Червень — місяць тиші

Хто фарбує норок

Вийшли на узлісся, покраяне шрамами-видолинками. Чепурні будиночки, вольєри, клітки. Довгими рядами вони простяглися аж до ставка. Біля них люди в халатах.

— Звірогосподарство, — пояснив Геннадій Олексійович. — Тут вирощують норок, хижих звірків з родини куницевих, хутро яких нині вважається наймоднішим, шкурки яких на міжнародних аукціонах на вагу золота.

Білі, жовті, коричневі, чорні звірки, чіпляючись кігтями за дріт, просовують у вічка сіток гострі ікла і стиха попискують.

— Їсти просять, — пояснив учений.

— Чому ж їх не годують?

— Про це ми спитаємо в Якова Андрійовича — директора цього господарства. Ось він іде до нас.

— Звірі в нас не голодні. Ці невеличкі тваринки на волі дуже ненажерливі. Ми ж їм даємо за раціоном стільки, щоб підтримувати нормальний розвиток організму. Перегодовувати їх не варто. Від того шкурка кращою не стане.

В цей час робітниця принесла відро, наповнене м’ясним фаршем, і стала годувати звірків. Писк зчинився ще більший. Яків Андрійович дозволив дітям допомогти робітниці розкласти їжу по найближчих клітках.

— Ви знаєте, скільки норки з’їдають у нас за рік м’яса? — спитав директор. — Три тисячі тонн!

— Три тисячі?!

— Так-так! І, незважаючи на те, що норки з’їдають так багато цінного продукту, вони приносять господарству чималий прибуток.

— А скільки норок зараз у господарстві?

— Тринадцять з половиною тисяч самиць, які на кінець травня дали нам сімдесят тисяч загального поголів’я.

Яків Андрійович запропонував дітям оглянути господарство. Вони побували в кормокухні, заглянули в холодильні камери, де зберігається м’ясо і риба. Завершили екскурсію в директорському кабінеті, куди одна з робітниць принесла в’язку норкових шкурок. Різні за кольором, вони заграли золотими блискітками в промінні сонця.

— Які з них найцінніші? — спитав хтось.

— А ви як гадаєте? — хитро примружив очі Яків Андрійович.

— Оця. — Рая вказала на темну норку.

— А мені подобається жовта!

— А мені — біла!

— Бачите, які різні у вас смаки! — сказав директор. — Ось так буває і в тих країнах, що купляють у нас шкурки. З року в рік міняється мода на хутро. Минулого року, наприклад, на Міжнародному аукціоні в Ленінграді найкраще йшло хутро коричневої і темної норки. Ми, звіроводи, уважно стежимо за цим і регулюємо в своїх господарствах забарвлення хутра існуючого поголів’я. Адже норки від природи мають блискучий рожевувато-бурий або темно-бурий колір. Інше забарвлення — продукт селекційної роботи багатьох вчених світу.

— А хіба колір хутра можна змінити?

— Безперечно. Деякі з норок, — пояснив Яків Андрійович, — наприклад, коричневі, народжують малят, які успадковують забарвлення батьків. Часто ж, бажаючи отримати той чи інший колір хутра, звіроводи схрещують різні породи.

Наприклад, щоб піднести стійкість забарвлення та поліпшити якості хутра сапфірових норок, їх схрещують із сріблястими, а білих — із темно-коричневими. Якщо взяти при цьому самця сапфірової норки, а самицю — сріблясто-голубої, то в потомстві буде половина сапфірових малят, а друга половина — сріблясто-голубих. Коли вони виростуть і самця сапфірової масті схрестити із сріблясто-голубою або якоюсь іншою самицею, вони даватимуть потомство лише з сапфіровим хутром.

Ще цікавіше буває із білими норками. Як відомо, альбінізм — явище, коли в організмі відсутня нормальна для даного виду пігментація, — наслідок біологічного виродження. В даному разі воно супроводжується ще й відсутністю слуху. Самиці білих норок глухі, вони не чують писку малят, які просять, щоб їх погодували, ось чому приплід білих норок часто-густо гине.

Але в світі є багато любителів білого норкового хутра. Як тоді бути?

Звіроводи схрещують білу норку з коричневою і отримують перше покоління, половину якого складають руді, строкаті норки, а другу половину — коричневі. Проявляється так званий ефект гетерозису.

Після цього строкатих норок схрещують із білими самцями і в приплоді отримують вже 75 відсотків білих норок. А при наступному схрещенні цих білих норок із білими самцями усе поголів’я буде білого кольору.

