Частина друга. Пента і морські пірати

1. ПЕЧЕРА

Лікар Айболить любив ходити на прогулянку.

Щовечора після роботи він брав зонтик і йшов із своїми звірами кудись у ліс або в поле.

Поруч із ним ішов Тягништовхай, попереду бігла качка Кіка, позаду — собака Авва та свинка Хро-Хро, а на плечі в лікаря сиділа стара сова Бумба.

Заходили вони дуже далеко, і коли лікар Айболить стомлювався, він сідав верхи на Тягништовхая, і той весело мчав його по горах та луках.

Одного разу під час прогулянки вони побачили на березі моря печеру. Вони схотіли ввійти, але печера була замкнута. На дверях висів великий замок.

— Як ви гадаєте,— сказала Авва,— що заховано в цій печері?

— Мабуть, там медяники,— сказав Тягништовхай, який понад усе на світі любив солодкі медові пряники.

— Ні,— сказала Кіка.— Там цукерки та горіхи.

— Ні,— сказала Хро-Хро.— Там яблука, жолуді, буряки, морква…

— Треба знайти ключ,— сказав лікар.— Підіть пошукайте ключ.

Звірі розбіглись і стали шукати ключ. Вони нишпорили під кожним кущем, під кожним каменем, але ключа не знайшли ніде.

Тоді вони знову скупчилися біля замкнутих дверей і почали зазирати в щілинку. Але в печері було темно, і вони нічого не побачили. Раптом сова Бумба сказала:

— Тихше, тихше! Мені здається, що в печері є щось живе. Там або людина, або тварина!

Всі почали прислухатись, але нічого не почули.

Лікар Айболить сказав сові:

— Мені здається, ти помилилась. Я нічого не чую.

— Ще б пак! — сказала сова.— Ти й не можеш чути. У вас у всіх вуха гірші за мої. Тсс! Тсс! Чуєте? Чуєте?

— Ні,— сказали звірі.— Ми не чуємо нічого.

— А я чую,— сказала сова.

— Що ж ти чуєш? — спитав лікар Айболить.

— Я чую: якась людина сунула руку собі в кишеню.

— Ото диво! — сказав лікар.— Я й не знав, що в тебе такий надзвичайний слух. Прислухайся знов і скажи, що ти чуєш?

— Я чую, як у цієї людини котиться по щоці сльоза.

— Сльоза! — скрикнув лікар.— Сльоза!

Невже там, за дверима, хтось плаче?! Треба допомогти цій людині. Напевно, в неї велике горе. Я не люблю, коли плачуть. Дайте мені сокиру. Я розіб’ю ці двері.

2. ПЕНТА

Тягништовхай збігав додому і приніс лікареві гостру сокиру. Лікар розмахнувся і з усієї сили вдарив по замкнутих дверях. Раз! Раз! Двері розлетілися на тріски, і лікар увійшов до печери.

Печера темна, холодна, вогка. І який у ній неприємний, поганий запах!.. Лікар запалив сірник. Ах, як тут незатишно і брудно! Ні стола, ні лави, ані стільця! На долівці купа_ч гнилої соломи, а на соломі сидить маленький хлопчик і плаче.

Побачивши лікаря і всіх його звірів, хлопчик злякався і заплакав ще дужче. Та коли він помітив, яке добре у лікаря обличчя, він перестав плакати і сказав:

— Значить, ви не пірат?

— Ні-ні, я не пірат! — сказав лікар і засміявся.— Я лікар Айболить, а не пірат. Хіба я схожий на пірата?

— Ні! — сказав хлопчик.— Хоч ви і з сокирою, але я вас не боюсь. Добридень! Мене звуть Пента. Чи не знаєте ви, де мій батько?

— Не знаю,— відповів лікар.— Де ж твій батько міг подітися? Хто ж він такий? Розкажи!

— Мій батько рибалка,— сказав Пента.— Вчора ми вийшли в море ловити рибу. Я та він, удвох у рибальському човні. Раптом на наш човен напали морські розбійники і захопили нас у полон. Вони хотіли, щоб батько став піратом, щоб він разом з ними розбійничав, щоб він грабував і топив кораблі. Але батько не схотів стати піратом. «Я чесний рибалка,— сказав він,— і не хочу розбійничати!» Тоді пірати страшенно розсердились, схопили його і повели невідомо куди, а мене замкнули в цій печері. З тих пір я не бачив батька. Де він? Що вони зробили з ним? Мабуть, вони кинули його в море і він потонув!

Хлопчик знову заплакав.

— Не плач! — сказав лікар.— Сльозами горю не зарадиш! Поміркуймо краще, як нам врятувати твого батька від розбійників. Скажи мені, який він з себе?

— У нього руде волосся і руда борода, дуже довга.

Лікар Айболить підкликав до себе качку Кіку і тихо сказав їй на вухо:

— Чари-бари чава-чам!

— Чука-чук! — відповіла Кіка.

Почувши цю розмову, хлопчик сказав:

— Як ви смішно говорите! Я не розумію жодного слова!

— Я розмовляю з своїми звірами по-звіриному. Я знаю звірину мову,— сказав лікар Айболить.

— Що ж ви сказали вашій качці?

— Я сказав їй, щоб вона покликала дельфінів.

3. ДЕЛЬФІНИ

Качка побігла на берег і гукнула голосно:

— Дельфіни, дельфіни, пливіть сюди! Вас кличе лікар Айболить.

Дельфіни відразу підпливли до берега.

