує, почали вкладати біноклі в чохли.

— То з якими горобцями ми мали щойно справу? — запитав Микола Іванович.

— Якщо йдеться про видову назву, — уточнив Толя, — то цих горобців називають хатніми. Свідчення того — бурувато-сіре забарвлення зверху й світле знизу. У самців верх голови сірий, а горло і верхня частина грудей — чорні.

— А за що цих горобців назвали хатніми? — поцікавився Сашко Йорик.

— Бо вони завжди тримаються біля людини, в населених пунктах, — відповів Толя. — У нас хатній горобець живе на балконі під навісом, до його гнізда я дістаю з невеличкого стільця. Зроблене гніздо із стебел трави і соломи, а всередині вимощене пір’ям. Самиця відкладає двічі на рік п’ять — вісім майже білих, з бурими цятками і плямами яєць.

— Толю, а ти мені для колекції однесеньке візьмеш? — попросив Костя.

— Одне можна, горобці й не помітять.

— Тепер, друзі, ходімо в гай, подивимося, де селяться горобці й чи багато їх тут.

Школярі розбрелися між деревами. Солов’ї не вгавали. Хотілося залишити горобців і зайнятися солов’ями.

— Глянь, он соловейко сидить! — потяг убік Сашко.

— Спочатку давай горобців шукати, — заперечили йому. — Он вони теж влаштували своє гніздо у шпаківні!

— А ось тут їх ціла колонія, гнізда вони звили на вільсі!

— Миколо Івановичу, — почувся Толин голос, — у цьому дуплі живуть горобці польові. Бачу, і в них також малі пташенята!

Діти знову всілися в затінку і спрямували біноклі на дупло.

— У цих горобців, — розповідав Толя, — щоки білі, а у хатніх — сірі. Дзьоб чорний, а в тих був коричневий. Польові горобці дещо менші од хатніх. Спина у них бурувато-коричнева, крила і хвіст бурі. Од хатніх відрізняються ще й тим, що верх голови у них каштаново-коричневий, з боків голова біла, а на горлі і щоках — червоні плями… І яйця інакше забарвлені — сіренькі з темними цяточками.

— Польові горобці, бачив якось, з полів та городів зерно крадуть! — сказав Сашко.

— І все ж таки вони приносять більше користі, аніж шкоди, — уточнив Микола Іванович. — За час вигодування пташенят горобці знищують у пуп’янках квітів багато яблуневого довгоносика, визбирують слимаків, жуків, листогризів і чимало інших комах, які завдають шкоди полям, садам і городам. Ось чому про горобців треба дбати.

— Миколо Івановичу, а чому їх так багато? — поцікавилася Лариса.

— Втекли з міста. На острові їм безпечніше. Котів менше, гамору немає, комах усяких багато. А ось коли вдарять морози, тоді горобців тут не шукайте, всі вони майнуть у місто, ближче до людських осель в пошуках крихти хліба, затишної місцинки.

— Острів у них — немов плацдарм для нальотів на місто, — промовив Толя. — Та й не тільки у них. Тут я часто зустрічав синичок, сорок, галок…

— Тихо, Толю! — попросив Микола Іванович. — Он на тому дереві, звідки лине солов’їний спів, причаївся, бачу, небезпечний ворог птаства — бродячий кіт.

— А може, то не бродячий, а дикий? — злякалася Люда.

— Та ні, цей майже білий! — помітив кота й Сашко Йорик. — Ось я його! — Він ухопив палицю. В кота Сашко не вцілив, проте налякав. Той нявкнув, грудкою звалився з гілки й дременув у хащі. А соловей, мабуть, і не помітив, яку небезпеку від нього відвели, бо співав далі, аж захлинаючись від пісні.

— Під час співу він зовсім втрачає обережність, — пояснив Микола Іванович, — і до нього можна підійти майже впритул. Гніздечко соловей мостить переважно під корінням кущів або молодих дерев Іноді влаштовує гніздо і на гілках дерев, але обов’язково при землі. Як виведуться пташенята, солов’ї замовкають — надто багато часу витрачають у пошуках їжі. Через два тижні малята залишають гніздо. Літати не вміють, тому нишпорять зграйками у траві, мов мишенята. Дорослі птахи не залишають своїх діток до самої осені. Гуртом летять вони і на зимівлю до далекої Африки.

— Миколо Івановичу, — прошепотів Петро, — он на березі горихвістка сидить. Підійдемо ближче, подивимось, як спалахує в неї хвіст.

— Як це — спалахує? — здивувався Костя.

Микола Іванович мовчки подав йому свій бінокль.

— І справді, — промовив невдовзі Костя, — на хвості спалахують якісь іскорки. А-а, — здогадався, — то яскраво-червоні пера. Як пташка співає, смикає хвостом і відкриває їх. Хвіст немов загоряється. Ось чого вона називається горихвісткою!

