Ім’я твоє буде Фрам

Потім знову все закрутилося, як у вирі.

Ведмежа проснулося пізно і вже не в іглу, а в шкіряному човні. За веслами сиділи інші люди, з більш видовженими й білішими обличчями.

Це були китобої й мисливці тюленів. Вони прибули з далеких земель. Кілька місяців кочували з острова на острів, а тепер збиралися додому, бо насувалася довга полярна ніч із заметілями. Це ж вони й виміняли за кілька пачок тютюну біле ведмежа.

Для нього настало інше життя. Та розум його не здатний був нічого збагнути.

Човен плив зеленою водою до корабля, що стояв на рейді подалі від льоду. Ведмежа пробувало ворухнутися. Лапи заніміли, бо їх стягли’ ременями.

Ведмежа зачепили гачком за мотуззя й підняли на високий корабель. Воно билося об мокрі борти й марно скиглило. Це тільки смішило людей на палубі та в човні.

Спочатку його кинули між канатами. Потім, коли матроси повантажили всі ведмежі хутра й тюленячі шкури, чиясь рука вивільнила його з пут. Ведмежа хотіло сховатися в куток, та рука схопила його за загривок. Воно вишкірилось і пробувало кусатись. Рука не вдарила його, а лагідно погладила. Невимовно лагідно й ніжно. Ця несподівана ласка нагадала йому пестощі матері там, у рідних льодах.

Рука налила з бляшаної банки миску молока й поставила її перед мордочкою ведмежати. Та воно й не наверталось до нього. Але запах лоскотав ніздрі й ніби запрошував пригощатись. Не відчуваючи на собі нічийого погляду, ведмежа почало несміливо лизькати. Спочатку не дібрало смаку. А далі вдоволено замуркотіло.

Молоко було тепле й солодше за материнське.

Так ведмежа дізналося, що люди здатні й на добрі дива.

Вилизало миску до дна. Вдячно підвело очі на чоловіка, який поруч попахкував люлькою.

Чоловік був худорлявий, високий бородань з голубими очима. Він приязно усміхався. Підійшов знову, щоб погладити хутро, загривок легкими вправними пальцями.

Ведмежа більше не шкірилось і не бурмотіло вороже, а приязно муркотіло, як кішка.

— Я ж вам казав! — вигукнув чоловік.— Приручу його за два тижні, мов ягня, і воно ходитиме за мною хвостиком…

— І потім оддаси його за п’ять пляшок рому!.. Чи не так, Ларсе? — засміявся хтось із матросів, попихкуючи з люльки і крізь зуби цвіркаючи просто в океан.

Чоловік, якого звали Ларс, не відповів. На його худому обличчі, в голубих очах промайнула тінь смутку.

Він був певен, що станеться саме так, бо знав свою невиліковну пристрасть.

Давно, за молодих літ, він був геть інший. Тоді обличчя його було чисте, очі ясні, голос не охриплий. То була чудова і незвичайна пора, згадка про яку на ціле життя лишається світлою.

У норвезькій землі відважний і завзятий у своїх думках юнак Нансен ладнався у подорож до полюса. Він будував корабель за своїм планом і наймав молодих, одважних матросів, які вміли цінувати дружбу. Бо команда набиралась не для прогулянки. Скільки не поверталося із таких подорожей, одначе нових манило бажання пізнати далекі полярні краї.

Дехто, як ворона, каркав, що й вони не витерплять холоду й голоду.

Та яснолиций русявий юнак Нансен посміявся з того пророцтва.

Серед моряків, які готові були разом зносити тяжкі випробування льодами й полярними зимами, був і він, Ларс, хлопець із села, схованого в фіордах. Там залишилась його наречена. А також стара хвора мати. Бо сильнішою за любов була спокуса податися в мандри у небезпечний край, де ще не ступала людська нога.

Коли корабель, оточений з усіх боків човнами, погойдувало в голубих фіордах, виринали то сумні, то райдужні спогади.

Струнка, висока жінка, дружина Нансена, прийшла, щоб дати кораблеві назву.

За звичаєм вона розбила об борт корабля пляшку шампанського і, коли бризнуло іскристе питво, мовила:

— Назва твоя буде «Фрам»!

Фрам по-норвезьки — значить вперед.

Залунали пісні й вигуки. Всі захоплено, довірливо, поштиво дивилися на відважних моряків, які вирушали, можливо, на смерть, у невідомість.

А ген, зіп’явшись у човні, Ларсова наречена махала хустиною, зичила йому доброї дороги, щасливого повернення.

— «Фрам»! Хай живе «Фрам»! Хай перемагає «Фрам»!

Три роки промайнуло в путі по зеленому океану, і «Фрам» не зрадив свого імені.

Невтомно краяв пустельні води, обминав підступні айсберги, просуваючись вперед і тільки вперед.

Тоді Ларс жив життям сміливого пориву, боровся з негодою і непохитно вірив у щасливу зірку. Він пережив жахливі пригоди. Змагався з крижаними брилами й завше виходив переможцем.

Через три роки, коли корабель повернувся, на всіх будинках Норвегії замайоріли прапори. Очі кожного світилися радістю звитяги. Вістка, мов на крилах, облетіла весь світ.

Ім’я Нансена й назва корабля «Фрам» не сходили з уст.

Торжествував і Ларс, невідомий моряк з рибацького селища. Хай ніхто не згадав його ймення. Ну й що? Це анітрохи не зменшувало ні його радості, ні приязні до капітана.

Та біль і відчай чатували на нього в іншому місці. Коли він повернувся додому, нікому було його ні привітати, ані вшанувати.

