Нанук

Океан був попелясто-зелений, стулений, насуплений, зовсім не такий, як теплі моря з привітною ніжною голубінню.

Краса його завжди дика й сповнена тривоги, навіть під сліпучим полярним сонцем. Так принаймні розповідають усі мандрівники.

У цих непринадних просторах насамперед їх вражала незвичайна велич рідкісного видовища.

Дивне видиво. Незаймана трепетна краса. Непорушне сонце над головою. Проміння його міниться на сріблястих водяних брижах. А довкола — рівний водяний обрій і жодної смужки землі.

Не видно ні корабля, ні човна. Ніде ні душі. Лише безмежжя зелених вод, по якому ковзають на південь, підхоплені течією, айсберги — таємничі кораблі без вітрил, стерен і веслярів.

Зрідка небо сколихне, залопотівши крилами, зграя птахів.

Все це дихає незбагненною, моторошною красою.

Та вже через тиждень ця краса запаморочує, навіває сум і стає мукою, кошмаром.

Те саме непорушне сонце посеред неба. Ті самі полиски променів у мерехтливому океані. Та сама пустельна далечінь. Та сама плавуча крига.

Втомлений зір прагне чогось нового.

Хоча б замаячів корабель чи берег! Або почути б людський голос! Причалити б зараз до берега з теплим, м’яким піском, з садами, в яких витьохкують солов’ї. Та це нездійсненна мрія, бо довкруги сувора пустеля Льодовитого океану.

Тут самотність і холод. Навіть сліпуче сяйво гнітить. Хочеться іншого світла: вранішнього, надвечірнього, осіннього, весняного, а не цього вічного полудня з непорушним сонцем, яке виблискує холодно й непривітно.

Коли погода й змінюється, то на гірше: розгуляється шторм, снігова буря або все вповиває туман. Тоді небо вкриває сива запона. Плавучі крижини витикаються з туману і знову щезають, як привиди, як тіні.

В такому тумані потонуло сонце, коли Фрам одпливав на своїй крижині. Туман опустився зненацька, огорнув крижину, завис над океаном. Білий і непроникний ватяний покрівець глушив навіть сплески води. Фрам згорнувся клубочком на своєму крижаному ложі й заплющив очі.

Йому було байдуже, чи туман, чи гарна днина — він однаково попливе в пустельні простори. Йому хотілося надовго заснути й прокинутися біля зеленого берега, з лугами й квітами, з людьми і музикою, з алеями, з дітьми, які граються в пісочку.

Та це було недосяжне. Нині таке можна побачити лише вві сні. Тоді Фрам бачив себе знову на арені цирку Струцького. Він знову поруч із своїм приятелем, дурним Августом. Вони змагаються з сальто-мортале. У клоуна перука і ніс, як перчина. І знову Фрам відчуває, як його хутро гладить ласкава тепла рука. Він слухає й розуміє слова.

Бачить, як ніжні дитячі пальчики простягають йому коробку льодяників. Він підкликає якогось малюка й ділиться з ним гостинцем. Там його любили й розуміли. А тут невідомо, куди занесе його підхоплена течією крижина.

Позаду лишився його вірний маленький друг, такий кумедний і меткий.

Фрам покинув його заради того життя, для якого народився Вертун: простого, дикого, суворого, підвладного законам Півночі.

Тепер він знову сам.

Приб’є крижину до берега сьогодні чи через тиждень, все одно він знав.— життя його в цій пустелі ніколи не зміниться. Завше він буде блазнем серед білих ведмедів. Блазнем, якого жде самітна старість. Нещасним блазнем, якому не можна мати друзів, бо вони переймуть од нього циркові номери. Вони будуть і не вченими ведмедями, і не дикими, а так, ні сим, ні тим.

Фрам улігся на плавучій крижині, вкутаній туманом, і чи то марив, чи то снив.

Іноді з мороку поставала велетенська тінь. Може, то берег або крижина, ще більша за ту, на якій він плив.

Фрам лежав, напівзаплющивши очі. Йому не хотілося встати й дійти до краю свого крижаного корабля, щоб краще роздивитися океан.

