Голубий патруль

Один за всіх, і всі за одного

Табір на березі озера. Скарабеї. У кого ніг найбільше. Таємниця старого пенька. Яка від мурах користь

Вже й квитки на поїзд були замовлені, і речі складені, як сталося непередбачене — захворіла мама Миколи Івановича, керівника зоологічного гуртка.

— Давайте самі поїдемо в Карпати, — запропонував Сашко Йорик, — не маленькі!

— А може, нам призначать іншого керівника? — озвалася Люда Загородня.

— Їй байдуже, з ким їхати! — обурився Юрко Дубінін. — Згадай, скільки Микола Іванович з усіма морочився, готуючись до поїздки.

— У Миколи Івановича біда, і ми його не залишимо, — сказала твердо Лариса Січкар. — Поїздку треба відкласти!

Юрка й Ларису підтримали Толя Заровний, Петро Стромко, Толя Крюков…

До кімнати увійшов Микола Іванович.

— Либонь, уже дізналися, що я не зможу з вами поїхати? Однак вихід знайдено — вашим керівником буде Людмила Павлівна, ентомолог, з якою восени комах збирали в лісі. А мені листівки посилатимете. Домовились?

— Ура! — вигукнув Костя Гурчин. — Отепер колекції матимемо…

— Чого радієш? — смикнув його за рукав Юрко. — Теж мені Фабр новоявлений! — І вже до Миколи Івановича: — Нікуди ми без вас не поїдемо. Зачекаємо, поки Христина Петрівна одужає.

— Правильно! — загукали гуртківці. — Один за всіх, і всі за одного!

— Та що ви, друзі, — розгубився Микола Іванович, — вже й кошторис затверджено, гроші виділено… І, нарешті, незручно перед Людмилою Павлівною, вона од путівки на курорт відмовилася!

— Тоді, Миколо Івановичу, телефонуйте якомога швидше, щоб вона ту путівку брала*. — сказав Юрко. — Ви ж нас знаєте: не поїдемо, і все!

Микола Іванович пішов до телефону, а гуртківці стали популярно пояснювати Кості, що таке етика і повага до старших.

Повернувся керівник.

— Перед Людмилою Павлівною вибачився, а польову практику, друзі, треба таки пройти. І знаєте, що я надумав? Давайте для цього поїдемо на наш острів.

— Щоб вивчати фауну міського пляжу? — пожартував Костя.

— Не лише пляжу, — вже захопився новою ідеєю керівник. — Острів займає чималу площу. На ньому велике озеро, сосновий ліс, листяні гаї, піщані й болотисті місця. Ось і простежимо за життям комах, птахів, ссавців, які їх населяють!

— Невже там і ссавці знайдуться? — здивувалася Катя Новикова.

— Здичавілі коти й пацюки! — кинув невиправний Костя.

— Яка сірість, — зиркнув у його бік Петько, — там, голубе, навіть бобри живуть. Ми з татком минулої неділі бачили сліди їхніх зубів на деревах.

— Це ти, Петю, перегнув, — засміявся Юрко, — майже в центрі міста — й бобри!..

— Коротше кажучи, друзі, ви бачите, що острів як об’єкт дослідження підходить, — підсумував Микола Іванович. — Якщо згодні, післязавтра о десятій ранку збираємося біля переправи.

…Вже другий день юні натуралісти, пообіцявши батькам берегти себе, регулярно їсти і не запливати далеко, живуть у таборі на березі Бабиного озера. Начальником вони одноголосно обрали Юрка, кухарем, на превеликий подив, зголосився бути Петро Стромко. Хто б думав, що він уміє готувати такі смачні борщі, усілякі каші, навіть фірмові відбивні котлети, які Костя називав «стромштексами».

Сьогодні екскурсія. Після сніданку всі вишикувалися на лінійку.

— Товаришу керівник гуртка! — доповів Юрко. — П’ятнадцять учасників зоологічної екскурсії для обстеження фауни острова приготувалися!

— Екскурсію розпочати! — наказав Микола Іванович.

Утоптаною доріжкою вирушили до соснового лісу, що виднівся неподалік.

