Чому круки мурашок бояться

Чаплі, вівсянки та хитре чаєня

У густих зарослях живоплоту діти ще звечора обладнали схованку, щоб простежити за життям колонії сірих чапель.

Над Суничкою тремтів легенький серпанок туману. Чаплі, величезні, гарні, сідали в нього, викидаючи ноги, мов літак шасі.

— Що вони там шукають?

— Зараз побачимо.

Через кілька хвилин чаплі одна за одною несли звідти в дзьобах то жабу, то рибу, що виблискувала на сонці дрібною лускою.

— Пташенят годують.

А чаплі знову потяглися до річки, вертаючись щоразу із здобиччю.

— Ну й ненаситні, — здивувалися діти.

— Ой, що це? — здригнулася від несподіванки Віта, почувши з боку луків дивний скрип. — Чи не деркач?

— Він! — підтвердив Геннадій Олексійович. — Ходім на звуки, він близько підпускає до себе людей.

Ступили в густу, високу траву. Деркач заскрипів майже поруч. Обережно обігнули невисокий кущ верболозу. Де він? Яскраво-рудий клубочок шмигнув у зарослі. Валик за ним. Лише після цього птах, мов нехотя, піднявся метрів на півтора в повітря і знову впав на землю, уже біля води. Валик туди-сюди, але далі не пускало болото. А деркач, радіючи безпеці, знову заскрипів свою дивну пісню.

— Деркач — поганий літун. Він рідко піднімається на крило, більше, як ви бачили, бігає. З’являється в нас пізно, бо більшу частину шляху з теплих країн проходить пішки.

— Пішки? — здивувався Валик.

— Так само добираються до своїх домівок і дикий індик, і південноамериканська куріпка, та рекордсмен серед таких «пішоходів» — наш деркач, адже він долає шлях до наших країв аж із Африки.

Трава сягала по пояс. З-під ніг вилетіла невеличка пташка. Вона пурхала поблизу дітей, то піднімались, то падала, мов кликала їх до себе. Груди в неї були жовті, а на дзьобі виднілася ясно-коричнева стрічка.

— Це вівсянка-дібровник, прилітає до нас дуже пізно, в кінці травня. Гніздечко влаштовує прямо на землі, а корм — комашок, різних личинок — збирає на стебельцях трави. Зараз ми, певно, перебуваємо поблизу її гнізда, ось вона й відводить нас од нього.

— Геннадію Олексійовичу, — у Валика загорілися очі, — давайте для колекції яєчко вівсянки знайдемо.

— Ні, Валику, — застеріг вчений, — найкраще, коли підемо звідси й дамо спокій пташці. Адже їй, щоб долетіти до нас і звити на цьому лузі гніздо, довелося подолати величезний шлях. Зимує вона в Індії та Південно-Східному Китаї, а весною летить на північ, до нашого Далекого Сходу. Потім завертає на захід і прилітає до Східного Сибіру, щоб звідти добратися до Західного Сибіру і, нарешті, з’явитися в європейській частині Радянського Союзу. Скільки тисяч кілометрів долає ця крихітка! То як, Валику, будем шукати гніздечко вівсянки чи ні?

— Ходімо звідси, — знітився хлопець.

— Дібровних цікавий ще й тим, що відлітає зарані: в кінці липня – на початку серпня. Всього в країні живе майже п’ятдесят різновидів вівсянок. Вони — чи не найпоширеніші серед наших зерноїдних птахів. Характерна в них будова дзьоба: навіть коли він закритий, в ньому є щілина. За цією прикметою завжди можна відрізнити вівсянок від інших, навіть зовні дуже схожих на них птахів.

Юннати підійшли до Сунички.

— Тр-тр-тр-тр, — аж здригнулися, так близько був співак.

— Очеретяний горобець, — прошепотів учений. — Теж із родини вівсянок.

