Милі тварини-амфібії

Їстівна жаба. Як ловлять джерелянок. Тритони

Накупавшись, діти подалися в глибину острова і наткнулися на рів, ущерть заповнений водою й трохи заболочений з країв. Тільки-но підійшли до рову, як із заростів різнотрав’я кинулося у воду безліч жаб.

Плюх-плюх! — як шротом по воді сійнуло.

— Цікаво, дуже цікаво! — таємниче промовив Микола Іванович і, змахнувши сачком, витяг з води… жабу.

— Промахнулися! — поспівчував йому Сашко.

— Анітрохи. Аж не віриться, що це — жаба ставкова, — Микола Іванович виплутав із сачка чималеньку зелену жабу, поцяцьковану темними плямами. На спині в неї світла смуга. Черево — світло-жовте, білі резонатори бульбами випинаються в кутках рота. — Вона у наших місцях рідкісна, зате у багатьох країнах жабу ставкову розводять штучно, бо вона — їстівна.

— Бр-р! — пирхнула Таня. — Теж мені делікатес знайшли! Гидота яка!

— Все, Таню, умовно, — засміявся Микола Іванович. — Адже ми їмо свиней, які ніколи не відзначалися охайністю, раків, які живляться падлом. Для полінезійців найсмачнішою стравою служать морські черв’яки — поліхети, у ряді країн Європи ловлять ставкових жаб, а в Азії для кулінарних потреб розводять індійську тигрову жабу.

— А це ось жаба озерна, — спіймав Петро зеленувато-коричневу жабу. — Чому це вона, Миколо Івановичу, така холодна? Вода й повітря значно тепліші.

— Амфібії зігріваються тільки тоді, коли рухаються. А в пасивному стані температура їхнього тіла на п’ять — десять градусів нижча від температури навколишнього середовища. Чому? Бо шкіра амфібій випаровує багато вологи. На це й витрачається їхнє тепло.

— Миколо Івановичу, а жабу ставкову легко розводити? — поцікавився Юрко.

— Хоче ферму їстівних жаб створити! — захихикав Сашко Йорик. — Тільки як їх до Франції відправлятимеш?

— Спеціальний експрес ходитиме до Парижа, — засміявся Костя. — Юрко, а як ти фірму свою назвеш?

— Вас, хлопці, хлібом не годуй, тільки дай полихословити, — й собі усміхнулася Лариса. — А ось хто розкаже, чим ці жаби різняться?

— Гм, — замислився Костя, — найперше — колір у них неоднаковий, жаба озерна, як бачите, темніша.

— В іншому їх відмінність, — зауважив Микола Іванович. — Придивіться краще!

— Резонатори! — зраділо вигукнув Толя Заровний. — У жаби озерної вони темного кольору!

— Правильно, — усміхнувся Микола Іванович, — однак ці жаби різняться ще й голосом: жаба озерна подає звуки «уорр… уоррр… круу», а ставкова — «коаке… коаке… коаке…».

Він посадив свою жабу у воду, і та одразу ж дременула в зарості. Відпустив жабу й Петро.

— Тепер подивіться на пуголовків. — присів над водою Микола Іванович, — вони, ви знайте про це з курсу зоології, не що інше, як жаб’ячі личинки. Давайте візьмемо їх у банки з водою й простежимо, як у пуголовків з’являться ноги, спочатку задні, потім передні, змінить свою будову рот, заростуть зяброві щілини, зменшиться хвіст і поступово стане зовсім непомітним. Пуголовок перетвориться на жабу.

— Миколо Івановичу, а жаби без води можуть жити? — поцікавилася Лариса.

— Їхня шкіра, — відповів вчитель, — завжди повинна бути вологою. Для цього жаби активно її зрошують. Наша жаба може без шкоди для себе віддати кількість вологи, що дорівнює половині ваги її тіла. Так само швидко вона може увібрати її в себе, потрапивши у вологе місце. Цікаво, що жаби ніколи не п’ють води ротом, а лише поверхнею тіла. При надто великій втраті вологи слиз на шкірі жаби підсихає, утворюючи кірку, що зменшує швидкість випаровування. Деякі види степових і пустельних жаб через відсутність вологи влітку впадають у сплячку. Для цього вони зариваються глибоко в землю, де буває хоч трохи вологи, або утворюють навколо себе водонепроникну оболонку із слизу. Дихають вони тільки легенями. Жаба ставкова, навіть перебуваючи на повітрі, більшу частину кисню отримує через шкіру і виділяє через неї майже увесь вуглекислий газ.

