За здобиччю
Тривожна звістка. У пастці. Визволення
Лиху звістку принесли мисливці, котрі повернулися з чергового полювання на мамонтів.
— Їх не стало. Самі кістки валяються. Коні та олені теж десь поділися .. — розповідав Матері старший мисливець.
Загибель великих звірів — голодна смерть для всього роду. До Священного вогнища зібрались усі дорослі. Довго радилися, й нарешті було вирішено розійтися невеличкими групами по всіх усюдах — може, хто натрапить на стада звірів.
З однією групою пішов і Кер. З болем у серці він залишав Оле. Дівчина стояла в гурті проводжаючих і сумно дивилася на хлопця.
Разом з ним були Тот і Жиг — їм свого часу доручили наглядати за полоненим. З мисливців старшого віку — Ей з собакою. Ватажком групи Мати призначила Воя.
Перепливли річку і заглибилися в ліс, на який так часто задивлявся Кер. Тут росли велетенські дуби, граби, липи й клени На ліщині вже жовтіли горішки. Але чим далі в хащі йшли мисливці, тим важче було продиратися крізь зарості бересклету й бузини. Папороть тут сягала людського зросту.
Під старезним дубом розвели вогонь і заночували.
Спали люди, спала земля, спав ліс. Та ось неподалік тріснула гілка. То продиралися хащами олениця з оленям. Вловивши запах людини й диму, олениця повернула до річки. Та спокою не було й там: з легеньким туманцем над водою слався вовчий дух. Невдовзі з’явилися і самі хижаки.
Відвертаючи небезпеку від оленяти, мати стрибнула до води. Слідом за нею кинулися вовки, яких голод передчасно зібрав у зграю.
Олениця першою дісталася протилежного берега, але звірі насідали. Врешті хижаки оточили свою здобич. Недовго тривав їхній кривавий бенкет…
А оленятко побігло назад, до того дуба, де вчора воно гралося з матір’ю. Оленятко було зовсім мале, воно ще не знало людських запахів. які так насторожили його матір.
— Вставайте, вставайте, — підтягуючи оленя до дуба, будив Ей своїх супутників. — Сніданок готовий!..
…Третій день мисливці продиралися крізь лісові хащі. Щоб відшукати дорогу назад, Вой ламав на кущах гілки, робив позначки на деревах. Останньої ночі довелося відбиватися од вовків, що невідступно йшли за ними.
Ночували на широкій галявині. Назбиравши хмизу, розклали навколо себе вогняне коло. Вартували по черзі.
А вовча зграя не вгамовувалася, хижими очима стежила за кожним рухом людей. Собака гавкав, скавучав, поривався до вовків.
Кер спершу сидів біля вогню, обпалював жердини, що мали слугувати за списи. Коли один із вовків наблизився, Кер метнув жердину. Кидок був влучний: звір завив, закрутився на місці й упав. Годі хлопець знову метнув жердину і так само вдало: повалився на землю й другий переслідувач. Ще двох вовків забив Ей.
Світало, а звірі й не збиралися знімати облоги. Вони все ближче підходили до вогню, що пригасав, бо вже нічим було його підтримувати. Вой розумів: скоро вогонь зовсім погасне, і тоді доведеться потупати в бій з оскаженілою зграєю. Вовків було багато. Сподіватися на перемогу важко.
Сонячні промені й зовсім пригнітили вогонь, хижаки наблизилися майже впритул до тліючих головешок. Тоді Кер вхопив одну з них і жбурнув у найближчого вовка. Запахло смаленим, і звірі трохи відійшли. Вой сказав:
— А тепер — кожний бере по головешці, й пробираємось до отого дерева.
…Багато годин мисливці сиділи на дереві. З ними не було вже Ея, він не встиг проскочити — хижаки розтерзали його.
Визволення прийшло несподівано. Вдалині почувся шалений тупіт. Так могли йти тільки тури. Аж ось показалися їхні горбасті спини, величезні роги, яких боялися не лише вовки, а й тигри, леви, ведмеді. Турів було багато. Хто знає, що змусило їх переселятися в інше місце — може, лісова пожежа, а може, ще якісь причини. Тури сунули суцільною лавою. Мисливці завмерли від радості, стежачи, як швидко їхні рятувальники розправляються з вовчою зграєю: топчуть, піднімають на роги.
Коли довкіл стало тихо, мисливці спустилися на землю «Куди ж пішли тури?» — розмірковували вони. І здогадалися, що тварини не залишать пасовиськ, які розкинулися неподалік. А це добре, бо кращого місця для полювання годі й шукати. Тепер людям їхнього роду не загрожує голодна смерть. Мисливці вирішили повернутися до рідних осель.