На пташиний голос обережно продиралися крізь зарослі очерету. Може б, і вдалося побачити гніздечко очеретяного горобця, майстерно змощене в землі, як раптом Валик попав у яму. Змахнувши руками, він так шубовснув у воду, що оббризкав усіх.

— А щоб тебе! — розсердилася Віта.

— Дивіться, дивіться! — помітив-таки вівсянку Геннадій Олексійович. — Полетіла на той бік. Бачите?

Пташка справді скидалася на горобця. Хіба що відрізнялася від нього чистішими білими, чорними й коричневими тонами забарвлення. Блиснув білий ошийничок, такий же зоб, чорні пера на голові й щоках.

— То самець, — пояснив учений. — Самиці мають інше оперення.

— А я бачив таку пташку в себе на балконі, — зрадів Ігор. — Разом з горобцями прилітала вона взимку до кормушки.

— Може бути, — погодився Геннадій Олексійовий, — під час глибоких снігопадів і в сильні морози не лише вівсянки, а й інші лісові птахи прилітають у міста та села, щоб знайти затишок і поживу.

У цьому місці болотистий ґрунт відступав, і лише густі зарослі очерету, рогози й іншої рослинності нагадували, що нещодавно й тут під ногами була хитавиця. Стали частіше попадатися кущі вільхи. Один з них був майже над водою. За нього й сховалися юннати. Неподалік знову заскрипів деркач. Раз, вдруге… Замовк. А невдовзі йому відгукнувся інший голос. Пташка співала, мов батогом стьобала: «Уїть. Уїть, уїть».

— То лиска, або ж водяна курочка. Вона, як і деркач, погано літає, зате добре бігає. При цьому така обережна, що жодне стебельце не зворухнеться.

— Геннадію Олексійовичу, — Ігор тримав у руці невеличке чорне пташеня. — Мертве. І як воно сюди попало?

— А де ти взяв його?

— Під кущиком у ямці лежало.

— То не ямка, Ігорю, а гніздо чайки. А це її дитя. Дай-но мені його, — простягнув руку Геннадій Олексійович.

Він довго розглядав пташеня, навіть подув на нього. А потім, відійшовши метрів за три від дітей, поклав його на землю. І тут сталося несподіване. Пташеня скочило на ноги й стрімголов дременуло в зарослі осоки.

Геннадій Олексійович засміявся.

— Не дивуйтесь: чаєнята завжди прикидаються мертвими, коли понадають у подібні ситуації.

А сонце піднімається все вище. Стала з’являтися мошва. Цілими зграями зависають у повітрі комарі. Віта вже запропонувала збиратися, та Геннадій Олексійович не поспішає.

— А чи знаєте ви тих пташок? — показав угору.

— То ластівки.

— Невже ви не можете відрізнити ластівку від стрижа? Погляньте, в цих крила вузькі, довші навіть за тіло, серповидні. Стрижі, літаючи, пронизливо вищать. А ластівок три різновиди: міські, сільські та берегові. Міські літають і ловлять комах у верхніх шарах повітря, куди лише стрижі залітають. У сільських хвіст має глибший вилкоподібний виріз, аніж у інших. Берегові ластівки теж мають свої особливості: верхня частина тіла буруватіша, на білій шиї в них — темний ошийник, немає білого надхвістя. Ходімо, покажу цілу колонію стрижів.

Перебрели Суничку й опинилися у тому місці, де річка немов роздвоювала своє русло. Основне відходило ліворуч, воно тут було повноводіше й стрімкіше, а праворуч — широченне плесо, яке огинало величезну брилу-острів. Над плесом сновигали тисячі стрижів, полюючи на комах.

— А ось і колонія, — показав у бік острова вчений. — Оті нірки в глинистому крутому березі — їхні гнізда. На п’ятнадцяти метрах, колись я підраховував, вони вирили собі майже чотириста нірок!

Чого кричала вивільга

До табору поверталися полем. Неподалік співав жайворон. Він непорушно зависав у повітрі, а потім падав униз.

