На далекому пустельному острові

Високий, шпилястий острів, укритий заметами й кригою, жахав пустизною.

Подекуди з-під крижаного покрову стриміло гостре каміння й нагромаджувалось, наче вали розбитої фортеці. Здавалося, її зруйнувала якась стихія. І от вона, гойдаючись у зелених водах пустельного океану, виблискувала й ждала чарівника з казки, який воскресив би її.

Тим часом усе живе причаїлося. Не видно було жодного звіряти, яке пробиралося б по косогору. Не звивався голубою ниткою дим. Не шурхотів у небі бодай один птах.

Все заніміло. Не було й найменшого подиху вітру.

Корабель заякорився у відкритому морі.

Того холодного ранку на палубу висипали всі туристи, закутані в пухнаті хутра й розчервонілі від морозу.

Милувалися тим незвичайним ранком. Крізь голубі сутінки лилося матове світло, ніби з потойбічного світу. Ранок без сонця! Туристи залишили його далеко позаду, над теплими морями, в тих краях, де ніч приходить на зміну дневі.

А тут сонця не буде ще тривалий час. Воно лише нагадувало про себе червонуватою смугою на сході.

Ця смуга на видноколі віщувала весну. Та зовсім не таку, як вони полишили дома, сонцесяйну й квітучу. З бузковим цвітом, з кульбабами на пасовиськах, де вистрибують ягнята з червоними китичками біля вух.

Весна тут інакша. Сувора, без аромату гіацинтів, без ластівок і жайворонків, без ніжного мекання ягнят, без чорної стріли журавлиного ключа, ніби вималюваного на небі.

Через тиждень сонце повільно випливе на свою дугасту путь, щоб не сходити з неї кілька місяців.

Наближався день довжиною у півроку.

Це і є полярне літо. Із сліпучим сонцем, яке виблискує на заметах. Та воно холодне, мертве і непринадне, як у нас взимку.

Льоди ніколи не танули повністю. Тільки дзюрчали тоненькі струмочки. З-під снігу ледве пробивався зелений мох, який обліпив скелі, і де-не-де витикалися квіточки, кволі, благенькі, чахлі, без ніякого запаху.

Про все те, дивуючись, розмовляли на палубі пасажири.

Їх чарував острів, який примарою височів серед пустинного Північного океану.

Дивилися мовчки. Надто вже похмурим здавався цей клаптик землі, закутий у таку далеку пустелю.

Сірі вбогі скелі, шпилі, закляті льоди, які нерухомо віддзеркалювались у воді,— все це гнітило, огортало смутком.

Це була справжня пустеля.

Аж не вірилось, що десь у далеких краях, звідки прибули туристи, розкинулись міста з велелюдними бульварами, з вітринами й театрами, з квітами й садами. Здавалося неймовірним, що тамтешні дива, створені людиною й природою, існують вічно: взимку і влітку, вдень і вночі, що вони ждуть мандрівників, такі ж принадні й жадані.

При одній думці, що корабель може зазнати аварії і їх викине на такий острів, туристам перехоплювало подих. Тоді вони були б приречені в цій мовчазній пустелі, серед білосніжних скель, які виблискували в зеленуватому океані.

Від такої думки ставало моторошно.

— Я померла б зі страху першого ж дня! — мовила, тремтячи від холоду, молода жінка, яка була такою доброю до Фрама.

День тому вона була смілива, тепер одвага покинула її. Вона зблідла вже від думки про можливу аварію.

Уявляла себе самотньою, викинутою з розбитого корабля на клятий острів. Ось вона повзе по льоду, ось викопує в снігу печерку; не вміє добути вогню ані вгамувати голод. Насувається довга морозяна ніч, яка стискає океан невидимими лещатами. Все пропало б. Корабель, посланий на поміч, пробився б сюди не раніше як через рік.

— Я померла б зі страху,— повторила жінка, жахаючись цієї думки.