Він дрімав і мріяв про далекий світ, про людей, про осяйні міста.

Коли туман розсіявся й знову виткнулося сонце, Фрам байдужим поглядом окинув пустельний обрій. Ніде в серпанку не проглядає ні острів, ні скеля над зеленою водою. Ну й що? Хай би навіть з’явилися обриси острова, то що втішне очікує там Фрама?

Плавучої криги меншало. Частину її розкидало по. просторах океану. Частина чи то відстала, чи вирвалася вперед.

Фрам відчув ще більшу самотність. Океан став ще пустельніший.

Фрам перевернувся на другий бік і захропів.

Збігло чимало часу, поки сильний поштовх не обірвав його сну. Та йому хотілось, щоб цей красний сон тривав вічно.

Спочатку він ліниво позіхнув. Солодко потягнувся й замуркотів. Потім подивився навкруги: що ж сталося? Очі здивовано розширились, і він устав.

Крижина увійшла в глибокий вузький фіорд з високими берегами. Такого він ще ніколи не бачив у цій пустелі.

Обабіч височіли крижані, ніби кришталеві стіни. Вони відбивалися у вузькій смузі води, й здавалося, що в ній потонули інші, такі ж блискучі стіни.

Крізь прозорий лід струменіло м’яке, синювато-зелене, чарівне світло. Незрозуміло, відкіля воно бралось. Зверху, з небесної голубіні? Чи віддзеркалювалося водою? А чи це полиски льоду? Можливо, все разом… Злите воєдино світло різних джерел скидалося на ніжне, лагідне осяяння теплих країв у пору бабиного літа, коли в повітрі розлитий смуток скорого згасання.

Крижина занесла Фрама в один з мальовничих куточків світу. Перед ним була така краса, заради якої люди їдуть здалека з фотоапаратами чи мольбертами.

Та ця краса, як і все, досі бачене в північній пустелі, не викликала у Фрама ніякого захоплення. Від колишнього нетерпіння, з яким він розглядав з палуби пароплава перший острів, не лишилося й сліду. Ця краса не нагодує й не обігріє.

Ще один пустий острів — це й усього!..

Високо між кришталевими стінами голубіло небо й відбивалося у гладенькому водяному свічаді фіорда.

Дивовижна краса, але який йому з неї зиск?

Та коли вже крижина запливла сюди, Фрам вирішив оглянути цю пустелю, що нічим його не вабила.

Він нишпорив очима, шукаючи місце, де можна було б злізти й видряпатися нагору.

Марна спроба!

Прозорі стіни фіорду стрімко обривалися донизу. Ні тріщини, ні виступу від водяної, безодні до самого неба.

Кволо, ледь помітно погойдувався крижаний пліт. Фрам одштовхнувся лапою. Пробував вирватися з фіорду, щоб течія винесла його до іншого, придатного для висадки острова. Крижина нахилилась і застрягла, притиснувшись до стрімкої води. Фрам обіперся лапами й натиснув дужче. Та крижина не рушила до виходу, а натомість ніби завагалась посеред фіорду, загойдалася, повернулася й повільно попливла вглиб затоки.

Фрам поклав голову на витягнені лапи. Йому було байдуже. Хай пливе хоч світ за очі.

Смужка води ще більше звузилася. Світло потьмяніло.

Та враз крижані стіни розсунулись, як завіса.

Фрамовим очам відкрилась кругла, світла печера, з високим крижаним склепінням: вона плавно спускалася до води й закінчувалась справжнім пляжем.

Пречудова схованка, захищена ніби фортечним муром од заметілей, вітрів і океанських бур, схованка, яку зігріває полярне сонце. Це невеличкий оазис серед криг — з травичкою, що деінде пробивається крізь сніг, з червоними й жовтими цятками полярних маків на зеленому оксамиті моху.

Біля самої води стояв хлопчик з вудлищем, зодягнений у шкіру й хутра; на ногах у нього були піми — хутряні чоботи вище колін; за поясом, у пахвах, ніж; на голові велика хутряна шапка. Лице темно-смугляве; очі маленькі й розкосі.

