Воронько
Коли збиралися до лісу, Ігорьок попросив Зою Павлівну взяти з собою кілька грудочок цукру.
— Для Воронька, — пояснив.
— А звідки ти знаєш, що коні цукор люблять? — здивувалася Маринка.
— Ще й як люблять! Ми з татком колись ходили в цирк, і я побачив, як після виступу наїзники щось дають своїм коням. Виявляється — цукор.
— Так то ж циркові коні! — не вгавала Маринка. — А для Воронька нічого кращого за овес немає!
Зоя Павлівна попросила-таки на кухні кілька грудочок цукру, і всі подалися до лісництва…
Воронька знайшли на галявині. Той, забачивши дітей, весело заіржав і пішов їм назустріч. Йому, напевно, дуже надокучили ґедзі, бо час від часу він зупинявся й одмахувався від них.
Ігорьок узяв у Зої Павлівни грудочку цукру і підійшов до коня. Воронько мить принюхувався до цукру на дитячій долоні, а потім обережно взяв його губами — і тільки хрумкнуло…
— А ти казала! — переможно глянув Ігорьок на Маринку.
— Бо немає вівса, — не здавалася та. — Ось піду до Михея Хомича й попрошу в нього трохи, тоді побачите, що для Воронька краще.
Через кілька хвилин повернулася Маринка з лісником.
— Тепер дізнаємось, що Воронько любить! — мовила дівчина й розгорнула хустинку з вівсом.
Вирішили покласти на хустину й грудочку цукру, щоб Воронько сам розібрався, що йому більше смакує.
Кінь знову все понюхав і найперше з’їв усе-таки цукор. Маринка мало не заплакала, та Воронько, немовби зрозумівши її стан, узявся й за овес.
— Не треба було йому спершу цукор давати, — наполягала на своєму дівчинка. — Тоді б Воронько з вівса почав… Та кінь до решти з’їв овес, а потім і від третьої грудочки цукру не відмовився.
— А взагалі, — сказав лісник, — цукор для коней — це як для вас цукерки, а овес, сіно, зелена трава — то їжа, без якої не зможе жити.
Ґедзі й досі надокучали Воронькові, і Маринка почала обмахувати його гілочкою. Кінь глянув на дівчинку й тихенько заіржав, ніби дякуючи за турботу.
— Розумний який! — похвалив Ігорьок.
Коні дуже добре розуміють людей, — підтвердив лісник. — Хочете, розповім вам про свого бойового коня? Його теж звали Вороньком. До війни кінь під сідлом не ходив. Та коли ми з ним прийшли до партизанського загону, я швидко привчив його до цього. А ось лягати за командою Воронько аж ніяк не хотів. Я дуже потерпав, бо через це в розвідку не міг ходити. Аж ось дізнався про мою біду командир. Порадив давати коневі грудочку цукру після того, як той ляже за командою. І як ви гадаєте? Через тиждень я з Вороньком уже в розвідку рушив! Гарний був кінь… — замислився Михей Хомич. — Коли б не він — не сидів би я оце перед вами: важко поранили мене фашисти, а Воронько виніс мене з-під куль, довіз до своїх…
— Покажіть, будь ласка, дітям кавалерійське спорядження. — попросила дідуся Зоя Павлівна.
…Михей Хомич приніс сідло, стремена, вуздечку. Загнуздав Воронька, осідлав і проїхав на коні по галявині, а тоді дав проїхати в сідлі й дітям. І навіть дівчатка не відмовилися.