Назад до Льодовитого океану

У чужому місті, де зупинився цирк, жив дідусь, який написав колись не одну книжку про ведмедів. Тепер він недобачав. Носив великі круглі й товсті окуляри. В нього дуже тремтіли руки. Він часто кашляв і ледве ходив, зіпершись на паличку.

Жив сам. Тримав вдома собак і котів. Не було у нього внучки в білій шапочці, як у колишнього вчителя з того міста, де Фрам так прикро здивував публіку на прощальній виставі. Не було й сім’ї. Не було нікого.

Та замолоду це був один з найвідоміших мисливців світу. Полюючи, він об’їздив найнебезпечніші й найдивовижніші землі. Пишався з того, що й разу не промахнувся. Ніколи його куля не минала цілі. Ніколи жертва не уникала його пострілу, і, щиро кажучи, він був найспритніший мисливець ведмедів.

В його кімнаті ще й досі зберігалися шкури впольованих ним звірів. Одні порозстелювані на підлозі біля ліжка. Інші порозвішувані на стінах і диванах.

Були тут шкури бурих ведмедів грізлі, що водяться в скелястих горах Північної Америки й не щадять мисливців, коли ті потрапляють їм до лап. Були й шкури ведмедів завбільшки з кота, які водяться на Суматрі та Яві; шкури бурих карпатських ведмедів, які звикли ховатися по печерах і забиратися у вулики; шкури білих ведмедів з Аляски й Сибіру, з Гренландії й островів, на яких полонили Фрама; хутра чорних піренейських ведмедів, які лазять по ялинах, наче мавпи.

Довго ведмідь був для нього лише незвичайною здобиччю, страшною у гніві, ціллю для його гострого зору та влучних пострілів.

Якось у лісах далекої Канади він убив буру ведмедицю.

Переслідував її цілий ранок. Побився об заклад з товаришем, що звалить її одним пострілом. І виграв. Звір упав після першого ж пострілу.

Але перед тим як сконати, уже в корчах ведмедиця притягла лапою ведмежа, щоб його захистити.

Ведмежаті було кілька тижнів. Воно ледве почало дивитися на світ. Ще хиталося на ногах. Скавчало і не відривалося од материнського тіла.

Мисливець почав його годувати. Спочатку ведмежа не торкалося молока, меду й сиропу, а шукало материнського тепла, як і Фрам, котрий в ескімоській іглу сподівався дива, що ось-ось шкура оживе і його погладить м’яка лапа.

Невдовзі мисливець випустив його в ліс, а сам помандрував далі.

Він почав досліджувати життя й звички ведмедів і описав це в своїх книжках.

Вів спостереження, аж поки старість не ослабила його зору, не відібрала сили, не зробила з нього того підсліпуватого дідуся з паличкою, якого одного ранку можна було бачити у звіринці цирку Струцького біля Фрамової клітки.

Директор супроводжував його і розповідав:

— Це втретє, пане, я маю клопіт з білими ведмедями. Кілька років підряд вони поводяться, як найрозумніші тварини. Раз завчивши програму, не потребують ніякого дресирувальника. Потім ні сіло ні впало дурнішають. Гляньте лишень! Він нічого не тямить. Сидить у клітці й чахне. Ніхто не може здолати його впертості. Кажу, що це мені втретє. З іншими двома я розпрощався легко. Нічого путнього не втратив. Це були звичайнісінькі ведмеді, не розумніші й не дурніші за інших. Та Фрам зовсім не те: він неперевершений артист! Він міг грати, розуміючи вподобання публіки, яка змінювалася з кожним містом, з кожною країною. І він пристосовувався, догоджаючи глядачам. Коли наставала його черга, я залишав усі справи, щоб і собі глянути на нього з-за куліс. Я дивився так само захоплено, як і публіка.

Я ніколи не здогадувався, що він ще вигадає. Було кажу клоунам: «Дивіться на нього і вчіться. Здається, він публіку знає краще за вас». А зараз, бачите, лежить, похнюпившись, як звичайний ведмідь. Я не знайду другого Фрама, скільки житиму.

Колишній мисливець дивився на тварину за гратами короткозорими очима, зіпершись на паличку.

Ось він просунув руку і покликав ведмедя, тихенько промовляючи:

— Фраме! А скажи-но, що тобі сталося, голубе? Ну-ну, дурненький, ну-ну…

Ведмідь не підводив очей. Зібгавшись клубком, уткнув носа в дерев’яну стіну.

Старий пан, який забив у молодості десятки й десятки ведмедів, а потім з любов’ю писав про них книги, відкашлявся і протер окуляри:

— Ти його дуже любив?