Потім вона повернулась до мисливців, які готувалися висадити ведмедя.

— Я думаю, ви несправедливі до цієї доброї істоти. Хіба Фрам виживе в цій пустелі? Це негарно. Він ні перед ким не завинив.

Один з мисливців засміявся.

— Та ви помиляєтесь! Бо говорите про ведмедя, як про людину з її переживаннями й почуттями, а Фрам — проста тварина та й годі. Білий ведмідь, що народився тут, неподалік полюса. Та ще й не на такому острові, проз який пропливають кораблі, на який навідуються люди, а на північнішому, ближче до полюса, в місцях, де не ступала людська нога.

— Та що він їстиме? А який жорстокий мороз! — уболівала молода жінка.

Мисливця це ще більше розсмішило.

— Хай виборсується сам! Так, як це роблять протягом тисячоліть його численні родичі. Тут його стихія. Справжнє вільне життя. Ми, люди, пробували переінакшити Фрама, та ба! — це нам не вдалося. Він став гімнастом, акробатом. І здавалось, призвичаївся до цього. Може, це давало йому якесь задоволення… Але одного гарного дня він засумував за льодами, де вперше глянув на світ, де минуло його дитинство.

— А де ж він роздобуде харч? Адже острів голий!— не вгавала жінка.

— Хай це не завдає вам клопоту! — заспокоїв її мисливець.— Зараз океан без криги, а через кілька днів його скує мороз. Потім вітер пошматує лід, і Фрам зможе на крижинах попливти на північ, на батьківщину його вестиме чуття. Він знайде собі товаришів. Згадає забуте, навчиться нового. Кортіло б глянути, як він буде поводитись. Адже, крім природженої кмітливості, він щось перейняв і від людей… Дещо з набутого стане йому на заваді…

— Може, його слід було б випустити на острів, заселений ескімосами? — запропонувала молода жінка, яка аплодувала Фрамові в цирку.— Він звик би й жив поблизу людей…

Мисливець похитав головою:

— Якраз цього ми й уникаємо. Ради самого ж Фрама! Ми навмисне його залишаємо тут, на пустельному острові, далеко від ескімосів, адже Фрам звик до людей і не боїться їх. Отож мисливцеві зовсім легко наблизитись і взяти його на мушку. А Фрам замість того, щоб мерщій тікати, підвівся б на задні лапи, виставивши груди під пулі. Собі ж на біду! Тому й хочемо випустити його тут, аби він швидше здичавів.

— І все-таки я стою на своєму,— роздратовано вигукнула Фрамова захисниця.— Мені зовсім не віриться, що в цій пустелі він знайде щастя.

— Шановна пані! Що вам ще сказати? Гляньте лишень на Фрама! Він сам вас переконає. Подивіться, як він хвилюється й не знаходить собі місця. Він розуміє, що ради нього зупинився корабель, що ми випустимо його на волю, і поглядом благає нас поквапитись!

Справді, Фрам не знав, що йому коїться. Став навшпиньки, втягаючи морозяне повітря. Не зводив очей з острова. Опустився на чотири лапи й вештався поміж матросів, які готували ланцюги й мотузки, щоб спустити шлюпку.

Штовхав їх мордою. Щось муркотів. Бродив по палубі, позираючи весь час на острів.

Поводився, як пасажир на вокзалі, котрому набридло чекати поїзда, що як на зло запізнюється. Пасажир бігає по перону і вдивляється в кінець колії. Часто поглядає на годинника й надокучає начальникові станції Своїми запитаннями.

Матроси опустили шлюпку. Фрам сам забрався в неї по мотузяній драбині, адже недаремно він був колись спритним акробатом.

— Який нечемний Фрам! — розчаровано розвела руками молода сердечна жінка.— Я від нього такого не сподівалась. Навіть не попрощався!