— Еге, друзі, якщо будете такими неуважними, як зараз, — мовив невдовзі керівник, — то й слона не помітите. Невже не бачите ось цих чорних, з металевим полиском жучків, що перебігають дорогу?

— Теж дивина — жужелиці, — взяв жучка Костя. — Їх тут будь-коли повно.

— Так-таки й будь-коли? — перепитав* Микола Іванович.

Костя почервонів, відчуваючи, що помилився.

— Жужелиці, — пояснив Микола Іванович, — найпоширеніші представники весняних дрібних жучків. Незабаром їх не стане, тому треба взяти кілька для колекції.

Пішли далі. Сонце припікало, Микола Іванович наказав усім одягнути панами.

— Миколо Івановичу, — порушив мовчанку Петро, — а чого ми проходимо повз коров’ячий гній, адже в ньому завжди повно жуків.

На поверхні гною справді бігали маленькі чорні жучки з укороченими надкрилами; час від часу вони зупинялися, по-чудернацьки задирали кінчик довгого черевця.

— Стафаліни, —- пояснив Микола Іванович і обережно перевернув гній.

— А хто проробив оці широкі нори?

— Синьо-зелені гнойовики! — проявив обізнаність Костя. — Ці нірки служать їм комірками. Вночі жуки заповнюють їх кульками з гною, а вдень поїдають свої запаси.

У траві Толя Крюков помітив чималого чорного жука.

— Тікаєш? — ухопив його пінцетом, однак до морилки класти не поспішав. — Гляньте, хлопці, гарний який!

— Та це ж скарабей, — пояснив Костя, — священний жук давніх єгиптян.

— Теж мені святиня! — пирхнула Таня. — Жук як жук…

— І справді, Миколо Івановичу, за що єгиптяни оголосили скарабея священним? — запитала Люда.

— Було це давно, — почав розповідати керівник. — Хтось із єгиптян помітив, що ці жуки вміють качати гнойові кульки. Забобонні єгиптяни побачили в цьому прихований смисл. Вони вирішили, що кульки — символ сонця. І чорному жукові, який їх робив, стали поклонятися. На його честь влаштовували урочисті відправи, у храмах споруджували скульптурні пам’ятники.

Костя відпустив скарабея. Той завмер на мить, а потім подався до гною й став ліпити кульку. Діти спостерігали за ним, здивовані. А скарабей. завершивши роботу, покотив кульку з дороги до розпушеної землі. Зупинився, вирив нірку і сховав у ній гнойову кульку. Трохи посидів, напевно, відпочиваючи, а тоді й сам уліз до нірки.

— Що він далі робитиме? — поцікавилася Таня.

— Замурує нірку, щоб знадвору ніхто не чіпав, — пояснив Костя. — Цей жук цікавий ще й тим, що влітку, коли настає велика спека, заривається у землю і ціпеніє. Тільки під осінь, коли підуть дощі, жук прокидається й знову вилазить із схованки.

— Самки скарабеїв, — доповнив розповідь Микола Іванович, — відкладають яйця в гнойові кульки. Отже, личинки одразу мають чим харчуватися. Потім личинка обертається в лялечку і, зрештою, в скарабея. Жуки ці, як і всі гнойовики, корисні — вони санітари і, крім того, перетворюють гній у чорнозем.

Діти взяли кілька гнойовиків, поклали їх до морилки, зазначили на ній дату й місце, де знайшли жуків, і подалися далі.

Сашко натрапив на скромно забарвлених жучків — коваликів.

— Чув я, що ці жучки, перевертаючись, уміють клацати!

Він узяв ковалика, поклав на спинку. Той спочатку безпорадно перебирав коротенькими ніжками, а потім, ледь прогнувшись, клацнув, підстрибнув, перевернувся в повітрі й опустився на землю. Одразу ж ковалик хотів утекти.

— Куди, акробате? — перепинив йому дорогу Микола Іванович. — Розкрий хлоп’ятам свій секрет! Погляньте, друзі, на оцей відросток передньогруддя. Ним жучок чіпляється за середньогруддя, упирається переднім і заднім кінцями тіла об землю, напружується, немов натягнутий лук, а потім різким скороченням м’язів зриває «защіпку» і злітає вгору. До речі, личинка цього жука — шкідник сільськогосподарських культур.