— Добридень, лікарю! привітались вони.— Що тобі треба?

— Трапилась біда,— сказав лікар.— Вчора вранці пірати напали на одного рибалку, побили його і, здається, кинули в воду. Я боюсь, що він потонув. Будь ласка, обшукайте все море. Чи не знайдете ви його в морській глибині?

— А який він з себе? — спитали дельфіни.

— Рудий,— відповів лікар.— У нього руде волосся і велика, довга руда борода. Знайдіть його, будь ласка!

— Гаразд,— сказали дельфіни.— Ми раді служити нашому любому лікареві. Ми обшукаємо все море, ми розпитаємо всіх раків і риб. Якщо рудий рибалка потонув, ми знайдемо його і завтра скажемо тобі.

Дельфіни попливли в море і почали шукати рибалку. Вони обнишпорили все море вздовж і впоперек, вони спустилися на самісіньке дно, вони зазирнули під кожен камінь, вони розпитали всіх раків і риб, але ніде не знайшли потоплого.

Вранці вони випливли на берег і сказали лікареві:

— Ми ніде не знайшли твого рибалки. Ми шукали його всю ніч, але в морській глибині його нема.

Дуже зрадів хлопчик, коли почув, що сказали дельфіни.

— Значить, мій батько живий! Живий! Живий! — кричав він і плескав у долоні.

— Звичайно, живий! — сказав лікар.— Ми обов’язково розшукаємо його!

Він посадив хлопчика на Тягништовхая верхи і довго катав його по піщаному берегу моря.

4. ОРЛИ

Але Пента весь час був засмучений. Навіть катання на Тягништовхаї не звеселило його. Нарешті він спитав лікаря:

— Як же ти розшукаєш мого батька?

— Я покличу орлів,— сказав лікар.— Орли мають зіркі очі, вони бачать далеко-далеко. Коли вони літають під хмарами, вони бачать кожну комашку, що лізе по землі. Я попрохаю їх оглянути всю землю, всі ліси, всі поля та гори, всі міста, всі села — хай скрізь шукають твого батька!

— Ах, який ти розумний!— сказав Пента.— Це ти чудово придумав. Клич тих орлів швидше!

Лікар покликав орлів, і орли прилетіли до нього:

— Добридень, лікарю! Що тобі треба?

— Летіть в усі кінці,— сказав лікар,— і знайдіть рудого рибалку з довгою рудою бородою.

— Добре,— сказали орли.— Для нашого любого лікаря ми зробимо все, що можливо. Ми полетимо високо-високо і оглянемо всю землю, всі ліси та поля, всі гори, міста та села і постараємось знайти твого рибалку.

І вони полетіли високо-високо над лісами, над полями, над горами. І кожен орел зірко вдивлявся, чи нема десь рудого рибалки з великою рудою бородою. На другий день орли прилетіли до лікаря і сказали:

— Ми оглянули всю землю, але ніде не знайшли рибалки. А коли вже ми не бачили його, значить, його й на землі нема!

5. СОБАКА ABBA ШУКАЄ РИБАЛКУ

— Що ж нам робити? — спитала Кіка.— Рибалку треба знайти що б там не було: Пента дуже сумує без батька.

— Та як же його знайдеш! — сказав Тягништовхай.— Орли й ті не знайшли його. Значить, ніхто його не знайде.

— Неправда! — сказала Авва.— Орли, звичайно, розумні птахи і мають зіркі очі, але шукати людину уміє тільки собака. Якщо вам треба розшукати людину, попросіть собаку, і вона неодмінно розшукає її.

— Навіщо ж ти ображаєш орлів? — сказала Авві Хро-Хро.— Ти гадаєш, їм легко було за один день облетіти всю землю, оглянути всі гори, ліси та поля? Ти от байдики била, вилежувалась собі на пісочку, а вони працювали, шукали.

— Як ти смієш казати, що я байдикую? — розсердилась Авва.— Та чи знаєш ти, що коли я схочу, я за три дні розшукаю рибалку?

— Що ж, схоти! — сказала ХроХро.— Чому ж ти не схочеш? Схоти!..

Нічого ти не знайдеш, тільки вихваляєшся!

І Хро-Хро засміялася.

— Так я, по-твоєму, хвалько? — сердито вигукнула Авва.— Гаразд, побачимо!

І вона побігла до лікаря.

— Лікарю! — сказала вона.— Попроси Пенту, хай дасть тобі яку-небудь річ, що її тримав у руках його батько.

Лікар пішов до хлопчика і сказав:

— Чи нема в тебе будь-якої речі, яку тримав у руках твій батько?

— Ось,— відповів хлопчик і витяг з кишені велику червону носову хустку.

Собака підбігла до хустки і почала жадібно нюхати її.

— Пахтить табаком і оселедцем,— сказала вона.— Його батько палив люльку і їв хорошого голландського оселедця. Більш мені нічого не треба… Лікарю, скажи хлопчикові, що не мине й трьох днів, як я знайду йому батька. Я побіжу на ту високу гору і понюхаю, який тепер вітер.

— Але зараз темно,— сказав лікар.— Не можеш же ти шукати в темряві!

— Нічого,— сказала собака.— Я знаю його запах, і мені більш нічого не потрібно. Нюхати я можу і в темряві.

Собака збігла на високу гору.

— Сьогодні вітер з півночі,— сказала вона.— Понюхаймо, чим він пахне. Сніг… мокра шуба… ще одна мокра шуба… вовки… маленькі вовченята… дим від вогнища… береза…

— Невже ти справді чуєш стільки запахів в одному вітерці? — спитав лікар.

