Фрам повертається до людей

Хуга скаженіла, здіймала снігові вихори, стогоном одлунювала у скелях і торосах, із завиванням металася по білій пустелі.

Небо злилося з землею, а льоди з водою.

І ніхто не знав, коли вгамується снігова буря.

Чи є ще десь хоч клаптик ясного неба? Чи є ще десь тепла оселя з грубою, до якої тягнуться дитячі рученята? Чи є ще десь люди, які скаржаться на спеку й витирають хусточкою рясний піт?

Здавалося, все замела люта стихія, все завалила снігом. Володарем усього був білий ураган, який ревучи котив снігові вали над островами, розводдями й крижаними полями.

Двоє людей підповзли до крижини, яка стриміла з-під снігу, намагаючись за нею прихиститися. Та хіба тут сховаєшся! Сніговійниця засипала їх з головою. Вони ж боролися з нею, щоб не задихнутися. Варто було вистромити голову із замету, як в обличчя кидало дрібним, мов товчене скло, колючим снігом, забивало очі й рот. Мороз дошкуляв дедалі дужче.

— Егоне, ти ще чуєш руки?

— Давно, Отто, не чую. Ні рук, ні ніг…

Вони мусили кричати, бо буря глушила їхні голоси. Це було мукою для знесилених, виснажених людей.

— Плещи в долоні, Егоне! Плещи безперестанку. Воруши пальцями. ‘Тільки тоді не захолоне кров!.. Інакше — нам кінець!

Той лише простогнав.

Деякий час обидва мовчали.

Чутно було тільки дике завивання оскаженілої бурі.

— Егоне… Чуєш, Егоне? Я думаю про те, що мене дома жде двоє діточок. Я ніколи їх уже не побачу. Ніколи… Марії скоро мине два роки. Через два тижні. Вона забуде слово «тато». Чуєш, Егоне? Вона забуде слово «тато».

Егон хотів щось відповісти, але йому снігом забило рот, заліпило очі. Та й чи варто говорити? І що він міг сказати?

Його дома теж чекає дочка. Може, вона зараз гріється під теплою грубою й думає: «Що зараз моєму таткові?» А може, грає на фортепіано… Вона в нього велика. Їй минуло сім. Уже школярка. Її фото сховано у нього під покришкою годинника. Та що з цих спогадів? Все втрачено! Краще ждати смерті, бо порятунок неможливий. Звідки його чекати, та й від кого?

Тиждень тому під ними тріснув лід. Це було жахливо. Лід ніби за велінням злих духів розчахнувся. Нарти, собак, рушниці й патрони, хутряні спальні мішки, харчі — все поглинула зелена безодня океану. Зразу ж льоди зійшлися — і тріщини не стало. А вони лишилися, в чому були, легко зодягнені, без зброї, на пустельному крижаному полі.

Спочатку вони обмінялися сповненими жаху поглядами. Окинули зором небо. Потім зібралися на силах, бо були не з тих, що здаються без боротьби.

— До нашої хатини на березі .; сорок вісім годин ходу,— мовив Отто.— Сюди ми добиралися дві доби, не кваплячись. Якщо ми рушимо зараз і не будемо зупинятися, можемо сподіватися на порятунок. Звичайна для цих країв пригода. Буде про що розповісти дома. Згадай Нансена. Скільки він вистраждав, в які тільки халепи не потрапляв, але ніколи не зневірявся. Небо ясне. Дводобова прогулянка без їжі й перепочинку, я думаю, Егоне, тебе страхає так же мало, як і мене. Правда ж? Ми з тобою виплутувалися з гіршого.

Ці нерозлучні друзі були мисливці. Уже багато років вони разом полювали в полярних льодах. Жили в різних містах, а зустрічались завжди в одному порту перед тим, як одплисти на Північ.

Потім п’ять, а то й шість місяців жили життям, що було невідоме їхнім співвітчизникам з далеких міст. Пригоди, небезпеки, спільні радощі й успіхи зв’язали їх тісною дружбою.

Риболовецьке судно приставляло їх на острів, де водилися білі ведмеді. Вони звели там невеличку хатку й щороку заставали її незайманою. Вона їх ждала. Там у них була тепла хутряна постіль, їжа, лампи й книжки. Там же вони складали шкури. Побіля стояли клітки для білих ведмежат.