Микола Іванович оголосив перепочинок. Юннати стали записувати побачене до щоденників. Тільки Сашкові не сиділося. Вибравшись на пагорб, порослий рідким невисоким чагарником, став порпатись у піску копачкою.

— Що шукаєш? — підійшов до нього Толя Крюков.

— Накопав ось ящірчиних яєць, — показав невеличкі, довгасті м’які яєчка.

— Навіщо ж ти їх викопуєш? — здивувався Толя. — Нехай виводяться малі. Ящірки — тваринки корисні, їх охороняти треба.

— Ось ти й охороняй…

— Ах ти ж браконьєр! — нагодився Петро й ухопив Сашка за барки. — Я тебе вже бив минулого літа за солов’їні яйця, а ти знову за своє?

— Що там у вас, півні? — підійшов Микола Іванович.

Діти розповіли йому про негідний вчинок Сашка.

— Клич сюди хлопців і дівчат, — наказав керівник Толі. — А ти, Петре, відпусти Йорика, він і так ніде не дінеться.

Микола Іванович розповів юннатам, що сталося.

— Гнати його треба звідси! — розгнівався Толя Заровний. — Це ж не вперше. Скільком пташкам він гнізда зруйнував, ще й хизується, що в нього найкраща колекція яєць. Хіба так колекціонують!

У Сашка затрусилося підборіддя.

— Не виганяйте, я більше не буду!

— Ну, дивись, востаннє прощаємо!..

Хотіли йти далі, та Микола Іванович запропонував трохи поспостерігати за життям ящірок. Дістали біноклі, всілися віддалік від піщаного пагорба і почали чекати.

— Навряд чи вилізуть вони після Сашкового розбою, — прошепотів Юрко і ще хотів щось додати, як Петро смикнув його за плече:

— Вилізла! Он, гляньте, поблизу горбка!

Справді, на жовтому тлі горбочка застигла темно-бура ящірка.

— Придивляється до жука, що сидить на листку праворуч від неї, — озвався Микола Іванович.

— Немов принюхується, — засміялася Лариса.

Цієї миті ящірка блискавично кинулася до жука й збила його на землю. Через деякий час від жука не лишилося й згадки, а ящірка знову застигла, чатуючи здобич.

— Що ж то за ящірка, Сашко? — запитав Йорика Микола Іванович.

— Ящірка як ящірка, — стенув той плечима.

— А як вона називається?

— Не знаю.

— Хто скаже, яка родова й видова назва ящірки, за якою ми спостерігали?

— То самиця ящірки прудкої, — відповіла Лариса. — А в самців зелене забарвлення, ще й темні смуги уздовж спини.

— Ось вам і самець, — стрибнувши до сусіднього пагорбка, вхопив ящірку Толя. — Поки ми за самицею в бінокль спостерігаємо, він вирішив нас зблизька роздивитися.

— Ти що, кольорів не розрізняєш? — здивувалася Лариса. — У цієї ящірки спина жовтуватого кольору, ще й темно-бура смуга, і цяточок темних, придивіться, скільки. А збоку ось темна смуга, зверху і внизу облямована світлими цятками. Це — ящірка живородяща!

— А як ти думаєш, Ларисо, — запитав Микола Іванович, — якої статі Толина знайда?

— Самець. У нього черевце оранжеве, тоді як у самиць воно жовто-біле.

— Молодець. Ларисо. Недаром, виходить, реферат про ящірок писала! — похвалив дівчинку Микола Іванович, а тоді до дітей. — Ящірки живородящі народжують живих малят, а буває, що відкладають небагато яєць, напівпрозорі оболонки яких одразу ж лопаються і звідти виходить молодь. Ящірки живляться переважно дощовими черв’яками, слимаками, павуками, різноманітними комахами, серед яких багато шкідливих.

— Миколо Івановичу, а ящірка впіймала метелика і з’їла! — не відривався від бінокля Петро.

— Як бачите, друзі, ящірки — надзвичайно корисні тваринки. Ось чому їх потрібно всіляко охороняти. Зрозуміли?

— Зрозуміли! — загукали юннати, а Сашко низько опустив голову.