— Ну звичайно,— сказала Авва.— У кожної собаки чудовий ніс. Перше-ліпше щеня чує такі запахи, яких вам ніколи не почути.

І собака почала нюхати повітря знову. Довго вона не казала ні слова і нарешті мовила:

— Цегла… молода корова… бляшаний дах… маленькі грибочки в лісі… дорога… курява, курява і… і… і…

— Пряники? — спитав Тягништовхай.

— Ні, не пряники,— відповіла Авва.

— Горіхи? — спитала Кіка.

— Ні, не горіхи,— відповіла Авва.

— Яблука? — спитала Хро-Хро.

— Ні, не яблука,— відповіла Авва.— Не горіхи, не пряники і не яблука, а ялинові шишки… Значить, на півночі рибалки нема. Почекаймо, поки вітер подме з півдня.

— Я тобі не вірю,— сказала Хро-Хро.— Все ти вигадуєш. Ніяких ти запахів не чуєш, а просто базікаєш дурниці.

— Відчепись,— крикнула Авва,— а не то я тобі відкушу хвіст!

— Цитьте, цитьте! — сказав лікар Айболить.— Годі лаятись!.. Я бачу тепер, моя люба Авво, що в тебе й справді чудовий ніс. Почекаймо, поки зміниться вітер. А тепер пора додому. Поспішайте! Пента тремтить і плаче. Йому холодно. Він дуже хоче їсти. Треба його нагодувати. Ану, Тягништовхаю, підставляй свою спину. Пенто, сідай верхи і міцніше тримайся за роги. Авво і Кіко, за мною!

6. АВВА ПРОДОВЖУЄ ШУКАТИ РИБАЛКУ

Наступного дня рано-вранці Авва знову збігла на високу гору і почала нюхати вітер. Вітер був з півдня. Авва нюхала довго і нарешті заявила:

— Пахне папугами, пальмами, мавпами, трояндами, виноградом і ящірками. Але рибалкою не пахне.

— Понюхай-но ще! — сказала Бумба.

— Пахне жирафами, черепахами, страусами, гарячими пісками, пірамідами… Але рибалкою не пахне.

— Ти ніколи не знайдеш рибалки! — із сміхом сказала Хро-Хро — Було б не вихвалятись!

Авва не відповіла. Але наступного дня рано-вранці вона знову збігла на високу гору і аж до вечора нюхала повітря. Пізно ввечері вона примчалась до лікаря, що спав разом з Пентою.

— Вставай, вставай! — закричала вона.— Вставай! Я знайшла рибалку! Та прокинься ж! Годі спати. Ти чуєш — я знайшла рибалку! Я чую його запах. Так, так! Вітер пахне табаком і оселедцем!

Лікар прокинувся і побіг за собакою.

— З-за моря дме західний вітер,— кричала собака,— і я чую запах рибалки! Він за морем, на тому березі. Швидше, швидше!

Авва так голосно гавкала, що всі звірі кинулись бігти на високу гору. Поперед усіх — Пента.

— Швидше біжи до моряка Робінзона! — закричала лікареві Авва,— і проси, щоб він дав тобі корабель, і швидше, бо буде пізно!

Лікар зразу ж кинувся бігти до того місця, де стояв корабель моряка Робінзона.

— Здрастуй, моряк Робінзон! — гукнув лікар.— Зроби ласку, позич твій корабель! Мені знов треба вирушити в море в одній дуже важливій справі!

— Будь ласка,— сказав моряк Робінзон.— Тільки гляди не попадайся піратам! Пірати страшні лиходії, розбійники! Вони візьмуть тебе в полон, а мій корабель спалять або потоплять!

Але лікар не слухав моряка Робінзона. Він скочив на корабель, посадовив Пенту і всіх звірів і помчався у відкрите море.

Авва збігла на палубу і крикнула лікареві:

— Заксара! Заксара! Key!

Собачою мовою це значить:

«Дивись на мій ніс! На мій ніс! Куди поверну я ніс, туди й веди свій корабель!»

Лікар розпустив паруси, і корабель побіг ще швидше.

— Мерщій, мерщій! — кричала собака.

Звірі стояли на палубі і дивилися вперед — чи не побачать вони рибалки?

Але Пента не вірив, що його батько може знайтись. Він сидів, похнюпивши голову, і плакав.

Настав вечір. Стало темно. Качка Кіка сказала собаці:

— Ні, Авво, тобі не знайти рибалки! Шкода бідного Пенту, та що поробиш — треба вертатись додому.

І потім звернулась до лікаря:

— Лікарю, лікарю! Поверни свій корабель! Їдьмо назад. Ми й тут не знайдемо рибалки.

Раптом сова Бумба, яка сиділа на щоглі і дивилася вперед, закричала:

— Я бачу перед собою велику скелю — он там, далекодалеко!

— Швидше туди!— закричала собака.— Рибалка там, на скелі. Я чую його запах… Він там!

Незабаром усі побачили, що з моря стирчить скеля. Лікар спрямував корабель просто до цієї скелі.

Але рибалки ніде не було видно.

— Я так і знала, що Авва не знайде рибалки! — із сміхом сказала Хро-Хро.— Не розумію, як ото лікар міг повірити такому хвалькові!

Лікар збіг на скелю і став кликати рибалку.

Але ніхто не відгукнувся.

— Гин-гин! — кричала Авва.