Наречена й мати спочивали вічним сном на цвинтарі серед скель. Пошесть спустошила їхнє бідне рибацьке селище. Ніхто про хворих не клопотався. Ніхто не привіз до них ні лікаря, ні медикаментів. Бідні гинули щодня, бо про них не турбувалися багаті й ситі. Тож Ларса ждали дві могили. Два горбочки з кількома кволими квіточками.

І життя його відтоді стало нікчемним і безнадійним. Він не знаходив сил боротися з кривдою, яка стрічалась на кожному кроці.

Він став звичайним матросом і наймався на кораблі, які вирушали у Льодовитий океан бити китів і тюленів.

Нікого він більше не ждав.

І ніхто більше не ждав його.

Іноді пізньої ночі, сидячи за чаркою, він враз ударить кулаком у стіл і просить товаришів замовкнути. Потім починає розповідати всякі бувальщини із свого життя.

Одні сміються. Інші слухають мовчки, похитуючи головами, думають про надії своєї молодості, згадують щось своє ще з тих часів, коли всі вони були інші: молоді, завзяті, сміливі, дужі тілом і світлі розумом.

Кожному на віку трапляється щось прекрасне, сонячне. Незвичайна подія. Відважна чи добра справа. Перше кохання. Жертва заради когось.

Тільки бездушні можуть глузувати з таких спогадів. Того дня в одній із кают у череві корабля старий матрос-п’яниця Ларс знову почав згадувати.

Один матрос грав на гармонію.

Інші сміялися, пили вино. Клубочився такий густий тютюновий дим, що хоч сокиру вішай. До цього домішувалися запахи шкур і риби.

Гармоніст облишив музику, щоб почути розповідь. Прислухалися й інші матроси. Вже не чутно було їхнього розгонистого сміху.

Ведмежа згорнулось калачиком і дрімало біля Ларсових ніг. Скавчало крізь сон. Ларс легенько погладжував його поміж вух.

Надворі нуртувала заметіль. Корабель похитувався на зеленій воді й старече скрипів.

Так скрипів колись їхній «Фрам» далеко в Північному океані, коли молодий Ларс нетерпляче чекав повернення в селище до матері й нареченої. Тоді так само завивала снігова буря й так само на крижаних заторах ревли білі ведмеді.

Ларс обірвав розповідь. Сидів, зіпершись підборіддям на кулаки, з очима, повними сліз.

Ураз стрепенувся. Схопився на ноги:

— Облишмо ці спогади. Молодість не вернеться. Налийте ще одну!

Він підняв повнісіньку склянку й вихлюпнув на біле ведмежа, згадуючи інші хрестини:

— Ім’я твоє буде Фрам!

Ведмежа вві сні злякано пересмикнулося.

Матроси загукали:

— Хай ім’я його буде Фрам!

— Фрам! Хай живе Фрам!

Це ім’я так і пристало до білого ведмежати.

З цим іменем його продали за десять пляшок рому, як тільки корабель зайшов у перший норвезький порт. З цим іменем його купили згодом у цирк Струцького, і з цим іменем він уперше з’явився на афіші.

У людському товаристві ведмежа навчилося відчувати, веселитися і сумувати, як людина. Навчилося перекидатись, натискувати на клавіші гармонії. Навчилося любити дітей, гратися м’ячем і радіти оплескам.

Сім літ ім’я його кочувало з країни в країну на радість дітям і на подив дорослим.

Фрам, білий ведмідь… Фрам, гордість цирку Струцького.

Ескімоси з крижаного острова, напевне, зовсім забули ведмежа, куплене у них за кілька пачок тютюну.

Корабель, що привіз Фрама з далекої півночі, можливо, потонув, а може, його вже списали.

І може, не було вже на світі Ларса, старого моряка-п’яниці. Життя йшло своїм плином. Слава Фрама ширилася з міста в місто, передавалася з уст в уста.

А тепер по довгих роках Фрам марніє у своїй клітці, в глибині звіринця, отетерілий, засмучений, і не розуміє, що йому діється…

Зовсім так, як ще малим ведмежам не міг збагнути, яким побитом потрапив до людей.

Уночі, коли всі звірі за гратами вгамовувались і снили своїми вільними землями, Фрамові на пам’ять наверталися ці події. Уві сні, а то й навіч. Сон переплітався із справжнім життям.

Пробуджувались згадки, ще живіші, ніж колись. І знову його мучили.

Десь розтанув у забутті Ларс, голубоокий моряк, котрий вперше погладив його лагідною доброю рукою.

Потонув у забутті й корабель, де вперше він перестав полохатися людей і відчув їхню приязнь.

Все сховала важка туманна завіса.

Його назавжди відірвали од полярних льодів. Він виріс серед людей, навчився танцювати,, грати на гармонії, вистрибувати і радіти оплескам.

І знов ожила в спогадах велика добра істота, біля якої він грівся в темній печері ще малим ведмежам.

Перед очима загойдався безмежний зелений океан, а вгорі запалахкотіло північне сяйво.

До берега підійшла плавуча крижина. Білий ведмідь двома лапами подав знак.

— Ходімо! Хочеш з нами, Фраме?

Відчув ніздрями колючий холод полярних льодів і застогнав уві сні так жалібно, як колись на шкурі вбитої ведмедиці.

Проснувся, здригаючись, злякався і отетерів. Замість холодного чистого подиху вітру серед снігів і льодів ударив гострий запах із кліток.

Спробував розвіяти сумний настрій. Став на задні лапи і повторював свій цирковий номер. Збивався. Починав спочатку. Знову лягав, простягався, ховаючи морду в найтемніший куток, і заплющував очі: часто йому в-вижався океан з айсбергами, із сліпучими відблисками на крижинах, снігове безмежжя, біле й прозоре, як ніщо в світі.

Білий ведмідь Фрам тужив за льодовим світом свого дитинства.