— Всі ви, напевно, знаєте про захисну особливість ящірок — так звану автотомію: залишати хвіст у зубах чи дзьобі нападника. Хвіст відламується по хрящовій перетинці внаслідок скорочення особливих м’язів. Буває це лише при різкому подразненні. Ось зараз я впіймаю ящірку, за якою стежите, і ви побачите це на практиці.

Микола Іванович обійшов кущик, за яким на горбку сиділа ящірка. Всі спостерігали за нею в біноклі. Ящірка відчула, мабуть, небезпеку й насторожилася, та Микола Іванович швидко ухопив її біля передніх кінцівок.

— Йдіть сюди! — покликав дітей. Коли всі підійшли, він обережно узяв ящірку за хвіст і підняв угору. Вона пручалася, намагалася вчепитися за руку, але хвіст не ламався. — Тепер дивіться! — Микола Іванович поклав ящірку на землю й легенько ущипнув її за кінчик хвоста. Той зразу ж відпав, а ящірка втекла у нірку.

— Це її нора? — запитав Толя Крюков.

— Зараз, напевно, її, а раніше в ній жила миша.

— Миколо Івановичу, я ще про одну особливість ящірок знаю, — похвалилася Лариса. — Минулого літа ми з татком відпочивали в Карпатах і хотіли спіймати ящірку, а вона стрибнула у потічок і виринула аж на другому боці.

— Так, Ларисо,. — ствердив Микола Іванович, — ящірки добре плавають і часто ховаються у воді від небезпеки. Ти приміть це місце, будеш і надалі проводити спостереження за ящірками, а собі на допомогу візьмеш… Сашка. Як ти, друже, згоден допомагати?

Хлопець зашарівся.

Доріжка вивела дітей до узлісся. Зайшли в затінок розлогих сосен, дівчата одразу ж почали збирати квіти й плести вінки.

— А он і Дніпро! — гукнув хтось. — Ходімо покупаємось!

— Бач, які прудкі! — засміявся Микола Іванович. — Відпочинок треба заробити. Бачите отой старий сосновий пеньок⁹ Зараз ми дослідимо його мешканців, а тоді вже й покупаємось. Беріть сокиру, копачки, ножі…

Микола Іванович обережно розгорнув мох біля пенька, розрівняв землю, добираючись аж до бокового коріння.

— Ось і перша здобич, — помітив на лопатці червоно-бурі лялечки нічних метеликів.

— Звідки вони тут? — здивувався Толя Крюков.

— Може, хтось пояснить Толі? — спитав дітей Микола Іванович.

— Дуже просто, — сказав Юрко. — Восени сюди заповзла гусінь, перетворилася в лялечки. Тут, напевно, снігу було багато, земля сира, бо з них пора вже й метеликам виходити. Давайте наберемо цих лялечок у ящик із землею і понесемо в табір, там з них невдовзі вийдуть метелики. Я давно вже хотів сфотографувати, як це відбувається!

— А тепер наготуйте пінцети й хапайте, що під руку потрапить! — звелів Микола Іванович. Він здер кору й швидко повернув її до себе свіжим боком.

Найбільше було тут багатоніжок — типових представників «підколодного світу». Невеличкі тонкі черв’якоподібні тваринки швидко перебирали численними кінцівками. Звиваючись, немов гадюки, намагалися скористатися будь-якою шпаркою, та багато з них потрапило до морилок.

— Ви помітили, мабуть, що їх тут два види, — звернувся до дітей Микола Іванович. — Гляньте ось на цю багатоніжку — світло-жовте тіло в неї тонке й довге, складається з багатьох сегментів, вона рекордсменка за кількістю ніг, їх у неї сто сімдесят три пари. Значно коротша й ширша бурувата багатоніжка, так звана костянка, вона має лише п’ятнадцять пар ніг. Багатоніжки — хижаки, харчуються дрібними комахами, черв’ячками тощо. Здобич вбивають з допомогою першої пари ніжок, які перетворилися в криві гострі гачки з отворами отруйних залоз на кінцях.

— А ось іще одна багатоніжка, новий вид! — гукнув Сашко Йорик.

— Де? — кинулися всі до нього.

— Е, Сашко, не поталанило тобі стати першовідкривачем, — зауважив Микола Іванович, — ти впіймав звичайнісінького ківсяка. До речі, можеш його не тримати, він нікуди не втече.