Хлопчик не відривав очей од поплавка, тому й не помітив, як підпливла крижина, а глянув лише тоді, коли сколихнулася вода.

Побачивши білого ведмедя, хлопчик скрикнув. Фрам добре знав не тільки своє циркове ремесло, а й дітей. Знав, як розвіяти страх малого рибалки.

Тому він заходився перекидатися, кружляти у вальсі й салютувати.

Хлопчик протер очі й з великим подивом зупинив їх на Фрамові. Він позадкував, але не втікав.

Фрам не облишив витівок, аж поки крижина не причалила до берега.

Зробивши майстерне сальто-мортале, ведмідь опинився поруч маленького ескімоса. Хлопчик уже каявся, що не кинувся геть, не гукнув на поміч, не підняв тривоги.

Тепер було запізно. Ноги його приросли до льоду. Слова застрягли у горлі.

Затамувавши подих, він покірно ждав, коли дикий звір кинеться на нього.

Вудлище затремтіло й випало з рук.

Та він не насмілювався ні підняти його, ні втікати, ні крикнути.

Фрам приязно дивився на нього.

Чом його так жахається це ескімоське дитя? Невже воно не знає, що Фрам — друг і втіха дітей? Згадавши своїх маленьких приятелів, Фрам простягнув лапу, щоб погладити хлопчика по голівці.

Хлопчик заплющив очі й затремтів. Тут йому й смерть.

Та лапа легенько погладила шапку й обличчя. Це була ласка. Так, так, ласка! В іглу на зледенілій прибережній скелі його ніхто так не пестив.

Хлопчик з острахом розплющив розкосі очі. Ні, то був не сон. Перед ним справді живий ведмідь, який гладить його по голові!

Все було так, ніби в тих казках, що їх хлопчик слухав у іглу довгими полярними ночами. Тоді всі збираються навколо каганця з тюленячого лою, і старі заводять мову про зачарованих ведмедів.

Вони неквапливо повідають предовгу казку, ніби розмотують великий заплутаний клубок ниток. І їхня казка схожа на всі казки світу.

Але там, у теплих краях, мова йде про сади з золотими яблуками, про мідні ліси, про віщих коней, про жар-птиць. Тут же, в полярних льодах, розповідають про білих ведмедів.

І справді, в ескімоських казках завше діють зачаровані білі ведмеді, які були колись людьми, вміють говорити і в яких далеко на півночі є своє ведмеже царство.

Поволі малий ескімос оговтався й посмілішав. Він зрадів. Значить, то не пусті вигадки! Є такі ведмеді!

Ніби вгадавши його думки, Фрам одступив на крок і показав три сальто-мортале, які завжди так подобались дітлахам.

Потім зупинився. Підняв лапою вудлище й тицьнув його в руку хлопцеві.

Звичайно, це був зачарований ведмідь!

Хлопчик радісно засміявся.

Він доторкнувся до ведмежого хутра. Справжній живий ведмідь. Але не кусається. Не збирається звалити й розтерзати. Не реве, а гладить лапою й виробляє всякі штуки. Уміє перекидатися через голову. В цілому племені ескімосів не знайти такого, хто б позмагався з ведмедем у спритності.

Це диво повинні побачити й інші ескімоси, які нині закопують у лід мисливську здобич. Хлопчик кинувся, щоб їх покликати. Фрам зупинив його, поклавши лапу на голову.

Фрам знав іншу казку, правдивішу, без чудес, без зачарованих ведмедів. Казку про те, як одного разу мисливець ескімос застрелив білу ведмедицю, як зв’язане ведмежа принесли у стійбище й кинули в куток іглу, як воно залишилось живим завдяки щасливому випадкові.

Тому Фрам не квапився знайомитися з ескімосами. Боявся, що зустріч з ними може затьмарити його радість.

Повернувши до себе хлопчика, він лапою подав знак — не ворушитися.

Той послухався.