Директор відповів:

— Я людина діла. Директорові цирку не можна говорити про любов, бо це завадить справам. Я не скнарую для хороших артистів, завдяки яким у цирк постійно пливе публіка, а в касу — гроші. Але примушую їх працювати до сьомого поту. Добре утримую тварин, бо публіка ж хоче бачити їх гарними й дужими.

— Та й годі? — запитав колишній мисливець.

— Та й годі! Інше мене не обходить.

— Ясно! Тоді поставимо питання інакше. Ти багато заробив на Фрамові?!

— Щиро кажучи, так,— зізнався директор.— Сім років він був принадою для публіки. Завше був у програмі. Варто було з’явитися афіші з його іменем на стінах міста, як там зразу товпився народ.

— Отже відчуваєш, що ти в боргу перед ним? — вів далі старий.

— Звичайно! Я дав би багато, щоб знову бачити його таким, як раніше.

Старий пан засміявся й колупнув кінчиком палиці землю:

— Ти мене зовсім не зрозумів. Йдеться не про те, щоб зробити Фрама знову розумним. Це ти зробив би для себе, а не для нього. Це вигідно для цирку. Це — бізнес. Ти не пошкодуєш грошей, щоб повернути публіці її улюбленця Фрама, а від неї попливуть грошики до твоєї каси. Та оскільки я знаю життя ведмедів, це неможливо. А я тебе питаю, чи згоден ти пожертвувати певну суму без ніякої вигоди для цирку, а тільки заради Фрама? Тільки в ім’я того, що він зробив для слави цирку. Ти не вагаєшся?

— Ні,— мовив директор упівголоса.— Фрам заслужив цю дяку. Та чи можна йому допомогти грішми? Ніяк не візьму цього до тями…

— Скоро все зрозумієш! — вигукнув колишній мисливець і усміхнувся.— Фрам засумував за батьківщиною. Так, так. Він тужить за льодами і снігами, в яких народився. В ньому пробудилося забуте життя, і коли ти готовий пожертвувати для нього, то, на мою думку, його слід одправити назад.

Директор цирку Струцький здивовано глянув на старого пана й подумав, що той жартує. Надто вже дивовижна його ідея.

— Не знаю, як це зробити. Купити йому квиток на поїзд, чи що?

Колишній мисливець знизав плечима й роздратовано мовив:

— Добре знаєш, що не про це мова. Я не жартую. Відвезти його у північні льоди дуже просто, щоправда, дорого. Сотні кораблів щороку пливуть тепер у Льодовитий океан. Посади його на один з них і доручи надійним людям. Хай одвезуть його на якийсь із островів і випустять. Та й по всьому. А може, історія Фрама тільки й розпочнеться. Якби я не був такий старий та немічний, я взявся б його супроводити. Лише задля того, аби поглянути, що він там витворятиме. Щоб побачити, як він схвилюється, повернувшись до своїх льодів, од яких його відірвали. Це був би розділ моєї книжки, який так і залишиться ненаписаним. Це був би один з найцікавіших експериментів.

Директор цирку замислився. Подумки підраховував. Він знав, скільки коштує така подорож.

Але дуже добре знав і те, що значила б така подія для реклами цирку. Отож він задумав дати кілька вистав із завищеною ціною на квитки й відкрити підписний лист на користь Фрама. О, він не втратиться!

— Це я влаштую! — сказав рішуче.—Як дорого це мені не коштувало б, однак не відступлюся!

— Мені лишається тільки потиснути тобі руку,— зрадів колишній ловець ведмедів, а нині їхній захисник, який і не здогадувався про таємні плани директора цирку.— Це мені до вподоби.

Потім повернувся до Фрама й подав йому знак рукою:

— Пане Фраме, я гадаю, пора лаштуватися в мандри. Знаю, в тебе нема ні валізи, ні зубної щіточки. Та дарма, не треба нічого. Я бажаю тобі стати знову звичайним ведмедем, диким і вільним… Аби ти радів льодам, вітрові, північному сяйву і сонцю… Щоб підшукав ведмедицю собі до пари. Щоб заснував славну ведмежу сім’ю, яка зробила б честь вашому родові!..

Фрам повагом підняв голову. Повернув смутні очі до цього старого незнайомця, доброго жартуна, хоча, може, надто балакучого.

Здавалося, Фрам розуміє старого.

— О шановний,— продовжував колишній ловець ведмедів,— ти мені не дякуєш? Тоді ти нечемний!..

Білий ведмідь піднявся на задні лапи й кумедно відсалютував, приклавши лапу до голови так, як колись на арені.

— От так, так!—зрадів старий пан.— Ти будь пильний. Послухай мене! Залиш свою шанобливість тут, залиш її нам, людям. Така привітність у льодяній пустелі тебе до добра не доведе. А тепер бувай! Щасливої дороги!

