Злий хлопчик
Іван Іванович Лапкін, молодий чоловік приємної зовнішності, і Анна Семенівна Замблицька, молода дівчина з кирпатим носиком, спустилися вниз по крутому берегу і сіли на лавочці. Лавочка стояла коло самої води, між густими кущами вербняка. Чудова місцинка! Сіли ви тут, і ви сховані від світу — бачать вас лише риби та павуки-плавуни, що блискавкою бігають по воді. Молоді люди були озброєні вудками, сачками, банками з червами та іншим рибальським знаряддям. Посідавши, вони зразу ж заходилися ловити рибу.
— Я радий, що ми, нарешті, самі, — почав Лапкін, озираючись. — Я маю сказати вам багато чого, Анно Семенівно… Дуже багато… Коли я вас вперше побачив… У вас клює… Я зрозумів тоді, для чого живу, зрозумів, де мій кумир, якому я повинен присвятити своє чесне, трудове життя… Це, мабуть, велика клює… Побачивши вас… я покохав уперше, я покохав пристрасно! Почекайте, не смикайте… нехай краще клюне… Скажіть мені, моя люба, заклинаю вас, чи можу я сподіватися — не на взаємність, ні! — цього я не вартий, я не смію навіть помислити про це, — чи можу сподіватися на… Тягніть!
Анна Семенівна підняла вгору руку з вудлищем, рвонула і скрикнула. В повітрі блиснула сріблясто-зелена рибка.
— Боже мій, окунь! Ах, ах… Мерщій! Зірвався!
Окунь зірвався з гачка, застрибав по травичці до рідної стихії і… шубовсть у воду!
Погнавшись за рибою, Лапкін, замість риби, якось ненавмисно схопив руку Анни Семенівни, ненавмисно притулив її до губів… Та смикнула, але було вже пізно: уста ненавмисно злилися в поцілунок. Це вийшло якось ненавмисно. За поцілунком другий поцілунок, потім клятви, запевнення… Щасливі хвилини! Проте в цьому земному житті немає нічого абсолютно щасливого. Щасливе звичайно носить отруту в собі самому або отруюється чим- небудь зовні. Так і на цей раз. Коли молоді люди цілувались, раптом почувся сміх. Вони глянули на річку і обімліли: у воді по пояс стояв голий хлопчик. Це був Коля, гімназист, брат Анни Семенівни. Він стояв у воді, дивився на молодих людей і єхидно посміхався.
— А-а-а… ви цілуєтесь? — сказав він. — Ну добре! Я скажу матусі.
— Сподіваюсь, що ви, як чесна людина… — забурмотів Лапкін, червоніючи. — Підглядати підло, а переказувати негідно, гидко і паскудно… Гадаю, що ви, як чесна і благородна людина…
— Дайте карбованця, тоді не скажу! — сказала благородна людина. — А то скажу.
Лапкін витяг з кишені карбованець і подав його Колі. Той стиснув його в мокрому кулаці, свиснув і поплив. І молоді люди на цей раз уже більше не цілувались.
Другого дня Лапкін привіз Колі з міста фарби і м’ячик, а сестра подарувала йому всі свої коробочки з-під пілюль. Потім довелося подарувати й запонки з собачими мордочками. Злому хлопчикові, очевидно, все це дуже подобалось, і, щоб одержати ще більше, він почав стежити. Куди Лапкін з Анною Семенівною, туди й він. Ні на хвилину не залишав їх самих.
— Негідник! — скреготів зубами Лапкін. — Який малий, і який уже великий негідник! Що ж з нього далі буде?
Весь червень Коля не давав жити бідним закоханим. Він погрожував доносом, стежив і вимагав подарунків; і йому все було мало, і кінець кінцем він завів розмови про кишеньковий годинник. І що ж? Довелося пообіцяти годинник.
Якось за обідом, коли подали вафлі, він раптом зареготав, підморгнув одним оком і спитав у Лапкіна:
— Сказати? Га?
Лапкін страшенно почервонів і зажував замість вафлі серветку. Анна Семенівна схопилась з-за столу і побігла в другу кімнату.
І в такому становищі молоді люди перебували до кінця серпня, до того самого дня, коли, нарешті, Лапкін освідчився Анні Семенівні. О, який це був щасливий день! Поговоривши з батьками нареченої і одержавши згоду, Лапкін перш за все побіг у сад і почав шукати Колю. Знайшовши його, він мало не заридав від захвату і схопив злого хлопчика за вухо. Підбігла Анна Семенівна, яка теж шукала Колю, і схопила за друге вухо. І треба було бачити, яка насолода була написана на обличчях закоханих, коли Коля плакав і благав їх:
— Миленькі, гарненькі, голубчики, не буду! Ай, ай, простіть!
І потім вони обоє признавались, що за весь час, поки були закохані одне в одного, вони ні разу не відчували такого щастя, такого захоплюючого блаженства, як у ті хвилини, коли крутили вуха злому хлопчикові.
1883