— Гин-гин! — кричали Бумба і Кіка.

«Гин-гин» по-звіриному значить «агов».

Але тільки вітер шумів над водою та хвилі з гуркотом розбивалися об каміння.

7. ЗНАЙШЛА!

Рибалки на скелі не було. Авва стрибнула з корабля на скелю і почала бігати по ній взад і вперед, обнюхуючи кожну щілину. І раптом вона голосно загавкала.

— Кинеделе! Ноп! — закричала вона.— Кинеделе! Ноп!

Собачою мовою це значить:

«Сюди, сюди! Лікарю, за мною, за мною!»

Лікар побіг за собакою. Поруч із скелею був невеличкий острівець. Авва помчалась туди. Лікар не відставав від неї ні на крок. Авва бігала взад і вперед і раптом шмигнула в якусь яму. В ямі було темно. Лікар спустився в яму і засвітив свій ліхтар. І що ж? В ямі, на голій землі, лежав якийсь рудий чоловік, страшенно худий та блідий.

Це був Пентин батько.

Лікар смикнув його за рукав і сказав:

— Вставайте, будь ласка. Ми вас так довго шукали! Ви нам дуже-дуже потрібні!

Чоловік подумав, що це пірат, стиснув кулаки і сказав:

— Іди геть від мене, розбійнику! Я захищатимусь до останньої краплі крові.

Але тут він побачив, яке добре у лікаря обличчя, і сказав:

— Я бачу, що ви не пірат. Дайте мені їсти. Я вмираю від голоду.

Лікар дав йому хліба й сиру. Чоловік попоїв і звівся на ноги.

— Як ви сюди потрапили?— спитав лікар.

— Мене кинули сюди лихі пірати, кровожерливі, жорстокі люди! Вони не дали мені ні їжі, ні питва. Вони забрали в мене мого сина і завезли невідомо куди. Чи не знаєте ви, де мій син?

— А як звуть вашого сина? — спитав лікар.

— Його звуть Пента,— відповів рибалка.

— Ходім зі мною,— сказав лікар і допоміг рибалці вибратися з ями.

Собака Авва побігла попереду.

Пента побачив з корабля, що до нього йде його батько, і кинувся назустріч рибалці:

— Знайшовся! Знайшовся! Ура!

Усі засміялися, зраділи, заплескали в долоні і заспівали:

Тільки Хро-Хро стояла осторонь сама і сумно зітхала.

— Пробач мені, Авво,— сказала вона,— за те, що я сміялася з тебе і називала тебе хвальком.

— Гаразд,— сказала Авва,— я пробачаю тобі. Але якщо ти ще раз образиш мене, я відкушу тобі хвоста.

Лікар одвіз рудого рибалку та його сина додому, в те село, де вони жили.

Коли корабель приставав до берега, лікар побачив, що на березі стоїть жінка. Це була Пентина мати, рибалчиха. Двадцять днів і ночей сиділа вона на березі і все вдивлялась у далечінь, в море: чи не їде додому її син? Чи не їде додому її чоловік?

Побачивши Пенту, вона кинулась до нього і почала його цілувати.

Вона цілувала Пенту, вона цілувала рудого рибалку, вона цілувала лікаря. Вона була така вдячна Авві, що схотіла поцілувати й її.

Але Авва втекла в кущі і пробуркотіла сердито:

— Які дурниці! Терпіти не можу цілуватись. Коли вже їй так хочеться, хай поцілує Хро-Хро.

Та Авва тільки прикидалася сердитою. Насправді вона теж була рада.

Ввечері лікар сказав:

— Ну, до побачення! Нам пора додому.

— Ні, ні,— закричала рибалчиха,— ви повинні залишитися в нас погостювати! Ми наловимо риби, напечемо пирогів і дамо Тягништовхаєві солодких пряників.

— Я з радістю зостався б ще на деньок,— сказав Тягништовхай, усміхаючись обома ротами.

— І я! — закричала Кіка.

— І я! — підхопила Бумба.

— От і добре! — сказав лікар.— В такому разі, і я разом з ними зостанусь у вас погостювати.

І він пішов з усіма своїми звірами в гості до рибалки й рибалчихи.

8. ABBA ОДЕРЖУЄ ПОДАРУНОК

Лікар в’їхав у село верхи на Тягништовхаї. Коли він проїздив головною вулицею, всі вклонялися йому і гукали:

— Хай живе добрий лікар!

На площі його зустріли сільські школярі і подарували йому букет з чудових квітів.

А потім вийшов карлик, уклонився йому і сказав:

— Я хотів би бачити вашу Авву.

Карлика звали Бамбуко. Він був найстаріший пастух у тому селі. Всі любили й поважали його.

Авва підбігла до нього і замахала хвостом.

Бамбуко дістав з кишені дуже гарний собачий ошийник.

— Собако Авво! — сказав він урочисто.— Жителі нашого села дарують тобі цей чудовий ошийник за те, що ти знайшла рибалку, якого полонили пірати.

Авва закрутила хвостом і сказала:

— Чака!

Ви, напевно, пам’ятаєте, що звіриною мовою це значить: «Спасибі!» Всі почали розглядати ошийник. Великими літерами на ошийнику було написано: «Авві — найрозумнішій і найхоробрішій собаці».

Три дні прогостював Айболить у Пентиних батьків. Час пройшов дуже весело. Тягништовхай з ранку до ночі жував солодкі медяники, Пента грав на скрипці, а Хро-Хро й Бумба танцювали. Але настала пора від’їздити.