Вкрита вологим слизом шкіра жаб притягує до себе чимало мікроорганізмів. Кращих умов для свого розвитку їм не знайти. Щоб це сусідство не закінчилося для власниць такої шкіри трагічно, земноводні виробили здатність виділяти разом із слизом отруйні речовини, які вбивають або зупиняють розвиток бактерій.

— Я читав — колись у селах в горщики з молоком кидали жаб, щоб воно не скисло! — повідомив Костя.

— Не тільки раніше, це й зараз роблять, — усміхнувся Микола Іванович. — Отруйний слиз жаби пригнічує розмноження молочнокислих бактерій, і молоко довго зберігається.

Таня цього разу промовчала, тільки очі її широко розкрилися.

— Миколо Івановичу, — запитав Толя Крюков, — а ще кажуть, коли жабу в руки візьмеш — бородавки виростуть…

— Дурниці все це! — випередивши Миколу Івановича, промовив Толя Заровний. — Я скільки разів їх у руки брав, і хоч би що. У нас вдома в акватераріумі років з десять жила джерелянка. Годували її метеликами, мухами, черв’яками, шматочками м’яса. На відміну від інших жаб, джерелянки язик не висовують, а здобич хапають щелепами. Дощових черв’яків вони беруть у передні лапи і підносять до рота. Кумедно! Корм їй давали рухомий, інакше вона на нього не зважала.

— А де ж вона поділася, твоя джерелянка? — поцікавився Костя.

— Пропала, — зітхнув Толя. — Поїхали всі у відпустку, а вона випала з акватераріуму і не змогла назад до води добратися. Мені, Миколо Івановичу, татко наказ дав — упіймати молоду джерелянку.

— То злови зараз, Толику, ось вона сидить, — показав рукою на середину рову Микола Іванович. — Знаєш, як?

— Ой, у сачка ручка коротка, — заметушився Толя. — Костю, зажени мені її з того боку!..

Микола Іванович знайшов довжелезний дрючок і почав зчищати з нього сучки.

— Що, доточимо держално сачка? — поцікавився Петро.

— Ні, будемо джерелянку дрюком ловити!

— Миколо Івановичу, — прошепотів Толя, — вона вилазить. Гарна яка. Мабуть, і трьох років ще немає. Не бийте її, я спробую із сачком у воду обережно зайти.

— А ти, Толю, справді подумав, що я дрюком жабу битиму? — здивувався Микола Іванович. — Поглянь, як джерелянок ловлять!

Він опустив дрюка у воду й поволі став підводити його під жабу, яка саме носа висунула з води. Дерево торкнулося джерелянки, вона вхопилася за нього й міцно вчепилася лапками.

— Немов утопаючий за соломинку!

Микола Іванович різким рухом витяг дрюк із води. Джерелянка зірвалася майже біля самого берега, однак Толя швидко схопив її руками. Потім набрав води у банку й посадив туди джерелянку.

— Егей, хлопці! — почулося здалеку. — Тут іще й не такі дива!

Сашко Йорик махав рукою з-за повороту рову. Усі рушили туди.

— Що там у тебе?

— Тритони! Погляньте сюди, — аж розчервонівся Сашко, — немов маленькі динозаври — із зубчастими гребенями…

— Будьте уважні, друзі. Діставайте біноклі й посидимо тут тихо, — наказав Микола Іванович.

Заросла стрілолистом і водоростями невеличка затока з прозорою водою аж вирувала від тритонів, на їхніх оливково-бурих спинах красувалися зазублені, немов пилки, оранжево-голубі гребені.

— А ось тут плавають тритони без гребенів! — помітив Костя

— Це самиці тритонів, — пояснив Сашко. — Тільки у самців під час весільного періоду виростають гребені!

— Миколо Івановичу, — поцікавився Петро, — а тритонів у неволі можна тримати?

— Так, ці тваринки легко пристосовуються до життя в неволі, тримати їх потрібно в акватераріумах, оскільки більшу частину життя вони проводять на суші, забившись у тріщини скель або межи каміння, часто зариваються в землю. Годувати тритонів треба, як і жаб, живою рухомою їжею. Ось придивіться, друзі, як дихають тритони. Вони стрімко виринають на поверхню, щоб запастися повітрям. Здобич найчастіше шукають на дні водойми.

Тепер підійдійть ближче до води, я вам покажу ще один секрет тритонів. Зверніть увагу ось на ці загнуті листочки. Це — колиска маленьких тритончиків. Самка відклала сюди вже запліднене яйце, іноді пару, з яких ось-ось мають вийти личинки

Микола Іванович витяг з води один листок.

— Ану, погляньте сюди через лупу! — запропонував.