Мисливці висідали на берег, а корабель рушав далі. На зворотному шляху він забирав їх і здобич: шкури білих ведмедів, песців, чорно-бурих лисиць, а також живих білих ведмежат для зоопарків та цирків. Інколи вони діставалися до острова пароплавом. Це було тоді, коли організовували туристський рейс, схожий на той недавній, коли вони взяли з собою Фрама й висадили його на пустельному березі.

Та промислове судно завше заходило по них і ждало їх наприкінці кожної полярної осені, перед тим як розгуляються заметілі й океан скує кригою.

Цього року здобич була багатша, ніж раніше, в коморі лежало повно хутра, а в клітці сиділо троє білих ведмежат.

Корабель мав підійти за два тижні. Час минав непомітно. Друзі мріяли про те, як повернуться додому, в теплі краї. Там їх ждуть діти — їм вони розкажуть про свої незвичайні пригоди. Цього року вони взяли з собою на північ радіоприймач, і тепер часто слухали передачі з далеких міст. Симфонії, хорові співи, повідомлення про всілякі торжества і зміни урядів.

Собаки були ситі, вгодовані й жваві, сибірські пси, звичні до морозів і нарт. Нічого, здавалося, не загрожувало мисливцям.

Цього року їм пощастило. Дичини було вдосталь.

Обидва мріяли про теплі краї, на берегах яких цвітуть помаранчеві дерева і наливаються золотисті плоди. Обидва сумували за домівкою, за дітьми, за садами з квітучими трояндами.

Особливо нетерпеливився Егон. Йому здавалося, що вони з Отто зледачіли й почали гладшати.

— Чому б нам не піти вглиб острова? — якось запитав він товариша.— Адже ми тут просидимо цілісіньких два тижні. Чому б не зробити деякі спостереження? Наукові товариства будуть нам вдячні. А то скніємо без живого діла!..

— Ходімо! — згодився Отто.

Вони завжди могли порозумітися з двох слів.

Мисливці поклали ведмежатам їжі на два тижні. Повантажили на сани харч, рушниці, патрони, запрягли собак і рушили в путь. Все обіцяло приємну і веселу подорож.

Неподалік бовванів інший, менший острів. В бінокль вони помітили двох ведмедів, які прогулювались по узбережжю.

— Вони будуть наші! — радісно вигукнув Егон.

— Ну, панове білі ведмеді, зараз ми вас роздягнемо! — додав Отто. — Ми зараз пустимо у вас по одній кульці, від якої в голові загудуть джмелі.

З острова на острів перейшли по кризі. Їм пощастило. Два постріли — і є два ведмеді, дві пухнасті шкури.

А як із спостереженнями?

Ними списано цілий зошит. Ні, друзі часу не гаяли!

Та коли поверталися назад, лід тріснув—безодня проковтнула собак і нарти з харчами, рушницями, патронами й теплими ще шкурами. Проковтнула й тут же накрилась крижаною лядою.

Обидва вони були дужі, загартовані життям, сповненим риску й небезпеки. І хоча їм спочатку перехопило подих, вони підрахували, що до хатини всього сорок вісім годин ходу, якщо йти навпрошки і без зупинок. І не довго думаючи, виступили в похід.

— Добре, що хоч лишилася люлька й сірники,— сказав Егон і навіть усміхнувся.

Він запалив. Йшли, висвистуючи.

Вони втратили рушниці, патрони, харчі, зошит із записами, дві чудові ведмежі шкури, сани.

Найдужче засмучувала смерть собак. Пси були вірні помічники, слухняні, сміливі, призвичаєні до полярних умов. Не раз вони гуртом виходили із скрути. А тепер собаки загинули. Жаль бере та й годі.

— Особливо шкода Тайгу! — мовив Егон упівголоса.— Пам’ятаєш, позаторік вона мене врятувала від білого ведмедя, який звалив мене і вже вчепився зубами в плече? Шрам залишився й донині. Тайга вп’ялася йому в горлянку. Дід Мартин[1] пустив мене, щоб розправитися з собакою. Я схопився на ноги, прицілився… Бах! — і дід Мартин готовий! Перекинувся через голову й розпластався на снігу.

Та Отто не слухав його. Зупинившись, він занепокоєно поглядав на небо.

Повівав північний вітерець, і ген на півночі, над обрієм темніли свинцеві хмари.

— Погана прикмета! — сказав Отто й похитав головою.

Егон промовчав. Обидва пішли швидше.

Та буря грізно насувалася й спостигла мисливців.