— До побачення! — сказав лікар рибалці й рибалчисі, сів верхи на Тягништовхая і поїхав до свого корабля.

Все село проводжало його.

— Краще б ти залишився в нас! — сказав йому карлик Бамбуко.— Тепер у морі нишпорять пірати. Вони нападуть на тебе і заберуть тебе в полон разом з усіма твоїми звірами.

— Не боюсь я піратів! — відповів йому лікар.— У мене дуже бистрий корабель. Я розпущу паруси, і пірати не доженуть мене.

З цими словами лікар відчалив од берега.

Всі махали йому хустками і гукали «ура».

9. ПІРАТИ

Корабель прудко біг по хвилях. На третій день мандрівники побачили вдалині якийсь безлюдний острів. На острові не було видно ні дерев, ні звірів, ані людей — тільки пісок та величезне каміння. Але там, за камінням, ховались страшні пірати. Коли який-небудь корабель пропливав повз їхній острів, вони нападали на цей корабель, грабували й вбивали людей, а корабель пускали на дно. Пірати дуже сердились на лікаря за те, що він визволив рудого рибалку і Пенту, і давно вже підстерігали його.

Пірати мали великий корабель, який вони ховали за високою скелею.

Лікар не бачив ні піратів, ні їхнього корабля. Він проходжувався на палубі разом із своїми звірами. Година була чудова, сонце яскраво світило. Лікар почував себе дуже щасливим.

Раптом свинка Хро-Хро сказала:

— Дивіться-но, що це там за корабель?

Лікар подивився і побачив, що з-за острова під чорними парусами до них наближається якийсь чорний корабель — чорний, як чорнило, як сажа.

— Не подобаються мені ці паруси! — сказала свинка.— Чому вони не білі, а чорні? Тільки на піратських кораблях бувають чорні паруси.

Хро-Хро вгадала: під чорними парусами мчались лиходії-пірати. Вони хотіли наздогнати лікаря і жорстоко помститися йому за те, що він забрав у них рибалку та Пенту.

— Швидше! Швидше! — закричав лікар.— Розпустіть всі паруси! — Але пірати підпливали все ближче й ближче.

— Вони доганяють нас! — репетувала Кіка.— Вони близько. Я бачу їхні страшні обличчя! Які в них люті очі!.. Що нам робити? Що нам робити? Куди тікати? Зараз вони накинуться на нас, зв’яжуть і кинуть у море!

— Поглянь,— сказала Авва,— хто це стоїть на кормі? Невже не пізнаєш? Це він, це розбійник Бармалей! В одній руці в нього шабля, в другій — пістолет. Він хоче згубити нас, застрелити, знищити!

Та лікар усміхнувся і сказав:

— Не бійтеся, любі мої, це йому не вдасться! Я придумав хороший план. Бачите ластівку, що летить над хвилями? Вона допоможе нам врятуватись від розбійників.

І він голосно закричав:

— На-за-се! На-за-се! Карачуй! Карабун!

Звіриною мовою це значить:

«Ластівко, ластівко! За нами женуться пірати. Вони хочуть нас убити і кинути в море!»

Ластівка спустилася до нього на корабель.

— Слухай, ластівко, ти повинна нам допомогти! — сказав лікар.— Карафу, марафу, дук!

Звіриною мовою це значить:

«Лети мерщій і поклич журавлів!»

Ластівка полетіла і за хвилину повернулася разом з журавлями.

— Здрастуй, лікарю Айболить! — закричали журавлі.— Не журись, ми зараз тебе визволимо!

Лікар прив’язав мотузку до носа корабля, журавлі ухопились за мотузку і потягли корабель уперед.

Журавлів було багато, вони мчалися вперед дуже швидко і тягли за собою корабель. Корабель летів, як стріла. Лікар навіть за капелюх ухопився, щоб він не злетів у воду.

Оглянулися звірі — піратське судно з чорними парусами зосталося далеко позаду.

— Дякуємо вам, журавлі! — сказав лікар.— Ви врятували нас від піратів. Коли б не ви, лежати б нам на дні моря.

10. ЧОМУ ПОВТІКАЛИ ЩУРИ

Нелегко було журавлям тягти за собою важкий корабель. За кілька годин вони так стомилися, що мало не впали в море. Тоді вони підтягли корабель до берега, попрощалися з лікарем і полетіли собі на рідне болото.

Лікар довго махав їм услід хусткою.

Але тут до нього підійшла сова Бумба і сказала:

— Поглянь-но туди. Бачиш — там на палубі щури! Вони стрибають з корабля просто в море і пливуть до берега один за одним!

— От і добре! — сказав лікар.— Щури шкідливі, і я не люблю їх.

— Ні, це дуже погано! — зітхнувши, сказала Бумба.— Адже щури живуть внизу, в трюмі, і ледве тільки на дні корабля з’явиться теча, вони бачать цю течу раніш за всіх, стрибають у воду і пливуть просто до берега. Значить, наш корабель потоне. Ось послухай сам, що говорять щури.

Саме в цей час з трюма вилізли два щури, старий та молодий. І старий щур сказав молодому:

— Вчора ввечері йду я до себе в нірку, коли це бачу — в щілину так і цебенить вода. Ну, думаю, треба тікати. Завтра цей корабель потоне. Тікай і ти, поки не пізно.

І обидва щури кинулися в воду.

