Під горою Соколихою
Польовою дорогою мчав червоний мотоцикл. Мчав до зеленої гори Соколихи, з-за якої випливало рожеве сонце. За кермом — тато, а в люльці Арсеник гойдається. їдуть вони на жнива, до комбайна.
Учора Арсеник таки дочекався тата. Щоб не заснути, поклав під подушку старого будильника, який торохтів, наче трактор.
А тато, тільки-но зайшов до хати, одразу спитав про Арсеника:
— Ну, як наш герой? Спить? Авжеж, наморився на току, зерно рятував від дощу.
Арсеник схопився з ліжка.
— Тату, я на комбайн хочу!
— Отакої! — здивувався тато.— Це ж треба рано вставати і цілий день у полі. А там — пилюка, спека.
— Та візьми вже його з собою,— обізвався й дідусь…
Поле розкинулося від Соколихи аж до обрію. По ньому золотими хвилями — валки скошеної пшениці. Під горою, край поля, стояв оранжевий комбайн «Колос». Тато зупинив біля нього мотоцикла, Арсеник вибрався з люльки і став розглядати комбайн.
— Тату, а що то за зірочки на бункері?
Зірочки означають, скільки зерна намолотив комбайнер.
— Ого, скільки ти намолотив! — вигукнув Арсеник.
— Так. Ти он послухай: ранок який дзвінкий!
І Арсеник почув: дзвенить гора Соколиха — то птахи виспівують, радіють погожому дневі; цимбалять у стерні коники, а в небі видзеленькує жайворон.
— Нумо й ми до діла! — сказав тато.
Вони піднялися по крутій драбинці на високий місток, пройшли у кабіну. Арсеник умостився поруч з татом на м’якому сидінні.
Як на долоні, лежало перед ними поле. Ген далеко виднілося село. Ураз над полем розлігся дружний рокіт. Це один за одним рушили в загінки комбайни. Задвиготів і їхній «Колос», повільно поплив полем.
Через віконечко, що було збоку в кабіні, Арсеник бачив, як повниться бункер зерном. До комбайна під’їхала знайома вантажівка. Це ж Левко під’їхав, сигналить і привітно киває татові та Арсеникові.
— Ану смикни за оцей важілець! — показав Арсенику тато.
Арсеник смикнув, і з бункера по трубі зашурхотіло в кузов зерно. Коли кузов був повен, Левко знову посигналив: дякую, мовляв. І вантажівка помчала до села.
Комбайн далі міряв поле з краю в край. Підбирав скошену пшеницю, обмолочував, відділяв зерно, а солому різав на січку…
Комбайн ще раз обійшов поле і раптом затих, зупинився під самою горою. Арсеник стривожено глянув на тата: щось сталося?
— Нехай наш «Колос» трішки перепочине. А ми пообідаємо. Он уже нас куховарка чекає,— сказав тато.
У затінку під ліщиною була розстелена скатертина, розставлені миски. Комбайнери вмивалися біля кринички і бралися до обіду. Борщ був такий смачний, що Арсеник незчувся, як усю миску висьорбав.
До гурту під’їхав бригадир Клим Іванович. Гортав блокнотика і розказував комбайнерам, хто скільки зерна вже намолотив. Виявилось, що найбільше — Арсеників тато.
— Так у нього ж який помічник! — кивали комбайнери на Арсеника.
Клим Іванович узяв баночку фарби й пішов до комбайнів. Піднявся до бункера татового «Колоса» і намалював на ньому восьму зірочку.
— Бажаю, щоб не менше десяти було! — потиснув татові руку.
— Постараємось! — відповів тато.
— Авжеж, постараємось! — додав Арсеник, і бригадир та комбайнери заусміхалися.
А коли Арсеник ступив на сходинку, щоб підійматися в кабіну, тато сказав:
— Мабуть, досить з тебе, синку, на сьогодні. Бо день довгий. Он Клим Іванович у контору їхатиме і завезе тебе в село.
В Арсеника забриніли на віях сльози.
— Там же дідусь сам. Може, щось йому поможеш,— мовив тато.
І Арсеникові довелося погодитись…
Польовою дорогою мчав до села зелений мотоцикл. За кермом — бригадир Клим Іванович, у люльці — Арсеник, а в руках у нього — тугий снопик, якого зв’язав він разом із татом. Як збиралися вони в поле, то дідусь попросив: «Привези мені, онучку, снопик пшениці. Подивлюся, яка вродила цього літа». Поставить дідусь снопика на покуті в світлиці. А коли відлетять у вирій лелеки, за вікнами задощить осінь, завіхолить зима, то й татові, і Арсеникові цей снопик нагадуватиме золоте літо, жнивне поле під горою Соколихою.