Яків Андрійович взяв в’язку шкурок і потрусив нею в повітрі. Хутро знову загорілося золотими іскорками.

— Працівники нашого господарства, — вів далі, — трудяться також над підвищенням якості хутра, стійкості тварин до різних захворювань. Нас цікавить і проблема харчування звірів. Ми не хочемо миритися з тим, що норки з’їдають м’ясо, яке можна було б використати в харчовій промисловості. Рибу, яку ми отримуємо аж із Далекого Сходу, теж могли б споживати люди.

А що, як годувати звірів дешевими продуктами моря? Це б значно здешевило їжу норок. Над цією проблемою і працює наш колектив. Дізнавшись, що в ряді звірогосподарств норок стали годувати морськими молюсками, ми теж закупили мідій і вже бачимо, що ефект великий. Харч цей подобається звірам, бо вони й на волі поїдають різних молюсків. Вартість його набагато нижча. Хутро не гіршає. Раніше робітники витрачали багато часу, щоб очистити тіло мідій від мушлі, нині ми цього не робимо. Виявилося, звірі можуть їсти без шкоди для здоров’я м’ясо мідій, дрібно посічене разом з мушлею. Ми встановили тісні контакти з чорноморськими рибалками, що виловлюють мідій, вони незабаром пришлють нам першу чималу партію молюсків, і тоді собівартість хутра «золотого» звірка — норки — стане ще нижча, наші ж прибутки зростуть.

Потім Яків Андрійович познайомив дітей із височенним чоловіком з рушницею:

— Панас Минович, єгер наш, проведе вас коротшою, аніж ви йшли, дорогою і дещо покаже в лісі. Він його дуже добре знає.

— Бачили якогось звіра в нашому лісі? — спитав єгер.

— Не вдалося, — за всіх відповів Олесь.

— Воно й не дивно. Зараз у лосів, оленів, козуль, кабанів, зайців та інших мешканців лісу з’явилися малята, ось вони і ховаються з ними у найглибших закутках лісу. Тривожити їх не варто: зайчат і козенят, приміром, по свіжих слідах знайдуть тоді хижаки — лисиці, бродячі собаки, коти, а їх чимало в нас розвелося.

Борсукова школа

— Хочете, покажу, де живуть борсуки? Хто з вас бачив їх? — поцікавився єгер.

— Я бачив! У зоопарку, — похвастався Валик.

— У зоопарку й ми бачили, — загули діти.

— Що то за звір у зоопарку, — махнув єгер рукою, — ходімо, в лісі на них подивитесь.

Панас Минович взяв патичок, долонею розгорнув пісок і став щось на ньому креслити.

— Це — Суничка, а ось цей хрестик — вільха, яку ми зараз побачимо. Вона стоїть на тому боці, над самим берегом. Під нею борсуки й вигребли нору. Вітер дме нам у спину, тому зайдемо звідси. Борсуки — звірі обережні. Через те, що вони живуть у норах, в них найкраще розвинутий нюх і дотик, а зір і слух — гірше. Отож доведеться нам сидіти в схованці непорушно, бо звірі відчують найменший струс ґрунту.

Сховались у верболозі. Звідси добре було видно нору під вільхою.

— У норі щось ворушиться!

Усі припали до біноклів.

— Нічого не видно!

— Там справді щось ворушилося, а тоді сховалося, — виправдовувалася дівчинка.

– Борсуки спочатку прислухаються, переконуються, що навколо безпечно, а тоді вже вилазять. Гляньте правобіч од нірки. Он за той кущ!

— Борсук!

— А виліз він із запасної нори, — пояснив Панас Минович, — їх у борсуків кілька.

Присадкуватий, валькуватий звірок підняв гостру мордочку, повів довкола круглими вухами. Блиснули очиці. Та не встигли діти на нього роздивитися, як він крутнув невеличким хвостом — і назад.

— Утік, — розчарувався Толя.

— Дивіться уважніше! — наказав єгер. — Із центрального входу нори давно вже виліз ще один борсук, а ви й не помічаєте.

Поблизу нори сидів буруватий звір. Навколо рота і спереду його морда була біла, очі мов чорною смугою обведені. Звір сторожко повів головою, потягнувся. Принюхавшись, повільною риссю подався на берег, став ритися, щось вишукуючи. З-під масивних пальців, озброєних довгими кігтями, полетіли грудки болотистого ґрунту. Але здобичі не було, то звір покинув це місце й пішов далі.

— Борсуки, — пояснив учений, — поїдають мишей-полівок, водяних щурів, жаб, личинок хрущів, корінці тощо. Були випадки, коли в шлунку знаходили до одного кілограма жуків або більш як три кілограми корінців.