— Та що ви хочете, пані? — заступився за нього капітан корабля.— Пора йому забути про ввічливість, завчену від людей. Навряд чи в такій пустелі вона йому знадобиться…

Фрам забув, цілком забув правила доброго тону.

Не тільки не попрощався й не відповів на прощальні привіти приязних до нього пасажирів, а, випроставшись на задніх лапах, повернувся до них спиною.

З кожним помахом весел шлюпка оддалялася від корабля.

Деякі пасажири налагодили фотоапарати. Був тут і кінооператор, який крутив свою машину, щоб зняти прощання Фрама з людьми й цивілізацією.

Та Фрамові все це було байдуже. Здавалося, він не чує й не розуміє окриків.

Він упивався поглядом у крижаний, засніжений острів, може, той, на якому він білим ведмедем уперше побачив північне сяйво.

Від задоволення він муркотів, ніби пещена велетенська кішка.

Шлюпка зупинилась під скелею.

— Яка стрімка стіна!—здивувався один з веслярів.— Як йому буде важко видряпатись нагору.

— О, не хвилюйся!—заспокоїв його мисливець, що весь час тримав руку на Фрамовій спині.— І ти стаєш схожим на молоду пані. Не забувай, що білі ведмеді кмітливі від народження, а Фрам пройшов ще й велику науку в людей.

Він поплескав Фрама по загривку й зазирнув йому у вічі:

— Ну, славний Фраме! Ми тебе приставили на місце. Може, ти нам подякував би? І вряди-годи надсилав би поштову листівку з видами Льодовитого океану? А тепер, друже, щасти тобі! Дай на прощання лапу!

Фрам простягнув лапу.

Потім одним стрибком вибрався на обледенілий виступ скелі, похитнувся, знайшов рівновагу і з котячою спритністю, дивною для велетенського звіра, почав дряпатися з виступу на виступ, аж поки не виліз на вершину.

— А я що тобі казав? — захоплено вигукнув мисливець.— Тепер він почуває себе як дома.

З пароплава донеслися прощальні крики й вигуки «ура!»

Фрам бовванів на самому вершечку скелі.

Дивився назад, на пароплав, на людей, які махали йому хусточками.

Можливо, тільки тепер він зрозумів, що назавжди розлучається з ними.

Внизу мисливець і матроси вивантажили із шлюпки в заглибину на березі кілька ящиків провізії: банки згущеного молока, м’ясо й хліб.

— Ми робимо дурницю,— жартома й трохи зажурено мовив мисливець.— 3 нас сміятимуться, якщо про це довідаються. Мій товариш, що залишився на пароплаві, й так уже кепкує з мене. Він сказав, що я пошився в дурні відтоді, як став уболівати за цим ведмедем. Проте хай собі думає що завгодно. Я вважаю, що в перші дні свободи бідному Фрамові скрутно прийдеться, аж поки він призвичаїться. Так, так, не смійтеся!

Поскладавши ящики, він запалив люльку і, закинувши голову, глянув угору.

Фрам і досі стояв на задніх лапах, дивився на людей, які махали йому хусточками.

Його пряма нерухома постава біліла на темно-синьому тлі, зливаючись зі скелею. Він скидався на крижину.

До нього долинали галасливі крики. За ним допитливо стежили біноклі. Кінооператор крутив ручку швидко-швидко, щоб не пропустити жодної деталі.

Це був останній сенсаційний номер. Останній сенсаційний виступ, на якому Фрам розлучається з людьми й цивілізацією.

— Ну, Фраме! Будь чемний хоч наостанку. Попрощайся як слід! — мовила його захисниця.

Сказала це тихо, майже невловимо для сусіда.

Та Фрам ніби почув і зрозумів її слова, незважаючи на відстань.

Він підняв лапу до голови й просалютував так кумедно, як тоді, коли звеселяв дітей у цирку Струцького. Потім опустився на чотири лапи й зник за виступом скелі.