Червона книга

У гості до дітей приїхали шефи — комсомольці. На чолі їх Петько— колишній випускник їхньої школи, тому почувається він як у себе вдома. і

— Подарунок вам привезли, — одразу ж поклав на стіл красивий альбом. — Тут малюнки тварин і рослин, занесених до Червоної книги. Чули про таку?

— Аякже, до неї потрапили рідкісні звірі, птахи і квіти! — випалив Ігорьок. — Колись їх було багато, а зараз не лишилося, через те й заборонено будь-кому їх чіпати!

— В основному правильно, — Петько здивовано глянув на Ігорька. — Підходьте ближче, будемо разом розглядати малюнки.

Він розгорнув альбом, і діти аж загули від захоплення. З малюнка дивилося на них кумедне створіння: схоже на пацюка, тільки ніс хоботком та хвіст товщий.

— Хохуля! — промовив Петько. — Найдавніша на планеті тваринка. Свідок того, як зникли мамонти. Колись хохулі водилися чи не в кожній річці, а тепер їх майже не залишилось…

— Чому ж так сталося? — вдивлялася в малюнок Маринка.

— Бо в цих звірків гарне й тепле хутро, — пояснив Петько. — Люди, як дізналися про те, почали полювати на них. Пропала б хохуля, але став на її захист радянський закон, який зовсім заборонив полювання на рідкісного звірка.

Петько гортав альбом, і перед дітьми поставали тварини і рослини одна від одної кращі: різноманітні кажани, кіт лісовий з итичками на вухах, ряба перев’язка, могутній зубр, який теж донедавна перебував на грані вимирання, химерні тушканчики, горді орли, довгоногі ходулочники, усякі гадюки. А скільки різних квітів побачили діти!..

— Журавлина! — упізнав рослинку Ігорьок. — Бабуня любить з її ягід компоти варити.

— Журавлина, та не та! — підійшла до них Зоя Павлівна. — У цієї журавлини, Ігорьку, ягоди мало не вдвічі менші од тих, що твоя бабуня на базарі купляє. І називається вона дрібноплідною. Ця болотна рослина зникає. Чому? Бо не витримала осушення боліт. Та вчені вже організовували охорону журавлини дрібноплідної на болотах, де вона ще рясно росте.

— Зоє Павлівно, а навіщо охороняти цю журавлину, якщо в неї такі малі ягоди? — встряла в розмову Маринка.

— Будь-яку тварину чи рослину, Маринко, треба охороняти. А щоб було зрозуміліше, розкажу таку історію.

Водилися колись біля Командорських островів, що в Тихому океані, великі морські корови. Паслись у заростях водоростей на узбережжі. Росли тварини дуже швидко, і м’ясо в них було смачне. Та ось на Командорські острови завітали китобої, і доля морських корів була вирішена: дуже швидко цих довірливих тварин винищили.

А тепер уявіть, що ті корови дожили б до наших днів! Як легко було б їх приручити, може, навіть одомашнити. На узбережжях організували б морські ферми і розводили б цих тварин. Тепер селекціонери (так називають учених, які виводять нові породи тварин або сорти рослин) гірко сумують, коли читають спогади очевидців про тих невибагливих корів. Треба сказати, що чимало диких рослин прислужилися вченим.

— Я знаю, наприклад, що зараз учені працюють над тим, аби окультурити цінні лікарські рослини. Тоді їх не винищуватимуть у лісах, а вирощуватимуть на грядках! — сказав Петько.

— Однак і в цій справі не обійтися без дикоростучих трав, — мовила Зоя Павлівна. — А їх, як ви знаєте, стає все менше й менше. Ось чому вчені світу забили тривогу, ось чому й створено Червону книгу. Уважно вдивляйтеся, діти, в малюнки й знайте: ці тварини й рослини охороняються законом, чіпати їх не можна!

…Ще довго гортали учні подарованого альбома.