Борсук тим часом підійшов до води й сховався у зарослях лепехи.

— Дивіться уважно, зараз жаб ловитиме! — порадив єгер.

І справді, незабаром борсук вистрибнув із лепехи й шубовснув у воду. Щось ухопив і поплив до берега.

— Гадюку впіймав! — прошепотів Валик.

— Вужа! — уточнив вчений.

Звір виліз на берег і став шматувати здобич, похрюкуючи, мов кабан. На ці звуки з нори вискочило троє борсученят. Вони кинулися до поживи. Дорослий борсук ні з ким не збирався ділитися здобиччю. Загарчав, як собака, на малят, ще й лапою вдарив одного з них. Той покотився зі схилу. Збившись докупки, звірятка жадібно дивилися, як обідав батько.

— Тут щось не так, — замислився вчений, — борсуки люблять дітей.

А звір, наївшись, напився води, а тоді підійшов до борсученят і ну їх штовхати до берега. Ті послухалися, стали слідом за ним ритися в землі.

— Он воно що, — здогадався Петро Степанович, — борсук навчає дітей знаходити поживу. Тому він і не дав їм обідати. Бо тоді вони не схотіли б длубатися в ґрунті, шукати якусь дрібноту.

За півгодини борсученята втамували голод і, вилізши на горбик, стали грітися на сонці. А потім зчинили справжню бійку. Скубли одне одного за боки, аж шерсть летіла. Спочатку важко було розібрати, хто з них заводій, але згодом побачили борсученя, яке чубило обох своїх братів. Ті навтіки, а воно навздогін. Отоді батько не витримав і так скубонув забіяку, що той аж заскиглив.

Раптом почулися людські голоси: то йшли косарі. Борсуків як і не було.

— Тепер вони не скоро з’являться, — пожалкував єгер.

Діти перебрели Суничку, щоб оглянути борсукову нору.

— Знаєте, яка довжина її? — запитав Панас Минович. — Метрів з десять, а то й більше. Кубло, де живуть звірі, найглибше. Вистелене воно зсередини сухим листом, мохом і травою. Восени борсуки вхід до нори затикають мохом, самі згортаються клубочком, ховаючи голову між лапи, і засинають. Борсуки корисні, бо нищать багато шкідливих гризунів і комах, зрихлюють ґрунт, шукаючи здобич. Я підрахував: на гектар вони роблять до шістдесяти копанок. Поїдаючи плоди і ягоди, борсук сприяє розселенню дерев і кущів. Правда, цей звір іноді поїдає цінних промислових тварин, нападає на баштани, городи. Та ця шкода порівняно з користю, що він її приносить, дуже невелика. Ось чому борсуків треба оберігати. Насамперед взяти під охорону їхні нори і слідкувати, щоб на них не полювали. Готуючись до зими, борсуки збирають різне коріння, гриби, жолуді тощо і сушать на осінньому сонці.

Траплялися мені борсучі «продовольчі бази». Чого тільки там не було: засушені гадюки, жаби, миші, черв’яки…

— А навіщо їм запаси, вони ж зимою сплять! — здивувався Петрик.

— На відміну від ведмедя, борсуки іноді встають серед зими, в теплі дні навіть на сніг вилазять. Тоді їм і стають у пригоді заготовлені харчі.

Пернаті розбійники

Суничка, гублячись у густих верболозах, повернула ліворуч, а діти, обережно ступаючи по траві, пішли прямо й скоро опинилися знову в сосняку. Єгер підвів дітей до широченної просіки.

— Це межа мого обходу. Нею й підемо в глиб лісу.

Зненацька єгер зняв з плеча рушницю й вистрілив. З високого дерева на просіку впала сіра ворона.

— Лихо з ними, — пояснив єгер, — розвелося їх стільки в лісі, що пташкам життя немає. Не встигнуть, бідолахи, від гнізда відлетіти, як ці розбійниці то яйце вип’ють, то пташеня вкрадуть. Не жаліють вони й зайченят, і каченят, закльовують на смерть.

Петро Степанович дістав з рюкзака папір, загорнув у нього ворону.

— Попросимо Геннадія Олексійовича, щоб навчив нас чучело робити.

— Панесе Миновичу, а які ще хижі птахи є у вашому лісі?

— Чи не найшкідливіший тут яструб-перепелятник. За рік хижак знищує майже тисячу дрібних співочих птахів, рятуючи життя сотням тисяч шкідливих комах. Іноді залітає сюди й яструб-тетерев’ятник. Він «спеціалізується» на більших птахах — граках, воронах, голубах, качках, куріпках, тетеруках. Нападає і на білок та зайців. А від болотяного луня страждають кулики, качки, діти видри, бобра тощо. Ці птахи «поза законом», на них можна полювати в будь-яку пору року.