Фрам одсалютував ще раз. Потім опустився знову на чотири лапи. Сумно муркотів у своєму кутку, уткнувшись мордою в стіну. Лежав заплющивши очі й бачив плавучі крижини, які носяться по зеленому океану, немовби таємничі кораблі, без вітрил, стерен і веслярів.

Залишився сам.

Директор цирку дотримав свого слова. Спішно друкували афіші. Давали вистави на користь Фрама. Розсилали підписні листи. Зібрали багато грошей. З них чимало осіло в гаманці директора. Потім написали листи й відправили телеграми. Через два тижні прийшла бажана відповідь.

З далекого чужоземного порту відгукнулася велика фірма, яка по всіх усюдах наймала мисливців, і ті ловили різних тварин, птахів і плазунів для цирків та звіринців. Директор фірми погодився відвезти Фрама на його батьківщину.

Корабель з туристами вирушав у полярні краї. На ньому мали поплисти й два бувалі мисливці, щоб спіймати білих ведмедів для цирків і звіринців Європи.

Отже, Фрам міг радіти, що незабаром вирушить у безплатну подорож.

Вість поширилась, і в цирку заметушилися.

В день одплиття зібралися клоуни й гімнасти, акробати та їздці, щоб попрощатися з білим ведмедем.

Одні гладили його. Інші частували улюбленими фруктами, цукерками й сиропом.

Потім біля нього лишився дурний Август.

Цього разу він був без наліпленого носа й рудої перуки, як тоді, коли підстрибував, виставляючи себе на посміховище.

Ранок. До початку вистави ще далеко. Тому дурний Август не одягнув костюма блазня й не нафарбував обличчя. В поношеному піджаку, стомлений, він мав дуже сумний вигляд. Таким був дурний Август у повсякденному житті, коли знімав фрак, довжелезні черевики й відривав наліплений перець-ніс.

Старий хворий клоун жив самітно і знав, що невдовзі шукатиме притулку в якомусь будинку для престарілих.

Як і Фрам, він перевтомився. І йому хотілося облишити клоунське життя з сальто-мортале й викрутасами, що потішали публіку. Та для нього не було ніякого рятунку. Він мусив сміятися, корчити гримаси, зносити удари дошкою по голові, стусани в спину — тільки такою ціною добував собі хліб насущний. Інакше його витурив би на вулицю директор цирку, жорстокіший, ніж звірі за гратами.

І ось старий, змучений клоун прийшов попрощатися з Фрамом.

Сім літ нерозлучно кочували вони з цирком з міста в місто, з країни в країну. Скрізь їх нагороджували оплесками, повсюди їх приязно стрічала публіка.

А тепер їхні шляхи розходились. Життя виявилось поблажливішим до ведмедя, даруючи йому свободу. З клоуном же воно повелось жорстоко, навічно прив’язавши його до цирку заради шматка хліба.

Дурний Август увійшов у Фрамову клітку.

Ведмідь дивився на нього добрими лагідними очима. Їх зв’язувала давня дружба. Можна думати, що Фрам розумів, як важко було клоунові день у день розважати публіку.

— Отже, від’їздиш? — запитав дурний Август і погладив ведмеже хутро.

Ведмідь не знав, що відповісти. А втім, він і гадки не мав про подорож. Навіть не підозрював, який приємний сюрприз приготував йому колишній мисливець.

Він бачив, що всі приходять до нього, пестять його, пригощають. Але не розумів сенсу цих проявів любові.

Відчував, що готується щось нове й незвичайне. Людська метушня непокоїла його. Та розуміння його далі цього не йшло.

— Отже, їдеш? — перепитав дурний Август.— Друже Фраме, я тобі заздрю. Як я журитимусь! Без тебе цирк опустіє. Ти був порядний ведмідь. Порядніший від ненажерливого звіра — нашого директора!..

Старий клоун ткнувся лицем у хутро білого ведмедя.

Фрам торкнув його лапою, легенько, приязно. Ніби розумів його страждання. Клоун ураз відскочив од звіра. Відчув, що навертаються сльози. Не хотів, щоб хтось це помітив, а то ще почнуть глузувати: дурний Август плаче! Він шарпнувся, смикнув двері клітки й побіг, махаючи ведмедеві рукою:

— Щасливої дороги, Фраме, щасливої дороги!

Того ж дня Фрама помістили в вагон у хвості поїзда.

їхали через незнайомі краї ніч і два дні, аж поки прибули у порт, з якого відпливав корабель у Льодовитий океан.

Фрама не стомила ця подорож із змінами краєвидів, бо для нього то була не первина.

Він звик бувати в нових місцях, чути різні мови, бачити по-різному вдягнених людей — все це змінювалось од кордону до кордону.

І нині проїздили через міста, де на старих почорнілих мурах виднілися вилиняні афіші з його зображенням.

Щойно відчалив корабель, Фрам відчув — його жде щось незвичайне.