Уже через годину годі було відрізнити небо від океану. Стало темно, хоч око виколи. Вони спотикались, падали, вставали, засліплені колючим, як бите скло, снігом. Виявилось, що замість того, аби іти вперед, вони тупцюють на місці. Вихід був один — пересидіти за торосом. Буря завивала дедалі лютіше.

Потяглися довгі години. Безперестанку у вухах свистів вітер, обличчя шмагали хвилі колючого снігу. Руки й ноги заніміли. Мисливці не могли поворухнутися. Вони поступово замерзали. Їх ждала смерть, яка. перетворює тіло на крижану брилу.

Нарешті стихія вгамувалась. Вітер ущух. Небо виясніло. На обрії заблищало сонце.

Мисливці прислухались. Підвели голови. Спробували звестися. Та ба! Їхні м’язи геть розслабли. Голови безсило упали на сніг. Змучені голодом, напівзамерзлі, вони не подужали навіть устати із снігової постелі.

«Її звуть Марія! Вона забуде слово «тато»…— почав марити Отто.

Потім втупився байдужим холодним поглядом у прозоре небо.

Егон лежав на боці й не бачив неба. Перед ним простягався заледенілий, засніжений острів, а в кінці його стояла їхня хатина з теплими хутряними ковдрами, харчами, приймачем, якому тепер уже ні для кого приймати з ефіру сигнали далекого світу_.

У Егона з очей котилися сльози й замерзали на щоках.

Та враз перед його очима виникло якесь видіння. Мара, чи що?

Просто на них сунув білий ведмідь. Але він ішов не на чотирьох лапах, як інші ведмеді, а скакав, перекидався через голову, кружляв у вальсі, маршував, як на параді, карбуючи крок…

Егон скліпив повіки, бо добре знав: коли ввижаються видіння, то близько вже смерть. Він принишк і ждав. Ждав смерті. Вже чув, як у серці поволі студеніє кров.

Сльози котилися з очей і вмить перетворювались на крижані кульки. Його доня… Може, вона зараз безтурботно награє гами. Або роздивляється альбом із фотознімками… Дивиться на його фото на стіні. «Скажи, мамуню, татко привезе ведмедика, що його обіцяв мені?..— запитує вона.— Кажи… Та чому ж ти плачеш?..»

Егон відчув, що його цупко обіймає сон, з якого ще ніхто не пробуджувався.

Та враз він відчув на щоці гаряче дихання; теплий, вологий ніс торкнувся його обличчя.

Ведмідь штурхав людину, здивований з нерухомості, лизав їй щоки, очі, ніс. Одступав і, перечекавши хвильку, знову починав лизати. Він ніяк не міг збагнути, чому ці люди лежать нерухомо, мовчать, не прокидаються.

Фрам цього не розумів.

Нюхом він почув їх ще здаля. Чуття, яке завше обманювало його, коли йшлося про звірів, зразу підказало йому, що тут люди, люди з далеких теплих країв. І він побіг чимдуж, аби стріти жаданих гостей, показати їм свою приязнь, привітати їх веселими стрибками, сальто-мортале й на втіху їм по-військовому оддати честь. Та застав їх у такому дивному стані…

Фрам одступив три кроки й віддав честь.

— Е ні, мене не обдуриш.

Він уже впізнав у одному з прибульців того самого мисливця, який колись привіз його на пароплаві й випустив на волю, залишивши харчі. Фрам умів висловити свою радість лише клоунськими витівками.

Егон розплющив очі й придивився.

— Отто! Та це. ж Фрам, Фрам! Ти чуєш мене? Фрам із цирку Струцького.

Та його друг марив: «її звати Марія. Вона ніколи більше не скаже «тато». Вона забуде це слово».

Він нічого не чув. Дивився в небо пустими очима.

Тільки тепер ведмідь, навчений людьми, зрозумів, що тут діється. Не гаючи й хвилини, він розгріб лапами сніг, поклав мисливців одне біля одного, а сам улігся зверху, гріючи їх своїм тілом. Ще замолоду перейняв він це од свого дресирувальника, коли виступав у пантомімі. Мисливці так уже ослабли, що їм було все байдуже. Білий ведмідь. Хижий ведмідь. Щоправда, він колись виступав у цирку, та відтоді здичавів. Чого можна від нього сподіватися?