— Так, так,— скрикнув лікар,— я згадав! Щури завжди тікають перед тим, як кораблеві потопати! Ми зараз же повинні тікати з корабля, інакше ми потонемо разом з ним! Звірі, за мною! Швидше! Швидше!

Він зібрав свої речі і швидко збіг на берег. Звірі поспішили за ним. Довго вони йшли піщаним берегом і дуже втомилися.

— Сідаймо і відпочиньмо,— сказав лікар.— І поміркуймо, що нам робити.

— Невже ми тут залишимось на все своє життя? — сказав Тягништовхай і заплакав.

Рясні сльози так і котилися з усіх його чотирьох очей.

І всі звірі почали плакати разом з ним, бо їм усім кортіло повернутися додому.

Та раптом прилетіла ластівка.

— Лікарю, лікарю! — закричала вона.— Трапилось велике нещастя: твій корабель захопили пірати!

Лікар схопився на ноги.

— Що вони роблять на моєму кораблі? — спитав він.

— Вони хочуть пограбувати його,— відповіла ластівка.— Біжи швидше й прожени їх звідтіля!

— Ні,— сказав лікар з веселою усмішкою,— проганяти їх не треба. Хай собі пливуть на моєму кораблі. Далеко не запливуть, ось побачиш! Краще ходімо, і поки вони не помітили, візьмімо собі в обмін їхній корабель. Ходім і захопимо корабель піратів!

І лікар помчався по берегу. За ним — Тягништовхай і всі інші звірі.

Ось і піратський корабель. На ньому нема жодної людини. Всі пірати — на Айболитьовому кораблі.

— Тихше, тихше, не шуміть! — сказав лікар.— Пробираймось тихесенько на піратський корабель, щоб ніхто не побачив нас!

11. БІДА ЗА БІДОЮ

Звірі тихо зійшли на корабель, тихо підвели чорні паруси і тихо попливли по хвилях. Пірати нічого не помітили.

І раптом трапилась велика біда.

Справа в тому, що свинка Хро-Хро застудилась, в неї стався нежить. У ту саму хвилину, коли лікар намагався нечутно пропливти мимо піратів, Хро-Хро голосно чхнула. І раз, і другий, і третій.

Пірати почули: хтось чхає. Вони вибігли на палубу і побачили, що лікар захопив їхній корабель.

— Стій! Стій! — загукали вони і пустилися за ним навздогін.

Лікар розпустив паруси. .От-от пірати доженуть їхній корабель. Але він мчиться вперед і вперед, і потрошку пірати починають відставати.

— Ура! Ми врятовані! — вигукнув лікар.

Але тут головний пірат Бармалей підвів свій пістолет і стрельнув. Куля влучила в груди Тягништовхаєві. Тягништовхай захитався і впав у воду.

— Лікарю, лікарю, поможіть! Я тону!

— Бідний Тягништовхай! — скрикнув лікар.— Протримайся ще трохи на воді! Зараз я тобі допоможу.

Лікар спустив паруси, зупинив корабель і кинув Тягништовхаєві мотузку.

Тягништовхай вчепився в неї зубами. Лікар витяг пораненого звіра на палубу, перев’язав йому рану і знову рушив у путь. Та було вже пізно: пірати мчались на всіх парусах.

— Нарешті ми впіймаємо тебе! — горлали вони.— І тебе, і всіх твоїх звірів! Там, на щоглі, в тебе сидить добряча качечка! Скоро ми засмажимо її. Ха-ха, це буде смачна страва. І свинку ми теж засмажимо. Ми давненько не їли свинини! Сьогодні ввечері в нас будуть свинячі котлети. Хо-хо-хо! А тебе, лікариську, ми зв’яжемо мотузками і кинемо в море — до зубатих акул!

Хро-Хро почула ці слова і заплакала.

— Бідна я, бідна! — казала вона.— Я не хочу, щоб мене засмажили і з’їли пірати!

Авва теж заплакала — їй шкода було лікаря:

— Я не хочу, щоб його проковтнули акули!

12. ЛІКАРЯ ВРЯТОВАНО!

Тільки сова Бумба не злякалася піратів. Вона спокійно сказала Авві і Хро-Хро:

— Які ж ви дурненькі! Чого ви боїтесь? Хіба ви не знаєте, що корабель, на якому женуться за нами пірати, хутко піде на дно? Пам’ятаєте, що сказав щур? Він сказав, що сьогодні корабель неодмінно потоне. В ньому велика щілина, і він повен води. А разом з кораблем потонуть і пірати. Чого ж вам боятися? Пірати потонуть, а ми зостанемось живі та здорові.

Але Хро-Хро плакала й далі.

— Доки ще там пірати потонуть, вони встигнуть засмажити і мене, й Кіку! — казала вона.

Тим часом пірати підпливали все ближче. Спереду на падубі стояв головний пірат Бармалей. Він вимахував шаблюкою і голосно гукав:

— Гей ти, мавпячий лікарю! Недовго зосталося тобі лікувати мавп — скоро ми шпурнемо тебе в море! Там тебе проковтнуть акули!

Лікар закричав йому у відповідь:

— Бережись, Бармалею, щоб тебе самого не проковтнули акули! В кораблі твоєму теча, і він незабаром піде на дно!

— Ти брешеш! — гукнув Бармалей.— Якби мій корабель тонув, з нього втекли б щури!

— Щури вже давно повтікали, і незабаром ти будеш на дні разом з усіма твоїми піратами!

Тут тільки пірати помітили, що їхній корабель поволі занурюється в воду.

Вони почали бігати по палубі, заплакали і закричали:

— Рятуйте!

