Санний поїзд
Малій Наталочці тато змайстрував саночки. Прийшла Наталочка на гірку, а тут уже стільки дітвори — і хлопчиків, і дівчаток. І по одному з гірки спускаються, і вкількох. Усі веселі, розчервонілі на морозі. Захоплено галасують, коли сани мчать схилом.
Поставила Наталочка саночки край гори, вмостилася на них, а рушити не наважується. Гора ж он яка крута! Дехто й перевертається і тоді котиться по снігу, а сани мчать самі.
— Що, боязко? Давай я тебе підштовхну, — почула Наталочка.
Оглянулася, а то Тетянка. Наталочка не встигла нічого сказати, як Тетянка штовхнула саночки.
Ой, як помчали саночки, так Наталочка справді злякалася — їй аж дух захопило, вона й очі заплющила.
Отямилася, коли саночки вже стояли під горою. Підхопилася і потягнула їх на гору. Тягнути саночки було важко, Наталочка зашпортувалась у снігу, кілька разів падала, проте не випускала з рук мотузочки. А коли вона вдруге тягнула саночки, то мотузочка вислизнула з рук, і саночки втекли під гору. Наталочка стояла розгублена і ледь не плакала.
Помітив це Тарасик.
— Давай прив’яжемо твої саночки до наших! — запропонував він. — Будемо разом спускатися.
Прилаштували Наталоччині саночки до Тарасикових і Тетянчиних.
— Може, ще хто хоче до нас пристати? — запитав Тарасик. Тут й інші діти поприв’язували свої саночки одні за одними.
— А я сам буду кататися. Таке придумали! — хмикнув Славко. Як помчав санний поїзд з гори — красота!
— Ту-ту-ту! — сигналить на передніх санках Тарасик. А діти щось вигукують, сміються.
Весело кататися на поїзді. І санки на гору разом легше витягувати.
А Славкові надокучило, мабуть, самому кататися. Він підійшов до Тарасика:
— Можна й мені до вашого поїзда?
— Та вже давай. Тільки будеш їздити в останньому вагоні, — посміхнувся Тарасик.
Аж до самого вечора літав з гори веселий санний поїзд.