Живе в нас і шуліка. Але, незважаючи на те, що він нападає на птахів, знищує ящірок, жаб і рибу, я його охороняю. Чому? Бо ця їжа в нього другорядна. Основна ж — ховрахи, пацюки миші, хом’яки, найрізноманітніші комахи, з яких переважна більшість — шкідливі! Та ось він і летить! -— показав рукою в небо. На стрічних потоках повітря шуліка кружляв над просікою, все нижче опускаючись до землі. Аж ось він склав крила й упав. Незабаром знову з’явився.

— Не повезло! — сказав єгер. — У пазурах пусто. Я раз бачив, як він полював на ховраха. Було це на узліссі. Я тоді ще вважав його за шкідника лісу. Помітивши шуліку, хотів підстрелити. Вибрав собі невеличку сосну й причаївся за нею. Ну, думаю, підпущу ближче, щоб без промаху вдарить. А шуліка кружляв, кружляв, як оце зараз, потім враз упав на землю, кроків, мо’, з десять від мене. Вже поклав я пальця на спусковий гачок, але цікавість перемогла: що ж він помітив з неба? Виглядаю, а від нього в нору ховрах — шмиг! Не розрахував, мабуть, птах, а може, ховрах вчасно його тінь помітив. Що ж далі буде? Не покидаю думки збити хижака на льоту. А той не злітає. Склав собі крила і всівся поблизу нори. Минула година, друга. Мені й ніколи, але вирішив до кінця прослідкувати за цим дивним полюванням. Хто переможе? Першим не витримав ховрах, виліз із нірки. Тут його й чекала смерть. Після того я ніколи не стріляв шулік та й іншим не раджу. Адже, вбиваючи лише ховрахів, шуліка економить народному господарству десятки кілограмів хліба

Багато в лісу ворогів. Але друзів — ще більше.

— Ось у цьому дуплі, наприклад, — єгер підвів дітей до трухлявого пенька, — живуть їжачки. У них зараз теж малята, тому не будемо заглядати, щоб не лякати їх, підемо далі. А тут, — показав єгер на невеличкі купки свіжовиритої землі, — хазяйнує кріт. Невтомний трудівник, він вишукує під землею шкідливих комах та їхніх личинок, а також мокриць і слимаків. Розрихлюючи ґрунт, кріт тим самим сприяє його аерації, тобто проникненню в нього повітря.

— А чи не можна його спіймати, щоб роздивитися краще? — спитав Володя.

— Чого ж, можна, але дуже важко. Площа, що її займає підземними галереями один кріт, як підрахували вчені, складає майже 200 квадратних метрів. За добу він обстежує близько 300 метрів своїх підземних магістралей. Уявляєш, Володю, скільки б нам землі довелося, перекопати, щоб знайти крота? До того ж підземні галереї крота в два поверхи. І коли б ми навіть докопалися до верхнього, кріт відразу сховався б у нижніх норах, які теж настільки розгалужені, що знайти його там може допомогти лише випадок. Іноді ж ці звірки виходять на поверхню і тоді дуже часто стають здобиччю лисиць, тхорів, ласок, їжаків, ворон, сов, журавлів. Як бачите, в корисного нам крота ворогів хоч відбавляй. І буває дуже прикро, коли бачиш, як у гонитві за шкуркою на нього піднімає руку ще й людина.

— Гляньте, — здивувалася Віта, — хтось мурашника обгородив!

— То — моя робота, — пояснив єгер. — Варто мати на одному гектарі лісу кілька гнізд рудих лісових мурашок із роду форміка, і проблема збереження його від комах-шкідників та їхніх личинок буде вирішена. За трудовий сезон, а він починаєтья в березні й закінчується у жовтні, одна сім’я таких мурашок знищує 3–5 мільйонів шкідливих комах.

— А у вас скільки мурашників?

— Ще мало, — спохмурнів Панас Минович. — У цих крихітних працелюбних істот надто багато ворогів. їх винищують птахи, миші, жаби. Немало шкоди мурашникам завдають і люди. Одні просто так, з цікавості, руйнують їхні гнізда, інші дістають звідти мурашині яйця, якими годують співочих пташок та риб. Останніми роками я переселив на нове місце майже сто нових сімей, і вони добре там прижилися.

— А як це ви робите?