І справді, темно-сірий ківсяк після того, як Сашко прибрав пінцет, нікуди не побіг, а скрутився в спіраль.

— Гляньте в лупу і ви побачите, що кожний сегмент його тіла має не одну пару ніжок, як у багатоніжок, а дві пари.

Юннати по черзі розглянули ківсяка, а він усе ще лежав.

— З таким темпераментом, мабуть, здобич важко ловити, — мовив хтось.

— Ківсякам не треба за кимось ганятися, — пояснив Микола Іванович, — вони травоїдні.

Пеньок виявився притулком ще багатьох тваринок. Діти дістали з-під кори мокриць-рачків, які пристосувалися до наземного способу існування. Замість зябер у них розвинулася система дихальних трубочок, що дуже нагадують трахеї комах.

А ближче до землі виявилося ціле скопище жужелиць. Одні з них такі ж, як і ті, що вже зустрічалися юннатам, а інші відрізнялися золотавими крапочками на фіолетово-бронзових надкрилах.

— Хоч би яке забарвлення мали ці жуки, — пояснив Микола Іванович, — усі вони ведуть хижацький спосіб життя — полюють на комах, молюсків, дощових черв’яків тощо. Жужелиці цікаві ще й тим, що можуть виділяти речовину неприємного запаху, таким чином вони захищаються від ворогів. Це їхній близький родич — жук-бомбардир — в разі небезпеки викидає їдку рідину, яка на повітрі миттю випаровується, утворюючи невелику хмарку, схожу на дим.

Школярі вийняли з морилок жужелиць і ознайомилися з будовою їхнього жувального апарату. Через лупу було добре видно сильні зазубрені щелепи, якими жуки розривають здобич.

— Добре, що вони, ці жучки, невеликі за розміром. Справжні вовки комашиного царства! — промовила Катя.

Микола Іванович підважив іще один шматок кори. Звідти випав гарний темно-синій жук з золотаво-зеленими надкрилами.

— Краснотіл, — упізнав його Юрко. — Жучок корисний тим, що поїдає гусінь.

— До речі, — сказав Микола Іванович, — його було завезено до США для боротьби з гусінню непарного шовкопряда, де він добре прижився.

Діти звернули увагу на ходи, прогризені в корі і деревині пенька личинками дроворубів-вусачів і коваликів.

— Я вже казав вам про личинок коваликів — шкідників сільськогосподарських культур. Ось вони, — Микола Іванович узяв пінцетом тонку довгу личинку жовтуватого кольору із загостреними кінцями. — Їх називають дротяними черв’яками. Погляньте на могутні щелепи, якими дротяник прогризає кору, деревину. Коли він попадає на поля, то пошкоджує цілі плантації сільськогосподарських культур, зокрема злакових. А ось — личинка вусача. Вона біла, крізь її покриви просвічуються внутрішні органи. Ходи вона прогризає своїми чорними сильними щелепами. Якщо пеньок стоїть не на сонячній галявині, як ось цей, а в тіньовому, вологому місці, то «мешканців» у ньому можна знайти значно більше.

— Давайте цей «проревізуємо», — почувся з гущавини голос Кості Гурчина.

Старезний пеньок майже увесь потонув у мурашиній купині, яка тулилася одним боком до товстої сосни.

— Доведеться тобі, Костю, як ініціаторові, до пенька самому добиратися! — Діти зрозуміли, що Костя знову вирішив пожартувати.

По поверхні мурашника снували його мешканці.

— Погода буде гарна! — зробив висновок Микола Іванович.

Та що це? Діти помітили, як з мурашника почали вилазити крилаті мурахи. Їх ставало дедалі більше. Вони нишпорили по куполу мурашника, залазили на найближчі травинки, стеблини, піднімалися по них на верхівки і, розправивши крила, роєм злітали вгору.

— Нам пощастило побачити, як у мурах відбувається роїння, — сказав Микола Іванович. — Скоро вони спустяться на землю, виберуть собі місце до вподоби і дадуть початок новому мурашникові.

— Миколо Івановичу, — попрохала Люда Загородня, — розкажіть нам про них! Я так здивувалася, коли побачила мурах з крилами…

— Розкажіть, розкажіть! — підтримали Люду й інші юннати.