Обидва протягом багатьох літ полювали білих ведмедів. Тепер настала їхня черга. Беззбройні, безсилі, вони потрапили в лапи білого ведмедя й стануть його здобиччю. Та чому ж він зволікає, чому його ікла ще не розтрощили їм черепів, як моржам і тюленям. Чому він тягне? Мерщій! Швидше скінчиться ця мука!..

— Її звуть Марія…— марив один.— Їй скоро буде два роки… Вона ніколи більше не промовить «тато», ніколи…

Інший мимрив у забутті:

— Це Фрам… Я добре його пам’ятаю… Фрам зі своїми стрибками. Тож не зволікай, Фраме… Кусай нас, шматуй!.. Зглянься над нами, Фраме, прикінч нас разом!..

Потім їхні голоси стихли. Марення заступив сон. Дивний сон, який приніс їм тепло. Може, це і є смерть? Так, кажуть, буває завжди, коли людина замерзає? Спочатку дубіють руки й ноги, потім у жилах холоне, стигне кров. А людині тим часом сниться, що їй тепло, вона відчуває жар на обличчі, в грудях, в очах.

Таке снилося їм. Чи довго? Цілу вічність. Розплющивши, нарешті, очі, вони побачили, що на груди їм навалилась тепла ведмежа шуба. Спробували ворухнути руками, потім ногами. Руки слухались. Ноги також.

— Егоне!

— Отто!

Це були їхні голоси. Кожен чув і пізнавав свій голос.

Отже, це не смерть! Не глибоке жахливе конання.

Біла шуба заворушилася й піднялася. Їх зігрівала жива ковдра.

Фрам став спочатку на чотири лапи, потім звівся на задні й віддав честь.

Воскреслі мисливці зіперлися на лікті, перезирнулися й втупилися очима у ведмедя.

— Дай-но люльку, Отто! Все це ніби сон. Тільки люлька покаже, мертвий я чи живий!

Егон справді обмацував себе, аби переконатися — він таки живий. Ніби все було гаразд. Руки і ноги рухались. З величезним задоволенням він хруснув суглобами пальців. А цирковий ведмідь досі стояв перед ними, приклавши лапу до голови.

— Це Фрам! Чи не казав же я тобі, що це Фрам?.. Егон підвівся. Так охляв, що аж хилився. Він притулився до тороса й потім, ледве переставляючи ноги, підійшов до свого рятівника. Було несила висловити думок, які роїлися в його стомленому мозкові:

— Те, що ти зробив, Фраме… Те, що ти зробив…— повторив він кілька разів, потім ткнувся обличчям у пухнасте біле хутро й заридав, як дитя.

Отто також устав.

Обидва ловці ведмедів безпомічно схилилися Фрамові на груди.

Фрам легенько відсторонив їх лапою. Він звик до сильних і гордих людей. Та ніби розумів і те, що нині не час лити сльози. У нього недалечко є печера, а в ній їжа, здобич, яку він забрав у інших ведмедів.

Ось туди він і запрошував мисливців.

— Що робити?—запитав Отто.

— Глянь уважніше! — відповів Егон.— Його знаки мають якийсь смисл. Присягаюся, він кличе нас обідати… І це мене анітрохи не дивує!

Він казав правду.

Обід, яким ведмідь частував гостей, був скромний. Всього одна страва. Тюленяче м’ясо. Незмінне Фрамове меню.

Мисливці наїлись і подужчали. Тоді почали заклопотано поглядати на захід, бо сонце вже хилилося до обрію. Спускалися полярні сутінки.

Це був останній тиждень, коли судна ще борознили Льодовитий океан.

Обидва занепокоїлись: а що, коли корабель уже підійшов і відплив, не дочекавшись їх?

Не можна було гаяти ні хвилини. Прихопивши по шматку тюленини, вони рушили в кінець острова.

— Якби тільки не здибатись з білим ведмедем!— мовив Отто.

— Беззбройних, він нас з’їсть ні за цапову душу! Егон показав на Фрама, який, мов велетенський собака, біг підтюпцем за ними, погойдуючись на чотирьох лапах:

— Поки Фрам з нами, боятися нічого!.. Я певен, він порозуміється із своїми братами… Правда ж, Фраме?

Почувши своє ймення, Фрам став на задні лапи, віддав честь, як солдат, і ніби сказав: «Слухаю!» Потім опустився на чотири лапи і побіг далі.

Він не вмів розмовляти. Та всім своїм виглядом показував, що для родичів у нього справді є засіб, але зовсім нешкідливий, не те, що кулі, якими користуються люди.