— Наприкінці травня, коли в мурашок уже є кокони, беру з сильної сім’ї відводок, поміщаю в емальоване відро і несу туди, де немає мурашників. Вибравши там світлу галявину з трухлим пеньком, висипаю туди комах. Вони довго, правда, оторопіло бігають по галявині, мабуть, шукаючи старе гніздо, але потім збираються до коконів і будують новий мурашник. Розселення мурашок — копітка справа, але потрібна: там, де поселилися мурашки, не стало личинок хрущів, яєць непарного шовкопряда.

Діти уважно придивилися до сірої, де-не-де вкритої хвоєю піраміди, притуленої із сонячного боку до пенька. Безперервним потоком снують по ній мурахи, одні тягнуть туди здобич, інші виносять рештки з’їдених комах. Невтомні охоронці зеленого друга людини — лісу!

Дійшовши до середини просіки, юннати звернули в гущавину лісу. Зелені гілки сосен торкалися одна одної, утворюючи шатро, крізь яке тільки в окремих місцях пробивався сонячний промінь. Темно-зеленою стала й рослинність під ногами. То вороняче око блисне чорною цяткою вже стиглої ягоди, то зашерхотить папороть, то усміхнеться темно-синіми боками ягода чорниці. Ішли мовчки, тому аж здригнулися всі, коли Жанна вигукнула:

— Гадюка!

— Яка ж то гадюка, — Вітя помітив жовті цяточки на голові плазуна, — то звичайнісінький вуж, — і вже хотів ухопити його руками, та єгер зупинив його.

— Не руш! Це — теж корисна лісова тварина, бо з’їдає чимало шкідників — комах, личинок, слимаків…

— А що то в нього за гуля? — спитав Валик. — Наче м’ячика проковтнув.

Вуж не тікав від дітей, тільки сичав на них, підвівши голову з роздвоєним язиком.

— Вужеві пощастило проковтнути солідну здобич, набагато товщу за нього.

Переконавшись, що люди не збираються його чіпати, вуж опустив голову і занімів.

— Бачте, як йому важко, ледве дише! — засміявся єгер, і всі рушили далі.

— А гадюки тут є?

— Є. Проте вони ніколи перші на людей не нападають, тільки захищаються. Отож іди й уважно дивись під ноги: наступиш гадюці на хвоста — вона не стане з’ясовувати, чи ти ненароком, чи навмисне. Вкусить!

Кабани

Попереду стало виднішати.

— Лось! — показав у той бік рукою єгер.

Трохи збоку від доріжки, якою йшли діти, стояв красень. На зеленому тлі ясно виднілись його розлогі роги, що нагадували формою соху. Звір застиг не рухаючись. Олесь схопився за фотоапарат. Під ногами хруснула гілка, і лось щез.

За галявиною дорога спустилася вниз, і діти знову опинилися перед Суничкою. Але не стали її переходити, пішли вздовж берега. Чимдалі пробиратися в заростях очерету, вільхи та памолоді осики було все важче. Під ногами з’являлася вода, дітям доводилося пригинатися, пролазячи під гіллям.

— Кабани!

А ті вже побачили дітей і, сердито глянувши, подалися в глиб лісу.

— Сфотографував? — поцікавився єгер в Олеся.

Де там! Уперше в житті зустрітись отак з кабанами й розгубитися.

Звернули на кабанячі сліди. Вийшли на галявину, зрідка порослу соснами. На ній повно обгризених кияхів.

— Тут ми підгодовуємо кабанів, — пояснив єгер. — Кладемо в лісі купи кияхів, сиплемо овес.

Панас Минович присів над однією з кабанячих стежок.

— Сліди зовсім свіжі!

Охоплені мисливським азартом, школярі попрямували далі.

— Тут вони рилися, — показав єгер на довгасті траншеї, на дні яких виднілось обгризене коріння, — а тут — спали. Чи не нас злякались.

…Кабанів удалося побачити аж під вечір. На величезній галявині в мішаному лісі паслося їх п’ятеро: свиня і четверо поросят. Свиня рилася в землі, лишаючи за собою довгі борозни, поросята гралися.

Клацнув фотоапарат Олеся, і вони повтікали.

— А он косулі! — прошепотів Панас Минович. — Не туди дивитесь, зверніть увагу на дуба з розчахнутим верхом, під ним вони й пасуться.

Граційні кізки вихопилися з-під кущів і швидко сховалися в лісі.

— Природа, бачте, добре подбала, щоб масть косулі була в тон із рослинністю. Треба мати добре натреноване око, щоб розгледіти їх одразу. А зайця за метр не побачиш, де він. Звірі маскуються од небезпеки.