Розумів, що зачарованому ведмедеві мусить коритися. Дивне було тільки його мовчання. Старовинні казки повідають про те, що зачаровані ведмеді розмовляють, співають і танцюють. А цей лише танцює.

Щоб дізнатися, чи він ще й говорить, малий ескімос назвав своє ім’я.

— Мене звати Нанук. А як тебе?

Фрам замуркотів. Колись його навчили писати паличкою по піску: «Фрам».

Але сказати своє ім’я було важко. Фрам не вмів говорити. Він був всього-на-всього дресирований ведмідь, а не зачарований.

Нанук дивився на нього вже не так захоплено. Зачарований ведмідь не розмовляє!

Він сподівався більшого. А втім, може, ведмідь говорить не ескімоською мовою, а тією, якою спілкуються біляві рибалки й ловці тюленів, чиї кораблі щороку заходять у їхній фіорд, аби за пляшку напоїв, рушниці, дріб, порох і намисто виміняти собі шкури білих ведмедів, тюленів, песців і чорно-бурих лисиць. Нанук думав, що так і є.

Щоб здивувати зачарованого ведмедя, Нанук повів його до своїх іграшок. Фрам чимчикував за ним уздовж вигину бухти до звуженого льодами виходу фіорду. Там Нанук ховав усі свої скарби. В затінку, куди ніколи не пробивалось сонячне проміння, він спорудив собі із льоду та снігу кругленьку хатку з віконцями і входом, що мав форму заслінки до печі. Це була зменшена копія іглу — крижаної ескімоської халупи.

Маленьку хатку зліпив маленький хлопчик.

Засунувши руку по лікоть, Нанук витяг із хатки пару маленьких, вирізаних із кості лиж. Потім костяні ковзани, рибальські гачки, моток волосні.

Хлопчик зиркнув на Фрама — мовляв, ти такого ніколи не бачив.

— Почекай, це ще не все,— мовив він.— Ось я тобі покажу таке, що тобі, напевне, й не снилося.

Він витяг із схованки заржавілий ножик, у якого було відламано кінчик леза; лук і стріли з костяними вістрями; маленький спис, схожий на ті, якими б’ють тюленів; кілька стріляних гільз і рогатку.

Далі він розіклав свої скарби низкою, встав і, взявшись у боки, ждав, що скаже вражений ведмідь.

Може, він думав, що одним помахом лапи ведмідь оберне всі його цяцьки на смертоносну зброю, якою полюють батько й родичі. Це зовсім не здивувало б його. Адже саме про цей мовилось у казках. Коли стрінеш зачарованого ведмедя, варто тільки забажати, що тобі заманеться — і те вже перед тобою. Тому Нанук і не здивувався б, якби його хатка і ці речі побільшали, якби поламаний ножик став грізним клинком, а викинута кимось залізячка — кинджалом, що ним убивають ведмедів.

Все це анітрохи не здивувало б його.

Та його вельми вразило те, що зачарований ведмідь був байдужий до цих скарбів.

Справді, Фрам дивився на них без ніякого захоплення і, якби вмів говорити, пояснив би свою поведінку.

Ці цяцьки були зовсім не схожі на ті, якими гралися діти у теплих країнах. М’ячі. Бляшані накрутні автомобілі. Кольорові кубики. Захватні книжки з малюнками. Повстяні ведмедики з намистинками замість очей. Кумедні повстяні мавпочки, в яких грає всередині музика. Губні гармонійки. Клоуни на пружинах. Чарівні ліхтарики. Гумові кулі. І ще всяка всячина!

Всі іграшки Нанука являли собою його майбутню зброю. Вона ще не була смертоносною, бо він виготовив її сам, як умів з підібраного непотребу.

Всі іграшки скидалися на мисливську зброю, яку він візьме до рук через кілька років, коли почне полювати білих ведмедів, песців і тюленів. Це були маленькі ножі, сокири, списи, луки, стріли.

Він жив за суворими законами Півночі, де мисливство й риболовля — основні заняття людей від раннього дитинства.

Так само, як і ведмежа, покинуте Фрамом на високому березі острова, Нанук був природжений мисливець.