— Чого б то він? — запитав, хитро мружачись, учений.

— Мабуть, небезпеку помітив?

— Ні, — засміявся Геннадій Олексійович, — то він «падає» в своє гніздечко. Там, певно, уже й пташенята вивелись. Ясно, що нас не помітив, інакше б нізащо не показав своєї хати.

— А он яка красива пташка. Груди чисто-жовті, спинка зеленувата, сіренька голівка.

— Жовта плиска, — упізнав Ігор. — Її гніздо теж легко знайти, бо плиска завжди крутиться над ним.

— А он — перепел! — зрадів Валик.

— Ну й задавака, — не втерпіла Віта. — Перепела всі знають. У нас минулого року вдома навіть він жив у клітці. Співав дуже красиво. А коли татко його випустив на волю, так він ще з тиждень на балконі жив, не хотів летіти.

…Увійшли в березняк. Під ногами зашерхотіла трава.

— Фіу-тіу-ліу, — лимонно-жовтого кольору пташка, а хвіст і крила чорні.

— Вивільга!

— До того ж самець, бо самиця має скромніше вбрання, вона зеленувато-сіра.

— Через цей строкатий одяг, — зауважив Геннадій Олексійович, — вивільга прилітає до нас лише тоді, коли всі дерева вкриються листом. Інакше вона б швидко стала жертвою пернатих хижаків.

А в березняку несподівано щось заверещало, мов кіт, якому дверима хвоста прищемили.

— Що воно?

— Та сама вивільга! А кричить вона так перед негодою.

— Тож не барімося, бо можемо змокнути.

— Ти-ти-рути-крути-верти. — На сучку поблизу дупла старезної берези сиділа невеличка пташка з чорною головою.

Геннадій Олексійович витяг з кишені шишку, яку десь підібрав, і кинув. Пташка вискочила з дупла, й діти побачили, що спинка в неї теж чорна, живіт і груди — білі, а на крилах білі смужки.

— Строката мухоловка!

Мухоловка тут же продемонструвала свою спритність: схопила на льоту муху чи якогось комара і знову полетіла в дупло. Олесь із наготовленим телевиком підійшов ближче й зробив декілька знімків трудолюбивої пташки, на рахунку якої тисячі впійманих комах-шкідників.

— А он знову жовта плиска з’явилася. У ліс залетіла вона, мабуть, випадково, бо живе, як ви бачили, переважно на луках. І забарвлення має відповідно до жовтих лугових квіток.

— Ді-ді-ді-ля-ля-ля-ві-чіу!

Зяблики! Невеличкі сіро-бурі коричневогруді птахи, з синювато- сірою голівкою і ясно помітними білими рисками на крилах, не лякаються зайд. Стрибають собі з гілки на гілку. Діти підійшли ближче.

— А ви знаєте, де самець, а де самиця? — запитав Геннадій Олексійович.

— Зрозуміло, красивіше «вдягнені» — самки, — висловив здогад Валик.

Геннадій Олексійович засміявся.

— Хіба ж можна, Валику, копіювати людські звички! У зябликів навпаки: самки мають забарвлення скромніше, аніж самці. Ці пташки цікаві ще й тим, що прилітають до нас дуже рано, до того ж першими, мов на розвідку, прибувають самці, а лише через кілька днів за ними — самиці.

Пташкам, напевно, набридло-таки близьке сусідство з дітьми, і вони пурхнули на дальше дерево.

— Пінь-пінь!

— Рю-рю!

— Ще й так можуть вони співати?

— Знову ж таки на негоду, — Геннадій Олексійович глянув на хмари, що звідусіль затягли небо. — Бути дощу. А де це наш Ігор?

— Я тут, Геннадію Олексійовичу. Знайшов гніздо, але не знаю, чиє воно.

— Не чіпай руками, — наказав учений і рушив з дітьми на його голос.