— Зовні ця пташка схожа на горобця, — озвався Микола Іванович. — Літає досить швидко і на великі відстані: наприкінці березня вилітає з Африки, а вже у квітні з’являється у нас. Щоб вигодувати пташенят, обоє батьків приносять щодня до гнізда близько півтисячі жуків, комарів, гусені тощо. Через два тижні, як і в солов’їв, пташенята залишають гніздо і певний час перебувають під контролем дорослих птахів, аж поки ті не переконаються, що малі можуть жити самостійно. Після цього горихвістки, на відміну від солов’їв, беруться за «ремонт» гнізда, щоб іще раз встигнути відкласти яєчка й вивести потомство.

— Миколо Івановичу, — закричав Толя Заровний, — гляньте: яструб-перепелятник летить. Звідки він тут взявся, га?

Микола Іванович глянув, куди показував Толя, і усміхнувся.

— То ж зозуля, Толику!

— І справді… — зніяковів Толя.

— Воно й не дивно, — заспокоїв його Микола Іванович, — в польоті зозуля дуже схожа на яструба.

Зозуля тим часом крутилася довкола густого в’яза, аж поки звідти не випурхнула пташка й сіла на сусіднє дерево. Незабаром з’явилася ще одна зозуля.

— Самець прилетів! — пояснив Микола Іванович.

Зозулі тепер удвох літали навколо в’яза. Зненацька самець пішов у піке, пірнув у зелену гущавину і вискочив звідти слідом за маленькою пташкою.

— Горихвістка, — упізнали її діти.

— Я й не знав, що зозулі нападають на птахів! — здивувався Толя.

Самець зозулі погнався за горихвісткою. Та зробила невеличке коло й сховалася серед зеленого віття берези. Нападник крутився поблизу, раз у раз падаючи на те місце, куди сховалася горихвістка. А та випурхнула й почала нападати на зозулю.

— Ви дивіться, що робить самиця зозулі! — порадив Микола Іванович.

А її не стало. Хоч скільки вдивлялися діти у віття в’яза, зозуля мов крізь землю пішла.

— То вона кладе яйця в гніздо горихвістки! — здогадався Толя. — А самець відганяє в цей час бідолашну пташку.

Немов на підтвердження його слів, зозуля випурхнула з в’яза й полетіла геть. Самець кинув контролювати березу й подався слідом.

— Розбійники! — гукнула їм услід Таня.

Горихвістка повернулася до гнізда. Напевно, не помітивши в ньому ніяких змін, вона й далі висиджувала яєчка.

— А ви не завважили, що зозуля у дзьобі винесла яйце горихвістки й кинула його на землю? — не відриваючи очей від бінокля, промовив Микола Іванович. — Нумо, пошукаємо його на галявині.

Сашко Йорик ледь не наступив на маленьке зеленувато-блакитне яєчко. У траві воно не розбилося. Хлопець обережно підняв яєчко.

— Миколо Івановичу, дозвольте я його назад покладу в гніздо, а зозулине викину. Ні, краще для колекції візьму!

— Дивак! — сказав йому Толя. — Ти ж не відрізниш зозулиного яйця від горихвістчиного. Мені татко в музеї показував — вони зовсім однакові.

— Толя правильно каже, — підтвердив Микола Іванович, — зозулині яйця за розміром і кольором схожі на яйця птахів, у гнізда яких вона їх підкладає.

— Звідки ж вона знає, у яке гніздо підкинути своє яєчко? — здивувалася Лариса.

— Річ у тому, — пояснив Микола Іванович, — що зозулі, так би мовити, спеціалізуються на птахах різного виду. Кожна зозуля несе яєчка такого забарвлення, як у прийомних батьків її зозуленят. Розміри зозулиних яєць теж невеликі, однак зародок розвивається в них досить швидко. Вже через одинадцять днів зозуленя викльовується з шкаралупи і починає свої розбійницькі дії: інстинктивно підлазить під інше пташеня або яйце і, діставшись з ношею до краю гнізда, упирається головою в його дно й робить сильний ривок. Ноша вилітає з гнізда і падає на землю. Таким чином зозуленя позбавляється інших пташенят. Бідолашним батькам не залишається нічого, як годувати чуже пташеня А корму воно потребує не менше, ніж усі пташенята разом.

— Миколо Івановичу, а навіщо зозуля забрала з гнізда яйце горихвістки? — все ще тримав його в руках Сашко.

— Щоб шашка не помітила, які зміни сталися в гнізді. Бувають випадки, коли розбійниця натрапляє на яйця, в яких уже розвиваються зародки, отже, зозуленяті не вдається вийти з шкаралупки раніше за них. Тоді зозуля кладе своє яйце, а всі інші викидає. У переважній більшості випадків пташки, не помічаючи обману, продовжують кладку і висиджують зозуленя.