Але ніхто не хотів їх рятувати.

Корабель усе глибше спускався на дно. Незабаром пірати опинилися в воді. Вони борсалися у хвилях і невгаваючи горлали:

— Рятуйте, рятуйте, ми потопаємо!

Бармалей підплив до корабля, що на ньому був лікар, і став дертися по мотузці на палубу. Але собака Авва вишкірила зуби і грізно сказала: «Ррр!..» Бармалей злякався, зойкнув з переляку і полетів сторч головою назад у море.

— Поможіть! — гукав він.— Рятуйте! Витягніть мене з води!

13. СТАРІ ДРУЗІ

Раптом на поверхні моря з’явилися акули — величезні, страшенні риби з гострими зубами, з широко розкритою пащею. Вони погналися за піратами і швидко проковтнули їх всіх до одного.

— Так їм і треба! — сказав лікар.— Адже вони грабували, катували, вбивали ні в чому не винних людей. От і поплатилися за свої злочини.

Довго плив лікар по бурхливому морю. І раптом він почув, що хтось гукає:

— Боен! Боен! Баравен! Бавен!

Звіриною мовою це значить:

«Лікарю, лікарю, зупини свій корабель!»

Лікар спустив паруси. Корабель зупинився, і всі побачили папугу Карудо. Вона бистро летіла понад морем.

— Карудо! Це ти? — вигукнув лікар.— Який я радий тебе бачити! Лети ж, лети сюди!

Карудо підлетіла до корабля, сіла на високу щоглу і крикнула:

— Поглянь-но, хто пливе за мною! Отам, біля самого горизонту, на заході!

Лікар подивився в море і побачив, що далеко-далеко по морю пливе Крокодил. А на спині в Крокодила сидить мавпа Чичи. Вона махає пальмовим листком і сміється.

Лікар одразу спрямував свій корабель назустріч Крокодилові й Чичи і спустив їм з корабля мотузку.

Вони видряпались по мотузці на палубу, кинулись до лікаря і почали цілувати його в губи, в щоки, в бороду, в очі.

— Як це ви опинилися серед моря? — спитав у них лікар.

Він був щасливий, що побачив своїх старих друзів.

— Ах, лікарю! — сказав Крокодил.— Нам так нудно було без тебе в нашій Африці! Ми скучили за Кікою, за Аввою, за Бумбою, за милою Хро-Хро! Нам так хотілося повернутися- в твій дім, де в шафі живуть білки, на канапі — їжак, а в комоді — зайчиха з зайчатками. Ми вирішили покинути Африку, перепливти всі моря, добратися до твого міста і поселитися в тебе на все життя.

— Будь ласка! — сказав лікар.— Я дуже радий.

— Ура! — вигукнула Бумба.

— Ура! — вигукнули всі звірі.

А потім вони побралися за руки і пустилися танцювати навколо щогли:

Тільки мавпа Чичи сиділа осторонь і сумно зітхала.

— Що з тобою? — спитав Тягништовхай.

— Ой, я згадала про лиху Варвару! Вона знов ображатиме і мучитиме нас!

— Не бійся,— скрикнув Тягништовхай,— Варвари нема вже в нашому домі! Я кинув її в море, і вона живе тепер на безлюдному острові!

— На безлюдному острові?

— Так!

Всі зраділи — і Чичи, і Крокодил, і Карудо: Варвара живе на безлюдному острові!

— Хай живе Тягништовхай! — загукали вони і знову пустилися танцювати:

Тягништовхай кивав їм двома головами, і обидва його роти усміхалися.

Корабель летів на всіх парусах, і надвечір качка Кіка, забравшись на високу щоглу, побачила рідні береги.

— Ми приїхали! — загукала вона.— Ще година, і ми будемо вдома!.. Та що це? Дивіться, дивіться! Все місто у вогні! Чи то бува не наш будинок горить? Ах, який жах! Яке нещастя!

Над містом стояла висока заграва.

— Скоріше до берега!— наказав лікар.— Ми повинні погасити це полум’я! Візьмемо відра і заллємо його водою!

Але тут на щоглу злетіла Карудо. Вона подивилася в підзорну трубу і раптом засміялася так голосно, що всі подивилися на неї здивовано.

— Вам не треба гасити це полум’я,— сказала вона і знову засміялася,— тому що це зовсім не пожежа.

— Що ж це таке? — спитав лікар Айболить.

— І-лю-мі-на-ція! — відповіла Карудо.

— А що це значить? — спитала Хро-Хро.— Я ніколи не чула такого дивного слова.

— Зараз дізнаєшся,— сказала папуга.— Зачекай ще десять хвилин.

За десять хвилин, коли корабель наблизився до берега, всі відразу зрозуміли, що таке ілюмінація. На всіх будинках і баштах, на прибережних скелях, на верхівках дерев — всюди світилися ліхтарики — червоні, зелені, жовті, а на березі палали великі вогнища, і яскраве полум’я від них здіймалося мало не до неба. Жінки, чоловіки й діти в святкових, гарних убраннях танцювали навколо цих вогнищ і співали веселих пісень.

Ледве тільки вони побачили, як до берега причалив корабель, що на ньому лікар Айболить повернувся з своєї мандрівки, вони заплескали в долоні, засміялися і всі як один кинулися вітати його.

— Хай живе лікар Айболить! — гукали вони.— Слава тобі, лікарю Айболить!