На тоненьких бокових гілках дерева примостилося акуратне, красиве гніздечко, обліплене зовні лишайником і мохом. Всередині був м’якенький тополиний пух, на якому лежало четверо світло-голубих яєчок, поцяцькованих коричневими й темно-фіолетовими плямами.

— Хто знає, чиє це гніздо? –

— Ре-ре-ре-ре-ре! — пролунало над самою головою.

— Це ж щиглик, — здогадалася Віта. — Ходімо звідси, бо він сердиться на нас.

Пішли, а їм навздогін ще довго кричала строката пташка.

Лісові ковалі

Гарно в сосновому лісі, повітря свіже — аж голова паморочиться. Материнка, чебрець. У затінку ще цвітуть суниці. Обплутані ожиною кущі таять у собі чимало несподіванок. Тільки не намагайтеся знайти там гніздечко. Лісові птахи ховають їх на деревах, бо на землі багато ворогів: гадюки, вужі, лисиці, бродячі коти та собаки.

— Стук-стук! Стук-стук! — молоточком вибиває по стовбуру.

— Де він? — оглядаються діти.

— На сосні. Строкатий дятел. Самець. А строкатий тому, що в нього чергується біле й чорне пір’я. Тім’я в дятла теж чорне, а на потилиці кривава пляма, мов шапочка. У самиці ж шапочка чорна. А в наших лісах ще водиться малий пістрявий дятел, але живе в широколистих лісах, особливо там, де ростуть вільхи. Дивіться, поблизу дятла крутяться ще й інші, менші пташки — синички, повзики. Як ви думаєте, що вони там роблять?

— Ці пташки збирають трухлявину, що падає з-під дятлового дзьоба, шукають у ній щось і поїдають.

— Не щось, Віто, — поправив її вчений, — а комах або їхніх личинок. Дятли поїдають лише частинку з них, а решту — дрібні пташки. Бо дзьоб у невеличких пташок слабкий, і вони самі неспроможні роздовбувати кору.

Тільки дятел знявся, за ним полетіли й синички з повзиками.

— А он — гніздо крука, — Геннадій Олексійович показав у бік розлогої сосни.

— Крру-крру… — почулося звідти.

— Страшенно хитрющий птах, — засміявся вчений, — побачив, що його помічено, й кричить. Досі ж мовчав.

Наблизилися до тієї сосни, з гнізда вилетіло трос чорних як смола пташенят і старий крук.

— Круки виводять дітей рано. Уже в березні самиця сідає на гніздо. Зрештою, ліпше я вам розповім казку.

У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живились зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими пазурами, вони оселилися на високих соснах і тримали в острахові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!

Що робити?

— Давайте попередимо круків, якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось на допомогу до Орла, — сказала Вивільга.

— Слушна пропозиція.

Знайшли березову кору, дятли відстрочили на ній ультиматум, повзики скрутили її в сувій, ремези заклеїли пташине послання й скріпили його печаткою.

— Хто доставить петицію крукам?

— Сорока, — запропонували сорокопути. — Тільки вона не боїться розбійників.

— Авжеж не боїться, бо заодне з ними. Згадайте, скількох вона позбавила дітей, — заперечила Чайка.

— Чайка має рацію, — загаласували синиці.

— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти, — промовила Вивільга, — для цього в тебе є всі дані: витримка, відповідне забарвлення, настирливість.

— Коли громада доручає, — погодився Шпак, — полечу.

Узяв цидулу й подався до високих сосон.

— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.

Круки зустріли Шпака здивовано.

— Ти що, заблукав, небораче?

— Ні, — промовив пташиний посол, — доручено мені передать вам ось цю заяву, — простягнув найголовнішому Крукові лист.

— Про що ж ви пишете в ній?

— А ти прочитай!

— Хіба хто розбере ваші нікчемні каракулі? — розсердився Крук. — А втім, гаразд. Покличемо Сороку, вона в нас грамотна.

Шпак відлетів трохи й став чекати відповіді.

«Хоч дипломатів і не б’ють, — подумав. — проте не завадить бути подалі від цих пройдисвітів».