Він дряпав кігтями двері каюти. Не торкався їжі й води. Був дуже збуджений.

Чув, як об борти корабля шурхотить вода, а це хлюпотіння нагадувало йому щось далеке й давнє.

Так, усе нагадувало іншу дорогу. І корабель, на якому синьоокий моряк Ларс, любитель оковитої, привіз Фрама до теплих країв, аби поміняти його на десять пляшок рому.

Між туристами ширилася чутка, що на кораблі є дресирований білий ведмідь — прославлений Фрам, який затужив за рідними льодами й більше не хотів виступати. І тепер директор цирку Струцький відправляв його назад.

Туристи прийшли, щоб поглянути на ведмедя. Принесли йому ласощів. Вітали його оплесками, як колись на виступах цирку. Дехто добре пам’ятав, як Фрам перехиляв пляшку пива, як грав на гармонії, як частував дітей цукерками, й дивно було, що тепер він не приймав ніяких гостинців.

— Може, йому тут набридло? — мовила молода жінка.— Хіба вам не видно, який він сумний? Я його бачила раніше. Це був найвеселіший ведмідь у світі. Справжній клоун. .Він витворяв таке, що всі сміялися до сліз… Скажімо капітанові. Він людина тямуща. Випустить Фрама на палубу. Я заприсягаюсь, що він дивитиметься на море й радітиме, як людина.

Молода жінка мала добру душу.

Вона пішла до капітана й домоглася свого.

Двері відчинили — і Фрам опинився на волі: оточений пасажирами, він міг прогулюватися по палубі.

Справді-бо, Фрам поводився, як людина. Він став на дві лапи й сперся на бар’єр палуби. Довго вдивлявся у морську далечінь, на північ, туди, де були вічні льоди й сніги.

Потім гуляв, забавлявся.

Його оточили допитливі туристи. Діти простягали йому м’ячі, цукерки. Він підкидав м’ячики, розкривав коробки й роздавав гостинці. До вечора заприятелював з усіма пасажирами.

Та подеколи, підходив до краю палуби, щоб окинути поглядом далечінь і вдихнути солоний вітер.

Надвечір він сам повернувся в каюту.

— А я вам що казала? — раділа молода сердечна жінка.— Це незвичайна тварина. На місці капітана я купила б на корабель ведмедя. Це була б несподівана розвага для туристів.

Через три доби море почало мінитися зеленуватим і холодним кольором. Вітер став рвучкіший, ночі — світліші.

Фрам більше не бавився м’ячиком і ні на хвильку не відступав од залізного бар’єра. Нерухомо стояв на задніх лапах і розширеними ніздрями втягував у себе холодне колюче повітря. Воно було йому знайоме.

І ось одного ранку на обрії забовваніли перші айсберги.

Корабель стишив хід, обережно обходячи плавучі крижані гори.

Фрам жадібно вдихав на повні легені вологе повітря.

Не повертався до своєї каюти, а цілу ніч, ніби вкопаний, стримів біля борту, пожираючи очима голубу далину.

Раптом стрепенувся.

Відчув, як чиясь рука гладить йому спину. Хтось нечутно до нього підкрався. Це прийшла молода душевна жінка, закутавшись у величезну шубу. Їй не спалося. Це була її перша подорож у північний край. Знала, що мине два дні, і мисливці випустять Фрама на крижаний острів. Тому вдягнулася й вийшла поглянути на білого ведмедя.

— Отже, друже Фраме, залишаєш нас? — шепотіла вона.— Чи ні за чим не шкодуватимеш? Чи згадуватимеш нас? Ти ж будеш сам у тій холодній пустелі…

Його хутро гладила жіноча рука й морський вітер. Фрам звів малі добрі очі на цю людську істоту, яку вже завтра не побачить. Ніби зрозумів запитання. Здається, аби в нього був голос, він би їй відповів. Підняв лапу й поклав її на плече жінці, як приятелеві в цирку.

Жінка злякано зойкнула. Блискавично майнула думка: «Що б там не було, а звір лишається звіром». Картала себе за необачність, що глупої ночі вийшла сама на палубу й наблизилася до дикого звіра.

Але Фрам прийняв лапу. В його очах ніби світився докір:

— Чому ж ти наполохалась? Невже не знаєш, що я лагідний ведмідь, який ніколи не заподіє людям шкоди.

Жінка тремтіла від холоду. Мороз дошкуляв їй крізь пухнату шубу.

Махнула рукавичкою:

— Добраніч, Фраме! Тобі слід було б спочити. Завтра в тебе почнеться інше життя. Тобі доведеться скрутно, бо ти не звик до нього.

Фрам залишився сам. Стояла голуба ніч, та й чи ніч то була? В легкому серпанку струменіло світло сонця. Наближався край, де день зливається з ніччю і доба тягнеться цілий рік.