Фрам ще раз погладив його по голівці з ніжністю, зрозумілою тільки йому самому.

— Чому ти нічого не кажеш? — вигукнув Нанук з досадою.— Якщо ти справді зачарований ведмідь, перетвори все це на мисливську зброю. Прошу тебе!

Фрам хотів йому догодити. Він завше радий зробити дітям приємне. Та цей ескімоський хлопчик вимагав незвичайного. Фрам спробував забавити його смішними цирковими фігурами й перевести його думку на інше; відібравши вудлище, він потримав його на носі; метнув ножа, увігнавши його у вершечок крижаної хатки. Але Нанука це не захопило. Хіба це зачарований ведмідь, коли він не обертає іграшкову зброю на справжню, а тільки вміє перекидатися? То він, мабуть, просто змалився і з’їхав з глузду. Може, він зовсім позбувся розуму, як один дід із їхнього стійбища, котрий то плаче, то сміється без ніякої причини. Звати його Бабук. Розповідають, що колись давно він був чудовий мисливець, справжній стрілець, який ні разу не промахнеться. Одного разу він знайшов на узбережжі ящика — його прибило хвилями із затонулого корабля. В нім були пляшки з рідиною, що вогнем обпікала горло. Бабук випив одну пляшку, другу, третю… Пив, аж поки не втратив тяму. Відтоді він нікудишній: сторожує халупи, коли всі йдуть на полювання. Він жаліється, плаче, викривляється, співає, сміється, качається по землі. Всі називають його дармоїдом.

Такий був Бабук на досаду всього племені. І саме таким видався хлопчикові ведмідь, котрий виявився не зачарованим і не таким, як усі інші ведмеді.

Нанук без боязні глянув на Фрама з таким презирством, з яким дивляться у їхньому племені на старого божевільного Бабука. Хлопчик більш не страхався ведмедя й не захоплювався ним, бо той був не зачарований. Ведмідь не говорить, не вміє зробити з іграшок справжньої зброї, якою можна було б здивувати у стійбищі старих і малих!..

Фрам відчув — маленький ескімос щось замислив, і запитливо промуркотів. Здавалося, очікує на відповідь.

— Що ти надумав? Мені не подобається твій погляд…

Нанук же дивився на Фрама спідлоба. У голові хлопчика визрівала жорстока пожадлива, думка.

В їхньому племені вважалося за подвиг убити білого ведмедя. Про це гомоніли цілий рік, а то й довше, розхвалюючи мисливця, бо доблесть його вимірюється кількістю впольованих ведмедів. А що, як і собі спробувати? Прицілитися і зненацька пустити стрілу в око цьому дурному баламутному ведмедеві. Напевне, він захищатися не буде. Одну стрілу в око, а іншу в вухо. І ніхто не повірить своїм очам… Невже це Нанук сам один упорався з таким ведмедем? Оббілують здобич, а шкуру віддадуть Нанукові. Вона належить йому! А м’ясо розділять між собою й зариють у крижаному погребі, куди ховають припас на зиму, на довгу ніч, Нанук прославиться на все плем’я. З ним рахуватимуться, як з дорослим. Слава про нього покотиться й по інших племенах. І ще довго, довго в усіх ескімоських стійбищах захоплюватимуться його подвигом. Ще б пак! Хлопчик убив ведмедя з іграшкового лука іграшковою стрілою! Чудесна казка, яку розповідатимуть діди під завивання хуги полярними ночами, коли вся сім’я збирається в іглу навколо каганця із тюленячого лою.

Нанук наладнав лук і взявся за стріли з костяними вістрями.

Фрам дивився на нього й нічого не розумів.

Дивився так лагідно, що маленький ескімос вирішив: навіть не варто ховатися. Досить лише відступити на кілька кроків, прицілитися, натягнути тятиву…

Хлопчик націлився.

Фрам, нарешті, зрозумів. Його очі лукаво блиснули. Він дивився й вичікував.

Нанук стрельнув. Загула тятива, засвистіла стріла. Хлопчик цілив у око, та стріла чомусь опинилася у Фрамовій лапі. Він спіймав її на льоту, як колись у цирку ловив помаранчі.