Пройшло чимало часу, аж поки Сорока довела до круків зміст пташиного ультиматуму.

— Нахабна, нікчемна дрібнота, — зчинили ґвалт круки. — Кому загрожувати надумали? Орла на допомогу кликать захотіли? Та його і в живих давно немає. Знайшли захисника. Ха-ха-ха!

— Негайно, негайно в похід! Провчимо нахаб, щоб і діти їхні запам’ятали, як нам, крукам, загрожувати.

— А може, спочатку напишемо їм свій ультиматум? — пропонували поміркованіші.

— У бій! — закаркали старі круки. — Ще не було в історії такого, щоб нам загрожували якісь синиці й горобці.

— У бій!

Почувши войовничі вигуки у ворожому стані, Шпак хотів попередити птахів про небезпеку, але не встиг. Чорною хмарою налетіли на нього круки. А потім — на дрібноту.

Бій тривав недовго. Круків було багато, та й напали вони зненацька. Чимало синиць, дятлів, повзиків, дроздів, солов’їв та інших пернатих загинуло тоді. А ті, що врятувалися, через деякий час зібралися в одному із найглухіших закутків лісу. Побиті, обскубані, закривавлені, поховалися вони під листям і знову задумалися, як далі жити, як віднайти вихід з такого становища.

Звитяжної Вивільги не стало, вона загинула в нерівній борні, тому головувати взялася Синиця.

— Мабуть, треба шукати інший ліс, — промовила, — такий, де немає ні круків, ні сорок.

— І справді, — зраділи птахи, — знайдемо такий ліс і будемо жити в ньому спокійно.

— Тоді — розлетілися! — наказала Синиця. — А через тиждень зберемося в цьому ж місці. Коли ж зустрінете Орла, скажіть: згодні на будь-яку умову, тільки нехай захистить!

Подалися пташки в різні боки шукати землю обітовану. А коли сонце всьоме з’явилося над обрієм, стали злітатися до рідного лісу.

— Всюди круки. Скрізь сороки. У багатьох місцях ще й кібці водяться, і коти бродячі! А Орла не бачили, — стали доповідати.

— Тоді й житимемо тут. Гнізда ж будувати будемо в дуплах, зарослих дерев і кущів, щоб круки не бачили ні нас, ні жител наших!

Поховалися пташки в лісових нетрях, затихли, мов і не було їх тут. Довкола вимерло все.

А круки захвилювалися.

— Куди поділися птахи? Невже повтікали? Чим же тоді харчуватися? Не ловить же нам, крукам, комах, як інші ловлять. Чорна робота нам не до лиця.

— Кру-кру-кру! Їсти хочемо, — заскиглили кручата.

— Які з вас батьки, — накинулися матері на круків, — діти он з голоду помирають, а ви все радитесь. Довели, що птахи з лісу повтікали!

— Вихід один, — сказав молодий Крук, — розрити он ті купини й нагодувати дітей мурашиними яйцями. Вони смачні, я пробував!

— Ні в якому разі, — заперечив старий Крук, — казали діди, щоб мурах не чіпали, бо тоді всім смерть буде!

— Смерть від мурах! — вигукнув молодий птах. — От насмішив. Із-за тебе, діду, птахи справді повтікали з лісу. Це ти підняв нас на ту нікому не потрібну бійку. А тепер радиш з голоду вмирати?!

— Як знаєте, — тільки й мовив старий Крук.

— Тоді вперед! — наказав молодий птах, відчувши , що настає момент, коли доля послала йому можливість зайняти чільне місце в кручиній зграї. — Вперед!

Зашуміли важкі крила, і розбійники напали на мурашники. Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до поживних личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.

Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.

— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а ревізував лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.

— Ех ви, — не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах. — На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.

— А як? Швидше кажи, якщо знаєш, — кинулися до нього мура хи. — Відразу ж підемо на розправу!

— Скажу. Тільки з умовою, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!

— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.

— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда, і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти, і ви з ними зробите що схочете. Відплатіть їм і за нас.

— Відплатимо! — пообіцяли комахи й подалися до сосон.

— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда!

То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купиною на найвищому дереві і заволали до птахів, що з’явилися в небі:

— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Дітьми клянемося!

— Помилуєм їх? — запропонували тоді голуби.

— Помилуєм, — погодились інші, — дітьми ж клянуться. Але знайте, — сказали крукам, — тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.

…Відтоді круки живляться переважно падлом. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.

…Того вечора їх би, певно, й не застав дощ, якби не затрималися біля давно покинутої сторожки. Вибиті вікна, зірвані двері. І пройшли б мимо неї діти, якби не писк на горищі і якесь незрозуміле шарудіння.

Петрик Жовтобрюх кинув на землю рюкзак, зачепився одною рукою за лату й підтягнувся до ляди на горище. Йому майже межи очі стрибнув величезний кіт. Схопився й дременув до лісу.

— Де б він тут узявся? — здивувалися діти.

— Бродячий! — пояснив учений. — Раз потрапивши до лісу, побачив, що влітку тут є на кого полювати, і тепер його не виженеш звідси. Багато шкоди приносять такі коти й собаки лісовому господарству. Небезпечні вони й для людей, бо стають напівдикі і нерідко хворіють на сказ. А заглянь, Петре, кого він там душив.

Хлопець зник у чорному проваллі горища, а невдовзі звідти знову донеслося:

— Пі-пі-пі! — і щось шмигнуло з горища.

— Кажани!

— Я так і думав, — сказав Геннадій Олексійович. — Кіт розвідав, де вони днюють, і надумав ними закусити, а ми йому перебили.

Хлопець зліз, а кажани шмигнули знову на горище.

— Там їх багато, — став розповідати хлопець, — мабуть, із сотню. Висять головами вниз, почіплявшись за лати.

— Чому ж вони не втекли від кота? — здивувалася Світлана. — Адже так добре літають.

— Бачиш, Світлано, кажани — нічні тваринки. Удень вони сплять і на світлі нічого не бачать.

— А як же поночі літають?

— Бо мають спеціальні «локатори», за допомогою яких не лише знаходять собі дорогу, а й полюють на комах.

Дощ сипонув як з відра.

— Ховайтесь у сторожку, — запропонував учений, — там я й розкажу вам про «локатори», які кажанам жити допомагають.

Як діти вгамувалися, Геннадій Олексійович став розповідати:

— Кажани «промацують» навколишню місцевість за допомогою ультразвуків. Утворюються вони в гортані, яка за своєю будовою нагадує звичайний свисток: повітря, що видихається з легень, немов вихор, проноситься через неї. При цьому виникає «свист» надзвичайно великої частоти. Наше вухо його вже не сприймає.

Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань, щоб потім виштовхнути його назовні з величезною силою. Тривалість таких короткочасних високочастотних звукових коливань — ультразвукових імпульсів — надзвичайно коротка. Якраз завдяки їм і здійснюється точна ехолокація, тобто орієнтування за допомогою ультра- звуків. Про відстань до предмета, від якого відбився звук, кажан інстинктивно дізнається за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками відлуння.

Ехолокатор кажанів «працює» з надзвичайною точністю, він може запеленгувати навіть мікроскопічно малий предмет.

Є також кажани, які направляють звукові сигнали не через рот, а через ніс. На морді в них підковоподібно розміщені гребені та складки — не що інше як «антени», що спрямовують звуковий сигнал і сприймають його відлуння.

За допомогою ехолокації ці тварини не лише знаходять вільний для польоту шлях, а й полюють на здобич. А ловлять вони комах майстерно: було досліджено, що маленький кажан вагою 6 грамів встигає наловити за одну годину активного полювання 1 грам комах.

…Дощ перестав, і діти, весело перегукуючись, пішли додому — в табір.