Лікар здивувався. Він не чекав такої зустрічі. Він гадав, що його зустрінуть тільки Таня й Ваня та ще хіба старий моряк Робінзон, а його зустрічає ціле місто з музикою, із смолоскипами, з веселими піснями! В чім справа? За що його шанують? Чому так святкують його повернення?

Він хотів сісти на Тягништовхая і поїхати до себе додому, але юрба підхопила його і понесла на руках — просто на широку Приморську площу, найкращу площу в місті.

З усіх вікон дивилися люди і кидали лікареві квіти. Лікар усміхався, уклонявся — і раптом він побачив, що до нього крізь юрбу пробираються Таня й Ваня.

Коли вони наблизилися до нього, він обняв їх, розцілував і запитав:

— Звідкіля ви дізналися, що я переміг Бармалея?

— Ми дізналися про це від Пенти,— відповіли Таня й Ваня.— Пента приїхав до нашого міста і розповів нам, що ти визволив його з страшного полону і врятував його батька від розбійників.

Тут тільки лікар побачив, що на пагорку, далеко-далеко, стоїть Пента і махає йому батьковою хусткою.

— Здрастуй, Пенто! — гукнув йому лікар, але в цю хвилину підійшов, усміхаючись, старий моряк Робінзон, міцно потиснув йому руку і сказав таким гучним голосом, що всі на площі почули його:

— Дорогий, любий Айболить! Ми такі вдячні тобі за те, що ти очистив усе море від лютих піратів, які захоплювали наші кораблі. Адже ж досі ми не насмілювалися вирушати в далеке плавання, бо нам загрожували пірати. А тепер море вільне, і наші кораблі у безпеці! Ми пишаємось, що в нашому місті живе такий хоробрий герой. Ми збудували для тебе чудовий корабель, і дозволь нам піднести його тобі в подарунок.

— Слава тобі, наш любий, наш безстрашний лікарю Айболить! — в один голос вигукнула юрба.— Спасибі, спасибі тобі!

Лікар уклонився юрбі і сказав:

— Дякую за ласкаву зустріч! Я щасливий, що ви любите мене. Але мені ніколи, ніколи, ніколи не пощастило б подолати морських піратів, якби мені не допомогли мої вірні друзі, мої звірі. Ось вони тут зі мною, і мені хочеться від усього серця привітати їх і висловити їм мою подяку за їх самовіддану дружбу!

— Ура!— загукала юрба.— Слава безстрашним Айболитьовим звірам!

Після цієї урочистої зустрічі лікар сів на Тягништовхая і в супроводі звірів попрямував до дверей свого будинку.

Ото зраділи йому зайчики, білочки, їжаки та кажани! Та не встиг він привітатися з ними, як з неба долинув шум. Лікар вибіг на ганок і побачив, що то летять журавлі. Вони підлетіли до його будинку і, ні слова не кажучи, подали йому великий кошик чудових плодів: у кошику були фініки, яблука, груші, банани, персики, виноград, апельсини!

Це тобі, лікарю, з Країни Мавп!

Лікар подякував їм, і вони зразу ж полетіли назад.

А за годину у лікаря в садку почався великий бенкет. На довгих лавах, за довгим столом, при світлі різноколірних ліхтариків, посідали всі Айболитьові друзі: і Таня, й Ваня, і Пента, й старий моряк Робінзон, і ластівка, і Хро-Хро, і Ними, і Кіка, й Карудо, й Бумба, і Тягништовхай, і Авва, і білки, і зайці, і їжаки, й кажани.

Лікар почастував їх медом, цукерками, пряниками, а також тими солодкими плодами, що їх надіслали йому з Країни Мавп.

Бенкет удався на славу. Всі жартували, сміялися й співали, а потім повставали з-за столу й пішли танцювати тут же в садку, при світлі різноколірних ліхтариків.

Раптом Пента помітив, що лікар перестав усміхатися, нахмурився і з заклопотаним виглядом побіг прожогом до себе в дім.

— Що трапилось? — спитав Пента.

Лікар нічого не відповів. Він узяв Пенту за руку і швидко збіг з ним по сходах. Біля самих дверей у передпокої сиділи й лежали хворі: ведмідь, покусаний скаженим вовком, чайка, поранена злими хлопчиськами, і маленьке кошлате оленятко, яке весь час стогнало, бо в нього була скарлатина. Його привіз до лікаря той самий кінь, що йому, якщо ви пригадуєте, лікар ще торік дав чудові великі окуляри.

— Подивись на цих звірів,— сказав лікар,— і ти зрозумієш, чому я так швидко покинув наше свято. Не можу я веселитися, коли в мене за стінкою мої улюблені звірі стогнуть і плачуть від болю!

Лікар швидким кроком пройшов у кабінет і негайно почав готувати ліки.

— Дозволь, я тобі допоможу! — сказав Пента.

— Будь ласка! — відгукнувся лікар.— Постав-но ведмедеві градусник і принеси до мене сюди в кабінет оленятко. Воно при смерті, його треба рятувати раніше від усіх!

Пента виявив себе добрим помічником. Не минуло й години, як лікар вилікував усіх хворих. Ледве тільки вони видужали, вони засміялися від щастя, сказали лікареві «чака» і кинулись його цілувати.

Лікар повів їх у садок, познайомив з іншими звірами, а потім гукнув: «Розступіться!» — і разом з мавпою Чичи почав танцювати веселу звірину «ткеллу», та так жваво та ловко, що навіть ведмідь, навіть кінь не витримали і пустилися танцювати разом з ним.

Кінець