На листочку лежав невеличкий пуголовок. Видно було його хвіст, очі, рот, серце, яке ледь пульсувало.

— Ось-ось зародок позбавиться оболонки, і пуголовок вирушить у мандри. Цей листочок ще деякий час служитиме йому притулком: пуголовок боїться віддалятися від нього. Поплававши у воді, прикріпляється до листка і так кілька годин відпочиває. Іноді падає на дно і лежить там, наче мертвий. Рот у нього ледь прорізаний, та він уже ловить дрібних ракоподібних, а коли підросте, нападає навіть на своїх родичів, щоб відкусити в них хвоста або зябра.

Якщо хтось хоче розвести вдома чи в шкільному живому куточку тритонів, то найкраще починати із збирання їхніх яєчок. Це робити краще в похмурий день, брати їх слід разом з рослинками, до яких вони прикріплені, виймати з води обережно і відразу ж класти у відерце з водою. Вдома треба обережно помістити їх до акваріума чи в банку з водою, дно яких вкрите піском і засаджене куширом, елодеєю або іншими водяними рослинами.

Коли з’явиться памолодь, годуйте її циклопами і дафніями, а через півтора-два місяці вже можна давати мотиля, згодом — черв’яків.

— Миколо Івановичу, я по радіо чула, що коли тритонові одрізати ногу, вона відросте, як у ящірки хвіст, — озвалася Лариса.

— Ще в минулому столітті, Ларисо, були поставлені цікаві досліди над тритонами. За три місяці один тритон відновив шістсот сімдесят вісім нових кісток, а у тритона, якому залишили п’яту частину ока. через десять місяців утворилося нове око, правда, трохи менше од попереднього.

— А я читав розповідь одного натураліста, який тримав у себе вдома тритонів, — згадав Толя Заровний. — У нього ще жив вуж. Побачивши тритона, вуж проковтнув його живим і заховався від господаря. Минув місяць, і на кухні випадково знайшли тритона, якого вуж, мабуть, відригнув, відірвавши небораці передню ногу. Тритон був зморщений, без будь-яких ознак життя, а господарі поспішали, тому хтось узяв і поклав його у квітковий горщик, щоб пізніше викинути. Аж ось, поливаючи квіти, господар помітив тритона, який настільки одужав, що пробував повзти. Натураліст пустив його у воду й став годувати черв’яками. Через чотири місяці в тритона виросла нова нога. Акваріум з тритоном тримали на вікні. Пізно восени вода в ньому замерзла, вмерз у лід і тритон. Натураліст вирішив заспиртувати загиблу тваринку на згадку. Для цього він поставив лід відтавати на гарячу плиту. Зайшов на кухню тоді, як вода вже парувала. І тут натураліст побачив, що тритон ожив і хоче вискочити з посудини. Натураліст знову пересадив його у чисту воду, після чого тритон прожив ще цілий рік.

— Щось, Толю, забагато лиха випало на одного тритона, — засміявся вчений.

— Я ж не вигадав. Миколо Івановичу, а справді читав про це в одній старій книзі.

— Взагалі, земноводні — жаби і тритони — добре прислужилися науці. Багатьом тваринам поставлено пам’ятники, з них жабам —- два. Один стоїть перед будинком Пастерівського інституту в Парижі, а другий в Токіо на гроші, зібрані студентами медиками. Амфібії, зокрема жаби, завдяки дешевизні й простоті використання стали основним об’єктом на практичних заняттях у школах і вузах. В Англію, наприклад, їх тепер завозять із-за кордону, бо відновлювання жаб на Британських островах привело до майже повного їх зникнення. Та хоч які великі заслуги земноводних перед наукою, найбільше користі вони приносять, охороняючи рослини від шкідливих комах. Поїдають їх вони уночі, коли птахи сплять.

— Миколо Івановичу, а можна спіймати для акваріума дорослих тритонів? Морочитися з личинками не хочеться! —звернувся Костя. — Вони такі красиві, що мама мені дозволить їх тримати.

— Можна, — відповів Микола Іванович, — і робиться це так.

Він узяв у Тані літрову банку, роззувся й зайшов на мілководдя. Постояв трохи, почекав, поки до нього підплив красивий тритон, і враз накрив його банкою. Оскільки місце було неглибоке, банка тільки трохи увійшла у воду.

— Тобі підходить, Костю, такий тритон? — перепитав Микола Іванович.

— Підходить, підходить! — мало не танцював на березі хлопець. Микола Іванович швидко перевернув банку і подав її Кості.

— Тільки не забувай, що це жива істота і потребує уваги.