Відійшовши від мурашника, діти всілися під деревом.

— Мурашина купа, як ви бачили, складається із голочок хвої, шматочків кори, гілочок, сухих травинок. Існує вона кілька років і весь час збільшується. У ній багато виходів, вона прикриває підземне гніздо, в якому розміщені численні комори й коридори. Мурашник недаремно має конусоподібну форму: під час дощу з нього легко стікає вода, а в гарну погоду мурашник добре прогрівається сонцем.

Життя лісових мурашок форміка дуже цікаве. Переважна більшість мешканців мурашника — десятки тисяч безкрилих робочих мурах — недорозвинуті безплідні самиці. Маток у мурашнику — кілька десятків, а то й сотень. Вони відкладають яйця, але не в соти, як бджоли, а у внутрішні комори мурашника. Народжуються матки з крилами, однак крилаті бувають лише декілька днів. Після весільного польоту крил позбавляються. Самці мурах теж крилаті; живуть дони кілька днів. Запліднивши матку, самці гинуть.

Із мурашиних яєць виходять безпорадні личинки, які купами лежать у комірках. їх годують і чистять робочі мурахи. Вдень переносять у верхні поверхи гнізда, а на ніч ховають углибину. Личинки перед перетворенням у лялечки «тчуть» кокони — «мурашині яйця».

— Їх продають на пташиному базарі як корм для співочих пташок! — повідомив Костя.

— Продають! — зітхнув Микола Іванович. — Заради наживи браконьєри знищують цілі мурашники. Так ось, кокони бувають різні за величиною: з дрібних виходять недорозвинуті самиці — робітники, з великих — або самиця-матка, якщо це було запліднене яйце, або самець, якщо яйце було незапліднене.

Запліднені самиці нездатні утворити нову сім’ю. Опустившись на землю після весільного польоту, вони повинні зустрітися з робочими мурахами свого виду, які відрізають їм крила і будують для них крихітне гніздо. Іноді самиці попадають у сусіднє гніздо й приживаються там.

У мурах міцні щелепи з гострими зазубреними краями. Ними комаха кусає, розгризає їжу, переносить здобич і будівельний матеріал. Для захисту в мурахи на кінчику черевця є отруйна залоза, яка виробляє мурашину кислоту. А зараз давайте знову підійдемо до мурашника й подивимося, чим живляться його мешканці, яку здобич приносять додому.

Юннати схилилися над мурашником і стали приглядатися до мурашиних стежок.

— Гляньте, — покликала Таня Набок, — мурахи гусеницю тягнуть!

— Миколо Івановичу, вони тільки мертвих тваринок поїдають? — запитала Люда.

— Ось у мене в сірниковій коробці є живий жук-гнойовик, — сказав Микола Іванович, — давайте кинемо його в мурашник.

— Тільки з умовою, Миколо Івановичу, — промовила Люда, — якщо гнойовик утече, ви його відпустите на волю!

Жук потрапив якраз на верхівку мурашника. Завмер, а потім рушив униз. Але на нього звідусіль нападають сотні комах. Шматують, обливають кислотою. Гнойовик теж не збирається легко віддавати своє життя. Кидається на мурах, згрібає їх ніжками… Та йому бракує сил, і він, засіпавши лапками, завмирає. Через деякий час мурашки витягли з-під нього хвою, травинки, і він провалився всередину купини.

— Вчені підрахували, — мовив Микола Іванович, — що гніздо мурашок форміка впродовж дня знищує до двадцяти тисяч комах, а за літо — два мільйони, чого не може зробити навіть сім’я таких вправних комахоїдів, як дятли або синиці. Мешканці мурашника тримають під контролем майже гектар лісу. Про них потрібно дбати, друзі. Зараз у нашій країні ведуться заходи по розселенню мурах у ті місця, де їх зовсім мало. Руйнувати мурашині гнізда заборонено.

Із сухих гілок діти змайстрували огорожу для мурашника, щоб кожен, хто сюди прийде, бачив: про цю купину вже подбали.

— А тепер купатись! — пролунала команда, і діти, на ходу роздягаючись, побігли до Дніпра.