Вони йшли аж шістдесят годин. Втома змушувала мисливців часто зупинятися й відпочивати.

Корабель ще не прибув. Та друзів ждала хатина з теплими постелями, приймачем і троє білих ведмежат у клітці, які жалібно скавчали від голоду.

Фрам кілька разів обійшов кругом клітки. Щось бурмотів. Поглядав то на людей, то на дверцята. Потім тихенько витяг засув. Ведмежата не насмілювались вийти. Фрам по одному виносив їх у зубах. Виволікши останнього, він кожному дав стусана в спину: гайда на всі чотири сторони!

Мисливці спостерігали цю сцену, заклавши руки в кишені й попахкуючи люльками:

— Певне, у цього ведмедя людський розум! — зчудовано вигукнув Егон.— Бачив? Та мене анітрохи не дивує те, як він одкрив клітку. Багато чого він навчився в цирку, перейняв од людей… Мене дивує інше, як він додумався звільнити ведмежат, своїх одноплемінників…

— Коли ми розповімо про це, з нас сміятимуться, скажуть, що це мисливські побрехеньки. Як гадаєш, Фраме?..

Фрам замуркотів. Якби він міг говорити, напевне, розповів би про те, що в одному ескімоському стійбищі у нього є знайомий хлопчик, котрий також здобув славу великого підбріхувача ще задовго до того, як стати мисливцем. Він знову замуркотів і запитливо глянув на хатину, в якій була чарівна співуча скринька.

— Він просить нас увімкнути радіо,— засміявся Егон.— Я не зустрічав ще такого пристрасного любителя музики!

Потім зайшов у хатину і ввімкнув приймача.

З далекої теплої країни попливла ніжна мелодія. Поклавши морду на витягнені лапи, Фрам слухав з заплющеними очима. Його хвилювала не так музика, як ті спогади, що вона будила. Вона загадувала далекі міста, залиті сонцем, з яскраво освітленими вулицями, з парками, з квітучими садами. Дітей, які простягали йому кульочки з цукерками. Рученята, які боязко торкалися його хутра. Кирпатого хлопчика з осяйними очима, що він його запам’ятав від прощальної вистави в одному з тих далеких міст.

Нарешті прибув корабель і заякорився у відкритому океані. До берега причалили два човни. Видно було, що капітан поспішає. Фрам дивився і все розумів. Очі його заволокла тінь смутку.

Люди дивилися на нього з подивом.

— Жаль його залишати тут! — сказав Егон.— Розлучаєшся з ним, наче з близьким другом.

— Таж він народжений для тутешнього життя! — зауважив Отто.— Така його доля. Пам’ятаєш же, що з доручення Струцького ти привіз його сюди, бо він сумував за батьківщиною…

Мисливці зайшли у хатину поглянути, чи не забули чого.

А коли вийшли надвір — Фрама вже не було. Почали його шукати, кликати.

— Шкода-таки, що з ним не попрощалися. Бачив, як він здивував матросів?

Егон піднявся на високу скелю. Звідтіля було видно далеко довкола. Внизу темніли два човни, прип’яті коло берега.

— Поглянь! — гукнув Егон товаришеві. —Ти не здогадуєшся, де Фрам? Він уже в човні. Обігнав нас!

І справді, Фрам, не дочекавшись мисливців, заліз у човен. Він стояв у ньому, повернувшись спиною до острова. Матроси пробували зігнати його на берег, та він ніби приріс до човна.

— Отже…— почав Отто.

— Отже, ми беремо його з собою! — додав Егон.— Він так бажає. Сказати не може, але всім виглядом ясно показує, що це саме так.

Обидва мисливці спустилися крутим скелястим берегом до човна. Весла у гребців були напоготові — зараз вони поженуть човна до корабля, який ген гойдається у відкритому океані.

Егон поклав долоню на шию ведмедеві:

— Друже Фраме! — мовив він.— Отже, ти повертаєшся в наш світ назавжди? Чому ж тоді не прощаєшся з цим крижаним краєм? Дивись мені — вдруге я тебе сюди не повезу!

Фрам ніби зрозумів ці слова — повагом звів голову і довго вдивлявся в рідні місця, що їх залишав назавше. Потім повернувся і впився поглядом уперед, туди, де за вічними льодами й студеними водами суворого океану лежав далекий світ.

— Весла на воду! Рушаймо! — подав команду один із гребців.