— А до яких пташок підкладають зозулі свої яєчка? — перепитав Сашко.

— Найбільше терплять од них горихвістки, трясогузки, вільшанки, кропив’янки, навіть сорокопуди.

— А після того як виведеться пташеня, зозуля хоч трохи допомагає його вигодовувати? — поцікавилася Лариса.

— Ні, підкидька повністю вигодовують прийомні батьки. Вони вчать зозуленя літати і стежать за ним ще місяць-півтора після його виходу з гнізда, навчаючи усіх премудростей нелегкого пташиного життя. Дорослі зозулі не беруть їх з собою навіть у вирій, молоді птахи завдяки інстинктові добираються до Африки самостійно.

—- Виходить, недарма у піснях матір, яка кидала своїх дітей напризволяще, називали зозулею? — задумливо озвалася Лариса.

— Так, — підтвердив Микола Іванович. — Однак, я бачу, ви розсердилися на увесь зозулиний рід. Робити цього не варто. Зозуля не винна, що природа створила її таку: яйця вона несе лише через великий проміжок часу, тому не змогла б їх усіх висиджувати. З одного б уже зозуленя виходило, а інше було б іще зовсім свіже. До того ж знайте, що зозулі надзвичайно корисні птахи — живляться комахами, знищують дуже багато волохатої гусені, якої не їдять інші пернаті птахи. Ось чому зозулю треба всіляко охороняти.

— Так що ж робитимемо з яйцем горихвістки? — хитрував Сашко. — Може, дозволите в мою колекцію покласти?

— Поклади, — засміялися діти.

— А що в тебе на руці? — запитав Сашка Микола Іванович.

— Бородавки! Нічим звести не можу.

— А чистотілом пробував?

— Ні!

— Тоді ходімо нарвемо. Я бачив, на канаві росте.

На розкидистих гілках чистотілу вже рясніли квіточки. Микола Іванович вирвав один кущик. З порваного стебла проступила жовта рідина.

— Ану, давай сюди свої бородавки! — Він добре намазав рідиною Сашкові пальці. — Натиратимеш тричі на день. Днів через десять пальці будуть чисті. Недаремно цю траву назвали чистотілом. Вона допомагає також при захворюваннях на золотуху, туберкульоз шкіри, нею лікують жовтуху і жовчнокам’яну хворобу. У давнину алхіміки використовували цю рослину при спробах добути золото з неблагородних металів. Зараз у металургії застосовують сік чистотілу при травленні й воронуванні металевих виробів. Отож запам’ятайте, який чистотіл з виду. Тихо, над нами в дуплі хтось пищить! — прислухався Костя.

— Пташенята мухоловки! — уточнив Толя. — А сама вона сидить на гілочці й чекає, поки ми звідси підемо.

Юннати поспіхом залишили канаву, порослу чистотілом, і хотіли йти далі, та їх зупинив Микола Іванович.

— Давайте кілька хвилин постежимо з кущів за гніздом мухоловки. Причаїлися у заростях бузини. По деякім часі побачили, як мухоловка майстерно ловить на льоту різних комах. Мить — і вже несе пташенятам поживу…

Обережно, щоб не злякати працелюбної пташки, почимчикували вздовж канави і вийшли до крутого берега Дніпра. Невисокі верби зависли над урвищем, попустивши до води довгі батоги зруйнованого сонцем і вітром коріння. Костя вчепився за один з них — і з одірваним шматком покотився вниз.

— А що, голубе, провчило тебе хоч на цей раз? — насупився Микола Іванович, дивлячись, як хлопець обтрушує з себе пісок.

— Я живучий, — закліпав віями Костя, — ось тільки око запорошило.

— Зараз я допоможу! — Толя обережно спустився вниз і допоміг вийняти з Костиного ока порошинку. А тоді глянув угору й гукнув: — Над нами великий строкатий дятел сидить!

Юннати затихли, і почувся характерний стук дятлового дзьоба. Діставши личинку якогось деревоїда, дятел полетів до сусіднього дерева й зник у дуплі.

— А хто скаже, — примружив очі Микола Іванович, — то була самиця чи самець?

— Самиця! — зразу гукнув Толя. — Бо в самців на голові червона шапочка.

Дятел знову прилетів до верби й почав її обстукувати.

— Діти їсти просять! — виліз з урвища Толя. — Отож на людей навіть не реагує, а взимку поводиться інакше: хоч як заходиш, щоб в нього за спиною стати, обов’язково перебіжить на протилежний бік стовбура. Я одного разу годину з таким дятлом у піжмурки грав!