Маленький ескімос завагався.

Очевидно, ведмідь таки зачарований. Адже Нанук влучно цілив! Не міг промахнутися, бо він — найкращий стрілець серед своїх однолітків.

А стріла, замість упитися в око, трапила Фрамові в лапи. І тепер ведмідь дивиться на нього з докором, але не ричить, не кидається, щоб розчавити його лапою.

Гм! Що б це значило? Коли це зачарований ведмідь, то йому ніщо не завадить зробити з людини крижану брилу. Так у казках ведмеді карають того, кому хочуть помститися. Дивляться на людину, аж поки вона не заклякне на місці й не перетвориться на крижану брилу.

Тремтливою рукою хлопчик піднімає лук.

Він хоче стрельнути ще раз. Цілиться в око й стріляє. Фрам знову перехоплює стрілу лапою.

Зачарований ведмідь! Ще б пак! Адже йому не страшні стріли. Він жартуючи ловить їх.

Хіба могло бути інакше! Невже він сподівався застрелити такого ведмедя з цяцькового лука? Ведмідь зачарований. Нанук тепер цього певен.

Нанук оглянувся — як би його дременути? Та ноги у нього ніби вросли в лід. Це чари ведмедя.

Фрам ступнув уперед.

Він повільно посувався на задніх лапах, тримаючи стріли під пахвою.

Нанукові зсудомило горло. Він гукав на поміч, але не чув свого голосу. Тепер йому кінець. Він ждав.

Зиркне раз зачарований ведмідь—і Нанукові ноги аж до колін покрижніють. Гляне вдруге — Нанук задубіє по пояс. Глипне втретє — і з цілого Нанука стане крижина.

Прийдуть мисливці й побачать крижаного Нанука. І відтак довідаються, що тут побував зачарований ведмідь.

Тепер Фрама відділяв од маленького ескімоса всього один крок.

У ведмежих очах не було гніву. Не було в них і чаклунства. В них світився лише сумний подив.

Йому хотілося провчити хлопчика, хоча й не дуже суворо.

Він ухопив його за барки. Нанук зателіпався в повітрі й навіть не писнув. Може, йому здалося, що його закидають високо в небо і він зачепився шкіряними штанцями за сонце.

Фрам гарненько його труснув і кілька разів легенько ляснув нижче спини, бо й сам мало вірив, що таке навчання дасть користь.

Потім опустив його. Нанук не смів поворухнутися.

Тільки крадькома позирав на ведмедя з-під опущених вій.

Фрам підібрав лук, стріли, спис, ножа. Все це потрощив і жбурнув у воду.

Потім стрибнув на крижину, яка досі погойдувалася біля берега, відіпхнувся лапою й поплив з фіорду.

Тут йому робити нічого.

Обабіч височіли крижані кришталеві стіни невимовної краси. Крізь них просочувалося м’яке ласкаве світло. Все затаємничіло, завмерло й заніміло.

А крижина повільно пливла між скелями, які відбивалися у воді.

Як гарно тут! Та покидаючи цей казковий оазис, загублений в полярній пустелі, поблажливий Фрам знову залишав чужий, ворожий йому світ. Він був усього-на-всього білий ведмідь, але часто поводився людяніше за людей. Цього йому не дарували ведмеді, цього не могло збагнути чимало людей.

Фрам витягнувся на прозорому плоту, поклавши морду на лапи.

Кришталеві стіни вилискували позаду, а Нанук і досі стояв, як закам’янілий, боячись рушити з місця й подати . голос.

Він тільки ворушив руками: чи не зледеніли вони? Протирай^– очі: а чи не сон це?

Коли нарешті він опам’ятався, Фрам бовванів уже далеко, у відкритому океані. Крижина несла його до інших островів.

А згодом, коли Нанук розповідав, що йому трапилась за пригода, ніхто й віри не йняв. Незабаром він здобув погану славу найбрехливішого хлопчиська, якого зроду ще не було в полярних краях.